ВІРНІ ПРИСЯЗІ

 

С.М.                                        

Вставав сірий, листопадовий день. Низько пливучі, темні клубища хмар віщували недалекий дощ.

Була неділя. Переночувавши у добрих людей, котрим я розповів про все, що чув і бачив впродовж останніх днів у Львові, подякувавши за хліб та сіль, я тепер поволі пішов в напрямі рідного села. Тих сто кілька кілометрів пішки до Львова і назад я чув уже таки добре в ногах.

"Куренда", що її кілька днів тому приніс у село спеціальний післанець-кур'єр із недалекого містечка, яку негайно передавалося дальше і дальше, від села до села, сповіщала всій Галицькій землиці про смерть Митрополита і закликала духовенство й вірних, щоб віддати останній поклін Великому Пастиреві й Громадянинові.

Воєнні дії, які нещодавно перейшли через Галичину, залишили по собі великі знищення, зокрема комунікаційних споруд усіх видів. Не діяли залізниця, пошта, телеграф. Восени наладнано сяк-так тільки залізничу лінію з Бродів через Львів у напрямі прифронтового ще тоді Перемишля. Всі інші залізничі шляхи вщент знищені відступаючими літом німцями, ще довго залишилися  недіючими, поростаючи бур'яном та ржавіючи.

Будь-яка подорож у той час була неабиякою проблемою, котру могли розв'язати тільки власні ноги. Люди сиділи вдома, ніде, як кажуть, не рипалися а ті, що їх гнала куди-небудь якась надзвичайна потреба, добирали собі вигідні черевики, що після п'яти років війни були ще "на ходу" і, перехрестившись тричі та віддавши себе під опіку свого Ангела-Хоронителя, мандрували в невідоме.

Так зробив і я, подавшись до Львова на похорон.

Від серпня Галичина була "визволена" і люди почали вже звикати до "нового стилю".

Наближаюсь до невеличкого ліска, що від сторони гостинця трикутником врізувався в поля. От такий собі лісок, яких багато в Галичині. Якісь дуби, клени, явори. Така собі мішанина, що її природа любить дарувати людині. Золотаве, осіннє листя вже давно позлітало на землю і тепер шелестить під ногами, застеляючи стежку. На дубах, що найпізніше розвиваються і найпізніше  скидають з себе літню прикрасу, ще де-не-де тримаються купки сухого, пожовклого листя, яке при подиху вітерця якось так дивно шепоче, ніби остерігало перед чимсь або кимсь. Загадкові розмови веде ліс... Нагло вискочило із-за дерев кілька солдатів у знайомих з крою кашкетах із зірками та в пом'ятих уніформах невизначеного кольору.

—  Стой!! Рукі вверх!

І я неочікувано зударяюся віч-на-віч з трьома червоноармійцями, що вискочили на дорогу з готовими до стрілу автоматами. З них аж двоє має вигляд азіятів. Помічаю, що в глибині лісу стоїть ще кільна озброєних, націливши на мене свої кріси з багнетами.

Зніяковівши, виконую наказ. Значить, напоровся на якусь засідку, либонь, облаву чи що таке? —  подумалось...

В глибині щось завмерло. Якісь страхи нуртують усередині. До горла підходить якийсь клубок.   Боягузтво? Може.

Мої нові "знайомі" роблять швидко, виразно нервово особистий обшук.

—   Ступай вперьод!

Іду. Бозна, куди мене ведуть і чим це все закінчиться. Але прикази, що їх дають ідучі за мною солдати: Правєй, лєвєй, прямо! — кажуть доглупуватись, що прямуємо в село.

Ступаю поволі. Спішитися нічого. Минаємо ще досі незорані золотаві стерні. На деяких пасуться корови. Але пастухів не видно. Дивне.

Щораз ближче наближаємося до села. Минаємо заставу, зложену з кількох червоноармійців, що окопалися із своїм скорострілом побіч дороги, добре замаскувавши свою позицію.

Над селом якась дивна тиша, ніби вимерло. Навіть собаки не брешуть, ні гуси не ґеґочуть, хоч є їх у селі цілі стада. Якось уціліли перед відступаючими німцями.

Раптом від сторони села виразно чую кілька серій, вигорнених з автоматів, які наче б вели якусь перестрілку між собою, або періщили по кімсь із двох-трьох стрілецьких пунктів. Із-за горбка, за яким криється моє село, вверчується в небо стовп чорного диму. Пожар? Через якийсь час долітають до нас якісь вибухи: один, другий...

Сходимо з горбка і прямуємо в середину села. Над покрученим гадюкувато невеличким потічком — ряд старих, порохнявих верб. Переходимо через перекинуту над потічком вузесеньку розгойдану кладку.

Щойно тепер помічаю, що за річкою стоїть юрба селян, чоловіків і жінок у похилому віку. Молодих — ні сліду. Вони або в Німеччині на каторжних роботах ще від 1941 року, або в лісі, в повстанцях, в "Службі Україні", як мовилось популярно. З молодих залишився в селі лише придуркуватий Гнат, але і його згодом вбили "істрєбкі", коли почав на них вигукувати "займай-кради,  кради-займай".

Юрба окружена червоноармійцями та горезвісними "істрєбками" зі зброєю напоготові. Перед юрбою двоє офіцерів: майор і лейтенант. Обидва енкаведисти.

Затримуємося. Один з моїх "хоронителів" підходить до майора, щось шепче йому до вуха, повертаючи голову в мій бік. По хвилині вертається і каже  мені стати побіч гурту.

Голови всіх спрямовані в сторону садиби Миколи П., яка стоїть по цей бік річки під горою. Трохи дальше — ліс.

Ціле Миколине обійстя: хата, невеличка стоділка і хлівець у тріскучому полум'ї. В небо стовбур жовтаво-фіолетового полум'я, а по боках того стовбища сіріє дим. Чути запах спаленини.

Очі всіх вдивляються в місце, де ще перед годиною стояла чепурненька хата, яка в тій хвилі вже дотліває на купищі якихось решток недопаленого дерева, перемішаного зі сніпками з пошиття даху.

У одних обличчя зелені, у других білі, а ще у інших бурячано-сірі. Сумні, вибляклі очі стариків дивляться втомлено. Жінки потягають носами, деякі виразно плачуть, витираючи очі запасками. "Будь воля Твоя", — шепоче якась жінка і щоразу хреститься.

Поблизу майора стоїть Микола з жінкою. По одежі видно, що обоє нагло залишили хату в тому, в чому застало їх нещастя. Було холодно. Хтось накинув на плечі Марії якусь ряднину.

Приглядаюся обом. У Миколи лице блідо-жовте, вуста затиснені. Вузенькі шпарки очей вліплені с купу горіючого дерева і соломи. Тендітної будови, немолода вже Марія ціла трясеться. Її зеленкуваті очі дивляться в один пункт. По посірілому лиці стікають сльози. Там, у тих згарищах валяються тіла її одиноких синів-близнюків Василя та Івана.

Що сталося? Виявилося, що обидва хлопці ще з 1943 року були в лісі, в повстанцях. Вчора увечір прийшли додому, щоб змінити білизну та до ранку трохи відпочити у родинному гнізді. Та лихе не спить. Десь над ранком, несподівано наїхала в село експедиція НКВД і щільно обсадила міцними заставами все село. Інші групи увійшли в село і почали робити дуже докладні обшуки, йдучи від хати до хати. Підійшли також під Миколину хату й почали стукати  в двері, горляючи:   "Аткрьівай!"

Хлопці зірвалися зі сну, схопили автомати й скочили на горище. Микола відчинив двері. Один із солдатів поліз по драбині вгору. Ну, і почалося...

З горища посипалися стріли. "Істрібкі", що обступили ціле обійстя, відскочили й заховалися за стодолу, звідки відкрили вогонь.

Стріха загорілася. Вогонь швидко поширився на цілий дах. Ще понеслося кілька коротких серій з автоматів у бік червоноармійців, що надбігали звідусіль в напрямі стрілянини, а по хвилині з горіючої хати пролунало кілька вибухів. Це обидва хлопці, як опісля виявилося — розірвали себе гранатами.

—   Фанатікі? — спитав  майора лейтенант.

—  Нєт, ґерої, — відповів якось дивно майор.

Люди поволесеньки розходилися. Миколу з жінкою і мене женуть під штиками в канцелярію сільради. Тут задержали нас аж до вечора. Миколу з Марією повезли в місто і вони вже ніколи не повернулися в рідне село. Мене звільнили на поруки голови сільради. Він знав, що я повернувся з-під Бродів.

Мав у собі багато відваги. Пізніше заплатив за це життям десь в шахтах Донбасу.

Стемніло. На погорищі то тут, то там зміяться ще синенькі язички. Це дотліває купа якихось дощок, кроквів, в'язьби тощо. Дим поволі розвівається з вітром.

Там, під тим тліючим ще згарищем спочивають рештки недопалених тіл братів-близнюків:  Василя та Івана.

Їхні останки щойно завтра вигребуть сусіди з попелу й похоронять на недалечкому кладовищі.

Миколу знав я ще з дитинства. Ми жили недалечко від себе. Пригадую собі, як то восени 1918 року його призвали в українську армію. Він пішов, але вже тиждень пізніше залишив десь під Львовом свою частину і з'явився дома. Через кілька днів прийшла по нього польова жандармерія, а не заставши його дома, бо в пору втік у ліс, отже жандарми забрали одиноку корівку і погнали в місто. На наступний день Микола манджав у місто зі своїм батьком. Микола залишався в комендантурі й найблищим транспортом їхав під Львів, а тато волік корову домів. Не минав навіть тиждень, як Микола появлявся знову в селі і ціла процедура повторялася від початку.

Яка ж велика різниця в поставі двох поколінь! Батько і сини. Що думав Микола, придивляючись геройській смерті своїх любих хлопців?