СПОГАДИ З ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Андрій Кравчук

(на підставі розповіді Андрія Кравчука записав і уложив Теодор Лехман)

Відомо, що прикінці 1918 року, внаслідок програної 1-ої світової війни, почали валитись потуги центральної Европи, а на їх місце поставали нові незалежні держави. У той час український народ Галичини виявив теж бажання створити свою державу. Тому бажанню протиставились наші сусіди і ми були змушені збройно обороняти наші права. Про ті події написано вже чимало, але я, як співучасник згаданої збройної акції, хотів би додати до них ще й мої переживання. Про cвій задум я часто згадував моєму приятелеві і співпрацівникові у музично-драматичному ансамблі, який існував у перших роках нашого побуту в Америці і яким керував артист львівського театру Адама Антонишина та в якому я був керівником музичної ділянки. Врешті знайшлось у нас більше вільного часу і мій приятель Теодор Лехман погодився викласти мої спогади на папері.

Починаю датою і місцем мого народження. Я народився 13 грудня 1897 р. в селі Красне, Золочівського повіту. Молодим хлопцем був я на роботах у Німеччині. У 1915 році, маючи 18 літ і будучи австрійським підданим, був переданий Австрії і приділений до 31-го австрійського полку. На початку 1916 року вислали мене з маршкомпанією на італійський фронт. Пережив тяжкі бої над рікою П'явою і дослужився ступеня фельдфебеля з піонерським вишколом. Після капітуляції Австрії залишив фронт з групою співтоваришів і поспішним маршом дійшов до Відня. Нормального залізничного транспорту тоді не було, Нам, українцям, які у великій кількості з різних частин з'їхалися до Відня, вдалось просто підкупити залізничників і машиніста, тому вони погодились підвезти нас у сторону Львова. Переповненим довгим потягом ми доїхали до Стрия. Звідси вже сам дійшов я до якогось села в околиці Львова. В тім селі кватирувала вже частина нової Української Галицької Армії. На вступі до села були виставлені військові стійки. Стійковий зупинив мене і покликав провідника стійки "Звідки і куди йдете, старший десятнику", — дивлячись на мене і мої відзнаки, питав провідник. "Чи ж треба питати, хіба не видно?" — відказав я. "Вертаю з італійського фронту і хочу дістатись додому, до своєї рідні". "Добре, що ви натрапили на нас, а ми на вас", — каже він, — "нам, такі люди, як ви, дуже потрібні. Досі ви служили Австрії, а тепер послужіть Україні. Ставайте у наші ряди".

На це не було вже у мене відповіді. Хоч як хотілось побачитись з родиною, але, дивлячись на своє рідне військо, був я так зворушений, що з охотою відразу вступив до тієї частини. Це була ще в стадії формування саперна сотня 5-ої галицької бриґади. По кількох днях зайняла бойові лінії у місті Львові, при вулиці Городецькій, зі сторони Підзамча. По коротких вуличних боях з поляками ми були змушені відступити в околицю залізничої станції Задвір'я. Звідси перекинуто нас під Раву-Руську. Тут з тяжкими рукопашними боями пішли ми у протинаступ. Я був легко ранений в ногу. Мене перевезли до шпиталю у Краснім, а звідти, тому що поляки продовжували свій наступ, санітарним поїздом до Чорткова. Рани скоро загоїлись і я включився знов до своєї сотні. З Чорткова наша армія, перегрупувавшись, йшла наступом вперед, а поляки в переполоху відступали. Моя сотня дійшла аж до села Княже за Золочевом і я надіявся, що скоро побачу своє рідне село і свою родину.

Наша бригада не брала участи в бою за Тернопіль. Обійшла його зправа і через Білу, Глубічок Великий, Озерну і Зборів підійшла до згаданого вже села Княже. Між Княжим і Скварявою ми натрапили на добре організований польський опір. По боці поляків була добре озброєна армія Галлера. Ми, наступаючи, витратили багато амуніції з тих запасів, які ще мали. Під Скварявою вже не було набоїв і не було чим стріляти. Під натиском польських сил почався наш другий відступ. Наша бриґада дійшла до Збруча і задержалась між Скалою і Гусятином. Тут дістали ми ще трохи набоїв, переважно із старих австрійських окопів і невеликих складових залишків. Звідси почався наш наступ проти нашого другого ворога, проти більшовиків, які були за Збручем.

Мою саперну сотню вислано в сторону Підволочиська. Більшовики, загрожені правдоподібно іншими нашими частинами, були у відступі і річка Збруч не була ними обсаджена. Наша сотня без жадних перешкод перейшла міст над Збручем і через Волочиська просунулась у сторону залізничої станції Браїлів — Жмеринка. Більшовики відступали без боїв, але вже під Жмеринкою поставили нам завзятий опір. Наші частини, підсилені зброєю, здобутою за Збручем, відкинули більшовиків і заняли Жмеринку, велику вузлову залізничу станцію.

Наша 5-та бриґада, з саперною сотнею на чолі, посувалась з невеликими боями дальше вперед. Ми, обійшовши більшовиків зліва, підійшли до села Махаринці. Комендантом саперної сотні був поручник Тимошко з Куткора. Від коменданта сотні я одержав наказ підмінувати міст, що під Махаринцями проходив через річку на залізничій лінії до Києва. Я, як комендант групи, яка мала виконати наказ, взяв собі до помочі вістуна Будного і стрільця Попадича. Вдосвіта ми підсунулись вздовж річки, дуже обережно поміж кущами в сторону моста. Тут ми побачили на насипі будку і в ній стійкового. На наше щастя він спав, а кріс стояв коло нього збоку. Я підсунувся аж до будки, взяв потихенько кріс стійкового, а своїм підкомандним наказав бути тихо, щоб не збудити стійкового. Протягом десяти хвилин я попідкладав під мостом вибухівку і позапалював запальні шнури. Стійковий не встиг ще пробудитись. Була приблизно шоста година ранку. Я дав знак, що все готово. Ми скоро, як тільки могли, відбігли від моста в сторону нашої артилерії, яка стояла готова до обстрілу, під командуванням сотника Бабія. Ми не добігли ще до того місця, звідки вийшли, як ладунки почали розриватись, а артилерія почала обстрілювати міст, щоб закінчити діло. Ця щаслива і вдала акція була дуже корисною для нашої армії. По зірванню моста більшовики втратили залізниче сполучення і велика кількість транспортів з харчами, одягом, взуттям і амуніцією залишилась по нашім боці.

Армія посувалась швидко в напрямі Києва. Наша бриґада дійшла до станції Васильків. Тут більшовики мали досить сильну на той час рухому зброю, в тому числі броневик (панцирний поїзд), яким пробували ще загородити нам дорогу на Київ. Саперна сотня була на лівому крилі бриґади. Не маючи спротиву, оминула залізничу станцію Васильків і підійшла ближче до Києва, приблизно на половину дороги між Васильковом і Києвом. Тут я отримав наказ мінами зірвати залізничі рейки і відтяти більшовикам сполучення на Київ. Коло 3 години ранку наказ був виконаний. У тій акції, крім мене, брала участь ще група 6 стрільців, завданням яких було прикрити мене своїм обстрілом у випадку можливої перешкоди. Більшовики, коли почули вибух позаду себе, залишили броневик і відкрили нашій бриґаді дорогу на Київ. Моя група, з якою я перервав залізничий шлях, першою дісталась на товарну станцію Київ. За нами підійшла решта саперної сотні і ціла наша 5-та бриґада, а згодом інші галицькі частини.

У Києві панувала радість. Мешканці виходили зустрічати нас. Дівчата обкидали нас квітами, а на домах видніли синьо-жовті прапори. Серце радувалось у кожного з нас, що врешті, по тяжких трудах, ми осягнули свою ціль, здобули своє рідне столичне місто.

Не маючи наразі жодного завдання, я рішився піти зі своєю групою оглянути Печерську Лавру, про яку знав з історії. Ми зайшли до манастиря, оглянули місця, де спочивають мощі ченців, а відтак до церкви. У притворі церкви побачив я фортепіян, а на ньому книжку. Мене зацікавила книжка. Я побачив, що це стародавний підручник церковного співу з первісними старинними музичними значками. Мене все цікавила музика і спів і я ту книжку взяв. Хотів ще дещо оглянути, але почув стрілянину, що мене дуже здивувало. Було десь около 3-4 години пополудні, як ми опустили манастир, вийшли на вулицю і побачили страшну картину. Все було у відступі у страшнім безладді.

Наші військові формації, увійшовши до Києва, не сподівались зустріти тут ще одного українського ворога. Усі були захоплені перемогою і думали радше про святкові паради і не були підготовані до евентуальної оборонної акції. Денікінці, які були вже по другій стороні Дніпра, використали нашу непідготованість і нерішучість та несподіваним наскоком напали на нашу армію.

Не добившись до своєї сотні, наша група включилась у той хаотичний відступ. Разом з іншими відступали ми у напрямі станції Васильків. За Васильковом ми натрапили на свою 5-ту бриґаду, що була вже дещо упорядкована. З'єднавшись з бриґадою, ми відступали вже у бойовому порядку.

Десь на початку листопада дійшли ми до станції Козятин. Наша сотня заквартирувала у якомусь селі за Козятином, по дорозі до Хмельника. Думаю, що наша армія була вже в договорі з Денікіном, бо денікінці нас не атакували. Мешканці того села вже хворіли на тиф і майже в кожній хаті були хворі. Багато нашого вояцтва, а між ними і я, заразились тифом. Епідемія тифу почала ширитись у цілій нашій армії. Була страшна ситуація. Не було ліків, ані санітарної обслуги. Хворі військовики лежали по хатах без жодної опіки. Я, бувши вже в гарячці, пробував пішком дістатись до Хмельника. Коли дійшов до того містечка, був вже так знесилений, що впав між звалищами домів, майже без пам'яти. Надворі був мороз, а земля була покрита снігом. Я лежав на снігу і не було нікого близько мене, хто б міг мені допомогти. Через якийсь час я побачив над'їжджаючі в мою сторону вози. То були люди з нашої армії, які вертались з війни додому, до Галичини. Я почав давати знак руками, щоб мене взяли з собою. Вони зупинились, перенесли мене на руках на один з возів. Візник був моїм добрим знайомим і заопікувався мною. Під вечір доїхали до якогось великого села, де ми переночували. Господарі, у яких ми задержались на нічліг, не зважаючи, що я був хворий, приняли мене до хати і вгостили, чим могли. Ранком вибрались ми в дорогу до Підволочиська.

Під вечір доїхали ми до Збруча, а за мостом у Підволочиську зупинили нас польські військові частини. Усіх хворих перевезли на збірний пункт. Зібравши більшу кількість, возами відставили нас до Тернополя і тимчасово примістили у великому шкільному будинку. З Тернополя вже санітарним потягом перевезли нас до Львова. З двірця провадили нас під військовою ескортою Городецькою вулицею у сторону Янівських бараків. Хворі не могли держатись на власних силах, тримаючись за руки взаємно собі помагали, а ескорта підганяла нас кольбами крісів. Усіх нас закватирували в Янівських бараках, розмістивши на дерев'яних прічах. Недалеко бараків був цвинтар, куди виносили тяжко хворих і там закопували. У бараках було чути стогін тих нещасників. Прийшла черга і на мене. Двох військових санітарів підійшли з ношами, щоб і мене винести на цвинтар. Одного з них я впізнав, бо разом з ним ходив до школи. Я звернувся до нього і ослабленим голосом сказав: "Ваньо, зачекай нехай вмру, тоді вже мене винесеш і закопаєш". А він до мене з грубою лайкою: "А ти звідки мене знаєш?" "Хіба ти забув, як ми разом у Буську ходили до школи і сиділи в одній лавці?" — відповів я. Тоді він залишив мене і пішов до інших. Тільки тим щасливим збігом обставин я залишився між живими.

Десь за два або три дні тих, що залишились, випровадили на станцію і в тягарових вагонах відвезли до Кракова і під конвоєм відпровадили до бараків на Домб'ю. Тут нас розмістили на довгій прічі, що прилягала до одної стіни бараку, а при другій був вузький перехід. Я був так ослаблений, що чувся на границі переходу з тої земної мандрівки у інший світ. Але і тут не залишило мене щастя. Навпроти місця, де я лежав, з'явився польський підстаршина — капраль, який міняв хліб за деякі цінніші речі — перстені, годинники, які ще були у хворих. Його обступили здоровші. Усі були дуже голодні, бо хворим давали дуже мало харчів — раз на день погану пісну зупу і трохи чаю без цукру. Я помітив, що той підстаршина був мені знайомий. Я відізвався до нього: "Вуйцік!" Він здивований підійшов до мене і крикнув: "Кравчук! А ви звідки тут взялись? Я чим міг би вам помогти". І дійсно, під час мого побуту на Домб'ю він помагав мені харчами і я поволі виздоровів. Пізніше він постарався про відповідну до моїх сил легку працю на Броновіцах.

Цього підстаршину я знав з часів, коли виселили мене з Німеччини до Австрії і де я працював ще деякий час до мого покликання до війська в копальні вугілля у містечку Хвожно. Я наладовував візки, що вивозили вугілля з копальні на верх. До тої праці мені був потрібний помічник. На прохання батька-гірника приділено мені його 15-літнього сина Франека. Франек Вуйцік був тим підстаршиною, що в полоні заопікувався мною.

На початку 1920 року поляки звільнили мене з полону і я дістався до свого рідного села Красне. Там пережив я більшовицький наступ на Галичину. У 1924 році закінчив я з добрим успіхом військову музичну школу у Львові. Повернувшись до цивільного життя, працював по наших селах інструктором і вчителем музики та організував по читальнях духові оркестри.

У часі німецької окупації за рекомендацією о. Северина Сапруна приділено мене до дивізії "Галичина" на дириґента духової оркестри. Пережив я англійський полон у Ріміні. З Ріміні дістався я до Німеччини, а звідти разом з родиною до Америки.