Полк. Іван Цапко
Подаючи опис останніх бойових дій українського війська в листопаді 1920 року проти московсько-большевицьких армій, слід згадати про причини, які до цього спричинились. Головною з них був сепаратний мир, що його склала тодішня союзниця України, Польща, з нашим спільним ворогом, большевицькою Росією.
Після розгрому большевицьких армій, збройними силами Польщі та УНР (згадаймо сл. п. ген. М. Безручка, що командував одним із спільних відтинків фронту, коли заломилася Кінна армія Будьонного під Замостям) та після так званого „чуда" над Вислою, як казали поляки й до якого чуда спричинилося своїми бойовими акціями українське військо на південному крилі фронту, большевики запропонували польському урядові перемир'я, з метою укласти згодом мир. Розбиті мілітарно большевики боялися за своє запілля, де могли спалахнути протибольшевицькі заворушення, як також треба їм було знищити ще іншого ворога — Добровольчу армію генерала Вранґеля (рештки денікінщини), що ще пробувала прориватися з Криму. Між іншим, треба пригадати ще факт, що військовими дорадниками при польській головній команді й уряді була численна група вищих старшин французького генерального штабу на чолі з генералом Вейґаном.
Таким чином тодішній уряд Польщі відмовився від дальших бойових операцій, які напевно довели б до цілковитого розгрому всіх большевицьких збройних сил, а тим самим і знищення совєтської влади на просторах колишньої Росії. Тепер, з сорокалітньої перспективи на ті воєнні події, є нові дані про поразку червоних на Вислі, м. ін. з джерел самих переможених большевиків. В останньому томі совєтської „Истории гражданской войны" подано, що „Польща з армією в 900,000 вояків, найсильнішою на той час в Европі, з її перемогою, нічого з того не мала, а у вигрі все ж був Ленін" (ИГВ т. 5, стор. 134), що розпочав війну з поляками дійсно „блатними" гаслами, — „Дайош Варшаву!" (які то написи й ми, учасники тих подій, бачили на всіх залізничних стаціях) й закінчив безладною втечею большевилького війська. Але він все ж зумів намовити Пілсудського до миру, яким врятував комуністичну владу й надалі в Росії.
У тій війні грав якусь ролю й Сталін (тоді член реввоєнсовєта Південно-західнього фронту). Думаючи розбити Польщу зсередини, ще в липні 1920 р. він дав наказ Будьонному, що мав наступати на Львів: „Обережно поводьтеся з воєннополоненими українцями з Галичини, не тільки з селянами, але й з інтеліґентами: запевняйте в тім, що, коли уярмлені Польщею галицькі українці нас підтримають, ми підемо до Львова, щоб звільнити його й віддати галицьким українцям, щоб вигнати звідтам поляків й допомогти уярмленим українцям-галичанам збудувати свою незалежну державу, може навіть і не совєтську, але прихильну до РСФСР". 15 липня 1920 р. була „утворена" незалежна „Галицька Совєтська Республіка" з ревкомом-урядом: Баран, Конар, Литвинович, Немоловський і Затонський (ИГВ т. 5, стор. 150). Але ця перфідна „стратегія" Сталіна не мала наслідків, бо кінна армія Будьонного ніколи до Львова не дійшла.
Отже шукаючи рятунку, ціною відступлення Польщі Західньої України, що її зажадав польський уряд, большевики осягнули бажаний тоді їм мировий договір, який і був згодом ратифікований у Ризі. Так скінчився наш союз з польською державою, що не приніс жадної користи для УНР. Нам, українцям, залишилося далі вести боротьбу на невеликій, ще вільній українській території, проти переважаючих мас війська, яким розпоряджали большевики. Цей трагізм положення все ж ще не вбивав надії, а загартованість духа не давала вояцтву заломитися.
В тих воєнних і політичних обставинах, несприятливих для українського війська, надходили відомості про сильний рух ворожих сил, — очевидно з підготовою до загального наступу. З наказу Головної Команди війська УНР, дня 9 листопада, відбулася військова нарада в м. Ялтушкові під головуванням Головного Отамана, де були присутні командарм та всі командири дивізій. Згідно з тим, що було вирішено на цій військовій нараді, Армія УНР, о год. 7-ій ранку 11-го листопада мала перейти в наступ на всьому фронті. Але вже 10-го листопада (коли лише були виготовлені оперативні накази в дивізіях), ворог попереджує нас і сам переходить в наступ. Большевики, після замирення з поляками, весь час перекидали свої резерви з півночі на наш фронт, що було відомо нашому вищому командуванню. Ворог був добре поінформований про наші заміри, бо рівно на 24 години попередив наш наступ, примушуючи Армію УНР до оборони.
Українська армія, опинившись у час останніх переможних боїв восени 1920 р. в смузі до 12 км. завширшки, біля кордонів Польщі та Румунії, без запілля та потрібних засобів, зброї, муніції і т. д., провадила бої протягом майже двох місяців проти навали ворога, який, маючи розв'язані руки з Польщею, тим часом покінчив з Добровольчою армією ген. Вранґеля в Криму. На цих рештках ще вільної території України перебували державні інституції Української Народньої Республіки, всі обози армії та ін.
З наказу Головного Отамана, командарм ген. Михайло Омелянович-Павленко, в дні 20-го листопада відбув наради з командирами дивізій та вищими старшинами в Підволочиськах та в приявності членів Уряду в Фридрихівці, де було вирішено, з огляду на ситуацію, перейти кордон тодішньої Польщі, щоб потім у слушний час знов розпочати боротьбу. Генерали Гулий-Гуленко й Ю. Тютюнник висловилися за прорив большевицьких ліній й похід у запілля ворога.
Після догоди з польським командуванням, вже 20-го листопада було видано наказ Командуючого Дієвою Армією — зранку 21-го листопада всім обозам вирушити до р. Збруча й перейти обсаджений польським військом кордон. За обозами переходять кордон всі піші частини армії і вже за Збручем, згідно з приписами міжнародного права, складають вогнепальну зброю й маршують до призначених місць тимчасового розташування. Іншими словами, Армія УНР переходить на положення інтернованого війська. Польський кордон переходить все українське військо, головно в пунктах: Ожи-гівці та Підволочиська, частини ж Кулеметної дивізії відходять до Румунії.
Проти сконцентрованого большевицького війська, де крім кінних полків при піших дивізіях була ще й їхня армійська кіннота, як 8-ма кінна дивізія, кінна бригада Котовського, кінна Башкирська бриґада й ще одна кінна бригада з загоном Байла. З нашого ж боку, для прикриття наших відходячих обозів і іншого війська, виступила майже вся кіннота, що була в Армії УНР, а саме: Окрема Кінна Дивізія, Козацька кінна дивізія полк. Яковлева та кінні полки й окремі сотні стрілецьких дивізій, з артилерією (лише ті батерії, що ще мали трохи набоїв). Утримувати позиції треба було до вечора, до часу, коли прийде наказ відійти.
Большевицькі змасовані війська можна було спостерігати неозброєним оком. Наші частини майже всі були в лавах. Час від часу вискакували, на московське „ура!", окремі большевицькі відділи з метою прорвати фронт, та діставши належну відсіч і, втративши частину солдатів, були змушені втікати, нищені рідким, але влучним вогнем наших гарматчиків. Слід назвати таких видатних і хоробрих артилеристів, як ген.-хор. О. Алмазова, сот. Палієнка, сот. Мартинова та ін. Не одна большевицька кулеметна тачанка полетіла в повітря, влучена лише одним пострілом з гармати.
В такім бойовім напруженні стався також один епізод, що залишився в пам'яті багатьох учасників. Це сталося якраз після невдалої чергової большевицької атаки. Отож, невеличка група їхала між нашими лавами. Спереду, добре тримаючись в сідлі, командарм ген. Михайло Омелянович-Павленко, з ним члени чужинецьких військових місій: французької, польської й румунської, кілька старшин його штабу та з пів чоти ординарців. Чужинецькі старшини мали на собі подаровані їм червоні башлики, які носила Окрема Кінна Дивізія, й до кожного з тих старшин був приряджений козак-ординарець. Ген. Мих. Омелянович-Павленко розмовляв з заступником французької місії полковником де-Льоле. В цей момент „товариші", завваживши, мабуть, що це група начальства, спеціяльно обстрілили її і дві чи три ґранати вибухли поміж ординарцями командира, поранивши двох козаків і коней. Треба зазначити, що полковник де-Льоле був приятелем українців, захоплювався нашим військом, навіть шукав нагоди сам побачити в бою „легендарне", як він казав, українське козацтво. Особливо його цікавила кіннота. Писав про це ген. М. Крат.
З появою вечірніх сутінків 21 листопада, наші кінні частини почали стягатися до переправи, залишаючи прикриття (піхота вже до 5-ої години по полудні перейшла за р. Збруч). Недалеко від Збруча, коло с. Ожигівці виднілася балка і там можна було бачити ген. Гулого-Гуленка коло одного кінного старшини, що тримав прапор з написом „Україна або смерть!" Цей старшина звертався до вояцтва із закликом: „Панове старшини й козаки з доброю зброєю й на добрих конях! Хто хоче в партизанщину, шикуйтеся тут, за прапором!" Так ген. Гулий-Гуленко, зібравши в цей спосіб загін добровольців, під прикриттям ночі пішов через ворожі лави в Україну...
Большевики, користаючи із запавшої темряви, бо надходила ніч, підсувалися чимраз ближче. Тоді окрема Кінна Дивізія під командою інспектора української кінноти ген.-хор. Івана Омеляновича-Павленка вдало провела флянґово-ар'єрґардний бій, стримуючи до
ночі насідаючого ворога й тим давши можливість перейти кордон всім решткам піших частин та обозам з пораненими вояками та цивільними, як теж і обозові з державним і військовим майном.
Нарешті опівночі, підходить до кордону Окрема Кінна Дивізія, маючи в останньому прикритті два полки — 1-ий кін. Лубенський та 2-ий кін. Запорізький.
Переправа ... Міст через Збруч. З другого боку вже польська територія. На мості з другого боку горять ліхтарі, освічують білі прапори, що визначають територію, зайняту польським військом. На мості стоять — польський майор і підпоручник, а далі гори скиданих рушниць.
Козаки, проїжджаючи, теж кидали свої рушниці, згідно з попередньо отриманим наказом, а поміж цими горами зброї — увихався якийсь польський підстаршина й кричав: „ ... сюди... сюди скидати ..."
Колона Окремої Кінної Дивізії вже виїздила на горб, що за Ожигівцями, щоб потім шляхом у напрямку Тернополя, перейти в район сіл — Дичкова, Красівки та ін., що були вказані для тимчасового постою дивізії, коли щось сталося позаду в Ожигівцях. Там зчинився крик і стрілянина. Це „товариші" Котовського й Байла, гадаючи, що в українців уже нема зброї, сміливо кинулись через міст та вже на польській території хотіли показати своє геройство. Польської піхоти не було й наша кіннота мусіла миттю завернути та ставити чоло большевикам і погнати їх назад за переправу. Майже подібний до цього епізод мав місце і в Підволочиську, де переходив кордон останній Кінний полк Чорних Запорожців.
Так, в той день, властиво вже ніч 21 листопада 1920 року, Дієва Армія, в повному порядку, з останнім боєм вийшла на територію Галичини, окупованої Польщею, яка зрадивши тоді свого союзника, нині й сама потрапила під червону, насправді російську владу ...
Армія Української Народньої Республіки перестала існувати, але створила невмирущу традицію боротьби за державну незалежність України.
Немає коментарів:
Дописати коментар