СПОМИН З ВОЯЦЬКОГО МИНУЛОГО

В.  Горбатюк


Після легкого поранення в ногу на Мадярщині, мене перевезено до військового шпиталю у Відні на Марія Гільфер Штрасе, де перебув я два і пів тижня.

Коли рана почала уже гоїтися, переїхав я до відпочинкового шпиталю у гірську околицю, 55 км. на захід від Відня, до малого містечка Вайсенбах. У цьому шпиталі в той час перебувало 350 ранених вояків, самі німці з вермахту. Коли ця вермахтівська братія побачила мене в мундирі з невермахтівськими відзнаками, ставилась до мене із застереженням і не дуже по-товариськи, що відразу я запримітив.

Було це перед Різдвом 1944 р. У шпиталі приготовлялися зустрічати Різдва Христове. Багато німців, отримавши відпустку, поїхало на свята додому. Усі, котрі залишилися в шпиталі, по-своєму готовилися  до Різдва.

Врешті прийшов Святий Вечір. До великої шпитальної залі зійшлися усі жителі шпиталя, лікарі, медсестри, вояцтво та шпитальна обслуга. До багатьох приїхала родина. Усі безмежно раділи. Свят-вечірня атмосфера з'єднала усіх німців у одну велику родину, до котрої тільки я не міг належати з причини моєї національности та відмінних відзнак на мундирі, що для мене було дуже болючим тому, що пішов я до Української Дивізії, одначе проти моєї волі, в бігу тогочасних воєнних обставин, я попав до німецьких частин, до яких вермахт ставився досить неприхильно.

Після святочного слова, побажання веселих свят для усіх головним лікарем (шефарцтом) директором шпиталю, поіменно почали викликати усіх та вручати святочні подарунки від родини та від команди тої військової частини, до котрої даний вояк був приналежний.

Не сподіваючись від нікого жадного подарунка, я сів собі окремо в кутку та приглядався цій радіючій німецькій "гавфі" з почуттям невимовної самітности тут серед чужого оточення. Я снував думки про наш український Святий Вечір, про родину та друзів, котрих залишив я на фронті під Будапештом.

Уже майже при кінці церемонії роздавання подарунків, нараз пролунало моє ім'я, що збудило мене з глибокої задуми. Мені вручено подарунок від команди моєї військової частини, на що усі присутні звернули особливу увагу, а в парі з цим, довелось мені почути сказане кимось притишеним голосом "дер фердамте есес ман", що боляче мене вразило.

Я збирався уже вийти з залі, коли нараз знову викликають моє ім'я та кажуть, що хтось прийшов відвідати мене й жде на коридорі.

З великою цікавістю виходжу я на коридор і стрічаю двох молодих мужчин вбраних по-цивільному. Поздоровившись, вони кажуть, що довідались, що в цьому шпиталі є один українець і прийшли відвідати, при чому вручили мені українську книжку та кілька українських часописів. Це був мій найкращий дарунок, який я коли-небудь у моєму житті отримав. Це було рідне слово, живе і друковане серед чужого і неприхильного середовища в чужій країні, у Різдвяний час.

По відході цих двох молодих українців, я повернувся до залі та стрінувся ще з одною несподіванкою, коли директор шпиталю подав мені руку, після чого пояснив присутнім, що я є українець і незабаром буду святкувати українське Різдво, яке припадає на 7 січня. Кінчаючи, сказав він, тому що родина його тепер є під більшовицькою займанщиною і він не може бути в час Різдва разом з нею, ми, як побратими по зброї ("кріґс-камераден"), не повинні забути про нього в час його Свят-Вечора. Відтоді відношення до мене усіх шпитальників змінилося на більш товариське. Навіть медсестри стали більш прихильними. Коли наспів день 6 січня, виказалося, що сказане директором шпиталю не пішло в забуття. Для мене було уряджено Свят-Вечірню гостину в шпиталі, а згодом пішов я на свята до табору, де жили ті українці, котрі мене відвідали і запросили на свята до табору.

Як звичайно, усьому приходить кінець. Отож прийшов також кінець побуту для мене у шпиталі. Незабаром по святах відіслано мене до Відня, а звідтіль мав я повернутися назад до моєї частини, котра ще далі була на Мадярщині. У Відні вніс я прохання про поворот до Української дивізії, що у кількох тижнях здійснилося.

Під час побуту у Відні, стрінув я 3 вояків-українців з Буковини, з котрими я стоваришувався і разом ділили ми нашу вояцьку буденщину. Мушу сказати, що усі три вони були дуже спритні "організатори". Без цього "фаху" у той час вояк був бідний. їхня спритність стала мені у великій пригоді. Подорозі до шпиталю погубилися усі мої персонально потрібні речі. У скорому часі вони "зорганізували" для мене усе потрібне, включно з добрим плащем, з якого мусіли ми відрізувати офіцерські пагони, з якими мав я трохи  клопоту.

Одної неділі усі ми чотири вибрались на прохід вулицями міста. Недалеко перед нами іде жінка з маленькою дівчинкою, котра, підскакуючи, щось багато говорить до неї. В кількох хвилинах ми наближаємося до них. Згадана пані мала дуже гарну постать та була гарно вдягнена, що розв'язало моїм буковинцям язика, і посипались на її адресу досить голосно різні компліменти, які виходили навіть поза межі пристойности. Коли я звертав увагу, щоб уважали на слова, була відповідь: "Вона віденка і не розуміє, що ми говоримо". Я чомусь відчував інакше і старався втихомирити їх. Але, як кажеться в пісні, "для вояка все одно, щоб гарна лиш була", так і думали мої товариші.

Під час цієї приємної для вояка розговірки, маленька дівчинна оглянулася, зміряла нас своїми оченятами, і сказала до гарної пані: "Мамцю, це українські вояки".

Без найменшої надуми. мамця відповіла донечці: "Ні, доню, це нечемні і останні лайдаки в уніформі".

Ще ніколи за час служіння при війську я не бачив, щоб без команди 4 вояки у одній секунді і в один такт обернулися і скорим вояцьким кроком мовчки пішли у противну сторону, а маленька дівчинка, оглядаючись, махала своєю ручкою нам на прощання.