Історична правда про 1 УД і УНА

Павло Шандрук
Генштабу ген.-полк.

В деяких органах польської преси появилися атаки на мене за незрозуміле для них вшанування мене польським ордено Virtuti Militari та 2) за те, що я ніби командував Дивізією СС „Галичина".
З огляду на те, що, на жаль, деяка частина і нашого громадянства ще й досі виявляє повну непоінформованість в тих справах, вважаю за доцільне подати через „Вісті Комбатанта" деякі вияснення. Очевидна річ, що ті вияснення не можна — навіть в найменшій мірі — трактувати за вияснення для польської, згаданої вище, преси, або
для польського, поза Польщею перебуваючого громадянства, бо тут повинні би реаґувати відповідні польські поінформовані чинники.
Почну від справи постання та існування Дивізії "Галичина".
До організації Дивізії „Галичина" в окупованій німцями частині Галичини приступлено в березні 1943 року, коли для кожного не лише вояка, але й малоусвідомленого у мілітарних справах цивільного громадянина було цілком ясним, що Німеччина війну програла, бо німецькі війська перебували у безперервнім і безнадійнім дефензивнім відвороті.
Громадсько-політичну відповідальність за творення Дивізії перебрав формально Український Центральний Комітет, складений з відомих українських громадян та досвідчених ветеранів 1 світової війни. Частина з них увійшла до Військової Управи, що стала зверхнім адміністраційно-організаційним органом для Дивізії. Чи може будь-хто мати сумніви у тім, чи члени УЦК і ВУ знали про наставлення німецької верхівки та адміністрації на всіх землях України щодо майбутнього України на випадок перемоги німців? Певно, що всі вони були докладно обзнайомлені з політичними і територіяльними аспіраціями Гітлера та його ближчого оточення, що так виразно, без найменшого приховання імперіялістичних тенденцій, Гітлер проголосив в „Майн Кампф". Але не тільки вважали за доцільну вимушену обставинами свою співпрацю з німцями для зформування Дивізії, але для тої співпраці дали вже в критичнім часі гітлерівського панування в Україні свій громадський авторитет і своє ім'я. Нема необхідности довше і ширше вияснювати причини такого поступування тих українських патріотів — вони бачили, й навіть на собі досвідчили, майже 2-річне панування червоної Москви під час першої окупації москалями Галичини — 1939-1941. Реакція збоку населення Галичини на відозви про вступлення добровільців до Дивізії перейшла найбільш оптимістичні очікування — на рахунок передбаченого континґенту Дивізії коло 20.000, — зголосилося 80.000 добровільців. Бож населення Галичини, якому теж добре взнаки дався німецький окупаційний режим, мало нагоду порівняти його з методами московського окупаційного режиму і з двох лих вибирало менше, — в довір'ї до свого громадського проводу пішло з одним ворогом проти іншого, жахливого в своїм нелюдськім поведенні. Пішло проти москалів навіть, як бачимо з наведених цифер, з ентузіязмом. Психологічно зрозуміла реакція реваншу за дізнані духові, матеріяльні, фізичні та політичні кривди.
Мені не відомо, чи Військова Управа відчувала потребу й чи засягала була опінії знаних їй вищих українських старшин про доцільність формування в тім часі Дивізії, але з її політичних постулятів, поставлених німецькій адміністрації і німецькому командуванню та з її широко розповсюджених звернень-оголошень до українського громадянства виразно видно, що ВУ мала на увазі організацією Дивізії започаткувати творення української збройної сили для боротьби за українську державність — в перспективі й проти обох окупантів. Слід підкреслити, що з погляду тодішнього мілітарного положення той час для такої акції був цілковито виправданий. Хоч Німеччина була побита, але в'язала московські сили, а Москва, ворог ч. 1 України, була дуже знесилена і могла продовжувати війну лише при надзвичайно видатній допомозі Аліянтів. Крім того рішальні в тій справі репрезентативні кола українського громадянства могли рахувати на те, що Альянти все ж, уже принаймні на підставі історії з Польщею, належно зорієнтовані в імперіялістичних інтенціях Москви, й приймуть з належною оцінкою зусилля українців. Ішлося не лише про українців, бо позбутися московської тиранії прагнули також інші підбиті народи — власне поляки, білоруси, балтійські народи, козаки, кавказці, туркестанці, татари. Отже, можна згодитися з тим, що час для можливої спільної з іншими народами боротьби за визволення з-під Москви був відповідний. А чи були інші можливості боротьби, як не поруч із німцями? Але, мабуть, оцінка положення не все була всестороння — бо не взято під увагу, що німці, йдучи за прикладом свого недавнього союзника москалів, не дотримають своїх зобов'язань ані приречень. А ними були: згода на формування в дальшому не менше 5 дивізій, українське командування в Дивізії „Галичина", взагалі цілком національний характер формації. Але, мабуть, найголовніше — чого не взято під увагу — що німці вже не могли мати достатньої кількости технічного і матеріяльного виряду для чужинецьких леґіонів. Крім того вони не мали довір'я до лояльности тих леґіонів і цілого населення взагалі з уваги на партизанський рух проти них (УПА), який вже розпочався. Але чи не були то наслідки їхньої політики в окупованих країнах?
Належить пригадати, що в складі німецького війська були вже національні формації інших народів, як, напр., латвійська бриґада генерала Бангерського, естонські батальйони, козацький кінний корпус генерала фон Панвіца, менші туркестанські, кавказькі, татарські відділи, а в 1944 мусіла співпрацювати з німцями польська Свєнтокшиська бриґада; була теж в складі німецького війська і російська бриґада Камінського. Нарешті з кінцем 1944 створено російську армію генерала А. Власова.
Чому українська Дивізія початково одержала назву „Галичина"? Очевидно, тому, що її формовано на терені Галичини і основний континґент Дивізії складали галичани. Але вже незабаром Дивізію названо: 14 ґренадирська дивізія військ СС „Галичина". Причини цього, мабуть, треба шукати в тім, що всі чужинецькі леґіони приділено до "військ СС". Тут слід звернути увагу на те, що ті леґіони, а зокрема Дивізія „Галичина" не були просто дивізіями чи бриґадами СС, але „військ СС". Щодо Дивізії „Галичина", то це є цілком зрозумілим, бо хоч майже на всі постуляти ВУ і взагалі українського представництва німці не тільки не реаґували, але просто перейшли над ним до порядку дня, то все ж мусіли були піти на деякі концесії в організаційних домаганнях, саме:
1. Дивізія мала католицьких і православних священиків, яких — як відомо — в німецьких СС-дивізіях бути не могло. 2. Дивізія мала свого представника Військової Управи в особі майора Д. Палієва, а по його смерті майора д-ра В. Макарушки. 3. Дивізія мала на лівім рукаві відзнаку „Галицького Лева". 4. Дивізійники-українці в службі і поза службою вживали своєї рідної української мови, лише командна мова була німецька. 5. Наставлення вояцтва Дивізії було цілком виразне, що видно було з тих написів-слоганів в українській мові на вагонах потягів, якими транспортовано Дивізію до місця концентрації для вишколення, або коли її було транспортовано до битви під Бродами — „Слава Україні", „За Україну" і т. д. 6. Дивізія не мала права носити на ковнірі відзнак „СС", які могли носити лише вояки з народів германського походження.
Щоб скінчити з справою національно-політичних підстав до сформування Дивізії, подаємо тут витяг з польської газети пера відомого польського діяча і міністра Ігната Матушевського — „Ґазета Польська", потім брошура під заголовком „Ганьба або Слава", видана в Єрусалимі у р. 1945, стор. 11 і 12:

„Ось арґументи, якими оправдували українці конечність військової співпраці з німцями: . . . „Ми не маємо іншого вибору. Нас чекає смерть зарізуваних баранів. Воліємо боронитися. Вигляди того, що чекає українців в Галичині, дає поступування москалів на Радянській Україні. Винищено там вже перед війною цілу інтеліґенцію, а всіх, що бажали хочби культурної автономії зіслано щонайменше на Воркуту. Сьогодні поведення Совєтів виглядає так, якби ходило про винищення самого українського племени. Екзекуції йдуть в мільйони. Ми змушені до позірної співпраці з німцями. Перш за все тому, що — як виявляється — й ви, поляки, мимо союзу з Англією і Америкою не маєте можливости перешкодити, щоб Совєти на польських землях не поводились, як найгірші варвари.
Отже, не думайте, що співпрацюємо з німцями для перемоги Німеччини. Просто не хочемо, щоб перемога Англії й Америки та Польщі над Гітлером застала нас у гробах. Тому будемо боронитись". . .

Це до відома польським патріотам і тим полякам з-під „нашого знаку". Напевно п. І. Матушевського не можна підозрівати в якихось спеціяльних симпатіях до українців.
Так постала „14 ґренадирська Дивізія військ СС".

* * *

В днях 17-21 липня 1944 Дивізію, ще невідповідно вишколену вислано на фронт під Броди. Враз із іншими на тому фронті німецькими одиницями Дивізію розбили большевики, при чому Дивізія втратила около 70% свого складу. Коли німецькі вояки цілими частинами трапили до полону, Дивізія билася так, що з майже повного окруження мусіла була пробиватися на південний захід і ворог не міг похвалитися, що взяв полонених зі складу Дивізії, хоч знаємо тепер зі спогадів різних большевицьких командирів, що вони всіми силами намагалися оточити і не випустити Дивізії з своїх рук. Розбиту Дивізію після того, як вона вирвалася з окруження, скеровано для переорганізування і поповнення на Чехословаччину і частинно до південної Австрії для оборони німецького запілля перед Тітовською партизанкою.
Отже, категорично стверджуємо, що ані перед битвою під Бродами, ані тим більше після тієї битви, зокрема в часі, коли почалося повстання у Варшаві 1 серпня 1944 (себто в 10 днів після Бродів) ані одного окремого вояка, ані звичайно якогось відділу зі складу Дивізії у Варшаві не було. Дивізія мала чисто польове німецьке умундурування того кольору, що носили німецькі СС. Ми хотіли б бачити вірогідні документальні докази того, що українці, а не „українці" були не то у Варшаві, але десь взагалі у Польщі та виступали поруч з німцями проти поляків.
Треба тут зазначити, що українське громадське представництво, відповідальне за організацію Дивізії, категорично застереглося перед німецькою адміністрацією проти евентуального уживання Дивізії чи її відділів будь-де на фронті проти Альянтів. Німці того застереження не порушили. Відомо, що на Західньому фронті були частини і поодинокі вояки, що носили на рукаві на блакитному щиті літери — „У(країнське) В(извольне) В(ійсько)", але, мабуть, серед тих УВВ-ків, насильно втілених до німецького війська, вже так багато українців не було. Одного разу на запитання при нагоді скероване до кількох таких УВВ-ків, чи вони українці і звідки походять, вони відповідали: „какіє ми українци — ми калужскіє; вот нас взялі і приказалі одєть еті букви, вот і носім".
Українців з волі їх і з неволі уживано німцями більше для допоміжньої служби при охороні залізниць, складів тощо.
Політичні антагонізми процвітали, навіть у гостріших формах, поміж народами високої культури, як, напр., Ірляндія, Англія, Чехія і Словакія, Італія і Франція. Але скрізь у світі, де приходило чи приходить до національно-політичного визволення, свідомість цілей і обставин має продиктувати оцінку можливостей, власних спроможностей, мусить допровадити до віднайдення шляхів для здобуття в певних відповідних формах і в певних нормах державної незалежности. Не раз говоримо, але все забуваємо, що минуле є наукою для майбутнього. Тим більше, що тепер те майбутнє закрите тяжкими хмарами непроглядних політичних перспектив, затьмарюваних цілево біжучою штучно створюваною дійсністю. Чи не на довгі роки? Здається, що єдиною зіркою в тих хмарах туману могло б бути бажання і прагнення знайти досить сили всенаціональної волі, принаймні в провідних колах, до поєднання зусиль — на основі взаємного пошанування — з метою бодай приготовити ґрунт до реалізації своїх політично-національних прагнень. Напевно спільні зусилля сотки мільйонів підбитих, чи поневолених народів не можуть піти намарне, мусять принести позитивні наслідки.
У висновках в справі постання Дивізії „Галичина", в концепції її політично-громадського проводу і в настроях мас самого вояцтва належить просто бачити зрозуміння прагнень і використання ситуації для продовження боротьби Українського Народу за відновлення своєї державної незалежности.
Але теж не можна оминути і загально-політичних висновків, бо долю України і інших народів можна було вирішити лише в комплексі міжнародних політичних рішень, зрештою передбачених в проголошеній на нараді в Казаблянці та потім неодноразово підтверджених, а ніколи не виконаних постанов т. зв. „Атлянтійської Хартії".
Якщо б провідні німецькі кола — Гітлер з його необмеженою владою — мали трохи глузду в голові, то під кожним поглядом в їхніх інтересах лежало допомогти всім поневоленим Московщиною народам визволитися, бо тоді Німеччина мала б повні можливості використати в спосіб джентельменської пресії всі натуральні, для неї так необхідні засоби існування. Й не відомо, як могла б поточитися далі війна. Реалістичне, забезпечене умовами, потрактування Німеччини з боку Альянтів з Польщею включно могло б довести до компромісу на Заході. И тоді найбільшим осягненням 2 св. війни могло б бути остаточне впакування Московщини в її етнографічні межі й не було б тепер поділу Німеччини на дві частини, опанування та політичного здеформування Польщі, Чехо-Словаччини, Мадярщини і т. д. Захід матиме ще безконечні та безнадійні турботи з ситуацією, яку сам створив.
Міг би мати Захід ще й іншу догідну перспективу навіть при умові мілітарного розгрому Німеччини — не підпорядкуватися домаганням і ошуканчим запевненням Сталіна (Тегеран, Казаблянка, Ялта, Потсдам). Тепер бачимо, що не тільки короткозорість політиків вільного світу, але співіснувальна концепція Ф. Д. Рузвелта та всіх інших його дорадників довели вільний світ до повної капітуляції перед Сталіним, який добре розумів, чого хоче, й бачив, що багато може. Для кожного обсерватора, стороннього але обізнаного з тактикою Московщини під Сталіним, було ясним, що він не мав найменших можливостей замирення з Німеччиною, чого так безпідставно ніби побоювався Ф. Рузвелт. Тогочасна мілітарна ситуація обох противників була така, що жоден з них не міг би піти на замирення, бо це була б капітуляція, себто повна політична катастрофа. І цього з великою непоправною шкодою для себе, для цілого світу не могли зрозуміти і не бачили короткозорі, дуже обмежені „великі" Заходу і тепер зібрали жниво, що його посіяли.
Знов же в деяких органах нашої преси появилися писані з авторитетним апломбом статті людьми, що до справ Дивізії жодного відношення не мають та її духа і всіх зв'язаних з її творенням обставин не знають, але вважають себе за компетентних про Дивізію виписувати різні речі. І так, один з тих авторитетів пише: ,, . . . Кров молодих вояків зобов'язує таки до вияснення фактів. Хто післав їх під Броди? Третій Райх, Франк, Вехтер? Кубійович? Паліїв? Ще живучі дивізійники хотіли б знати правду ..." Треба вважати, що це наївно-демагогічне запитання в порожні. Бо ж відповідь на це може бути одна — дивізійники знають „правду". А тою правдою — так видається — є: ідеться до війська не для того, щоб парадувати в уніформі! Та ще й під час війни! Кожний вояк, охочекомонний чи законом даної держави до військової служби покликаний, знає, що нема забави у військо, але є обов'язок повсякчасної готовости до смерти. Це проста справа — замість ставити такий запит, треба звернутися до соток старшин і вояків Дивізії, звичайно, тих інтеліґентних, що є в стані дати мериторичну відповідь, і їх запитати: „А чому ти пішов до Дивізії?" Бо ж „Броди" були нормальним вислідом формування чи теж вступу до Дивізії.

* * *

Тут треба дещо вернутися до кінця 1944. Перед відповідальними провідними особами різних національностей постає проблема декляративного вияснення свого положення — вияснення, чим була подиктована конечність іти поруч із німцями в боротьбі проти російського імперіялізму та з'ясувати, чи нема перспектив на те, щоб здобути зрозуміння та можливо й підтримку збоку переможних Альянтів для осягнення своїх національно-політичних цілей. Безпосереднє завдання полягало в тому, щоб поінформувати Альянтське Командування про ціль існування в складі німецької збройної сили національних формацій та забезпечити членам тих формацій відповідне позитивне трактування.
Мабуть з боку певних — протигітлерівських — німецьких кругів теж вийшла ініціятива якщо не перекреслення, то бодай політичного зневтралізування попередніх німецьких імперіялістичних тенденцій щодо Сходу Европи. У зовнішній формі інтенції збіглися — мало б прийти до створення на терені Німеччини національних комітетів. Це був у часі кінець 1944 і початок 1945.
Треба зазначити, що створення національних комітетів натрапляло в першій мірі на, так би сказати, внутрішні труднощі. Хто хотів би піднятися політично неясної та впрост небезпечної ролі очолення таких комітетів, коли ще існувала необхідність співпраці з німцями в тій чи іншій формі? Для українців справа представлялася з одного боку найбільш небезпечно, але з другого — стояла в проблемі політичної консолідації та спільної відповідальности. Бо представництва майже всіх інших народів — білорусів, козаків, грузинів, горців Кавказу, татарів, туркестанців тощо — проголосили готовість створити свої національні комітети в залежності від того, коли і як постане Український Національний Комітет. В історичній правді перебіг договорення спочатку Уряду УНР з націоналістичними угрупуваннями, а пізніше, коли одна з тих партій відсепарувалася від тої акції, договорення визначних представників українського громадянства про визначення кандидата на Голову УНК довело до того, що Комітет було остаточно складено під час наради у Ваймарі в днях 12-14 березня 1945 в складі: Голова — генерал П. Шандрук (стара еміґрація), 1-ий Заступник Голови професор В. Кубійович (Галичина), 2-ий Заступник Голови адвокат доктор О. Семененко (нова еміґрація) і Секретар інженер П. Терещенко.
Вже з датою 12 березня 1945. Німецький Уряд визнав УНК і видав таке листовне освідчення (подаємо в перекладі):


Райхсміністер Альфред Розенберґ
Берлін, 12 березня 1945

До Пана Генерала Павла Шандрука
Берлін-Шарлотенбурґ, Кант-Готель
Щоб у рішаючій фазі війни проти большевизму і для правдивого народного впорядкування Европи всі протибольшевицькі національні сили могли стати до чину, визнаю в імені Німецького Уряду покликаний Вами до життя діючий орган українського національного представництва під назвою Український Національний Комітет.
Стверджую:
1. Що Український Національний Комітет як єдиний представник українського народу, є визнаний Німецьким Державним Урядом.
2. Національний Комітет має право своє наставлення до майбутнього України заступати, та у відозвах і маніфестах проголошувати.
Я заступатиму справу після остаточного вияснення, щоб усіх українців, які перебувають в складі німецьких збройних сил зібрати разом для створення української армії визволення.

(—) підписав Розенберґ

Майже одночасно визнано національні Комітети інших вже згадуваних народів, з якими УНК обмінявся зв'язковими представниками.
До роботи було дуже багато, але її можливості і наслідки залежали від того, яку дійсність для неї створять німці. В цілій справі нашого й усіх інших національних Комітетів з німецького боку відіграли: професор д-р Ф. Арльт, професор Ґ. фон Менде, генерал Ф. Вехтер, які за силою ще існуючих в Німеччині „гітлерівських" обставин мусіли були шукати опертя на цілому ряді вищих протигітлерівських німецьких кругів. їм вдалося втягнути в цю акцію: генерала Е. фон Кестрінґа (командувач всіх ненімецьких військових формацій), державного секретаря барона фон Штеенґрахта (заступник Ріббентропа), професора В. Маркерта, полковника Г. Шпармана, полковника Г. фон Герварта (тепер амбасадор Німеччини в Англії). Крім того їхню акцію протеґували міністер А. Розенберґ і генерал Г. Берґер (заступник Гімлера) — з ними я мав можливість відбути конференції. Від представників інших національних Комітетів я мав, передусім у своїх домаганнях до представників німецької влади, повну беззастережну підтримку, зокрема від грузинів — д-ра М. О. Кедії, д-ра С. Кордзаї, князя Маґалова, д-ра М. Алчибаї, генерала О. Захаріядзе (з яким знався ще з Польщі); від козаків, від генерала В. Глазкова, генерала О. Краснова мол.; від білорусів, від президента Р. Астрауського, від горців Кавказу, від князя Кабарди Тамби, інж. Б. Бічатті; від вірмен — Д-ра А. Авеґіяна і т. д.
Передусім треба було довести до відома широких мас українського громадянства і вояцтва, що покликано до життя УНК, з'ясувати, яку політичну ролю він має і може відіграти, які ставить собі завдання. З усіх закутків ще зайнятих німцями територій сотки телеграм і телефонів про повне підпорядкування. Бо деклярацію УНК і відозви до громадянства та вояцтва швидко надано по радіо. Тут все ж здається доцільним навести витяги з деяких документів, проголошених УНК.

Декларація Українського Національного Комітету

(З огляду на брак цієї Декларації в архівах подається її в повному тексті) Український Національний Комітет постав з волі Українського Громадянства, що перебуває в Німеччині і союзних з нею країнах.
Створення Українського Національного Комітету є новою сторінкою в житті українського громадянства, що глибоко просякнуте любов'ю до Рідного Краю і хоче бачити його вільним від окупантів.
Тому УНК приступає до створення Української Національної Армії, що має відновити боротьбу за українську державність.
УНА, в українській уніформі, під українським національним прапором, освяченим попередньою боротьбою, під українським командуванням перебуватиме під ідеологічним і політичним проводом УНК. УНА буде складено передусім з тих українців, що є в складі німецької збройної сили та в інших військових та поліційних формаціях.
Довгі роки життя в чужих кордонах, що ділили Край, витворили різницю в ідеї й чині. Це мусить зникнути в нашім спільнім марші до спільної мети. УНК хоче приспішити процес об'єднання українських душ.
В своїй діяльності УНК буде співпрацювати з Національними Комітетами інших народів, поневолених большевиками, що теж боряться за свою свободу і незалежність так як ми.
УНК зобов'язується виконувати свої обов'язки на користь українського громадянства якнайкраще.
Це напевно буде осягнено, якщо кожний українець віддасть всі сили для спільної боротьби за спільну перемогу.

Постій, 17 березня 1945.

Підписали: (—) Павло Шандрук, Генер. Штабу, Генерал-Пор.; (—) проф. д-р В. Кубійович; (—) д-р Олександер Семененко; (—) інж. Петро Терещенко

Вже на цьому місці вважаємо за доцільне підкреслити, що в Декларації ані одним словом не було згадано про взаємовідношення УНК до німців, хоч звичайна куртуазія цього вимагала. Але, укладаючи цю Деклярацію, я мав на увазі лише і виключно українські інтереси в ближчій та історичній перспективі.
Щодо взаємин з Російським Національним Комітетом, очолюваним ген. А. Власовим, то цю справу я докладно висвітлив у своїх спогадах Arms of Valor і в ряді статтей — між іншим в „Розбудові Держави" ч. 3/14 з 1954.
З боку німців був виразний тиск, щоб порозумітися з ген. Власовим. Теж і наші партійні кола при виготовленні проектів меморіялу про УНК для німців уважали за можливе в тих своїх проектах — які я зберіг — стверджувати необхідність співпраці „з ген. А. Власовим". Я такі постуляти цілком зіґнорував і в остаточній редакції меморіялу навіть не згадав про К(омітет) О(свобожденія) Н(ародов) Р(оссії) ані про генерала Власова, спроваджуючи проблему до „Російського Національного Комітету" з яким „можемо співпрацювати як рівний з рівним".

НАКАЗ
війську і флоті української народньої республіки
Ч. 8
15 БЕРЕЗНЯ 1945
§ 1
ПО ГЕНЕРАЛЬНОМУ ШТАБУ

Генерального Штабу Генерал-Поручника Павла Шандрука призначається Командуючим Українською Національною Армією з днем 15 березня 1945 р.
Підписали: (—) Андрій Лівицький, Головний Отаман; (—) М. Садовський, за Міністра Військ. Справ; (—) А. Носаченко, Підполковник

ПОСТАНОВА Ч. 2 ПРЕЗИДІЇ УНК

Президія УНК у повному складі рішенням з дня 17 березня 1945 призначила Генерального Штабу Генерал-Поручника Павла Шандрука Командуючим Українською Національною Армією.
Постій, дня 18 березня 1945.
За Президію УНК: (—) Професор д-р В. Кубійович; (—) Д-р О. Семененко;
(—) інж. П. Терещенко.

8 квітня 1945 в органі УНК „Голос — Українські Вісті" ч. 20/226 видруковано Відозву УНК до Українського Громадянства та Відозву Командуючого Українською Національною Армією до Українських Вояків. Зміст відозв подаємо у витягах:

ВІДОЗВА УНК ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА

На протязі тисячолітнього політично-державного існування Український Народ виявляв завжди непереможну волю і самопосвяту до оборони своєї Батьківщини-України, до утворення своєї державної незалежности. Одночасно творчий геній Українського Народу потрапив піднести українську державу до найвищого ступіня міжнародньої вартости політичної, культурної та суспільно-громадської і зробити її нераз зразком для інших народів. Так було за часів княжих, так рівнож було за часів славних наших гетьманів Богдана, Дорошенка, Мазепи . ..
В новітніх часах Український Народ знов твердо і непохитно заявив про свою волю відновити своє політично-державне життя . . . Протягом чотирьох літ батьки і брати наші боролися за свою і нашу волю. Перемогла нас підступна обіцянка ворога створити новий національний та соціяльний лад на своїх і наших землях. Цьому повірила змучена світовою війною та визвольною боротьбою частина Українського Народу. До тої перемоги ворога спричинився також брак необхідних для провадження війни технічних і матеріяльних засобів . . . Жорстоко хазяїнував ворог на нашій землі. Але кращі сини України, кращі сини Українського Народу на Рідній Землі незабаром переконалися, що приніс ворог Україні. Він приніс колгоспне кріпацтво для селянина, неволю для робітника, льохи черезвичайки, Соловки і Сибір для українського інтеліґента. . . . Коли тепер почалася нова світова війна, большевики в перших рядах послали на смерть за себе українців, щоб знищити їх, щоб позбутися тих, хто не хоче підпорядкуватися їхній волі. .. Всі ті мільйони українців повинні пам'ятати, що поворот на Рідну Землю є можливий тільки зі зброєю в руках, що добровільно ворог з нашої землі не уступить ... В нашій спільній боротьбі ми з подякою приймаємо допомогу Німеччини на умовах, що випливають із засади взаємного пошанування національної гідности та признання суверенної незалежности Української Держави . . .
Основним завданням своїм, якому повинні бути підпорядковані всі інтереси громадянства в цілому і особисті, УНК вважає творення Української Національної Армії та співдію ЇЇ зі всіма національно-політичними силами, які вже провадять боротьбу проти червоних .. .
Здійснення важливого в своїй актуальності завдання в обставинах сучасного напруження воєнних подій може створити підстави для праці законного Уряду України над розрішенням проблем по:
забезпеченню державного ладу і організації державного та суспільного впорядкування всіх умовин життя,
приверненню всім верствам Народу приналежних їм прав на власність,
всебічному розвитку національної культури,
забезпеченню цілковитої рівноправности . . .,
забезпеченню утримання на старість . . . ,
забезпеченню свободи релігії, слова, друку, зборів тощо,
знесенню раз на завжди штучного поділу України створеного через розподіл України поміж сусідами,
усталенню добросусідських взаємин зо всіма народами, які пошанують нашу державну незалежність ...
УНК є свідомий своєї великої відповідальности ... свідомий великих труднощів . . . він бачить, що можливості розгорнення його праці є дуже ограничені... У ваших руках спочиває можливість визброєння УНА... Українські Вояки! До вас звертається з окремою відозвою ваш командуючий Генерал Павло Шандрук... його наказ для вас, то є наказ УНК . . . Нехай живе Українська Самостійна Національна Соборна Держава!

Підписали: Павло Шандрук, Генер. Штабу Генерал-Поручник; професор д-р
В. Кубійович; д-р Олександер Семенко; інженер Петро Терещенко.

Українські Вояки!

Ви віддали вже все, що людина може віддати найдорожчого на боротьбу з ворогом — родину, життя, майно враз із рідною хатою . . .
Українська Національна Армія, про що Ви вже знаєте з Деклярації УНК, має одне завдання — боротьбу за Народ, за власну суверенну державу. Червоний ворог несе смерть і знищення. Він шукає перш за все тих, що не зігнули перед ним голови, бо вони для нього страшні силою свого духа, своєї віри в перемогу ...*).
Мусимо перед цілим світом довести свою політичну і громадську карність, повсякчас бути готовими нести жертви життям, кров'ю, майном . . . До боротьби і перемоги!

(—) Павло Шандрук, Генер. Штабу Генерал-Поручник

Зі змісту всіх вище наведених документів видно, що в жоднім з них нема найменшої згадки про будь-які зобов'язання відносно Німеччини, а навіть про співпрацю на полі мілітарному, хоч в практичній дійсності це було само собою зрозуміле, бо ж звідки ми могли дістати зброю та весь необхідний виряд. З них теж видно, що УНК стверджує необхідність боротьби з усіма окупантами України.
Несвідомим необхідно вияснити, що:

1. Організацією збройної сили — якщо вона справді має існувати в державному маштабі, а не бути „махнівщиною" — мусить зайнятися якийсь вищий військовий орган, не командир сотні, ані навіть дивізії; той орган розпічне свою діяльність з призначення командира формації та необхідних допоміжних для нього сил і засобів;
2. В нашім випадку зорганізуванням вже існувавших в німецькій збройній силі українських більших і менших частин і об'єднанням їх у вищі одиницю чи формацію не займався ані генерал Фрайтаґ, ані генерал Вехтер; організацією Дивізії „Галичина" займалася Військова Управа; організацією УВВ, запасних полків, протилетунських відділів, жандармерії з українців перед тим, як постали УНК і Штаб УНА, зайнявся, очевидно, якийсь вищий німецький військовий орган. Об'єднання їх і організування нових формацій в УНА було ціллю і завданням Командування УНА;
3. З політичних міркувань, щоб позбутися політично неподільної та шкідливої приналежности, в першу чергу Дивізії „Галичина", до зброї СС і організаційної залежности від німецького командування, необхідне було заснувати УНА — треба було щоб політичну відповідальність перебрав на себе якийсь вищий орган, а не несли її безпосередньо вояки; крім того Дивізія „Галичина" в цілості та всі інші групи і формації, складені з українців (ще раз підкреслюю — з волі чи з неволі), якщо б не було УНА, були б просто частиною німецької збройної сили, зате Армія могла б бути силою політичних і мілітарних обставин декляративно в союзі з німцями для боротьби проти ворога за власні і тотожні інтереси; було, мабуть, цілком ясним для того, хто перебрав на себе таку відповідальність, що він мав очікувати найгірших для себе наслідків; відповідальність треба було перебрати, бо з хвилиною окупації большевиками Галичини закінчили своє існування УЦК і Військова Управа;
4. З заяви німецького уряду видно, що його міністер розумів конечність поєднання всіх перебувавших в складі німецької збройної сили формацій, частин та навіть поодиноких вояків в одній „українській армії визволення", може навіть не в інтересі самої Німеччини — розумів, що УНА мусить постати; на жаль, цього навіть досі після безлічі різних публікацій дехто не може зрозуміти; з наказів Головного Отамана і Військового Міністра теж добре видно, що вони бачили конечність покликати до життя УНА; теж це розуміла Президія УНК — Деклярація і Постанова ч. 2.

Для більшого зрозуміння проблеми організації війська можна навести звичайний приклад організації фабрики чи якогось іншого підприємства. Хтось задумує заснувати фабрику — сам, якщо фахівець з тої ділянки, або запрошує кандидата на керівника фабрики, який спільно з архітектом укладає плян будови. Мабуть вже після скінчення будови набирається робітників, але не навпаки, себто раніше набирається робітників, а потім будується фабрику. Адже будова війська є проблемою, мабуть, значно більше скомплікованою як будова фабрики, бо у війську треба мати діло з живою людиною, її психічно-духовими інтересами, її фізичними потребами і можливостями.
Відразу після проголошення Деклярації та Відозви розпочинається формування 2 УД (спочатку під назвою Протипанцерної Бриґади), командиром якої призначаю генерала П. Дяченка (тоді полковника). Формування Дивізії закінчено на протязі вийнятково короткого часу, бо Дивізію поповнено вояками-українцями з совєтських полонених, яких німці вживали до організації протипожежних команд в Берліні та околицях, себто людьми військово вишколеними. Дивізію формувалося в м. Німек під Берліном і відведено їй прегарні бараки. Дивізія складалася, з огляду на спеціяльне її призначення з 3 куренів, разом на 1.900 людей. 28 березня Дивізію, у виконанні інтенцій про цілковите політичне і адміністративне відсепарування УНА від німецької збройної сили, заприсяжено о. мітратом Білецьким на вірність Українському Народові й Українській Державі — мабуть щось коштувало, щоб поставити німців перед фактом такого акту. Це була перша українська в чужій державі формація, що присягала під українським національним прапором, (див. Arms of Valor ст. ст. 227-248).
В міжчасі разом з д-ром Арльтом я відвідав командуючого Середньою Групою Німецьких Армій в Чехії фельдмаршала Г. фон Шернера і просив його прийняти Дивізію до складу своєї Групи та в міру можливостей не вживати її аж до часу, поки буде освоєна з умовинами фронту та буде остаточно відповідно озброєна. Фельдмаршал погодився і визначив цілком відповідний тиловий район до закватерування і приділив Дивізію до панцирного корпусу генерала графа Г. фон Штрахвіца, якому я теж склав візиту і який на моє прохання справді подбав про належне забезпечення Дивізії та відповідно потрактував її. Генералові П. Дяченкові я дав інструкцію всіми можливими способами уникати втягнення Дивізії в бойові дії аж до відповідного одержання дальших інструкцій від мене. Дивізію 11 квітня вже перетранспортовано до району призначення.
На протязі 10 днів зформовано (24 березня — 5 квітня) Бриґаду Особливого Призначення (парашутну) з того самого континґенту полонених вояків-українців, командиром якої призначено отамана Т. Бульбу-Боровця. Бриґада складалася з 2 куренів, разом коло 400 людей, її теж перетранспортовано до Чехії. Там вона мала закінчити своє вишколення, але передбачалося вжити її вразі потреби як піхотну частину.
Зголосила свою приналежність до УНА Бриґада Вільного Козацтва під командою полковника Терещенка в складі номінально біля 350 вояків. її теж перетранспортовано початково до Чехії.
Телефонічно зголосив мені своє повне підпорядкування командир 281 запасної Бриґади полковник Ф. Гудима, вона стояла залогами в різних містах Данії в силі біля 5.000 людей. Полковник Ф. Гудима просив про негайне перетранспортування Бриґади до району формування УНА.
Так само зголосилися 2 полки в Голляндії і Бельгії, разом біля
1.000 вояків, що несли там охоронну службу.
Безпосередньо я особисто відвідав кілька груп протилетунської оборони в районі Берліну і проголосив їм, що від тої хвилини вони належать до УНА. В тих протилетунських батеріях було понад 250 наших хлопців і дівчат. Манускрипт проф. Т. Білостоцького про ті батерії я передав до Редакції „Америки".
Зголошувалися з різних кінців Німеччини відділи жандармерії.
Я носився з думкою, щоб, коли час і обставини на це дозволять, сконцентрувати всі формації УНА в Австрії, десь недалеко від фронту, що його тримала Дивізія „Галичина".
За підрахунками генерала фон Кестрінґа в німецьких збройних силах було понад 220.000 вояків української національности, які вже формально, хоч ще не фактично мали увійти до УНА.

* * *

7 квітня, коли вже большевики опанували східні передмістя Берліну, я з доктором Ф. Арльтом через Прагу виїхав до Дивізії, що тримала фронт в районі Фельдбаху в Австрії.
В Празі я конферував з професором Р. Смаль-Стоцьким і через його законспіровані зв'язки вдалося подати до відома Альянтів про УНК і УНА. Після капітуляції Німеччини, коли рішалося долю Дивізії й довелося шукати контакту з командирами наступаючих англійських дивізій, виявилося, що заходи проф. Р. Смаль-Стоцького були доцільні.
18 квітня я дістався до м. Фелькермаркт після дуже утяжливої дороги через Альпи. Там стояв запасний полк. Першим, кого я стрінув, був сотник д-р М. Малецький, він був дуже здивований, побачивши генерала з тризубом на рукаві, тризубом на кашкеті і з зовсім нового зразку нараменниками. Він знав з німецького радіоповідомлення, що постав УНК, але видно було, що зустріч була для нього несподіванкою. Доктор Малецький, а потім сотник інж. М. Ліщинський і майор д-р Л. Макарушка були тими першими старшинами Дивізії, які поінформували мене про її моральний і матеріяльний стан та про її тактичне положення.
Дуже докладно про своє перебування при Дивізії та про заходи, щоб її відірвати від військ СС — нагадую — я написав у моїх спогадах Arms of Valor. Тут хочу лише підкреслити, що між іншими заходами було: переіменування Дивізії відповідним наказом на 1 Українську Дивізію, заприсяження її згідно з попередніми плянами на вірність Українському Народові та Українській Державі та наказ мій про усунення з умундурування відзнак приналежности до військ СС і накладення на шапки української кокарди з тризубом, яких в кількости 4.000 шт. вдалося було замовити під час перебування в Празі й привезти до Дивізії. Ті, кому забракло кокард, мали накласти національні стрічки. Треба всеж не забувати, що Дивізія мала на рукаві символ Галицької Землі — золотого лева на блакитнім тлі.
Хотів би ще раз підкреслити, що серед заходів, яких вживалося для — так би мовити — зовнішнього знаціоналізування Дивізії було крім заприсяження Дивізії, офіційне підпорядкування мені Дивізії, офіційне (в наказі ч. 71 з дня 27.4 45) проголошення про відхід Дивізії до Альянтів при капітуляції Німеччини та відвідини мною бойових становищ фронту Дивізії. Крім того над моїм приміщенням при Дивізії повівав наш національний прапор. Внутрішнього „знаціоналізування" Дивізія, річ очевидна, не потребувала. Я мав на увазі теж змінити Командира Дивізії й для того приїхав зі мною до Дивізії генерал М. Крат, але на місці виявилося, що таке розпорядження в останніх днях перед капітуляцією могло б бути недоцільним з огляду на можливість саботування нашого Командира Дивізії німецьким технічним персоналом інтендантської служби.
Штаб Дивізії перебував у Фелькермаркті, де стояв запасний полк. Після відвідин фронту Дивізії я вернувся до Фелькермаркту, де була постійна кватира постою.
7 травня вранці зайшов до мене генерал Вехтер і повідомив, що по радіо подано до відома, що з днем 9 травня год. 0.01 Німеччина капітулює і додав: „Тепер, Генерале, Ви є центральною фігурою в акції рятування Дивізії та всіх нас, що є тут з Вами".
Я зараз же виїхав до Дивізії й там наказав генералові Фрайтаґові, що Дивізія мусить зійти з фронту найпізніше о світанку 8 травня. Це сталося. Ми всі, я, д-р Арльт, генерал Вехтер, майор о. Левенець, майор д-р Л. Макарушка, генерал Фрайтаґ і мій адьютант поручник Р. Цьолко вирушили пару годин пізніше й їхали серед колон Дивізії та перейшли р. Мур к. Леобен, а наступного дня вирушили до Юденбурґу.
Запасний полк, а при нім Штаб Армії на чолі з генералом М. Кратом були у дорозі до Юденбурґу. В часі маршу большевики зробили випад з Бруку своїми легкими танками й розділили Дивізію на дві частини — одна більша через Сен-Вейт пішла на Віллях й там була інтернована англійцями, друга, в якій я був разом з усіма згаданими щойно особами, пішла на Тамсвеґ і там була інтернована американцями. Зогляду на те, що напад большевиків мав місце в гірськім залісненім терені, втрати у людях були мінімальні — оскільки мені відомо було 2 забитих та 11 ранених вояків, але згинули всі табори і коні.
Щоб не повторювати дальшого ходу подій, знову відсилаю зацікавлених до Arms of Valor, стор. 279-309.
В дальшому, після великих і несподіваних пригод ми всі приїхали до Мюнхену і там за допомогою Апостольського Візитатора на Німеччину о. Николая Вояковського пощастило передати лист до перебуваючого в Римі Архиєпископа Івана Бучка з проханням взяти в опіку Дивізію, яка вже була в англійськім таборі для інтернованих в Ріміні. Тою групою, що залишилася в Тамсвеґу, а згодом перенесено її до іншого табору — заопікувалася Санітарно-Харитативна Служба на чолі з майором д-ром Воробцем. Моя спроба дістатися до Ріміні скінчилася поновним інтернуванням мене, пані І.Лаврівської, що була за перекладчицю, о.М.Левенця і шофера Т. Косовича. Інтернували нас англійці в таборі Аґатенгоф к. Кляґенфурту.

***

Я вже згадував про зовнішні політичні обставини, що вимагали — на мою й всіх інших наших видатних громадян та всього вояцтва Дивізії думку — переіменування Дивізії на 1 УД. Але теж були й моменти внутрішнього характеру, які диктували той крок, саме: назва „Дивізія Галичина" вказувала на певний провінціоналізм, а цього в моєму ідеологічно-політичному наставленні не повинно бути. І мені видавалося, що все вояцтво Дивізії, якого це торкалося в першій мірі, прийняло цю назву з належним зрозумінням — дуже добре цей психологічний момент насвітлив Олег Лисяк в своїй книжці „За Стрілецький Звичай".
Мабуть слід підкреслити, що хоч вояки Дивізії добре бачили кінець війни і своєю долею були затривожені, проте цей їх настрій в жоднім разі не носив характеру якоїсь психози і капітуляції — в засаді вони зберегли до кінця спокій, мораль, довір'я до свого командування і ретельне виконання заряджень. Серед німецького складу Дивізії (11%) відчувався настрій повної резиґнації — командир Дивізії покінчив рахунки зі світом самогубством, інші старшини і підстаршини просто здезертували до чисто німецьких формацій (дехто з них побоювався заслуженого реваншу з боку наших вояків). Зате начальник Штабу Дивізії майор В. Гайке формально зголосив мені, що відходить до першої ліпшої формації Вермахту (він був старшиною Вермахту й був лише в приділенні до Дивізії).
Ще і ще раз підкреслюю, що вояки інших формацій УНА зберегли до кінця свою вояцьку гідність, не полишили своїх рядів аж до одержання мого наказу через зв'язкових, що дозволяється кожному шукати виходу з положення на власну руку, бо не було ніяких інших можливостей.
Тепер щодо „поради" декого, щоб Братство повернулося до своєї „традиційної назви Дивізія СС Галичина", то я бачу в цьому тенденцію поновного розкопування Збруча, засипаного державним актом з 22 січня 1919. Я теж своєю скромною, але обмисленою працею, як Голова УНК і Командувач УНА в тогочасній безнадійній ситуації намагався „засипати Збруч", не використовуючи можливости самозбереження. Отож, думаю, що самі вояки Дивізії, об'єднані в Братстві вояків 1 УД напевно знають, який титул їм відповідає. Для більшої ясности чи не слід поставити запитання: як віднеслися б англійці й чи хотіли б трактувати „14 дивізію військ СС" інакше як потрактували козацький СС корпус генерала фон Панвіца?
А до чужинецьких, хоч сусідніх по межі, демагогів ставлю вимагання: дайте достовірні документальні свідоцтва, що вояки 1 УД, або як вони хотять вперто твердити „Дивізія СС Галичина", брали участь в подавленні повстання проти німців у Варшаві.

***

Закінчуючи справу 1 УД і всіх інших формацій УНА в почутті повної відповідальности:

1. стверджую, що є звичайною брехнею, зформульованою в інтересі ворожих нам і полякам факторів, про те, що Дивізію чи вояків Дивізії вживалося проти Альянтів, себто і проти Польщі;
2. стверджую, що 2 УД зформовано в другій половині березня і на початку квітня 1945;
3. стверджую, що всі інші формації УНА знаходилися в Австрії, Данії, Бельгії, Голляндії, Німеччині, де несли вартівничу або протипожежну службу;
4. стверджую, що Бриґаду О. П. зформовано в Берліні й перетранспортовано до Чехії;
5. стверджую, що, на жаль, ще й досі є люди, які вважають, що не було УНА, що я командував 1 УД.
Не на брехні, або нічим неоправданій несвідомості належить опирати та публікувати сенсації, а на познайомленні з дійсністю.

Лютий 1965.


*) Порівн.: С. Петлюра, Є. Коновалець, Т. Чупринка, Л. Ребет, С. Бандера.