Цінний причинок до історії українських збройних сил

Зіновій Книш

Ні сліду не лишилося з колишньої контроверсії довкола доцільности чи шкідливости творення дивізії "Галичина" під кінець другої світової війни. Сьогодні це належить до історії і нікого не хвилює, а дивізію судять не по тому, хто й чому її творив і хто до неї голосився, а по тому, що зробили — та ще й далі роблять — для української справи колишні її вояки. Незаперечний це факт, що з дивізії вийшов цілий ряд чільних українських діячів на всіх ділянках життя суспільного, політичного й культурного — займають вони в ньому визначні становища.

Написано про дивізію мало, непропрорційно мало в порівнянні до інших сторінок нашого минулого. В той час як в інших народів полиці вгинаються під тягарем споминів з останньої війни, ми пасемо задніх. Мемуаристика взагалі слаба сторінка в українців.

Отже погодимося на тому, що спогадів учасників і самовидців з другої світової війни в нас рішуче замало і тому слід вітати кожну нову появу з того роду історичних дослідів чи жанру літератури. Але, коли про саму дивізію маємо вже кілька спогадів окремих її колишніх вояків, зараховуючи туди також дуже добру і прихильну для українців та об'єктивну працю Вольфа-Дітріха Гайке п. н. Українська Дивізія "Галичина", то про Військову Управу, що була неначе матір'ю тієї військової одиниці, хіба тільки мимоходом знаходимо короткі уступи чи натяки в працях і спогадах з воєнних років.

Першу спробу дати повний перегляд праці тієї установи від початку до кінця зробив один з її членів, інж. Роман Крохмалюк, у книжці п. н. Заграва на Сході, що вийшла заходами Головної  Управи Братства колишніх вояків першої Української дивізії УНА. А хоч писана вона в формі особистих спогадів і тим самим — як кожні спомини — не може бути цілком вільна від суб'єктивних спостережень та висновків і тим подібних недоліків усіх мемуарів, коли глядіти на них, як на історичне джерело, то треба признати, що автор старався бути об'єктивним, вистерігався від непотрібних коментарів і зібрав у своїй праці чимало невідомих досі фактів, у світлі яких праця Військової Управи виходить наяву інакше та правдивіше, ніж це міг собі уявляти тодішній обиватель, а навіть ще й тепер пересічний українець.

Писати спогади пізно має свої браки, але й переваги. До браків належить те, що людська пам'ять, навіть найліпша, має свої межі і підлягає фізіологічним законам. Але перевага в тому, що можна покористуватися й свідоцтвами інших осіб, перевірити сумнівні чи непевні факти, писати спокійніше і не на швидкоруч, а в висліді дати повніший образ даного періоду. І тут слід ствердити, що автор сумлінно використав усі ті моменти, в наслідок чого дістали ми дійсно вартісну працю, без якої трудно було б обійтися в майбутності історикові тих трагічних і політично безнадійних днів нашого недавнього минулого. Авжеж, годі вмістити ввесь матеріял на 300 сторінках книжки. Але він зібраний старанно, впорядкований систематично, доповнений документами та прикрашений ілюстраціями з приватної збірки фотознімків автора.

Дивна це була установа, ця Військова Управа. Головними її обов'язками була пропаганда потреби дивізії, організування набору й опіка над родинами вояків. Однак життя зробило з неї щось неначе ціле міністерство, що мусіло займатися безліччю поточних справ щоденного життя, інтервенціями в військових командах і цивільних урядах, а була навіть пора, в час евакуації перед большевиками, коли не Український Центральний Комітет, тільки Військова Управа несла на своїх плечах оборону української людности на місцях.

Військова Управа мала свій неначе прецеденс в нашій історії, а саме Бойову Управу Українських Січових Стрільців, що постала 3 серпня 1914 року на чолі з д-ром Кирилом Трильовським, "січовим батьком". Не від речі буде короткими словами перевести порівняння між тими обома установами. Бойова Управа мала ту перевагу, що її суверенно створила українська суспільність через свою Головну Українську Раду, головою її був українець і членів призначали самі українці. Військова ж Управа була твором німецьким, при українській співпраці, покликала її до життя німецька влада і поставила на її чолі німця, хоч сильно зв'язаного з українством. Бойова Управа все таки могла вести сяку-таку політичну діяльність — для Військової Управи це було виключене. Зате змістом своєї конкретної роботи Військова Управа далеко лишає за собою Бойову Управу. Бо хоч на працю обох установ складалася пропагандивна, харитативна й видавнича діяльність, то в Бойовій Управі вона була куди менша і слабша, а в Військовій — переливалася через береги. Значення Бойової Управи, сильне з початку, постійно слабшало і вкінці цілком занепало, а в Військовій Управі навпаки: вона міцніла морально і престиж її так у своїх, як і в чужих зростав аж до самого кінця.

Не переказуємо змісту й укладу книжки, з тим зазнайомиться читач сам, якщо схоче її читати. А перечитати варто, не тільки тим, хто спеціяльно цікавиться нашою найновішою історією.

На тому скінчили б ми завваження рецензента й пересілися б за робочий стіл дослідника, щоб справити деякі неточності в цій цінній праці інж. Романа Крохмалюка.

Переходячи українські військові формації 1939-1941 років, автор занадто зв'язує їх з військовою контррозвідкою, щобільше, твердить, (стор. 7) що вона творила ті частини. Це невірно. Вона в тих справах була тільки першим контактом і початковим посередником між українською стороною та німецьким військовим командуванням. Також ініціятива виходила з українського боку. Це дуже важливе, по-перше тому, що відповідає правді, по-друге, з уваги на брехливу большевицьку пропаганду, кожне необережне твердження може бути тільки водою на її млин.

На сторінці 8 сказано, що німецька команда наказала Військовим Відділам Націоналістів зайнятися та допомагати українським утікачам, але полк. Сушко, розчарований витвореним положенням, поставився негативно до того наказу і ця справа лишилася нерозв'язаною.

Випадково сталося так, що я стояв близько тієї справи і разом з покійним уже Богданом Кравцевим, ми помагали полк. Сушкові. Німецька команда хотіла, щоб українці масово покидали українські землі і щоб їх до того не заохочувати, але й змушувати. Це мало б бути виявом ворожости людности до большевиків і симпатії та довір'я до німців. Можливо, що вже й тоді думалося про потребу робочої сили в часи війни. Полк. Роман Сушко не діяв сам. Коло нього були політичні дорадники, а саме інж. Йосип Бойдуник, тоді Головний Контрольний (єдиної ще) ОУН і д-р Ярослав Барановський, секретар ПУН. Спільно вирішено, що не лежить у наших інтересах оголювати українські землі з людности і що не можемо та й не повинні ані силою, ані намовами її до того спонукувати. Емігрувати повинні б тільки ті, що для них була б загроза від большевиків, або хто хотів би йти добровільно. І в тій поставі згадана трійця твердо стояла супроти німецької команди.

Що ж до допомоги, то полк. Сушко міг помогти тільки тим, що дістав би від війська. А воно не давало нічого, бо й саме мало тільки те, що для нього потрібне. Хіба що доручало тимчасовій польській самоуправній адміністрації іти на руку в таких справах, як мешкання, не робити різниць у прохарчуванні між місцевими й утікачами тощо. І то тільки на настирливе домагання полк. Сушка, чого я сам був свідком. В таких умовах полк. Сушко робив усе можливе: організував перші два перехідні табори для втікачів, старався про-харчі і працю, видавав усякі посвідки й документи, інтерв'ював в окремих випадках і т. п., і напевно сам автор найкраще з власної діяльности знає, що і скільки в такій ситуації можна б вдіяти.

Характеризуючи політичну орієнтацію деяких чи то членів Військової Управи чи то близьких її співробітників, автор зараховує деякі особи до Організації Українських Націоналістів під проводом Андрія Мельника. Хочу дещо з того спростувати. Ані проф. Зелений Зенон, ані д-р Іван Рудницький, ані Осип Навроцький не були членами ОУН (д-ру Рудницькому навіть приписане членство ПУН на стор. 92). Перший з них міг бути, і може й був симпатиком тієї політичної орієнтації. Членом був його брат Б. Зелений, що належав до УВО, разом з полк. Андрієм Мельником сидів на лаві обвинувачених у процесі т. зв. басарабців, потім емігрував до Канади і там далі вважався членом спершу УВО і потім ОУН, а смерть застала його на становищі Сенатора ОУН. Д-р Іван Рудницький був членом УВО, довгий час навіть фінансовим референтом в її Крайовій Команді, але до чинної праці в ОУН не перейшов, хоч і залишився прихильником. Осип Навроцький був членом першої Начальної Колегії УВО в найперших її початках, але політично почував себе членом української радикальної партії і коли вона відтягнула своїх членів з УВО в 1924 році, Осип Навроцький цілком вийшов з УВО, працював у своїй партії, був навіть якийсь час її головним секретарем. Радикальна партія належала до перших, що поборювали ОУН.

Бракує теж основи для твердження автора на 9 сторінці, що провід ОУН не використав нагоди поширити свої впливи не еміграцію в Німеччині. Мабуть автор цілком не зачерпував інформації у тій справі і згадав про неї тільки мимоходом. Бо ввесь час війни, ніхто не мав більших впливів у масах української еміграції в Німеччині, як ПУН. Навіть після виступлення з неї групи Бандери. Цей вплив виконував він через суспільно-громадську організацію УНО, що з кількадесяти членів до початку війни розрослася в сильну організацію з 40.000 членів, яка вкрила своєю сіткою всю Німеччину, Австрію і Чехію і видавала дуже добрий часопис "Український Вістник". На жаль, німецька влада, занепокоєна тим, не дозволяла українцям з-під большевицької окупації належати до УНО. Пізніше УЦК з Кракова заключив навіть формальну умову з УНО в справі співпраці та допомоги українцям з Генеральної Губернії.

Та це все справи, що не мають безпосереднього відношення до діяльности Військової Управи, згадуємо про них тільки з обов'язку історика-дослідника. А вже ні в чому не применшують вони вартости книжки, як джерельного, хоч і в формі мемуарів, документу й свідоцтва діяльности Військової Управи.

Варто, щоб інші співпрацівники Військової Управи — а їх уже небагато і з кожним роком менше — поспішилися піти слідами автора.

"Новий Шлях" Рік І. ч. З