НІМЕЦЬКІ ЛІКАРІ Й УКРАЇНСЬКИЙ "ЛІС"

Іван Білоус

Німецько-большевицький фронт прикотився зимою 1943-44 до повітового міста Рогатин на віддаль коло 25 кіл. Рівночасно з фронтом пересунулися взад всі позафронтові військові установи, а з ними і військові шпиталі. Штаб німецької армії примістився по віллях живця Черче і шпиталі в Рогатині, забираючи на своє приміщення всі шкільні будинки і навіть бюра повітового староства.

Місто, як перед тим було напіввимерле, оживилося. На вулицях був більший автовий рух, багато війська з санітетського й обозового персоналу. Щодня доходив з фронту гук гармат, що нагадувало близьку небезпеку.

Зима 1943-44 була дуже тяжка. Великі морози, сніги, наглі відлиги з дощами і мряками далися добре взнаки зле відживлюваному й одягненому населенню. Зближення фронту вимагало від населення збільшення праці. Треба було не тільки здати наложений контингент сільських продуктів, але тисячі людей і підвод були зайняті щоденно коло будови нових стрілецьких ровів уздовж ріки Гнилої Липи. Такий стан сприяв розвоєві різних хворіб, передовсім грудних і жолудкових. В повіті було кілька лікарів, однак не мали вони потрібного лікарського приладдя і ліків. Прийшла тепер добра нагода для хворих. Німецькі шпиталі були вивінувані в найкраще приладдя і медикаменти. Всіми шпиталями завідував штабовий лікар, людина дуже культурна, університетський професор, з добрим, людяним серцем. Аж дивно, як він вміщався в той режим. Він дозволив, щоб шпиталі помагали цивільному населенню. Наші люди користали з того добродійства, а що українська людина вміє за добро добром заплатити, то хворі приносили лікарям і шпитальному персоналові, хто грудку масла, хто яєць, хто сала й інших благ української землі, яких німцям тоді вже дошкульно бракувало. Обидві сторони були вдоволені. До того доброго співжиття причинився дуже багато дир. П. Бігус, голова Українського Допомогового Комітету в Рогатині. Між ним і начальним лікарем встановилися добросусідські взаємини. Дир. Б. доїжджав щоденно до праці в Рогатині, а мешкав в одній з вілль живця Черче.

Одного пополудня, поганого січневого дня 1944 року вибрався начальний лікар зі своїм адьютантом до Черча у відвідини до дир. Б. Дорога була погана, поїхали звичайним візком. Пізно вечером того дня вернувся візник до міста з поломаним візком і розказав таке. Лікарі не застали дир. Б. вдома, виїхав до Львова і верталися додому. Настав легкий сумерк, як виїхали за село. Нагло з-за кущів вискочило трьох узброєних молодих людей, всіли на візок, казали завертати на польову доріжку і їхати якнайскорше. Візок не видержав великого тягару, колесо зломилося, а візок сів. До села над'їхав саньми селянин, молоді люди завернули його, казали лікарям пересістися і від'їхали скоро в сторону лісу.

На північ Рогатина простягаються цілими милями великі ліси. В тому часі було там багато української молоді, яка покидала масово школи, варстати праці й у своєму молодечому, патріотичному запалі йшла в ліс. Були там партизани майже всіх європейських народів, були й азійці і не знати було, хто був нашим приятелем і хто ворогом. Не раз в розмові з "дітьми лісу" чули ми, що це є міжнародна партизанщина проти німців, але як показалось пізніше, були там і большевицьні провокатори. Назва УПА не була ще тоді добре відома і населення називало наше підпілля коротко "ліс".

Вістка про пірвання лікарів рознеслась скоро по місті. Не знати було, хто їх схопив, чи ще живуть, чи помордовані. Страх огорнув всіх, то не був жарт. За такі речі падало не раз багато невинних голов. Місто й околиця жили під вражіння, що кожної хвилини можуть прийти зі сторони німців страшні репресії. Повітовим старостою був тоді молодий адвокат Корнель Дрогомірецький, по батькові українець. На нього були звернені очі всіх, ми були свідомі, що від його постави буде залежати доля багатьох. Мґр. Дрогомірецький держався добре й обороняв українське населення. Він переконував свою владу не робити репресій і давав надію, що лікарі жиють і вернуться здорові. На другий день пішла чутка, що село Черче має бути знищене і вже навіть карна експедиція в дорозі, а місто мало дати 300 закладників. Староста стояв твердо на оборонних позиціях і мали ми вражіння, що він знає дійсну правду, в яку тяжко було повірити. Населення Черча перед загрозою знищення майже цілості покинуло село. Прийшла третя ніч, ніч повна тривоги. Страх перед арештами виганяв людей з хати.

На третій день, ранком, прийшла вістка, що лікарі вернулися живі і здорові.

"Молоді люди завезли нас з зав'язаними очима в ліс і там попросили нас зійти до землянки. Землянка була добре влаштована й огріта. До нас підступив молодий, інтеліґентний чоловік і доброю німецькою мовою перепросив нас за те, що сталось. Вони мають кількох тяжко ранених бійців і просять зробити операцію. Інструменти і ліки були на місці. Ми працювали майже цілу ніч. Вдень ми відпочивали і розмовляли на теми, хто є ті люди в лісі, чого вони бажають, за що борються, а у висліді наших розмов ми написали спільно меморіял до німецького уряду. Боєвики просили нас лишитися ще один день для ствердження, що операції перейшли добре. В лісі поводилися з нами дуже добре. На третю ніч, подякували нам за поміч і обділивши всяким добром, бійці підвезли нас знову з зав'язаними очима під місто і ми вернулися щасливо до наших кватир. Ми тепер знаємо, хто є ті люди в лісі. То не є бандити, як їх називають наші, вони є великі патріоти і борці за волю свого народу, за свободу поневоленої України" — закінчив своє оповідання полковник-лікар.




"Свобода" ч. 157, 1955 р.