"ГЕРОЇ НЕЗРИМОГО ФРОНТУ"

Г. Гордієнко

Під такою назвою (російською мовою) Видавництво "Карпати" в Ужгороді видало збірник на 232 сторінки, рік видання 1978, наклад, як на тамошні умови, досить великий, бо аж 65000 примірників.

В "Збірникові" взяло участь 11 "авторів, які дали 14 статтей. Статті написано літературно, недалекой від красного письменства, але вони так насичені історичними фактами, що є й будуть цінним джерелом для вивчання, як совєтські поліційні чинники виконували свої повинності, з яким великим успіхом вони поборювали не тільки кримінальних злочинців, але головно політичних, в першу й головну чергу українських "буржуазних націоналістів". Під ту назву вони зводять докупи всі прояви українського національного спротиву проти московсько-комуністичної влади над Україною.

Першим головою установи, яка мала поборювати ворогів совєтської влади, був поляк Фелікс Дзержинський. Вона мала назву (по-російському) "Чрезвичайная Комісія по борьбє с контрреволюцієй саботажем, спєкуляцієй", скорочено ЧК, і хоч пізніше назва її мінялася на ҐПУ, НКВД, КҐБ, але назва ЧеКа лишилася, як почесна, а співробітники тієї ЧК й дотепер пишаються назвою "чекісти". Першого шефа ЧК роздуто до степеня гуманіста малощо не більшого, ніж янголи в небі, а діяльність його співробітників тоді й пізніше в умовах СССР вважається за щось почесного, гідного найбільшого признання.

Коли в перших роках діяльности ЧК обмежувалася до найпростішого винищування небажаних, ворожих до режиму, або й взагалі невинних людей, то за останні десятиліття існування большевицького режиму в СССР сприт співробітників та їхні успіхи досягли недосяжних висот. Во ім'я об'єктивности — це треба признати. А численні неуспіхи їх, успішну сторону їхньої діяльности не затуманюють.

"Збірник" появився в книгарнях за кордоном. Звичайний читач може з нього мати цікаву лектуру, як це водиться у західьному світі, для "лоскотання" нервів читати кримінальні твори. Але всім українським діячам, які колись, тепер чи в майбутньому будуть пробувати "порушувати рубежі соціялістичної батьківщини", треба уважно студіювати і цей "Збірник" і йому подібні, бо з них багато дечого можна навчитися. У "Збірникові" згадано пару моментів з діяльности чекістів з широких просторів СССР, але найбільше подано матеріялів із західних областей України, Буковини, Закарпаття та Галичини. Що кидається в очі при читанні — це те, що абсолютна більшість начальників ҐПУ (події переважно до року 1951) носять прізвища українські, може з огляду підкреслення факту прилучення західних областей до Української РСР, а не безпосередньо до СССР, що тепер ними управляють брати з України. Хоч і відомі випадки користування українськими псевдонімами, але вони вже не такі чисельні.

Інший момент — це немала наявність колишніх учасників українського підпілля, які відгукнулися на заклик амнестії совєтської влади. Амнестія, мов би додержується, але від розкаяних вимагають більшої чи меншої співпраці для виявлення тих, хто не покаявся. Тому перебування розкаяних на своїй домашній території не забезпечує їм повної волі, але тому, що влада фаворизує переселення в південну Україну, в Крим, а пізніше й далі на схід, то від шантажів можна ухилятися. Майже всі випадки викриття нерозкаяних були зроблені при помочі доносів. Особи донощиків різноманітні — прості селяни, старші люди й симпатики нової влади. Так що на дальшу мету підпілля було засуджене на загладу. Про підсилення підпілля з-за кордону детально розписано в останній статті "Збірника". Відомо, що в роках холодної війни засилання парашутистів скінчилося фіяском. Одна така спроба з року 1951 й описана.

Органи державної безпеки в Українській РСР одержали повідомлення з Москви, що на західні області УРСР будуть запущені диверсанти, вишколені в декількох державах заходу. Пізніше вже стало відомо, що совєтська розвідка довідалася про це від високих британських урядовців, які потім утікли в Москву.

Групи українських патріотів були вибрані й вишколені в Німеччині, Британії, і в одну із захмарених ночей над Карпатами були спущені над лісистою частиною Станиславівщини (тоді ще не Івано-Франківщини). Вже перед тим були заалярмовані аж три області, припинено всякий літунський рух. Територія була поділена на квадрати, в яких на поготівлі було військо, а керували "прийомом гостей", як у "Збірнику" сказано, чекісти.

Побідоносні звіти полетіли в Київ та в Москву, де відповідні чинники з нетерпінням їх чекали. А "гостей" лишили мандрувати по цілій області та нотувати, хто куди, до кого та з ким зв'язується. В одному випадкові син прилетів на зустріч з батьком.

Вже першою невдачею "гостей" було те, що один їхній парашут не вдалося зняти з дерева, й про той парашут посипалися донесення від цивільного населення. А далі була "чиста" робота "органів"! Виявили всіх "гостей" та всі їхні матеріяльні "гостинці", як радіоапарати, зброю, запаси харчів та т. п. Невдача "гостей" була цілковита; а їхня доля перерішена.

Не замовчано в "Збірникові" й факт, коли серед білого дня підпільник застрілив одного із чекістів.