Полк. В. Зарицький
Перш, ніж писати про події в Україні і історію творення українського війська 1917 р., слід пригадати в коротких фрагментах історіографію подій в російській імперії, які потрясли основами царату і створили передумови відродження унраїнської держави і творення українських збройних сил. Рівнож варт пригадати і загальні обставини та складну політичну та воєнну ситуацію в Росії і Україні у 1917 році.
Революція в Росії
28 лютого (12 березня нов. ст.) 1917 р. в Петроґраді, столиці Росії, вибухла революція, спричинена тяжким економічним станом держави, що дошкульно гнітив незаможню, працюючу верству населення столиці в її промислових центрах. Цар Микола ІІ-ий зрікся трону. Утворилась нова тимчасова революційна влада, яку очолив князь Львов, а міністром військових справ став А. Керенський (соціял-революціонер). Провідним завданням тимчасового російського уряду було:1. Скликання російських установчих зборів.
2. Збереження аліянсу з державами Антанти та спільного стремління до перемоги над Німеччиною і її союзниками.
Революція в Україні
Революція в Росії положила кінець Переяславському договору, що тяжив над Україною від 1654 року. В Україні повстав стихійний національно-революційний зрив і українські народні маси стихійно відродили націю, відродили на поклик крови, що не завмерла від московського гніту напротязі майже трьох віків. Українська революція відбулася без барикад.Дня 17 березня 1917 року Товариство Українських політичних діячів, так званих "Поступовців" (ТУП), зорганізовало в Київі Малу Українську Центральну Раду під головуванням історика проф. М. Грушевського, який повернувся із заслання. Цей факт свідчить, що існування українського державного-революційного проводу в Києві — Української Центральної Ради, що з бігом часу перетворилась в парлямент УНРеспубліки, стало початком Української Революції, і початком відродження української держави, хоч деякі сучасні українські публіцисти заперечують наявність української Революції в 1917 році. В обставинах того часу, коли в Україні урядувала ще російська адміністрація, а мільйони російського війська, що було на фронтах і на теренах України могли бути ужиті проти "мазепинців", кожна, навіть найменша українська протиросійська диверсія, з пролиттям крови чи без пролиття, мала характер послідовної Унраїнської Революції. Заперечування фактичних історичних подій з часів Української Революції, спертих на датах і, повторюючи ще раз, на фактах, викривлює нашу революційну дійсність та не приносить користи в пізнанню історичної правди нашим молодшим поколінням.
Український військовий рух
З розвитком російської революції на всіх просторах Росії — на воєнних фронтах і в запіллі — в частинах російської армії, що складалась з мішаного елементу вояцтва різних народностей, почався проти волі російського командування стихійний український національно-військовий сепаратизм, відокремлювання вояків українського походження в окремі українські формації: сотні, курені, полки, дивізії, корпуси. Не скрізь гладко проходив розподіл військового майна і озброєння. Український військовий рух виявив себе стихійно, в парі з загальним українським відродженням. Буйні національні почування інстинктовно казали створити одну непохитну національну єдність, завершуючи її негайною організацією власної збройної сили, необхідність якої уже вимагав початок революції в 1917 році. Осередок українського військового руху був Київ, а його ініціятором поручник Микола Міхновський.29 березня засновано в Києві Український Військовий Клюб ім. гетьмана П. Полуботка, першою ухвалою якого була ухвала — негайно приступити до організації власної національної армії на базі добровольчих військових формацій. Рівночасно з Військовим Клюбом ім. Полуботка створено Українську Військову організаційну Раду, завданням якої було формування військових частин. Членами Ради були: полк. Глинсьний, полк. Волошин, пор. Микола Міхновський.
В квітні 1917 року утворилась, на чолі з Симоном Петлюрою, Українська Фронтова Рада для війська західнього фронту.
В травні на Сирецькому полі в Києві відбулося українське військове свято. У святі взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які, підготовані Військовим Клюбом ім. Полуботка, самочинно зорганізувались і проголосили себе — Першим Українським Козачим ім. гетьмана Богдана Хмельницького полком, під командою підполковника Юра Капкана. У своєму складі полк мав шістнадцять сотень в силі близько чотирьох тисяч вояків. Полк цей став опорою українського національного руху в Києві. Він одержав від Військового Клюбу ім. Полуботка малиновий прапор з портретом гетьмана Б. Хмельницького. Цю подію утверджено в травні 1917 року законом Центральної Ради УНРеспубліки та наказом Війську Ч-082.
Богданівський полк — це найстарший полк українського війська, що ще перебув визвольну кампанію до кінця 1920 року в складі Запорізького корпусу як 3-тий Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піший полк.
Пореволюційний російський уряд і головний російський штаб заняли ворожу шовіністичну поставу до проявів українського сеператизму. Українізації війська роблено великі перешкоди. Керенський, військовий міністер Росії, заборонив українські військові делегатські з'їзди до Києва.
Припинення воєнних дій на фронтах
Українська Центральна Рада ув'язалась в затяжні переговори з Російським Тимчасовим Урядом за національне визволення України, ідучи однак по лініїі тогочасного російського державного інтересу, закликала українізовані полки на фронтах боротися до повної перемоги над центральними державами. Так званий стратегічний Брусіловський прорив на галицькім відтинку півд.-західнього фронту в липні 1917 року заломався. Невдача прориву була початком кінця чотирилітньої війни. Воєнні дії припинились на всіх фронтах, від Балтику до Чорного моря.Братання в окопах
В серпні 1917 року почались братання на фронтах російських солдатів з вояками центральних держав. Поміж фронтами, на передпіллю своїх і ворожих окопів, відбулась торгівля системою товарообміну: цигарки, хліб, цукор, ром, годиинки були предметами товарообміну. Відбувались і мітинги, уряджувані німецькими і російськими пропагандистами під гаслами: "мир в окопах", "Геть з війною".Деморалізація російської армії
В вересні 1917 року вояцькі маси залишали окопи, закватировувались в прифронтових селах, самочинно демобілізувались, своїх старшин, що намагались стримати стихійну анархію, убивали. В головнім штабі забили свого главковерха ген. Духоніна.Вояки українського походження раділи, що нарешті валиться царська мілітарна сила, яка протягом кількох віків гнобила український нарід. Вони організовано відсепарувались від москалів, забирали воєнний виряд, залишений в прифронтовій полосі, та під проводом старшин-українців творили свої військові формації. У проводі новоутворених формацій були молодші старшини, а старші неохоче брали участь в українізації: вони не вірили в розвал царської Росії. Вони гадали, що Російські Установчі Збори привернуть монархічний устрій в Росії, на чолі якого знову засяде на троні хтось з династії Романових.
Революційні чини і досягнення
В ході революційних подій Україна в початках здобувала і закріплювала свої революційно-державні досягнення еволюційною дорогою. Українська Центральна Рада етапами проголошувала Універсали, змістом яких інформувала народ України і зовніший світ про тодішнє революційне положення в Україні.20 листопада 1917 року, в Києві, третім Універсалом Центральна Рада проголосила Україну Народною Республікою. В Універсалі — конституційнім акті відродження Української Держави — скристалізовані всі риси відновлення української держави, а своєю хвилевою льояльністю до Москви, Україна дипломатично маскувала свій змаг до повної самостійности. Свою абсолютну незалежність від Росії, Україна проголосила 23 січня 1918 року Четвертим Універсалом. Акт проголошення відбувся в столиці України — Києві.
Творення українських збройних сил
Українські фронтові вояцькі ради посилали представників фронту на делегатські військові з'їзди до Києва, постанови яких вимагали приспішити відокремлення вояків-українців від здеморалізованої російської вояцької маси та творити свою національну українську збройну силу, потрібну для оборони державних кордонів і наведення порядку в самім краю.На фронтах була уже в току українізація в корпусах: другому, шостому, шістнадцятому, двадцятому, двадцять першому і тридцять четвертому, а в запіллі, на теренах України в містах: Одесі, Катеринославі, Житомирі Харкові, а також і на теренах самої Росії сформувались українські військові частини. З прифронтової смуги українські відділи прибували до Києва з бажанням віддати себе службі для України.
Української Центральної Ради
Штабом полковника В. Павленка в Києві, зформовано чотири т. зв. гетьманські піші полки: Полуботківський, Дорошенківський, Богунівський, Республіканський. Крім них формувались: два Сердюцьких полки, гарматні відділи, дві старшинські школи, числом до тисячі юнаків, Чорноморський курінь, що складався з моряків, багато відділів Вільного Козацтва, Курінь Січових Стрільців. Тридцять четвертий корпус, українізований під командою ген. Павла Скоропадського, що брав участь в Брусіловськім прориві, мав великі втрати в людях, після чого корпус відведено в резерву армії в район Межибіж-Деражня.Більшовицький переворот
В Росії, 7 листопада (н. ст.) 1917 року, прийшли до влади більшовики з Леніном у проводі. Ленін не визнавав Української Центральної Ради мимо Україні погромами, нищенням маєтків, грабіжем селянського дорібку та підтого, що деклярував принцип самовизначення народів царської Росії. Більшовицький уряд і все російське громадянство поставилось до проголошення України Народною Республікою ворожо і з ненавистю. Проти українського сеператизму були завжди: царський уряд, Тимчасовий Російський уряд і генерели Каледін, Алєксєєв, Денікін, Вранґель та інші. Росіяни всіх періодів своєї історії були і є найлютішим національним ворогом України. Вони не признають ні історичного ні природного права на самостійне існування і життя української нації, чого ми є свідками і сьогодні совєтська Росія, своїми методами нищення українського народу, далеко перевищила колишню царську Росію.Солдатські маси російської армії, що в повнім безладдю прямували до Росії через Україну були найбільшою небезпекою для молодої української держави. Перехід тих мас через Україну тривав кілька місяців і вони додому не поспішали. Вони заняли Правобережну Україну і, отаборившись по її селах та містах, під впливом пропаганди, ставали заборолом російського більшовизму. Розбещена московська солдатня вславила своє перебування в дисципліни змучені солдатські маси війною було неможливо.
Розвал російського фронту
Більшовицький російський уряд припинив війну з центральними державами офіційно 10 листопада 1917 року. Розагітована більшовицькими революційними гаслами "грабуй награблене", "земля селянам, а фабрики робітникам", російська армія самодемобілізувалась і покинула фронт. Взяти в карби палюванням сіл, що ставали проти них у своїй обороні. Збільшовичений другий ґвардійський корпус наставився був маршувати на Київ з наміром знищити "українську буржуазну Центральну Раду". На перешкоді став перший Український корпус, що квартирував в околицях Жмеринки, який обеззброїв російських ґвардійців.Ситуація на румунському фронті і півд.-західньому в грудні 1917 — 1 січня 1918 року
Мільйонова зукраїнізована армія на румунськім і південно-західнім фронтах, добре озброєна, чекала директив від Центральної Ради, чекала призначення головнокомандувача, який поправадив би її до бою. А в той час в Києві український Уряд дебатував над питанням створення народної міліції для оборони краю, а уже зформовані регулярні українські військові частини, як на фронтах так і в краю, рішено здемобілізувати. Армія є армією так довго, як довго вояк не тратить часу на безділля та має певну мету, війну за незалежність української держави. Безцільне перебування в прифронтовій полосі напротязі трьох місяців зробило своє. Зукраїнізоване військо втратило свій вояцький дух, дезорганізовувалось, зневіруючись в національні ідеї. А російські ватаги в міжчасі плюндрували Україну.На демобілізаційний наказ Генерального Сенретаріяту через секретаря М. Порша, (наказ 16 січня 1918 року), майже мільйон зукраїнізованого на фронтах війська масово покидали свої формації, прямуючи додому.
Інвазія більшовицької Росії в Україну
Мимо урядового проголошення Леніном 17 грудня 1917 р. проклямації самовизначення України і визнання її Народною Республікою з правом відокремлення від Росії, Совєт Народних Комісарів обвинувачив Центральну Раду в тому, що вона, прикриваючись національними фразами, стає на бік ганебної зради революції.Без виповідження війни 26 грудня 1917 р. наскоро зорганізована більшовицька армія зайняла Харків, створила там так званий "Український Радянський Уряд" на чолі з Юрком Коцюбинським, сином письменника Коцюбинського.
З Харківського напрямку московські червоні війська маршували далі в Україну під командою Антонова-Овсієнка чотирма армійськими групами в силі коло 30.000. Група більшовицького війська під командою полк. Муравйова в силі 6.000 солдатів наступала в напрямі станції Бахмач, Крути — підступів до Києва.
Вислідом демобілізації 16 січня 1918 р. полки української армії, що недавно присягли свою відданість Центральній Раді, у критичну хвилину пішли додому.
Командуючий Київською Воєнною Округою полк. Ю. Капкан зі старшин-юнаків старшинських шкіл наспіх творив нові нечисельні добровольчі відділи і вислав їх на станції Бахмач, Крути і Гребінка для отримання ворога.
Демобілізація відроджених українських збройних сил
Наказ 16 січня 1918 р. Голови Українського Уряду пацифіста В. Винниченка здемобілізувати зукраїнізовану на фронтах і в краю українську армію був катастрофічний для української нації, бо у вирішальний час залишив Україну без оборонців.Кардинальну помилку українського уряду впродовж дальшої трьохлітньої збройної боротьби через недостачу військового виряду, озброєння, одягу тощо, неможливо було направити, неможливо вже було створити наново чисельну армію для перемоги над ворогом. Внаслідок чого Україна втратила свою незалежність.
Без армії і зброї нема волі!
Немає коментарів:
Дописати коментар