ГЕНЕРАЛ ПАВЛО ШАНДРУК — ВОЯК

Роман Дражньовський

Дев'ятдесят літ тому, 28 лютого 1889 року, в селі Борсуки на Волині, в сім'ї Анни і Теофана Шандруків народився син. Ніхто в той час не догадувався, ще перед новонародженим Павлом стелитиметься довгий, важкий життєвий шлях, повний небезпек, — шлях українського вояка.

Генерал Павло Шандрук почав свою військову кар'єру в російській армії. Під кінець 1916 року вже в ранзі капітана він командує 3-ім куренем 232-го піхотного полку, який стаціонував в місті Твері. Тут застає його революція.

Службу в українській армії почав серед небуденних обставин. Перебуваючи в окупованому більшовиками Харкові, на вістку про визволення Києва й наближення українських частин до Полтави, він при переході фронтів недалеко Солотниці, попав у перехресний вогонь наступаючої Запорізької дивізії. Після бою, який закінчився перемогою українців, він на місці вступає до української армії та перебирає команду панцирного авта, яке охрещує "Полуботок". Незабаром він перебирає командування над панцирним поїздом з завданням пробитися через білоґвардійський фронт на Крим, щоб випередити німецькі частини в окупації тих районів. Після визволення України від більшовиків, він переїздить із своєю частиною до Харкова, де повнить службу в комендатурі. Під постійними більшовицькими наступами українські частини відступають і він в Полтаві перебирає команду куреня і переходить до Лубень. Тут довідується від Степана Скрипника, теперішнього Владики Мстислава, що Симона Петлюру призначено головним отаманом Армії Української Народної Республіки.

Директорія від самого початку виконування своєї влади старалася нав'язати дипломатичні стосунки з західніми державами та отримати їхню допомогу. Однак усі старання залишилися безуспішними. Пізніше генерал Шандрук зауважив про той час, що не хотілося вірити, що наші сусіди — поляки, лотиші, литовці — отримували допомогу, тільки українці були залишені осамітнені у своїй боротьбі за незалежність. Ця байдужність, а навіть ворожнеча, Антанти до української боротьби мала не тільки для нас, але й для тих же народів заходу, фатальні наслідки, які кожний бачить сьогодні. Сьогодні важко погодитися, що це були "помилки минулого", а французи добре кажуть, що "помилки є гірші, ніж злочини". Але виглядає, що й сьогодні західні потуги повторяють такі самі помилки.

В нерівній боротьбі сили українських армій вичерпалися. Дивізії, полки, курені існували в 1920 році тільки на папері. Генерал Шандрук пізніше описуючи одну битву, згадує, що "курінь поніс великі втрати вбитими. Згинуло 15 вояків з всього числа 60". Брак амуніції, тиф і врешті численне дизертирство змусили рештки української армії перейти річку Збруч до Польщі. Генерал переходить міст у Волочиськах 21 листопада 1920 року. Поляки, недавні союзники УНР, негайно роззброюють українські частини та їх інтернують. П. Шандрук попав до табору ч. 10 в Каліші.

Для українських вояків почалися дні ще більшого голоду та непевности за колючими дротами колишніх "союзників". І тільки тому, що тут опинилася найбільш свідома й віддана частина українського вояцтва — слабодухи чи опортуністи заздалегідь покинули українське військо або взагалі в ньому не служили — можна було серед тих жахливих обставин не тільки втримати зорганізованість, але навіть почати освітньо-виховну працю. Волі українського вояцтва до дальшої боротьби не зміг зупинити ані голод, ані часті візити радянських місій, яким залежало на тому, щоб якнайскорше знищити це свідоме ядро українського народу. Тут якраз можна знайти багато подібностей в переживаннях вояків української дивізії по 2-ій світовій війні — вони також терпіли голод, наругу та часті візити радянських місій. Однак, це все їх не заламало.

Для інтернованих вояків генерал Шандрук починає видавати журнал "Табор". Розуміючи значення і потребу фахового вишколу, він радить українським  воякам  і старшинам

Фотомонтаж Ореста Слупчинського

продовжувати чи починати студії, головно в Чехо-Словаччииі, де в той час були ще найкращі можливості для українців.

З наданням генеральського ступеня на початку 1925 року, генерал дістає нові обов'язки: опрацювання військових правильників та збирання матеріалу про дії українських армій. Ці матеріяли він пізніше використав у своїй праці "Українсько-московські воєнні документи", видані Українським Науковим Інститутом у Варшаві. Наполеглива діяльність, головно колишніх українських вояків, лютить комуністів. Щоб зупинити цю загрозливу для них працю, вони рішають вбити особу, яка вже за свого життя стала символом змагу України проти окупантів. 25 травня 1926 року в Парижі з рук жидівського комуніста Шварцбарта гине головний отаман С. Петлюра. Ця несподівана й болюча втрата не припинила однак віри і не зупинила праці українського активу. Вже в серпні 1927 року переорганізовано Міністерство військових справ, а генерала П. Шандрука назначено начальником штабу.

При цьому він виявляє своє зрозуміння до фахової освіти і на його пропозицію в 1928 році призначається українських вояків на контрактових старшин до чужих армій. До 1936 року вибрано 57 до польської, 2 до французької і по одному до фінляндської та турецької армій. Вибором кандидатів проводили президент Лівицький і генерали — Сальський, Кущ, Безручко, Змієнко й Шандрук.

Генерал Шандрук ще й сам в 1936 році вступив до польської Військової академії для штабових старшин, яку закінчив у вересні 1938 року. З уваги на його великі здібності, йому запропоновано контракт і ступінь підполковника в польській армії. В березні 1939 року його підвищено до ранґи полковника і призначено до 18-го полку, в якому він був заступником командира аж до вибуху 2-ої світової війни. У зв'язку з напруженням між Польщею й Німеччиною, полк переїжджає в околицю Познаня 7 липня 1939 року. Тут генерала Шандрука назначено начальником штабу дивізії.

На німецький напад не треба було довго чекати. Польська армія, крім патріотизму, багато більше нічого не мала й вислід війни усім відомий. Ця війна принесла також багато небезпечних хвилин для дружини генерала Шандрука, з якою він знову зустрівся щойно 6 листопада. Але вже 18 січня 1940 року його німці арештують у Варшаві. Завдяки старанням його дружини й президента Лівицького, його звільняють в квітні 1940 року. По звільненні з тюрми він мешкає в Скернєвіцах під Варшавою.

Події після короткої війни з Польщею чергувалися незвичайно швидко. Для генерала Шандрука передвісником нової хуртовини було повідомлення німецьких чинників, щоб він зголосився у Відні, де він провів кілька конференцій з німецькими військовими чинниками та дістав наказ виїхати до Румунії. Незабаром після цього почався наступ на СРСР.

Критично оцінюючи хід подій па Сході та поведінку німців, ген. Шандрук жадає дозволу повернутися до Скернєвіц. На підтвердження наставлення німців до українців можна зацитувати слова барона Токлеґиґера, який супроводжав генерала на залізничий двірець: "Ми тепер не потребуємо ані українських генералів, ані українських політиків".

У Скернєвіцах Шандрук далі працює в заряді кіна й має можливість часто бувати у Варшаві. Тут він докладніше довідується про події на Сході та жорстоку поведінку німецької окупації в Україні.

По початкових німецьких перемогах приходять невдачі. Міт про непереможність німецької армії починає проминати. Східній фронт починає тріщати. Серед тих змінених обставин деякі німецькі кола починають поволі собі усвідомлювати, що їм не під силу самим опанувати Східню Европу. Вони починають встановлювати стосунки з народами Східньої Европи.

Українські політичні кола, бачучи висліди жахливої німецької політики, рішуче відмовляються від будь-якої співпраці з німцями. Однак дійсність ставить свої вимоги і співдія, а не співпраця, була більш скомплікована, як це могло б виглядати на перший погляд. В Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії опинилося велике число українських втікачів та молоді, насильно вивезеної на примусові роботи. Крім цього, в німецькій армії було багато українців, які туди попали добровільно чи недобровільно. Над тими проблемами мусіли подумати українські провідники та шукати розв'язки, як рятувати ті тисячі людей. Також проросійсько наставлені кола німецького уряду й армії були заанґажовані в організуванні Російської Визвольної Армії під командуванням генерала Власова. Була небезпека, що до неї можуть включити українські частини чи проводити набір.

До розв'язки тих проблем було залишилося дуже мало часу. Армії союзників наближалися до кордонів Німеччини, а декуди вже навіть були ввійшли на її територію. Під кінець листопада 1944 року президент Лівицький покликав генерала Шандрука до Берліну. Президент виходив з заложення, що екзильному урядові УНР недоцільно проводити переговори з німцями. З тих самих причин не можна було брати до уваги політичні партії. Тому треба було створити таку установу, яка могла б вести переговори з німцями про охорону біженців, але щоб її не можна було обвинувачувати про співпрацю з німцями. А. Лівицький запропонував створити Український Національний Комітет, як це вже були зробили інші національности. Треба було знайти людину, яка очолила б цю установу у таких складних обставинах, тим більше, що було ясно, що Німеччина програла війну. Після різних пропозицій вибір впав на генерала Шандрука. По довгих ваганнях, численних конференціях з президентом і провідниками ОУН Ст. Бандери і полк. Мельника він рішається взяти на себе цей важкий обов'язок очолення Українського Національного Комітету та годиться почати заходи для організування Української Національної Армії. Одною з прикмет генерала-вояка було те, що він ніколи не вагався ставити себе всеціло до послуг народу.

Негайно П. Шандрук береться за організаційні справи. Треба було обсадити пости в Комітеті, а охочих людей не було. Далі, він опрацьовує вимоги до німецького уряду. 26 лютого 1945 року він інформує президента про хід переговорів з німцями, головно про їх реакцію на 9 точок, а саме:

1.  УНК має негайно бути визнаним німецьким урядом.

2.  УНК видасть політичну деклярацію.

3.  УНК буде єдиним репрезентантом українців в Німеччині.

4.  УНК матиме екстериторіяльні права в Німеччині.

5.  Всі німецькі чинники мусять респектувати рішення УНК.

6.  УНК матиме право заключувати політичні договори (зв'язки) з народами поневоленими Москвою.

7.  УНК матиме право створити Українську Національну Армію.

8.  УНА буде під командуванням УНК і боротиметься під українськими національними прапорами.

9.  УНК матиме право взяти під свою опіку всіх українців в Німеччині.

Для скріплення повновластей П. Шандрука президент наказом УНР ч. 8, від дня 15 березня 1945 року, назначує його також командиром Української Національної Армії. Того ж дня німці проголошують деклярацію створення Українського Національного Комітету.

Безпосередньою турботою П. Шандрука була організація УНА. В той час в німецькій армії, крім Української дивізії, були ще такі формації: Юнацькі частини, Вільне козацтво під командуванням Терещенка (700), Панцирна бригада, пізніше перейменована на 2-гу Українську дивізію (3,000), 281-ий полк резерви в Данії (500 вояків), бригада під командуванням Бульби-Боровця (400), 2 піхотні полки в Бельгії і Голяндії (2,000). Було приблизно 220 тисяч вояків Українського Визвольного Війська, розкинених по всій німецькій армії. Одним з перших наказів генерала Шандрука було перейменування 14-гренадирської дивізії ("Галичина") на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії та проведення присяги на вірність Україні — 25 квітня 1945 року.

Заслуги генерала Шандрука численні й усіх їх годі перечислити. На мою думку, найважливіші з них ось такі: він ніколи не перестав бути українським вояком і добро українського народу було для нього завжди на першому місці; тоді, коли другі відмовлялися, він бере на себе важкий обов'язок очолення Українського Національного Комітету; його рішення створення Української Національної Армії дало легальну підставу до визнання українських вояків, які боролися не за Німеччину, а проти нашого ворога Москви; цим він також доказав світові, що українці завжди готові боротися за свободу свого народу.

Генерал Павло Шандрук помер 15 лютого 1979 року. Він нам залишив багату спадщину, залишив нам приклад, як повинні ми виконувати наші національні обов'язки.