ТРИБУНАЛ ПЕРЕМОЖЦІВ

М. Сулима

Вернер Мазер: "Нюрнберґ — трибунал переможців". (Werner Maser: Nürnberg; Tribunal der Sieger. Econ-Verlag. dorf-Wien, 1977)

Історик і професор Високої політичної школи при Мюнхенському університеті, Вернер Мазер, присвятив двадцять п'ять років студій над процесом воєнних злочинців, який відбувся в Нюрнберзі та тривав від 18 жовтня 1945 р. до 6 жовтня 1946 р. Ця 700-сторінкова книжка об'єктивно аналізує один із найбільш контроверсійних процесів в історії людства. Крім цього твору професор Мазер є автором інших праць, в яких змальовує постать Гітлера, напрямні його агресій, міт і голу дійсність. В "Трибуналі переможців" автор використав усі доступні матеріяли зв'язані з цим процесом і тим самим з'ясовує багато дечого, що досі було невідоме.

В жовтні 1943 р. представники сімнадцяти націй зійшлися на наради, щоб покликати до життя "Комісію Об'єднаних Націй для воєнних злочинців". Ще на конференції, яка відбулася в Касаблянці в січні 1943 р., Рузевельт і Черчіль вирішили, що після перемоги над Гітлером вони настоюватимуть на "безумовній капітуляції" Третього райху. Знову ж на конференції в Тегерані, що відбулася в листопаді 1943 р., Рузевельт, Черчіль і Сталін виявили різні погляди щодо розбиття Німеччини на ряд держав, але до остаточної згоди між ними не дійшло. Щойно на конференції в Ялті в лютому 1945 р. "три великі мужі" погодилися поділити Німеччину на окупаційні зони, створити "Альянтську контрольну раду" та поставити перед суд всіх німецьких "воєнних злочинців". При кінці війни Гімлер поза плечима Гітлера старався через своїх агентів схилити ЗСА до сепаратного миру, але без успіху. З другого боку, Молотов в червні 1943 р. мав таємні розмови з міністром Ріббентропом з метою сепаратного миру, які мали місце в окупованому німцями Кіровограді, але ці розмови не довели до нічого, бо Німеччина вимагала поставити свої східні кордони на Дніпрі.

Щодо покарання воєнних злочинців думки були розбіжні: Сталін ще в Тегерані домагався, щоб після перемоги над нацистами п'ятдесят тисяч німецьких високих офіцерів і політичних провідників поставити "під стінку". Черчіль був проти масових екзекуцій. По довгих дебатах вирішено створити "Міжнародний трибунал" із юристів держав-переможців, які проведуть судові розправи проти головних винуватців за злочини, що їх допустилися нацисти впродовж війни. Головним прокурором назначено американського, суддю Роберта Г. Джексона. Місцем, де мали відбутися суди не лише над головними провідними нацистами, але також окремо над організаціями, індустрійними провідниками та інституціями ("Головне відділеня рас та поселення СС", "Відділення господарства і адміністрації СС", процеси лікарів, юристів, проти фірми "Крупп" та "І. Ґ. Фарбен", проти членів "Айнзацґруппен", процес проти працівників канцелярії Гітлера, процес проти Головного командування армії) мав стати Нюренберґ.

Першим головним закидом проти винуватців трибунал приняв змову та плянування агресії проти народів; другим злочином прокуратура вважала воєнні злочини; третім був "злочин проти людства", кінцевим злочином була приналежність до злочинних організацій. Закон, згідно з яким суджено, був "Лондонський статут", цебто спеціяльно для Нюрнберґського трибуналу встановлений закон з дня 20 грудня 1945, який був затверджений "Контрольною радою", як закон число 10. В статуті було наголошено, що суд не буде брати до уваги тверджень, що хтось виконував тільки розпорядок своїх зверхників. Як воєнні злочини фігурували такі провини: вбивства чи знущання над воєнними полоненими, над примусовими робітниками; вбивство закладників; плюндрування власностей поневоленого населення; нищення міст, сіл; депортація цивільного населення. В ділянці злочинів проти гуманности враховано переслідування за політичні чи релігійні переконання.

Серед воєнних злочинців на першому місці фігурував маршал Герман Ґерінґ, якого Гітлер і Борманн казали арештувати 23 квітня 1945, бо Ґерінґ заявив, що він хоче перебрати владу; він був у Берхтесґадені, а Гітлер у Берліні. Як тільки в Берхтесґадені появилися американці, Ґерінґ вимагав зустрітися з генералом Айзенгавером. Але цей дав приказ трактувати Ґерінґа як військового полоненого. Два дні перед капітуляцією американські вояки арештували губернатора Польщі — Ганса Франка, якого два чорні вояки немилосердно збили. Поволі американським воякам попали в руки всі "грушбі риби" нацистів (Гітлер поповнив самогубством, як і провідник СС — Гіммлер і міністер пропаґанди — Йозер Ґеббельс разом із цілою великою родиною). Адмірала Карла Деніца, якого Гітлер назначив своїм наслідником, разом із шефом Генерального штабу Альфредом Йодлем і міністром воєнного господарства Альбертом Шпером, схоплено в місті Фленсбурґу. Їм та їхнім секретаркам казано розібратися догола, виведено на подвір'я, де фотографували їх репортери. При тому позникали всі їхні перстені, годинники та інші вартісні речі (більшовиків при тому не було).

Між інтернованими в нюрнберґській тюрмі було й кілька жінок, як от: секретарки Гітлера та його міністрів, жінка та дочка Гіммлера та лікарки з концентраційних таборів. Коли їх виведено на прохід, американські вояки-сторожі ставали проти них та уринували... В тюремних розпорядках стояло таке: в присутности коменданта або альянтських офіцерів тюремщики мали вставати, дивитися їм в обличчя, але мусіли мовчати. Паски та шлейки відбирано полоненим, так шо вони мусіли свої штани цілий час тримати в руках. В камерах були залізні ліжка; столів і крісел не було, їжа була спартанська. Теплої води не було. На душ приділювано кожному тільки три хвилини. Два-три рази в тиждень вели арештованих на прохід. Сторожі безперервно свистали, стукали палицями по дверях, співали і вдень і вночі. На всякі скарги щодо пошти, опалення, харчів, командування тюрми не реагувало.

Обвинувачені мали оборонців, але вони не вірили, що оборонці можуть їм багато помогти. Коли американський психолог — Ґустав М. Ґілберт — кожному обвинуваченому читав оскарження в камерах, то всі, крім Шпера, зустріли його з погордою та кпинами. Совєтський прокурор — Руденко — старався відтягнути термін процесу, побоюючись, щоб на процесі не був порушений таємний договір між Сталіном і Гітлером з серпня 1939 р.; нападу СССР на Фінляндію; морду польських офіцерів в Катині, як також створення 17 концентраційних таборів на теренах, що припали більшовикам по нападі на Польщу.

Президентом Трибуналу був брітанський суддя, лорд Джофрей Лоренс. Совєтським суддею був І. Т. Нікітченко. Акт оскарження мав 25 тисяч слів. Президент суду повідомив оборонців, що представники невтральних держав не можуть перед цим трибуналом давати ніяких зізнань. Це є трибунал переможців. На залі слідства оборонці могли порозуміватися зі своїми клієнтами тільки на письмі. Цілий час на процесі підкреслювано, що цей трибунал має дати наступним поколінням приклад, як вимірюється справедливість. Те, що більшість обвинувачених здалася в руки американської армії, не означає, що американці скриватимуть своїх ворогів перед гнівом союзників. Трибуналові йшло про те, щоб доказати, що головні обвинувачені плянували та приготовляли злочин проти миру. Вони, обвинувачені, запрягли менших людей, щоб провести кроваве діло проти інших народів. Вони опанували нацистську партію, яка стала інструментом злочинів проти людства.

Трибунал збирав усі доказові матеріяли проти обвинувачених; вони аналізували 185 тисяч сторін друку. Одначе тисячі документів, в яких були стверджені проступки аліянтів, були переслані до архівів ЗСА або прямо "зникли", каже автор Мазер. Сотні свідків, які хотіли свідчити в обороні обвинувачених, трибунал не допустив до Нюрнберґу. Обвинувачені домагалися, щоб їхні співпрацівники і секретарки були допущені як свідки, але їх не допущено. Були й випадки, де співробітників тортуровано так довго, аж вони були згідні кинути овинувачення на нацистських провідників (Освальд Поль проти Вальтера Функа). Від багатьох свідків трибунал приймав тільки письмове зізнання під присягою, бо боявся, що вони не видержать запитів оборони в перехресних переслуханнях).

Оборонці мали великі труднощі, бо ціла розправа проходила згідно з англо-американськими методами та принципами, з якою німецькі оборонці не були добре обізнані. Часом прокуратура робила помилки, наприклад показуючи фільм про вступлення німецької армії в Австрію чи в Судети, де гітлерівців вітало населення з захопленням. Але це не помогло оборонцям. Найбільше спантеличення виявили західні альянти, які включили в акт обвинувачення про Катинь, що його пришили нацистам на вимогу совєтського прокурора — генерала Руденка. Два тижні перед своєю смертю президент Рузвельт заборонив свому посланникові в Болгарії та Португалії, Джорджові Г. Ерлеві, що-небудь згадувати про совєтську вину у Катині. Отже, всі документи щодо цього злочину зникли в сейфах. Черчіль ще в 1952 р. відмовився про цей випадок говорити.

Під час переслухання Ґерінґа американський прокурор Джексон програвав мовний двобій; зі злости він кинув слухавки та акти на стіл, зірвався з крісла та розгубився. Президент суду спокійно відложив розправу до наступного дня.

Очевидно, що німецькі оборонці намагалися з'ясувати похід на Польщу та Норвегію як превентивну війну, але суд ці теорії відкинув. Всі військовики райху підкреслювали, що після походу на Польщу Німеччина не могла б була встоятися довше, ніж три тижні. Багато місця автор присвячує розправі проти шефа генерального штабу, Альфреда Йодля, який, як показалося з зізнань, часто противився волі Гітлера, так що при кінці війни Гітлер навіть із ним не вітався; він докладно притримувався приписів Женевської конвенції щодо ведення війни. Навіть більшість американських журналістів ворожила, що він не одержить великої кари. Все-таки, на вимогу совєтів, його чекала кара смерти. З його зізнань виходило, що в час наступу на Польщу Німеччина мала па західних кордонах тільки 23 дивізії, а Франція 110.

Генерал-фельдмаршал Кайтель незвичайно слухняно виконував розпорядки Гітлера, але не читав його твору "Майн Кампф". Він допомагав дружині Канаріса, якого, як шефа військової розвідки, Гітлер казав розстріляти; він домігся від Гімлера того, що була дана матеріяльна допомога родинам тих, які були розстріляні у зв'язку з атентатом на Гітлера, 20 липня 1944 р. Кайтель стояв цілий час під гострим обстрілом генерала Руденка щодо експлуатації Німеччиною України, де було знищено сотні міст і сіл та вивезено сотні тисяч тонн харчів.

Так само дуже довго тривало переслухування адмірала Карла Деніца, якого Гітлер назначив на свого наступника. Деніц мав найкращого оборонця д-ра Кранцбюлера, який виявив себе "зіркою". Найбільш приязно трибунал ставився до Альфреда Шпера, який при кінці війни був відповідальний за всю воєнну індустрію та плянування. Найбільше від вини викручувалися: міністр закордонних справ фон Ріббентроп і редактор антисемітської газети "Штюрмер", Юліюс Штрайхер. Важкі обвинувачення лягли на генерал-губернатора Польщі, Ганса Франка; міністра для окупованих східних земель, Альфреда Розенберґа; Фріца Завкеля, який був відповідальний за всіх примусових робітників, та генерал-губернатора Голляндії, Артура Сейс-Інкварта. Всі вони були засуджені на кару смерти.

В своїх останніх словах обвинувачені майже всі стверджували, що вони тільки виконували свої обов'язки щодо німецької нації, висловлювали любов до Німеччини та бажали добра німецькому народові. Рудольф Гесс, що до сьогодні відбуває свою досмертну кару в Берліні, підкреслював вірність Гітлерові. Найбільш спокійно вирок смерти приняв Сейс-Інкварт. Кара смерти для Йодля була несподіванкою, як і міністра внутрішніх справ, Вільгельма Фріка. Не було сумніву, що Ернст Кальтенбруннер, шеф "Ґештапо" та "Зіхергейтсдінсту", опиниться на шибениці.

Ґерінґ перехитрив трибунал, бо йому вдалося переховувати отрую, яку він зажив перед повішенням. Американський психолог, Ґустав Ґільберт, ствердив, що Ґерінґ, Шахт, Деніц та Сейс-Інкварт мали незвичайно високу інтеліґенцію.

Десятьох повішено вночі 15 жовтня 1946 р. Офіційний кат, Джон Вуд, хвалився, що він вспів їх перевішати за 103 хвилини; виявилося пізніше, що кількох з них померли щойно по 20 хвилинах. (Цікаво, що його спіткала смерть в 1950 р., коли він випробовував електричне крісло). Два вантажні автомобілі забрали трупів до Мюнхену, де їх було спалено, а попіл розсипано в потоці. Тих, що отримали кару в'язниці (Деніц, адмірал Редер, фон Шірах, Шпер, Гесс, фон Нойрат, Функ) перевезено в липні 1947 року до тюрми в Берліні. Цей трибунал коштував 4,435,000 долярів.

В останніх заключеннях автор Мазер стверджує, що підсудних судили за законом, який не існував в час поповнення злочину. А це противиться правилові "нулля пене сіне лєґе". Суддів вибирали держави, які у війні були тою самою стороною, що створила відповідний закон і стала рівночасно прокурором і суддею. Між суддями були воєнні злочинці, цебто СРСР, який теж вів агресивну війну проти Польщі та Японії.

Якщо б застосувати закон альянтів із Нюрнберґу, то ті, що напали на Мадярщину, Чехо-Словаччину, Єгипет чи на В'єтнам, на думку, автора, повинні б теж сидіти на лаві підсудних. Самі ЗСА провели багато воєнних дій, не питаючися Конґресу (Корея, Ліван, Домініканська Республіка, Камбоджа). Злочином проти людства було вжиття атомної бомби проти цивільного населення Японії. Сам англійський фельдмаршал Монтґомері заявляв, що обов'язком кожного вояка є послух і виконання наказів, пише автор.

Згодом проходили процеси над меншими воєнними злочинцями — 36 осіб засуджено на смерть. Крім цього військові комісії та адміністративні суди окупаційних армій повісили в Ляндсберґу 255 злочинців. Так само автор пригадує справу насильно висланих до СРСР офіцерів і вояків армії генерала Власова, репатріяцію козаків, які не були совєтськими громадянами, а впали жертвою совєтського варварства; пригадує звірства та ґвалтування, що їх чинили більшовицькі вояки в Східній Пруссії й інших окупованих більшовиками теренах. Підкреслює, що ЗСА доставляли Брітанії воєнні матеріяли, хоча ще тоді Німеччина не була в стані війни з ЗСА.

Його останнє ствердження: Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі не був судом, а помстою переможців.

То правда. Але, мабуть, треба б списати сто томів, які б з'ясували всі звірства, що їх допустилися німці та підчинені їм злочинці над невинними громадянами, що попали були в війну під німецький чобіт.