Мене огорнув невимовний жаль, до чого може дійти людська несправедливість чи необізнаність і написати таке фантастичне, невідповідне правді, обвинувачення з так недалекого минулого, якому ми завдячуємо відродження української нації і появу на мапі Европи Української Народної Республіки — України.
Я взяла в руки перо лише тому, що мертві себе боронити не можуть, а вже небагато залишилося в живих свідків тих великих подій. Я належу до тогочасників і вважаю своїм обов'язком, як учасниця цих подій, оборонити й ствердити, в яких тяжких і несприятливих обставинах і умовах була створена швидким темпом українська держава в формі Української Народної Республіки. Обставини відродження багатьом відомі, але я хочу дещо пригадати.
Революція 1917 року для нас була майже несподівана, але дала нам право й можливість відділитися від Москви. Шнур розрізати на частини легко й поділитися ним, але державні установи чи військо на фронтах і розміщене по всій "необ'ятній Росії" та ще після двохсотлітньої твердої жандармської влади москалів, а в той час було під владою російського Тимчасового уряду, приходилося здобувати з великим трудом. Одначе наше відродження і творення власних українських установ, пропаґанда в армії та освідомлення її йшли швидким темпом і вже 16 квітня постав Національний Конґрес, 1 травня н. ст. 1917 р. в Києві був (підступно для московської влади) спонтанно сформований 1-ий полк ім. гет. Богдана Хмельницького, 18 травня відбувся 1-ий Військовий З'їзд, за пару тижнів 1-ий Селянський З'їзд, незабаром 2-ий Військовий З'їзд, а за кілька місяців були зорганізовані всі необхідні інституції для державного існування. Творці відродження працювали повні ентузіязму, самопосвяти і віри в нове самостійне життя в своїй державі.Це був неповторний щасливий час!
Уряд і урядовці до грудня 1917 р. не одержували ніякої платні. Ніхто не нарікав, бо знали обставини, але прагли якнайшвидше упорядкувати систему державного і громадського життя, а позитивно виконана праця була для нас найбільшого нагородою.
Повторяю, що для нас революція була майже несподіваною, тоді коли Ленін зі своєю сферою роками підготовляли її. Вони пролізли до всіх мас фабричних робітників, до міського шумовиння, в армії використали незадоволення довгого невдалою війною і підготовили кадри для підступної розкладово-руїнницької роботи. Москалі в перші дні революції ограбували всі банки, забрали державні гроші, приватні вклади, а також випорожнили "сейфи". Україна зісталася без гроша, а Леніна прислали до Росії в запльомбованому вагоні, наповненому "твердою валютою". Ленін мав чим оплачувати своїх аґітаторів за руїнницьку роботу.
А чи знає шановний автор, який на Україні був стан озброєння? Україна не мала фабрик зброї, крім Київського арсеналу. Це була єдина фабрика, яка виробляла тільки частини якоїсь зброї. Запасів зброї на Україні росіяни також не робили. В Україні були лише цукроварні, млини, олійні та інші маленькі фабрики, які харчували в першу чергу росіян.
Але найбільшим нашим лихом була чотирирічна тяжка війна. Більшість вояків не бачилися з родинами довгі роки та боліли за підупалі власні господарства, а до того кинуте Леніном провокативне гасло: "Земля селянам, а фабрики робітникам" було притягаючим чинником бути особисто при наділі землі. Почалося масове дезертирство зі всіх фронтів переважно зі зброєю. Дезертири грабували, підпалювали й руйнували маєтки, хутори, села, а то й міста. Крім того, "совєт рабочих і солдатських депутатів" зарядив загальну демобілізацію. Солдатня хмарою сунула через Україну й нищила її, як сарана. Це лихо не в силі було зупинити та й не було кому.
Пишучи це оправдання, мушу навести декілька речень зі статті "Хто завинив?". "Творення т. з. українізованих частин не було в основному ділом Центральної Ради чи її Військового Секретаріяту, але якраз навпаки — провідники української революції повели пропаґанду проти української армії, а зокрема проти українських старшин"... Звідки в автора такі відомості — він не подає. Було ж дещо інакше. Генеральний Військовий Секретаріят (на чолі з Симоном Петлюрою) і всі резолюції Військових З'їздів розсилались і подавалися до преси з закликами до вояків, що: "Держава без власного війська існувати не може". Крім того, по військових частинах їздили свідомі військовики, освідомляюче аґітували про вступ чи організацію рідного війська. Наслідки не були дуже плідні.
В статті є згадка про прикрий інцидент — повстання полуботьківців. Правда, таке повстання було 4 липня, без порозуміння з Центральною Радою чи Військовим Секретаріятом — в анархістичний спосіб. Богданівському полкові прийшлося взяти на себе обов'язок обеззброїти їх, а генерал Оберучаєв хотів їх покарати, але тільки завдяки переговорам делеґата Центральної Ради, міністра Б. Мартоса, вдалося цей неприємний "інцидент" полагодити. Полуботьківці згодилися виїхати на фронт, як окрема частина зі своїм прапором і зброєю, що і сталося 14 липня (див. Велика Українська Революція — календар історичних подій, стор. 19-21), д-ра Якова Зозулі).
Тут знов наводжу вислів автора: "300 молодих хлопців-дітей загинуло в обороні їхнього краю, а їхні батьки парадували невтрально по Києві, чекаючи коли то їх большевики стрілятимуть як собак"... На щастя, так не сталося.
Юнацька школа та студентський курінь — то була молодь понад 20 років, ті, що підлягали поборові, але коли потяг з юнаками вирушив з Києва і проїжджав через "Київ — Товарний" на сповільненому ході вскочило кілька учнів-гімназистів, які не зголосились до реєстрації і без дозволу батьків. Загинуло під Крутами багато менше. Половина була ранених в польовому шпиталі Юнацької школи під опікою д-ра Бочарова.
27 лицарів-юнаків поховано в Києві, на Аскольдовому кладовищі. Фотографії з похорону цих лицарів, які були в архівах видавництва "Червона Калина" були надіслані мною (М. В.) з м. Крем'янця на Волині приблизно 1925-27 р.
Не можу зрозуміти чому й кого автор оскаржує за цю трагедію. Чи ці юнаки-патріоти створили б IV Універсал, а батьки врятували б прорив під Крутами? Ті юнаки залишили нам легенду лицарства й самопосвяти. Вони перші взяли зброю в руки і впали жертвою в обороні України після Полтави, а батьки в той час рятували Україну, творячи IV Універсал.
Якраз в той самий час 22 січня "Мала Рада" засіла опрацьовувати IV Універсал, над яким безперервно працювала аж до півночі 24 січня. Лише 20 хвилин по 12 год. ночі голова Центральної Ради, проф. Михайло Грушевський, відчитав Акт IV Універсалу, який був дуже необхідним, щоб бути самостійною державою і мати право в Бересті-Литовському заключити самостійний мировий договір. Тепер цей великий акт ми щорічно величаво святкуємо, як свято державности. В той же час в Києві почалося повстання арсенальців і міського шумовиння, підбуреного більшовиками, так, що всі українці Києва були в небезпеці. Муравйов здобув Київ і розстріляв п'ять тисяч "буржуїв" в першу ніч. Ми втрат не мали.
Автор обвинувачує уряд за висилку на фронт юнаків, а якого віку були ви 25-26 літ пізніше, після Крутянської трагедії? В кожному разі це був цвіт української молоді. Я знаю декілька осіб, які були в такому ж молодому віці, або й молодші. Всі ви з патріотичних почувань одягнули військову уніформу і також не один впав жертвенно, як лицар-патріот. Історія без кінця повторюється. Кого ми маємо за це обвинувачувати?
29 квітня відбувся гетьманський переворот. Гетьман здобув вже готовий налагоджений ввесь державний апарат. Гетьман Павло Скоропадський був достойним нащадком свого "славного" прадіда. З приходом до влади відразу запросив до співпраці росіян, а вони не хотіли чути української мови, звільнили вже досвідчених урядовців з праці й заступили їх росіянами. Праця в міністерствах й інших установах підупала. І не диво, гетьман, бувший царський генерал-адьютант, — йому Росія була ближча, а тому він їм допомагав і дозволив російським генералам формувати на Україні свої "армії". Ввесь Київ був переповнений росіянами. Згадаю про один жалюгідний наказ, виданий гетьманом, — це формація "карних отрядів" з російських офіцерів по всій Україні. "Отряди" одержували накази і виїжджали на села карати наших селян за розгромлені та спалені дезертирами маєтки. Карали жорстоко, били господарів шомполами, примовляючи "вот тебя бйот Украіна і ґенеральний секретаріят". Остаточно свою відданість Україні гетьман доказав 14 листопада, коли підписав федерацію з росіянами. Таким керуванням державою гетьман підготовив ґрунт і широко відкрив двері комуністам. Цю добу визнає автор за найкращу. Характеристику гет. П. Скоропадського добре окреслив М. Ковалевський у своїх споминах "При джерелах боротьби" (стор. 316-317). На матеріяли цих споминів покликується і шановний автор.
На щастя, Білоцерківська група з С. Петлюрою і Є. Коновальцем на чолі українського війська та при допомозі селянських повстанських загонів виступили збройно проти гетьмана і за пару днів здобула Київ, остаточно ліквідуючи неславне гетьманське панування.
Автор хвалить також Леніна за його тверду волю, завдяки чому більшовики здобули перемогу. Ми ж знаємо, що він був жорстоким катом і владу здобув жахливим терором та розстрілами. Ленін казав: "Якщо треба найти одного винного, то можна розстріляти тисячу невинних". Чи нам треба було брати з нього приклад і наслідувати його?
В травні 1919 р. мені прийшлося бути два тижні під більшовицькою окупацією. Цей фронтовий відтинок займала "1-ша українська дивізія ім. Троцького". Всі бійці говорили по-українському. Одного з них я запитала чому вони українці в комуністичній армії? Він відповів, що дивізія сформована переважно з синів тих батьків, чиї спини і плечі були скривавлені й покалічені гетьманськими "отрядами".
Вартий уваги ще один вислів шановного автора: "Аналізуючи потягнення Військового Секретаріяту Центральної Ради, важко ствердити, де була соціялістична політика, а де була очевидна зрада інтересів молодої української держави"... Дивно було це читати, особливо на початку року, присвяченого С. В. Петлюрі, одному з найбільших творців відродження.
Аналіза минулого чи сучасного мусить бути об'єктивною, тоді вона має вартість, але коли автор подає неправдиво і тендеційно, тоді стаття викликає не тілько сумнів, але й підозріння та ллє воду на чужий млин, а ми зіставмось перемолом. Старе прислів'я каже "хто минулого не шанує, не матиме майбутнього". Не допусти Боже! Краще бути судією праведним, як прокурором.
Коли навіть цей молодий малодосвідчений уряд робив мимовільні помилки, то він все таки створив націю, не маючи тоді національно свідомого народу і підготовлених кадрів, та державу, яка проіснувала чотири роки.
Минуло 60 років. Чи не було зроблено помилок за той час? Пригадаймо 1940-41 р. Україна мала в той час вже багатомільйоновий національно-свідомий народ, а помилки робилися. Все прогресує, прогресують і помилки. Не оминають вони нашого сучасного політичного і громадського життя — "патріот" переміг патріота.
Можна було б написати більше в оправдання скривдженого уряду визвольної боротьби, але тепер на сторінках преси появилися дуже цінні статті з правдиво описаними подіями відродження України, присвячених 100-літтю з дня народження першого президента й Головного Отамана Українського Війська УНР — Симонові Васильовичу Петлюрі.
Немає коментарів:
Дописати коментар