неділя, 25 квітня 2021 р.

МІРКУВАННЯ ЩОДО ІСТОРІЇ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"



О. Корчак Городиський 


 Довша дискусія новообраної Головної Управи з деякими членами попередньої Управи на першому засіданні в Торонто не була припадковою. Свідоміші кол. вояки Стрілецької Дивізії "Галичина" здають собі справу з того, що час втікає безповоротно, вже дуже багато кол. вояків Дивізії відійшли з цього світу, а коли візьмемо до уваги, що від часу закінчення війни минає 35 р., що багато цікавих моментів затерлось в пам'яті, а також багато, часом і цінних матеріялів до історії Дивізії затратилось, то стає зрозумілим, що інтелектуальна частина кол. вояків хоче таки залишити для історії 2-ої світової війни, якщо вже не історію нашої Дивізії, то бодай поважні причинки до неї. 

 Можемо жаліти, що ми стратили так багато часу, що нам не вдалось створити відповідної атмосфери співпраці, визбутись фразеології і постаратись найбільш об'єктивно представити добу творення, дії та удокументувати наше місце в останній війні. Мабуть, здаємо собі з того справу, що наша Дивізія не займає якогось спеціяльного самостійного місця в історії 2-ї світової війни, але від початку аж до останнього дня війни була частиною німецьких збройних сил, подібно як і деякі інші, не німецькі військові з'єднання. 

 Під сучасну пору, головно в німецьких й англомовних виданнях про різнонаціональні військові одиниці, є нераз згадка про нашу Дивізію. Жалко, що від самого початку постання Братства кол. вояків Дивізії не створено бібліографічної комісії, яка збирала б матеріяли до історії Дивізії (прим. д-р Степан Ріпецький — Бібліографія до історії УСС-ів). Писати історію без документів і бібліографії неможливо. Автор цих рядків зібрав малу бібліографію з польських, російських-совєтських, німецьких і англійських видань, що однак далеко не вичерпує теми. Варто було б, щоб тою справою зацікавились ще й інші. Мусимо мати на увазі, що німецькі мемуаристи чи автори про дії на Східньому фронті зачислили нашу Дивізію (часом і не згадуючи про її національний склад) до складу німецьких хбройних сил. 

 Історія Дивізії — це не перечислення історичних фактів про творення, вишкіл, Броди, Словаччину, Австрію і Ріміні. На історію Дивізії складаються дії і переживання поодиноких вояків і навіть найменших одиниць (роїв). Ті переживання і пригоди поодиноких вояків є дуже цікаві і треба поспішати, щоб всі ті інформації якнайдокладніше зібрати. Добре було б заініціювати по станицях видавання спеціяльних збірників, бо той спосіб було б легше зібрати матеріяли, їх оформити і навіть допомогти фінансово у виданні. Такі "воєнні збірники" були б дуже помічними у призбиранні матеріялів до історії Дивізії. Треба пам'ятати, що в Дивізії були визначні представники — учасники 1-ої світової війни, політичні, суспільні, господарські й студентські діячі. Про них також мусить бути згадка в історії. 

 До Дивізії зголосились два кол. депутати Верховної Ради УРСР — один з них пропав під Бродами, другий є на еміґрації. Були в Дивізії також і неукраїнці, а навіть один жид, що прийшов до Дивізії з українського Леґіону самооборони й тепер перебуває в Англії.

От, наприклад, в Чікаґо перебуває 4-ох кол. вояків, що попали були до сов. полону під Бродами (5-й тому декілька років помер). Їхні спогади дуже цікаві — не сміють пропасти для історії. Маємо члена Чужинецького Леґіону, до якого зголосився зараз після капітуляції, який брав участь в боях у Індо-Китаї, був важко ранений у Дьєнб'єнфу; маємо дивізійників, що воювали в лавах американської армії в Кореї, маємо кол. членку відділу протилітунської артилерії, яка на рукаві свого однострою носила "левика". Це тільки деякі в Чікаґо, а по інших осередках напевно знайдуться кол. вояки з не менш цікавими переживаннями.

Треба використати ще небагатьох живих провідних діячів обох ОУН, які провадили переговори з німецькою стороною про створення УНК. Німецькі чинники прекрасно знали, що тільки обі ОУН контролювали вояцтвом Дивізії, ніякі інші політичні угрупування не мали ніякого впливу ані значення. Ще є 2-ох чи 3-ох живих членів тих переговорів, варто, щоб вони написали свої цікаві спогади про ті часи.

Щоб хтось мене зле не зрозумів, то хочу пояснити, що німецька сторона не говорила зі спеціяльними представниками ОУН; вони говорили з людьми, про яких знали, що мають відношення до ОУН.

Коли в пізнішій стадії організування УНК дійшли ще інші, не зв'язані безпосередньо з ОУН, українські чинники, то й тоді німецька сторона хотіла знати опінію неофіційних речників ОУН і з ними узгіднити справи.

В майбутній Історії Дивізії повинні бути безпристрасно порушені ще такі проблеми:

Що собою представляв УНК, а згодом УНА?

Роля проф. В. Кубійовича напротязі цілого часу існування Дивізії?

Чи дійсно німці в кінцевій стадії війни, створивши УНК, шукали серед кол. старшин УНР якихось спеціялістів — і чи такі були?

Чому німці робили перешкоди українцям, кол. старшинам ЧА, дійсним модерним військовим фахівцям, вступати до Дивізії? (Їх відсилали до РОА ген. Власова).

Чи т. зв. штаб УНА мав які-небудь можливості самостійного плянування? Чи взагалі штаб УНА діяв? 

Яке правне становище УНК і УНА в системі німецької воєнної машини?

Чи Дивізія "Галичина" (Українська ч. 1) і протитанкова бриґада під к-дою полк. Петра Дяченка творили якусь осібну одиницю в системі нім. збройних сил?

Чи німці з моментом створення УНК трактували УНА як союзника — в роді Словаччини чи Румунії?

Якщо так, як дехто хоче добачати, то чи була політична доцільність українському чинникові на "1 хвилину" перед цілковитою поразкою Німеччини ставати союзником?

Якщо ж були "союзником", то чи правне становище Дивізії було іншим при кінці війни від початкового з 1943 р.?

Апробата на створення УНК прийшла від міністра для східніх земель, А. Розенберґа, а не від міністерства закордонних справ, як дехто суґерує.

Якщо наша Дивізія в системі УНА мала б бути чимось самостійним, не частиною нім. збройних сил, то на підставі якого права деякі кол. вояки Дивізії, головно інваліди, одержують державну запомогу?

Такі й багато інших питань треба буде порушити в історії. Мусимо здати собі справу з того, що історія не сміє бути свідомим фальшуванням подій, а спокійним і діловим з'ясуванням фактів. Коли говорити про укр. командування в УНА чи Дивізії — то навіть, якщо щось таке існувало, то не розпоряджало ніякою реальною силою, бо все було під німецькою контролею.

Вже частково вияснені моменти капітуляції Дивізії, треба однак остаточно зірвати з неповажним твердженням, що "хтось" міг стягнути Дивізію з фронту на 48 годин перед офіційною капітуляцією, бо старшини в Дивізії одержали повідомлення про капітуляцію в сам день капітуляції.

Може найбільш неповажним твердженням є підкреслювання якогось магічного значіння присяги Дивізії на вірність Україні. Дехто в своїх міркуваннях доходить до неповажних висновків, що, мовляв, присяга спасла Дивізію від видачі більшовикам. (То чому англійці видали більшовикам козаків?)

Є ще в живих деякі члени Військової Управи і Делеґатур в поодиноких містах Галичини, дехто нічого не напише, дехто може подати відповіді на виготовлений запитник, але напевно кожний погодиться на розмову, яку можна записати на звукозапис.

Професори-історики (як дехто пропонував) не напишуть нам історії Дивізії, бо не мають відповідних матеріялів. Починаймо наполегливо збирати матеріяли, спогади, документацію, бо час втікає безповоротно.

Якщо б можна зматеріялізувати ідею видавання "Воєнних збірників", то до них можна включити прецікаві спогади кол. учасників 2-ї світ, війни, які не були пов'язані з Дивізією. (Наприклад, в околиці Чікаґо живе кол. особистий перекладач ген. фельдмаршала фон Кляйста і перший організатор українських відділів (2 курені) при танковій групі Кляйста в Маріюполі — грудень  1941 р.)

Колишні УСС і вояки УГА створили у міжвоєнний час, при помочі в-ва "Червона Калина", у не дуже сприятливих умовинах польської окупації поважну історично-мемуарну літературу, — а що ми зробили за 35 р. після закінчення війни в далеко кращих побутових умовах, ніж їх мали "наші батьки"?

Хай почуття історичної відповідальности з'єднає всіх охочих до праці до виконання великого діла.




четвер, 22 квітня 2021 р.

ТРИБУНАЛ ПЕРЕМОЖЦІВ


М. Сулима

Вернер Мазер: "Нюрнберґ — трибунал переможців". (Werner Maser: Nürnberg; Tribunal der Sieger. Econ-Verlag. dorf-Wien, 1977)


Історик і професор Високої політичної школи при Мюнхенському університеті, Вернер Мазер, присвятив двадцять п'ять років студій над процесом воєнних злочинців, який відбувся в Нюрнберзі та тривав від 18 жовтня 1945 р. до 6 жовтня 1946 р. Ця 700-сторінкова книжка об'єктивно аналізує один із найбільш контроверсійних процесів в історії людства. Крім цього твору професор Мазер є автором інших праць, в яких змальовує постать Гітлера, напрямні його агресій, міт і голу дійсність. В "Трибуналі переможців" автор використав усі доступні матеріяли зв'язані з цим процесом і тим самим з'ясовує багато дечого, що досі було невідоме.

В жовтні 1943 р. представники сімнадцяти націй зійшлися на наради, щоб покликати до життя "Комісію Об'єднаних Націй для воєнних злочинців". Ще на конференції, яка відбулася в Касаблянці в січні 1943 р., Рузевельт і Черчіль вирішили, що після перемоги над Гітлером вони настоюватимуть на "безумовній капітуляції" Третього райху. Знову ж на конференції в Тегерані, що відбулася в листопаді 1943 р., Рузевельт, Черчіль і Сталін виявили різні погляди щодо розбиття Німеччини на ряд держав, але до остаточної згоди між ними не дійшло. Щойно на конференції в Ялті в лютому 1945 р. "три великі мужі" погодилися поділити Німеччину на окупаційні зони, створити "Альянтську контрольну раду" та поставити перед суд всіх німецьких "воєнних злочинців". При кінці війни Гімлер поза плечима Гітлера старався через своїх агентів схилити ЗСА до сепаратного миру, але без успіху. З другого боку, Молотов в червні 1943 р. мав таємні розмови з міністром Ріббентропом з метою сепаратного миру, які мали місце в окупованому німцями Кіровограді, але ці розмови не довели до нічого, бо Німеччина вимагала поставити свої східні кордони на Дніпрі.

Щодо покарання воєнних злочинців думки були розбіжні: Сталін ще в Тегерані домагався, щоб після перемоги над нацистами п'ятдесят тисяч німецьких високих офіцерів і політичних провідників поставити "під стінку". Черчіль був проти масових екзекуцій. По довгих дебатах вирішено створити "Міжнародний трибунал" із юристів держав-переможців, які проведуть судові розправи проти головних винуватців за злочини, що їх допустилися нацисти впродовж війни. Головним прокурором назначено американського, суддю Роберта Г. Джексона. Місцем, де мали відбутися суди не лише над головними провідними нацистами, але також окремо над організаціями, індустрійними провідниками та інституціями ("Головне відділеня рас та поселення СС", "Відділення господарства і адміністрації СС", процеси лікарів, юристів, проти фірми "Крупп" та "І. Ґ. Фарбен", проти членів "Айнзацґруппен", процес проти працівників канцелярії Гітлера, процес проти Головного командування армії) мав стати Нюренберґ.

Першим головним закидом проти винуватців трибунал приняв змову та плянування агресії проти народів; другим злочином прокуратура вважала воєнні злочини; третім був "злочин проти людства", кінцевим злочином була приналежність до злочинних організацій. Закон, згідно з яким суджено, був "Лондонський статут", цебто спеціяльно для Нюрнберґського трибуналу встановлений закон з дня 20 грудня 1945, який був затверджений "Контрольною радою", як закон число 10. В статуті було наголошено, що суд не буде брати до уваги тверджень, що хтось виконував тільки розпорядок своїх зверхників. Як воєнні злочини фігурували такі провини: вбивства чи знущання над воєнними полоненими, над примусовими робітниками; вбивство закладників; плюндрування власностей поневоленого населення; нищення міст, сіл; депортація цивільного населення. В ділянці злочинів проти гуманности враховано переслідування за політичні чи релігійні переконання.

Серед воєнних злочинців на першому місці фігурував маршал Герман Ґерінґ, якого Гітлер і Борманн казали арештувати 23 квітня 1945, бо Ґерінґ заявив, що він хоче перебрати владу; він був у Берхтесґадені, а Гітлер у Берліні. Як тільки в Берхтесґадені появилися американці, Ґерінґ вимагав зустрітися з генералом Айзенгавером. Але цей дав приказ трактувати Ґерінґа як військового полоненого. Два дні перед капітуляцією американські вояки арештували губернатора Польщі — Ганса Франка, якого два чорні вояки немилосердно збили. Поволі американським воякам попали в руки всі "грушбі риби" нацистів (Гітлер поповнив самогубством, як і провідник СС — Гіммлер і міністер пропаґанди — Йозер Ґеббельс разом із цілою великою родиною). Адмірала Карла Деніца, якого Гітлер назначив своїм наслідником, разом із шефом Генерального штабу Альфредом Йодлем і міністром воєнного господарства Альбертом Шпером, схоплено в місті Фленсбурґу. Їм та їхнім секретаркам казано розібратися догола, виведено на подвір'я, де фотографували їх репортери. При тому позникали всі їхні перстені, годинники та інші вартісні речі (більшовиків при тому не було).

Між інтернованими в нюрнберґській тюрмі було й кілька жінок, як от: секретарки Гітлера та його міністрів, жінка та дочка Гіммлера та лікарки з концентраційних таборів. Коли їх виведено на прохід, американські вояки-сторожі ставали проти них та уринували... В тюремних розпорядках стояло таке: в присутности коменданта або альянтських офіцерів тюремщики мали вставати, дивитися їм в обличчя, але мусіли мовчати. Паски та шлейки відбирано полоненим, так шо вони мусіли свої штани цілий час тримати в руках. В камерах були залізні ліжка; столів і крісел не було, їжа була спартанська. Теплої води не було. На душ приділювано кожному тільки три хвилини. Два-три рази в тиждень вели арештованих на прохід. Сторожі безперервно свистали, стукали палицями по дверях, співали і вдень і вночі. На всякі скарги щодо пошти, опалення, харчів, командування тюрми не реагувало.

Обвинувачені мали оборонців, але вони не вірили, що оборонці можуть їм багато помогти. Коли американський психолог — Ґустав М. Ґілберт — кожному обвинуваченому читав оскарження в камерах, то всі, крім Шпера, зустріли його з погордою та кпинами. Совєтський прокурор — Руденко — старався відтягнути термін процесу, побоюючись, щоб на процесі не був порушений таємний договір між Сталіном і Гітлером з серпня 1939 р.; нападу СССР на Фінляндію; морду польських офіцерів в Катині, як також створення 17 концентраційних таборів на теренах, що припали більшовикам по нападі на Польщу.

Президентом Трибуналу був брітанський суддя, лорд Джофрей Лоренс. Совєтським суддею був І. Т. Нікітченко. Акт оскарження мав 25 тисяч слів. Президент суду повідомив оборонців, що представники невтральних держав не можуть перед цим трибуналом давати ніяких зізнань. Це є трибунал переможців. На залі слідства оборонці могли порозуміватися зі своїми клієнтами тільки на письмі. Цілий час на процесі підкреслювано, що цей трибунал має дати наступним поколінням приклад, як вимірюється справедливість. Те, що більшість обвинувачених здалася в руки американської армії, не означає, що американці скриватимуть своїх ворогів перед гнівом союзників. Трибуналові йшло про те, щоб доказати, що головні обвинувачені плянували та приготовляли злочин проти миру. Вони, обвинувачені, запрягли менших людей, щоб провести кроваве діло проти інших народів. Вони опанували нацистську партію, яка стала інструментом злочинів проти людства.

Трибунал збирав усі доказові матеріяли проти обвинувачених; вони аналізували 185 тисяч сторін друку. Одначе тисячі документів, в яких були стверджені проступки аліянтів, були переслані до архівів ЗСА або прямо "зникли", каже автор Мазер. Сотні свідків, які хотіли свідчити в обороні обвинувачених, трибунал не допустив до Нюрнберґу. Обвинувачені домагалися, щоб їхні співпрацівники і секретарки були допущені як свідки, але їх не допущено. Були й випадки, де співробітників тортуровано так довго, аж вони були згідні кинути овинувачення на нацистських провідників (Освальд Поль проти Вальтера Функа). Від багатьох свідків трибунал приймав тільки письмове зізнання під присягою, бо боявся, що вони не видержать запитів оборони в перехресних переслуханнях).

Оборонці мали великі труднощі, бо ціла розправа проходила згідно з англо-американськими методами та принципами, з якою німецькі оборонці не були добре обізнані. Часом прокуратура робила помилки, наприклад показуючи фільм про вступлення німецької армії в Австрію чи в Судети, де гітлерівців вітало населення з захопленням. Але це не помогло оборонцям. Найбільше спантеличення виявили західні альянти, які включили в акт обвинувачення про Катинь, що його пришили нацистам на вимогу совєтського прокурора — генерала Руденка. Два тижні перед своєю смертю президент Рузвельт заборонив свому посланникові в Болгарії та Португалії, Джорджові Г. Ерлеві, що-небудь згадувати про совєтську вину у Катині. Отже, всі документи щодо цього злочину зникли в сейфах. Черчіль ще в 1952 р. відмовився про цей випадок говорити.

Під час переслухання Ґерінґа американський прокурор Джексон програвав мовний двобій; зі злости він кинув слухавки та акти на стіл, зірвався з крісла та розгубився. Президент суду спокійно відложив розправу до наступного дня.

Очевидно, що німецькі оборонці намагалися з'ясувати похід на Польщу та Норвегію як превентивну війну, але суд ці теорії відкинув. Всі військовики райху підкреслювали, що після походу на Польщу Німеччина не могла б була встоятися довше, ніж три тижні. Багато місця автор присвячує розправі проти шефа генерального штабу, Альфреда Йодля, який, як показалося з зізнань, часто противився волі Гітлера, так що при кінці війни Гітлер навіть із ним не вітався; він докладно притримувався приписів Женевської конвенції щодо ведення війни. Навіть більшість американських журналістів ворожила, що він не одержить великої кари. Все-таки, на вимогу совєтів, його чекала кара смерти. З його зізнань виходило, що в час наступу на Польщу Німеччина мала па західних кордонах тільки 23 дивізії, а Франція 110.

Генерал-фельдмаршал Кайтель незвичайно слухняно виконував розпорядки Гітлера, але не читав його твору "Майн Кампф". Він допомагав дружині Канаріса, якого, як шефа військової розвідки, Гітлер казав розстріляти; він домігся від Гімлера того, що була дана матеріяльна допомога родинам тих, які були розстріляні у зв'язку з атентатом на Гітлера, 20 липня 1944 р. Кайтель стояв цілий час під гострим обстрілом генерала Руденка щодо експлуатації Німеччиною України, де було знищено сотні міст і сіл та вивезено сотні тисяч тонн харчів.

Так само дуже довго тривало переслухування адмірала Карла Деніца, якого Гітлер назначив на свого наступника. Деніц мав найкращого оборонця д-ра Кранцбюлера, який виявив себе "зіркою". Найбільш приязно трибунал ставився до Альфреда Шпера, який при кінці війни був відповідальний за всю воєнну індустрію та плянування. Найбільше від вини викручувалися: міністр закордонних справ фон Ріббентроп і редактор антисемітської газети "Штюрмер", Юліюс Штрайхер. Важкі обвинувачення лягли на генерал-губернатора Польщі, Ганса Франка; міністра для окупованих східних земель, Альфреда Розенберґа; Фріца Завкеля, який був відповідальний за всіх примусових робітників, та генерал-губернатора Голляндії, Артура Сейс-Інкварта. Всі вони були засуджені на кару смерти.

В своїх останніх словах обвинувачені майже всі стверджували, що вони тільки виконували свої обов'язки щодо німецької нації, висловлювали любов до Німеччини та бажали добра німецькому народові. Рудольф Гесс, що до сьогодні відбуває свою досмертну кару в Берліні, підкреслював вірність Гітлерові. Найбільш спокійно вирок смерти приняв Сейс-Інкварт. Кара смерти для Йодля була несподіванкою, як і міністра внутрішніх справ, Вільгельма Фріка. Не було сумніву, що Ернст Кальтенбруннер, шеф "Ґештапо" та "Зіхергейтсдінсту", опиниться на шибениці.

Ґерінґ перехитрив трибунал, бо йому вдалося переховувати отрую, яку він зажив перед повішенням. Американський психолог, Ґустав Ґільберт, ствердив, що Ґерінґ, Шахт, Деніц та Сейс-Інкварт мали незвичайно високу інтеліґенцію.

Десятьох повішено вночі 15 жовтня 1946 р. Офіційний кат, Джон Вуд, хвалився, що він вспів їх перевішати за 103 хвилини; виявилося пізніше, що кількох з них померли щойно по 20 хвилинах. (Цікаво, що його спіткала смерть в 1950 р., коли він випробовував електричне крісло). Два вантажні автомобілі забрали трупів до Мюнхену, де їх було спалено, а попіл розсипано в потоці. Тих, що отримали кару в'язниці (Деніц, адмірал Редер, фон Шірах, Шпер, Гесс, фон Нойрат, Функ) перевезено в липні 1947 року до тюрми в Берліні. Цей трибунал коштував 4,435,000 долярів.

В останніх заключеннях автор Мазер стверджує, що підсудних судили за законом, який не існував в час поповнення злочину. А це противиться правилові "нулля пене сіне лєґе". Суддів вибирали держави, які у війні були тою самою стороною, що створила відповідний закон і стала рівночасно прокурором і суддею. Між суддями були воєнні злочинці, цебто СРСР, який теж вів агресивну війну проти Польщі та Японії.

Якщо б застосувати закон альянтів із Нюрнберґу, то ті, що напали на Мадярщину, Чехо-Словаччину, Єгипет чи на В'єтнам, на думку, автора, повинні б теж сидіти на лаві підсудних. Самі ЗСА провели багато воєнних дій, не питаючися Конґресу (Корея, Ліван, Домініканська Республіка, Камбоджа). Злочином проти людства було вжиття атомної бомби проти цивільного населення Японії. Сам англійський фельдмаршал Монтґомері заявляв, що обов'язком кожного вояка є послух і виконання наказів, пише автор.

Згодом проходили процеси над меншими воєнними злочинцями — 36 осіб засуджено на смерть. Крім цього військові комісії та адміністративні суди окупаційних армій повісили в Ляндсберґу 255 злочинців. Так само автор пригадує справу насильно висланих до СРСР офіцерів і вояків армії генерала Власова, репатріяцію козаків, які не були совєтськими громадянами, а впали жертвою совєтського варварства; пригадує звірства та ґвалтування, що їх чинили більшовицькі вояки в Східній Пруссії й інших окупованих більшовиками теренах. Підкреслює, що ЗСА доставляли Брітанії воєнні матеріяли, хоча ще тоді Німеччина не була в стані війни з ЗСА.

Його останнє ствердження: Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі не був судом, а помстою переможців.

То правда. Але, мабуть, треба б списати сто томів, які б з'ясували всі звірства, що їх допустилися німці та підчинені їм злочинці над невинними громадянами, що попали були в війну під німецький чобіт.



вівторок, 13 квітня 2021 р.

МАЙОР МАКАР КАПЛИСТИЙ



                                                            18 січня 1896 - 5 листопада 1979 р. 

Майор УНАрмії, Макар Каплистий, учасник 1-го Зимового походу, лицар Залізного хреста, відзначений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом, член НТШ і УВАН, член Професорської ради УТП, української політехніки на еміграції, голова Філадельфійського відділу Т-ва Українських інженерів Америки та голова Контрольної комісії, основоположник і голова Стипендійного фонду при УІА, член і голова багатьох товариств і установ в Україні й на еміґрації.

Макар Каплистий народивса на хуторі Нова Іванівка на Херсонщині. Закінчив Одеське воєнне училище й був у 1-му Камському полку на Західньому фронті в російській армії, де застала його революція. В час Директорії УНР служив в армії в ранзі сотника. У Зимовому поході був важко ранений. На еміґрації був підвищений до ранґи майора УНАрмії.

По війні був у польському полоні в Каліші, звідки подавса до Чехо-Словаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах, отримавши в 1928 р. диплом інженера-аґронома. Вже в 1930 р. повертається до Галичини, де включаєтьса в систему Т-ва "Сільський господар". Був повітовим агрономом на Жовківщині, а згодом у Дрогобиччині. В 1939 р. подався на Лемківщину, де далі працював у "Сільському господарі" у Сяноці та Ярославі. В 1941 р. повертається до Львова й організує сільсько-господарські курси.

В 1944 р. покидає рідні землі й зупиняєтьса в Німеччині. Туди був перенісся Український технічно-господарський інститут з Чехо-Словаччини й М. Каплистий стає лектором, потім доцентом і професором в Реґенсбурзі та Мюнхені. В таборах веде курси й стає головним інспектором українського фахового шкільництва в Американській зоні в Німеччині.

В 1949 р. еміґрує до США до Міннеаполіс, а згодом до Пенсильвенії. Тут включається в громадське життя й стає ініціатором і меценатом книжки "Крайове Господарське товариство СГ за роки  1899-1944".



неділя, 4 квітня 2021 р.

В УКРАЇНІ 1918 РОКУ


Осип ЗАЛЕСЬКИЙ


Треба згадати, що було це вже по підписанні мирового договору в Бересті Литовському, 9 лютого 1918 року, між Центральними Державами, себто Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією і Туреччиною та Україною. На основі цього договору Австро-Угорщина й Німеччина зобов'язалися дати Україні військову допомогу для очищення української території від більшовицьких військ.

Зі Снятина виїхав я поїздом і, через Буковину, граничну станцію між Росією і Австрією — Новоселиця, переїхав на територію Бесарабії, де сів у поїзд до Могилева. Та частина Бесарабії між ріками Дністром і Прутом була окупована 43-ою австрійською дивізією, але залізничий шлях був під управою міністерства шляхів у Києві.

Був погідний весняний день, я стояв біля вікна у поїзді та розглядався у гарному басарабському краєвиді. Серед зелених ланів збіжжя ховалися в балках у зелені садів українські села, бо та частина Бесарабії заселена українцями. Цікава дорога та свідомість, що їду українською територією і наближаюся до української вільної держави, викликали радісний настрій. Під вечір доїхали до границі Бесарабії і в містечку Атаки переплили поромом Дністер, бо залізничий міст був пошкоджений в часі воєнних дій. Могилів Подільський, більше повітове місто, положене на лівому березі Дністра, свідчило про багатство України, бо, хоч крамниці були вже зачинені, крізь вікна можна було побачити багато різного товару, головно харчів, а в Австрії було з тими товарами вже скупо. Переночувавши в приміщенні австрійської команди міста, ранком пішов розглянутися у місті. Був лад і спокій, життя плило нормальним руслом, слідів війни не видно, у місті стрічається австрійських вояків, вдоволених, що тут є що їсти й курити, а фронтових воєнних дій нема, то чого ж може собі бажати вояк у четвертому році війни? Зокрема галицькі вояки-українці почувалися тут, немов вдома, і скоро нав'язували знайомства з місцевими дівчатами, а вечорами чути було на передмістях українські пісні, співані спільно імпровізованими хорами.

При австрійській команді міста був відділ для зв'язку з місцевими урядами та населенням, а начальником цього відділу був українець, австр. поручник Андрій Клим, а я став його помічником. Тому що всі в нашій маленькій команді говорили українською мовою і місцеве населення могло з нами легко порозумітися, нас уважали австрійською "командою" і до нас зверталися в різних справах, які ми не завсіди вміли розв'язати. Крім цього, ми видавали перепустки для переходу мостом на басарабську сторону, а також для їзди залізницею до міста Чернівців на Буковині, про що докладніше буде мова згодом.

Місцеві уряди були обсаджені свідомими українцями. Головою міської управи (посадником міста) був Дядинюк, по фаху гімназійний учитель; повітовим старостою — Дітченко (імен не пам'ятаю), демобілізований старшина російської армії; начальником міліції — Володимир Н., також демобілізований старшина; військовим начальником — сотник Вовк; начальником земства — Дядинюк (оба Дядинюки були стрийками знаного пізніше мистця-живописця Василя Дядинюка). Також начальниками інших урядів були свідомі українці. Згадую про це тому, що пізніше, їм на зміну, прийшли інші люди — "тоже українці". Аматорський гурток давав театральні вистави, а по виставі відбувалися забави з танцями, і на цих виставах мав я нагоду познайомитися з місцевими інтеліґентами. Був це час Великодних Свят. У Великодну суботу, пізним вечером, у місцевій православній церкві служили Великодні Богослужби в золотистих ризах, у ярко освітленій електричними лямпами, просторій церкві, при співі гарного хору.

Наступного ранку вийшов я на вулицю, щоб купити київський щоденник "Раду" і стрінув знайомого учителя Володимира Г. Він запросив мене в гості, щоб "розговітися". Вдома пізнав я рідню. Ми склали собі святкові побажання, похристосувались і сіли до великоднього стола, до "перекуски". При милій гутірці скоро минав час, і я усвідомив собі, що треба заглянути до команди міста, бо, хоч це був святковий час, але у військовій службі треба бути завсіди "на стійці". Біля моєї квартири стрінув мене вістовий з команди міста і жалівся, що від ранку шукає мене, бо треба дістати в харчовім уряді муки на випік хліба для австрійської залоги. Де ж я дістану тепер начальника продовольчої управи? Сьогодні український Великдень. По нічній святковій відправі і по "розговінні" усе відпочиває, але нема ради — хліб для війська мусить бути. На щастя, знав я адресу начальника продовольчої управи і пішов до його мешкання. Він відпочивав на отаманці і був здивований моїм приходом, тим паче, коли я сказав йому в якій справі приходжу.

"Та хто сьогодні їсть хліб? — сказав він, — сьогодні Свято Пасхи, то й паску треба їсти".

"Добре вам жартувати, — кажу йому, — запросили собі австріяків, то ж треба їх накормити, як не пасхою, то хоч звичайним хлібом".

"Ох, біда з тими австріяками, навіть відпочити в святковий день не дадуть. А де ж я знайду тепер магазинера з ключами, щоб відкрити магазин з мукою?"

"Робіть як думаєте, а мука мусить бути", — відповідаю йому.

"Но, добре, добре, присилайте під магазин вози, але спершу випиймо по чарці, бо ж треба святковий день звеличати".

Справа з мукою закінчилася добре, пекарі дістали муку і в український Великдень "австріяки" не голодували.

Одного дня, при кінці місяця квітня, вийшов я ранком на вулицю, щоб купити київські українські щоденники, і побачив на дошках для оголошень великі друковані оголошення, перед якими стояли люди і читали їх. Пристанув і я та почав читати. Був це маніфест гетьмана Павла Скоропадського. Читав його також австрійський підполковник Антін Кравс, пізніше генерал Української Галицької Армії, що був тоді комендантом якоїсь австрійської частини  в Могилеві.

"О, тепер буде в Україні порядок, буде тверда рука", — говорив Кравс до свого сусіда, австрійського старшини. Що розумів Кравс під словом "порядок" я не знав, бо на безладдя тоді не можна було нарікати. Можливо, думав він про земельну реформу з часів Центральної Ради. Про загальні думки населення спочатку тяжко було зорієнтуватися, але поступок німецького командування з Центральною Радою, насторожив публіку. Небавом показалися й перші "порядки", як вислід урядування нової влади, — почали з'являтися нові люди на відповідальних місцях. На місце повітового старости Дідченка, що хоч не був фахівцем в адміністрації, але мав добрих фахівців старої школи, що виконували потрібну працю, прийшов новий староста Рафальський, бувший царський "чиновник" поліції в Лодзі. Одного дня дзвонить до мене австр. полковник, комендант міста: "Зайдіть до мене, бо прийшов новий український староста, а я не вмію з ним розмовитися". Заходжу до приміщення комендатури і бачу в почекальні чоловіка в цивільному вбранні, але з Георгієвським хрестом.

"Ви, пан староста?'' — питаю його.

"Да, да, а ви разґаварюєте на русском язикє?" —  питає мене.

"Я українець і говорю по-українськи", — відповідаю йому.

"А что, ви здєшній?"

"Ні, я з Галичини".

"Нас називають також русинами, але ми такі самі українці, як і тутешні".

Нашу "цікаву" розмову перервав полковник, запрошуючи до своєї кімнати. По короткій "куртуазійній" розмові староста попрощався і вийшов. Але з тих кількох речень можна було пізнати, яким духом дише новий український староста. В старостві почалося урядування на "русском язикє", а пан староста для зовнішного ефекту говорив до службовців: "Ґаспада, обучайтєсь українскаго язика". Письма до австрійської команди приходили на російській мові, і щойно на наші завваги, що ми полагоджуємо письма писані в німецькій або українській мові, почали писати по-українськи. Прийшов представитися також новий начальник міліції: Морданов (номен — омен). По-українськи або не вмів, або не хотів говорити. До міліції приймав москалів, бувших російських старшин і підстаршин, а урядування відбувалося на "русском язикє". Новій владі не вдалося змінити міського посадника, бо він був виборний, а також військового начальника, сотника Вовка, який, знаючи німецьку мову, був у добрих товариських стосунках з австрійськими старшинами.

Ян я вже згадував, наш відділ населення уважало за "австрійську команду" і приходило до нас з різними справами. Делегація з підміського села прийшла жалітися, що австрійські вояки роблять ревізії по хатах, шукаючи за поміщицьким добром, а при цьому побивають людей. Справа  виглядала так:

По приході до влади гетьмана П. Скоропадського скасовано закон Центральної Ради щодо земельної реформи. Поміщики (в більшості поляки) повертались до своїх маєтків і почали збирати свій двірський інвентар, розтягнений селянами під час революційних днів. Для помочі поміщикам створився при повітовому старостві поліційний відділ складений з бувших російських офіцерів та різних типів, що шукали легкої наживи. їх називали "пірожники", бо на голові носили шапочки форми пирога. Для більшої "урядової поваги", на бажання повітового старости, австрійська команда давала ще малий відділ австрійських вояків, яким часто командував старшина — поляк з Галичини, що тепер мав нагоду допомогти своїм "братам" — поміщикам в Україні, і виливати свою злобу на українському селянинові і тому вина за побої селян спадала на австрійців. Я вияснював це делегації селян та радив свої жалі подавати повітовому старості, бо австрійська команда діє в тих справах лиш на прохання старости.

Запитав я раз знайомого поміщика-українця, чи вже підобрав від селян пограбоване добро? Він розповів мені, що селяни повернули йому все забране з його "економії" добровільно, бо він живе з селянами, як з братами тому й не робили йому шкоди, як у інших поміщиків, що вважали селян за своїх рабів.

В Могилеві, місті й околиці, жило дещо поляків, здебільше службовців на поміщицьких фільварках та цукроварнях. Були це римо-католики, але не "афішували" себе поляками і говорили гарною українською мовою. В австрійськім війську були старшини-поляки, вони зразу відшукували своїх земляків та "усвідомлювали" їх, себто настроювали ворожо до українців та української держави.

Коли на Дністрі відбудували залізничий міст, австрійська команда зробила "параду" в посвяченні моста, запрошуючи місцеві уряди та духівництво. Мені доручили запросити також польського католицького пароха, бо в Могилеві була польська католицька парафія. Коли я прийшов до парафіяльної канцелярії і передав парохови, що приходжу запросити його, в імені командира дивізії, на посвячення моста, відповів мені (польською мовою), що не прийде, бо прийти не може. "З якої причини?" — запитав я. "Бо там будуть православні священики, а мені не вільно співслужити з ними". "Але там буде також наш український католицький польовий духівник" — пояснив я йому. "Он мусі биць, а я нє" — відповів мені і на посвячення не прийшов.

Я вже згадував, що наша команда видавала перепустки для їзди залізницею до Чернівців у Буковині, щоб на доручення австрійської команди дати можливість місцевому населенню користати з порад лікарів-спеціялістів у Чернівцях. Для цього треба було дістати посвідку від місцевого лікаря, що пацієнт потребує лікування у лікаря-спеціяліста, якого в Могилеві нема. З цього користали найбільше жиди, бо дістати таку посвідку (розуміється за гроші) у місцевого лікаря, не було проблемою і ми були свідомі, що тут не завсіди можна вірити посвідці лікаря, але така їзда до Чернівців була корисна й для мешканців Буковини, бо кожний, що їхав туди, віз дещо харчових продуктів, як масло, м'ясо, тютюн — словом продукти, яких в Австрії вже не ставало. В Чернівцях зате можна було дістати дещо з мануфактури, як шовк на одяг для жінок, дещо з ґалянтерії, ліки, "часи" (годинники) та добрі горілки. З цими перепустками були нераз різні заковики. Приходить громадянин (жид) і просить "пропуск" у Чернівці. Прошу його показати свій пашпорт, бо перепустки видавали ми лиш для місцевих мешканців. З пашпорту видно, що це мешканець Варшави у Польщі.

"Ян ви дісталися до Могилева в Україні без заграничного пашпорта?" — питаю його.
На це показує мені граничну перепустку з Підволочиськ (Австрія) до Волочиськ (Україна), важну одну добу.

"Ви опинилися в іншій державі, без відповідного документу для подорожі, і не відомо в якій цілі. Ваш пашпорт я задержую. Ідіть до української міліції і попросіть про заграничний пашпорт. Якщо його дістанете, тоді поверну вам цей варшавський".

"Я вже там був, але вони не хочуть видати мені пашпорту на виїзд з Могилева, тому я прошу вас видати мені "пропуст" до Чернівців, а звідти вже якось дістануся до Польщі".

"Перепустки вам не можу дати, бо ви не маєте для цього даних".

Увечорі приходить до мене мій хазяїн, купець-жид, в якого я займав одну кімнату як кватиру, і пропонує мені шкіряні рукавички, бо бачить, що ходжу без рукавичок. Питаю скільки коштують такі рукавички.

"Нічого, нічого, це для Вас дарунок".

"Дарунку від вас не можу приняти, бо не виджу для цього причини. Якщо ви маєте яке прохання до мене, то кажіть просто, без дарунків".

"Ви забрали моєму кузинові пашпорт, і він не може тепер повернутися домів".

"Який він ваш кузин, як він роджений і живе у Варшаві?" Я вияснив йому цілу справу і мій хазяїн побачив, що справи "не виграє". Просив мене в цій справі знайомий аптикар-жид, жалівся на мене у мого шефа директор місцевого банку — жид, та інші поважні громадяни — жиди. Для них усіх цей варшавський мандрівник був свояком, що, очевидно, було неправдою. Аж одного дня приходить до мене вістовий від австрійського полковника — командира міста і вимагає повернення затриманих документів пана Н.Н. з Варшави. Не було ради, наказ є наказом, і я мусів передати пашпорт. Але мене зацікавило, як дістався цей варшавський обиватель до австрійського полковника? Я довідався, що в цій справі приходив до полковника мадярський ротмістр-жид. Таки свій свому допоміг.

Одного дня приходить п'ять старих сивоволосих, ритуально зодягнених жидів і просять перепустки до Садаґури на Буковині. Вони є з Бердичева, між ними є їхній, знаний серед жидів рабін і вони хочуть поїхати до чудотворного рабіна в Садаґурі порадитися в релігійних справах. Тому що бердичівський рабін говорив лиш гебрейською мовою, за нього говорив його секретар.   На моє вияснення, що вони могли б подбати про посвідки від лікаря і посвідчення, що вони місцеві, себто могилянські жителі, бо за гроші це все можна дістати, але вони віруючі люди, цього не хочуть робити, бо брехня є гріхом. Якщо я зроблю для них виїмок і видам їм перепустки, їхній рабін буде молитися за мене і попросить салаґурського рабіна також про молитви за мене. Їх правдомовність мене переконала, я зробив "виїмок" і видав їм п'ятьом перепустки до Садаґури. По кількох днях ця бердичівська делеґація повертала зі Садаґури, і їхній секретар зайшов до моєї канцелярії, щоб ще раз подякувати за мою ввічливість. Поїздка до Садаґури була для них дуже корисна Вони просили садаґурського чудотворного рабіна, щоб молився за мене, бо я вможливив їм цю поїздку. Часом думаю, що може ця молитва допомагала  мені вийти з тяжких ситуацій.

Літом 1918 року в Бесарабії почало будитися національне українське життя. В місті Хотині основують товариство "Просвіта" на зразок львівської "Просвіти", а по містечках і селах постають читальні. На основуючі збори читальні в одному селі вислала мене команда австр. дивізії. Приїхавши визначеного дня до села, зайшов я до місцевого учителя, ініціятора читальні. В розмові висловився він, що на зборах будемо мати невдачу, бо місцевий старенький православний парох є ворогом читальняного руху, і, якщо він прийде на збори, то селяни підуть за його думкою. На визначену годину в шкільній залі зібралося досить селян, середнього віку мужчин, прийшов і парох. Учитель відкрив збори, пояснив для якої цілі скликав їх, говорив про потребу грамотности в селі, щоб поліпшити господарство, а тим самим піднести життєві умовини селян, про що російський царський уряд не дбав. Нам треба оснувати читальню, де в часі вільному від праці будемо сходитися, читати книжки і часописи. Говорив добре і зрозуміло для селян. Моли він скінчив, піднявся з крісла батюшка і сказав коротко і "ясно": "А я вам ґаварю, что нікакой читальні вам нє нада, нє нада вам чітать кніґі, бо кніґі ето діявольскоє дєло". Такими й подібними словами повчив батюшка своїх парафіян про потребу освіти, а на кінець запрошував приходити по неділям до нього, а він буде їм читати "житіє святих і больше вам нічєво нє нада". Хоч я мав бути лиш обсерватором зборів, але слово батюшки мене спонукало також забрати слово і я сказав декілька речень про потребу освіти, про високий стан рільництва у чехів, німців та інших західніх народів, яке завдячують вони читанні книжок, які не є діявольським ділом, як сказав батюшка. Правда є й погані книжки, але ваш учитель, що буде піклуватися читальнею, таких книжок читати вам не буде. Ще раз забрав слово батюшка і повторив про діявольне діло книжок та вийшов зі залі, а за ним шнурочком усі селяни, хоч деякі ніби отягалися, але, мабуть, страх перед пеклом, яким грозив батюшка, переміг. Учитель дещо зніяковілий, подивився на мене і сказав, що він з батюшкою не виграє, бо селяни  радше  послухають батюшку, ніж учителя.

Наступного дня був я на подібних зборах у містечку Липкани, але там було більше інтеліґенції, були й священики. Усі були зацікавлені наміченою працею читалень і оснували відділ (філію)  Хотинської "Просвіти".

Нові начальники місцевих урядів, що прийшли на зміну з хвилею проголошення гетьманської влади, говорили російською мовою, а це "підносило на дусі" місцевих "русских", частково й поляків, бо одні й другі були тихими ворогами українців і української держави. Назовні виявлялося це в різних дотепах і жартах з української мови. Вправді в місті появилися підстаршини майбутньої українсьної армії в нових одностроях, бо гетьман задумував, заохочений кайзером Вільгельмом, творити українську армію, а покищо творив кадри підстаршин, з підстаршин бувшої царської армії, серед яких ледве чи було багато свідомих українців, а розговірною мовою у них була російська мова.

Почали підносити голову також комуністи, які напливали з Московщини, щоб в Україні організувати більшовицькі "ячейки".

Літом був розміщений в Могилеві й околиці 20-ий піхотний полк, який воював на італійському фронті. Це був галицький полк, і в ньому в більшості служили українці. Для них була велика благодать вирватися з стрілецьких ровів в альпійських скалах і стояти залогою на Україні, де і смерть не заглядала так часто в очі і де було що їсти, пити й курити, те чого кожний вояк потребував. Та їхня відсутність на італійському фронті послабила силу австрійського фронту, тому по короткому відпочинкові на Україні, прийшов наказ повернути полк на італійський фронт. Вояки збунтувалися, покликаючись на слова цісаря Карла, що мав обіцяти їм, що на  італійський фронт їх більше не вишлють. Частина полку забарикадувалася в касарнях у місті і заявила, що з касарень не рушиться. Тоді покликано відділ мадярських вояків, які почали обстрілювати збунтованих, і вони, побачивши, що це не жарт, піддалися, але в часі перестрілки було трьох або чотирьох вояків убито. Провідники бунту "зникли" десь серед цивільного населення, а вбитих мали закопати без трун поза цвинтарною огорожею, як військових бунтарів. До мене прийшли чотири жінки-міщанки з великим жалем, що австрійських вояків мають закопувати без трун, поза цвинтарем і без батюшки. "Це ж не годиться, вони наші люди, такої релігії, як ми, тому просимо вас дайте нам дозвіл поховати їх по-людськи". Я  вияснив їм, що такий дозвіл може дати лише військовий начальник, якщо вони бажають, я можу піти з ними, і  нехай вони просять його про такий дозвіл. Жінки боялися, чи їх за це, що мішаються у військові справи, не покарають, але на моє запевнення, що їм нічого не станеться, пішли зі мною до полковника. Він був відсутній, а заступав його адьютант-ротмістр, якому я представив  "делеґацію" і з'ясував їх прохання, яке вони повторили. Він був зворушений таким проханням і сказав мені, що це свідчить про високу культуру тих жінок-міщанок. "Скажіть їм, що я здоволяю їхньому проханню і даю дозвіл поховати вбитих, як ці жінки плянують". Жінки подякували за  вислухання їхнього прохання, і по виході з приміщення команди договорилися, скільки грошей треба на труни і для батюшки за похорон.

Україна стала тепер немов "обітованою землею" для мешканців Австрії та Німеччини, де вже заглядав голод, а тут було всього подостатком. Хто міг, старався "в службових справах" хоч заглянути в Україні, щоб звідси щось вивезти для своєї сім'ї. Приїздили високі військові старшини з міністерства, приїздили і менші "риби", звичайно хтось їх висилав. Стрічаю на вулиці товариша з віденської "Січі", молодого різбаря Брилинського, розуміється, у військовому однострої. "Що тут робиш?" — питаю його. "В березі Дністра є камінь, на якому дуже добре різьбиться, і я з цього користаю, а що комендантом військової частини, в якій я служу, є віденець, він часто висилає мене до Відня, з харчовими посилками, а я при цій нагоді показую моєму професорові мої нові праці. Така "спілка" нам обом на користь".

Та не лиш харчі мандрували з України на захід. Я бачив власними очима поїзди з відкритими вагонами-"льорами" наладовані українським чорноземом і фосфоритами, які їхали в Німеччину збагачувати німецькі піски. За мілітарну допомогу брали собі заплату.

Положення на західніх фронтах не давало надії на перемогу Центральним Державам, голод в Австрії міг викликати заворушення цивільного населення, кружляли вістки про непорозуміння між Австро-Угорщиною і Німецьким Райхом, бо Австро-Угорщина шукала можливости заключити сепаратний мир. В Україні наростало невдоволення гетьманською владою, яка щораз виразніше схилялася до відбудови "матушки Росії". Про Українських Січових Стрільців, що були тоді залогою на Херсонщині у військовій частині, якою командував австрійський архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний) кружляли чутки, що вони хочуть проголосити Вишиваного гетьманом України. Це дуже дразнило німців-прусаків, які, мабуть, плянували посадити на українському троні одного з синів кайзера Вільгельма. В кожному разі побут УСС-ів в Україні був солею в очах австро-німецьких політиків, які домоглися таки, що УСС-ів перекинено з України на Буковину.

Так проминали дні без надзвичайних подій, аж 31 жовтня, ранком, почув я на басарабському березі Дністра крики мадярських вояків: "Ельєн а рєпубліка"! (Хай живе республіка!). Ага, вже закінчилася австро-угорське панування, і мадяри хочуть республіки. Військові частини почали збиратися на залізничій станції і через Бесарабію прямували на захід. Перші "зникли" з грішми "рахівничі", що мали першого листопада виплачувати платні. Румунське військо перейшло ріку Прут і старалося обеззброювати австрійських вояків, тому вони збиралися в більші відділи, виставляли у вікнах поїздів скоростріли і так пробивалися до граничної станції на Буковині. Старий полковник, що був під цю пору комендантом міста, ходив роздратований по кімнаті і нарікав: "Так, так, і чехи, і поляки, і українці і мадяри — усі вони хочуть власної держави, а бідної Австрії нема кому боронити".

З околиць Могилева стягалися до міста австрійські частини у військовому порядку, бо так було найпрактичніше одержати чи радше заняти місця в поїздах, що їх доставляла українська залізниця у двох напрямках: через Бесарабію в напрямі Чернівці і на північ в напрямі Тернополя.

З київських щоденників було відомо, що у Львові вже українська влада, що почалися вже бої з поляками і був заклик, щоб вояки-українці з австрійської армії повертали з фронтів та голосилися до оборони Львова. Удвійку з пор. Климом хотіли ми задержати якусь військову частину, що переходила містом, зібрати разом вояків-українців і сформовано, як військова одиниця, їхати в Галичину. На жаль, наші промови до переходячих військових частин не мали успіху. Всі мали приблизно такі самі аргументи: давно не були вже вдома, знесилені довгою війною, але, як буде потреба, зголосяться до українського війська. Ми оба повернули під нашу "канцелярію" та наражувалися, що далі робити. До нас підійшов український старшина і, побачивши тризуби на наших шапках, запитав, чи ми українці. Представився нам, що він командир "окремого загону запорізьких низових козаків", що був сформований в Могилеві, мабуть, як частина вільного козацтва. Прізвище його було Порайко, що згодом "вславився", як завзятий більшовик. Він запропонував нам вступити до його загону, а згодом помандруємо на оборону Львова. Ми погодилися на його пропозицію, і він зразу виписав нам посвідки, що ми належимо до "загону низових козаків" але мусимо день-два почекати, аж наше приняття буде оформлене денним наказом загону. Ми передали Порайкові польовий телефонічний апарат та ще деякі дрібниці з військового виряду, що нам залишилися. Я чекав два дні на формальне покликання до загону, але тому, що в київських щоденниках були дальші заклики, щоб голоситися до Українсьної Галицької Армії, я рішив вертати в Галичину. Чекати на оформлення в загоні, не міг і тому, що опинився без грошей, які забрав зі собою австрійський рахунковий, не вплативши платні за місяць листопад. Їдучи дорожкою на залізничу станцію, спинив мене старшина загону і спитав: "Куди ж ви їдете? Сьогодні в приказі є про ваше приняття до загону". "На жаль, вже запізно, бо я рішився їхати. Нас кличуть до оборони Львова".

На залізничій станції дістався я до санітарного поїзду з хворими австрійськими вояками і наступного дня приїхав у Тернопіль і через Рогатин, Ходорів до Самбора, де жила моя мама і брат. Наступного для зголосився в окружній  команді до Української Галицької Армії.

...


Редакція і  Адміністрація  В. К.