ПІДСТАВИ ДО СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ У 1917/18 рр.

В. Трембіцький

Предтечею української санітарно-медичної служби, та після ще й Товариства Українського Червоного Хреста був Український клюб в Києві створений в час 1-ої світової війни з метою допомогти полоненим галичанам австрійської армії та воєнним втікачам чи евакуантам з галицької землі й Холмщини в час воєнних операцій на західньому фронті проти німецьких та австро-угорських військ. Залізничі транспорти з полоненими та особливо із евакуантами, а то й арештованими-закладниками (українськими визначними священиками, професорами, адвокатами та політичними громадськими діячами) російською окупаційною владою в Галичині проходили через Київ або таки до київської тюрми чи до тимчасових переселенчих таборів. Ось тому національно свідомі українці Києва, щоб спільними силами улегшити долю тих, яких російське великодержавіє рішило знищити, як "мазепинців", "шпіонів Австрії" та "захисників української іреденти", створили перше, так би мовити, червонохрестне товариство, яке мало приватно-громадський характер.

Організаторами допомогової акції були дружини визначних українських діячів — наукових та громадських, як ось пані Н. Дорошенко — дружина згодом міністра закордонних справ української держави, пані Шульгин — мати першого творця українського міністерства закордонних справ УНР та інші, які рішили добровільно вступити в медсестерську службу (сестер-жалібниць) до київських шпиталів, де особливо було багато хворих полонених чи переселенців.

Потерпілим евакуантам, арештантам чи полоненим і хворим передавано нову теплу білизну, харчі, а то й гроші на кращий прожиток у випадку примушеної дальшої подорожі на схід... Туди в Астрахань, а після навіть в туруханський край Сибіру відбули допоміжну поїздку пані Старицька-Черняхівська, бо ж жили там такі запроторенці, як о. Боцян — опісля єпископ в Галичині, д-р В. Охримович, М. Шухевич, пані Малицька К. та інші визначні українці, яких запроторено з метою постійного проживання.

Тому, що приплив засланців та евакуантів зростав постійно, збільшувалися й завдання Комітету, який напровесні 1915-р. творив поважну організацію. До складу головних працівників всієї допомогової справи включилися добровільно ще такі пані як: Л. О. Яновська, М. І. Іщунів, З. О. Мірна, М. П. Бухнович та старенька Кучма.

Комітет вдалося урядово зареєструвати, тобто надати йому легальні права існування під назвою "Общества помощи населенню Юга России, пострадавшему отъ военных действий". Головою цього товариства був дирекор київської філії державного банку Є. Й. Ігнатович, заступником Дмитро Дорошенко, секретарем була пані М. Іщунів, в якої помешканні містилось спершу бюро цього ж допомогового товариства.

В системі праці допомогового та санітарного Комітету було устаткування по залізничих станціях "харчевих пунктів", особливо в холодні дні осени чи зими. В праці роздачі харчів, а згодом білля, брали участь і студенти, які в вакаційний час посвятилися були цій гуманітарній справі.

Фонди Комітету були скромні, бо допомога з т. зв. "Тетіяновського російського допомогового комітету" була дуже обмежена, багато пожертв приходило від самих киян чи багатших українських родин з-поза столиці.

Тому, що деяким засланцям, які проживали в таборах Києва, тяжко було видержати злидні, багатші київські родини мали дозвіл взяти собі в "прислужну роботу" запроторонців. Таким чином деяка кількість цих же таборян мала змогу передістатися на приватне життя, щоб таким чином легше перебути воєнне лихоліття. Багато із цих залишенців в Києві чи в його околицях в час революції прислужилися творчій праці для встановлення державности України. В Києві в переселенчому таборі перебували такі відомі діячі галицької землі, як закладники: д-р С. Федак — директор львівського банку "Дністер", Кость Панківський, проф. І. Свєнціцький, інж. І. Левицький, о. Л. Цегельський та багато інших. Для них була відряджена спеціяльна допомога та нормальна опіка.

В російській імперії існувало Товариство Червоного Хреста, завданням якого було нести допомогу своїм біженцям чи евакуантам, потерпілим від воєнних операцій у прикордонній воєнній полосі. Тут розумілося простори Холмщини, Волині, Басарабії, які деякий час переходили з рук до рук напротязі 1914-15 років. Одначе російська червонохрестна організація стояла фінансово досить слабо й тому, за інтервенцією уряду імперії, допомогові червонохресті справи перекинуто і на існуючі в Україні земські уряди. При земських управах, особливо на південно-західньому фронті, створено окремі допомогові референтури. 1915-16 рр. південно-західній фронт проходив саме через територію Галичини, Басарабії та Буковини, отже йшлося в першу чергу про допомогу населенню цих же українських земель.

Весь координаційний осередок допомоги т. зв. південно-західньому фронтові містився в Києві. Спершу головою цього допомогового осередку на всю фронтову полосу був кн. Урусов, якого літом 1915 р. замінив барон Штейнгель, відомий тоді українофіль з Волині. За його головування до допомогового сектора союзу земель України увійшли такі відомі особистості українського придніпрянського світу, як Андрій Вязлов (пізніший міністер юстиції УНР), Микола Біляшевський — директор національного музею в Києві, Андрій Ніковський (міністер УНР у 1919 р.), Володимир Уляницький (член ТУП), д-р Федір Матушевський (посол УНР 1919 р. в Атенах), І. Красковський (після віце-міністер УНР та посол у 1919-20 рр. в Грузії).

Всі ці визначні люди були свідомими патріотами та розуміли своє завдання. Десятки великих шпиталів в прифронтовій полосі, десятки санітарних станиць, сотні медичних пунктів, постачальних харчевих магазинів, склади з одягом та майстерні підлягали із кінцем 1915 р. цьому центральному управлінню для допомоги воєнним потерпілим, особливо цивільному населенню.

Відділом Комітету допомоги "південно-західному фронтові" для цивільного населення, яке з приводу воєнних операцій могло потерпіти від вогню, воєнних знищень домашніх устаткувань, харчів тощо, завідував Д. Дорошенко разом із Н. В. Луначарським — братом пізнішого совєтського комісаря.

Окрему клітину в цілому допомоговому комітеті творило "Товариство охорони Жінок " із панями Мірною та Яновською у проводі.

Несено поміч сиротам, дітворі, яких рідні загинули у війні або були вивезені насильно на схід. Дітям давано допомогу харчами, одягом та навіть книжками до наново урухомлених шкіл.

Вся ця активність наших придніпрянських визначних громадян була основою та заправою до пізнішого встановлення вже вповні української допомогової та згодом цивільної санітарно-медичної служби УНР, якій із квітнем 1918 року прийшла в допомогу новопостала українська державна установа Товариство Українського Червоного Хреста.

Правда, багато заправлених в допомоговій санітарній чи червонохрестній службі із постанням державности України в листопаді 1917 р., а то й раніше, мусіло перейти на другі важливі пости, будучи там більш потрібними, та все ж таки вони залишили десятки людей, які набрали практику допомогової служби в прифронтових полосах чи в містах України. Після, в 1918 році ці люди зуміли зорганізувати льокальні санітарні чи червонохрестні станиці та діяти вже від імені своєї державної влади по всій Україні.