"Правосуддя" в гітлерівській Німеччині

Василь Федорович


Стаття відноситься виключно до нацистського режиму і не має наміру понижувати німецьку юридичну думку взагалі.


Зараз після захоплення влади в січні 1933 р. Гітлер почав проводити ревізію німецької правової системи. Вірний своїм принципам, він з погордою дивився на старі юридичні школи, яких основоположною концепцією було поняття справедливости й правопорядку. Для Гітлера справедливим було те, що було "добре для держави", в даному випадку — для держави під кермою націонал-соціялістичної партії. Людська совість, — учив він, це жидівський винахід придуманий на те, щоб розкладати інші народи й раси та висмоктувати з них соки.

А проте Гітлер та його окруження були захитрі, щоб явно виступати зі своїми принципами нехтуючи виразно всяке поняття права чи справедливости. Навпаки, він завжди хотів бути речником "права й порядку" та старався знаходити правну підставу для своїх дій. Але закон для нього був на те, щоб закріпити безоглядну владу й необмежений контроль над німецьким народом. Для тих законів він піднаходив правну підставу в націонал-соціялістичному світогляді. Його не цікавило цивільне право, яке нормує відносини між поодинокими людьми (головно маєткові), його інтересувало передусім карне право. Воно мало за завдання пособляти й охороняти його нацистську доктрину, партійний режим та давати вільну руку в ліквідації всякої опозиції. Жодна екстремна система не терпить опозиції, так було й тут. Іронія хотіла, що шефом опозиції був близький приятель Гітлера шеф формації СА (Штурмабтайлюнґ) капітан Рем. Коли опозиція почала прибирати ширші форми, її в червні 1934 року було безоглядно ліквідовано. Рем, сімдесят сім видатних та около сотні менш відомих партійців — членів опозиції було перебито одної ночі.* Морд відбувся "по закону". Контрольована Гітлером преса подала 1 липня вістку про "екзекуцію 8-ох провідників СА, а другого дня про ліквідацію "зрадника Рема". Через два тижні, 13 липня, Гітлер виступив в Райхстаґу з промовою, в якій, обговорюючи останні події, вияснив послам, що ліквідація опозиції не була ні варварська ні незаконна, а була актом справедливости; того вимагав інтерес держави. Свою промову він закінчив:

"В тій грізній хвилі я був відповідальний за долю німецького народу і діяв як його верховний суддя. І коли хтось у майбутньому буде загрожувати державі, його чекатиме неминуча смерть".

Після тієї промови парламент, на пропозицію міністра справедливости Франца Гіртнера, ухвалив закон, який виправдував і одобрював дії Гітлера з уваги на "безпеку й добро держави".

В серпні 1934 р. помер президент Гінденбурґ і Гітлер, як канцлер, перебрав теж президентські функції**). Хоч Гінденбурґ з приходом Гітлера до влади втратив був фактично всяку силу (йому тоді було 86 років), то все ж таки був бодай формальною перешкодою для гітлерівського законодавства. Тепер тієї перешкоди не стало, то ж почалась повінь дракон-ських законів та декретів проти всіх, хто якнебудь протиставлявся нацистському режимові. Нейменше невдоволення режимною владою мало "законне передбачення". Почалась довга серія політичних процесів (бо ж все мусіло бути "по закону"!), що властиво тривали впродовж цілого існування "Третього райху"***).

Спираючись на 48 статті Ваймарської конституції, Гітлер завісив усі основні громадянські права****). Цього йому було потрібно на те, щоб знищити всяку опозицію й закріпити виключну владу свою й партії. Ще в червні 1933 р. появився був закон (т. зв. арійський), який дуже обмежував права німецьких громадян не-арійців, особливо жидів (нпр. займатися фільмовою індустрією), а також виключав з німецької протестантської церкви всіх тих, хто не міг доказати свого арійського походження до другого, а то й до третього покоління. Після проголошення того закону багато жидівських родин виїхало з Німеччини.

Нюрнберзький закон про громадянство й расу з 15 вересня 1935 р. відбирав німецьке громадянство всім не-німцям, а крім того, виключав жидів від всякої участи в політичному й громадському житті. Рівночасно заборонено мішані подружжя німців з не-арійцями (чехами, поляками, мадярами, рутенами, сербами, хорватами, очевидно також з жидами й циганами). Хто порушив би був цю заборону, той допускався злочину "кровного осквернення" (Blutschande), злочину караного дуже строгими карами. Інший подібний злочин-новотвір нацистського мислення було "расове осквернення" (Rassenschande), тобто сексуальні стосунки німців з не-арійцями, з метою збереження "чистої" німецької раси, яка, згідно з партійним вченням, була вищою за всі інші раси. Про цей злочин нацистська преса широко розписувалась, стараючись відсепарувати всі не-німецькі елементи й замкнути їх в окремих групах до часу "остаточної розв'язки", тобто ліквідації.

Іноді при визначуванні расової приналежности допускались надужиття, а деколи доходило й до куріозів. Відомий був вислів Ґерінґа: "Я визначую хто є жидом". Ґерінґ нерідко приймав до літунства не-арійців. Один з його ад"ютантів, ген. Ергард Мільх, мав маму жидівку. Щоб якось вийти з тієї клопітливої ситуації, Ґерінґ казав Мільховій матері підписати заяву, що вона не є матір'ю Ергарда, а що він є нешлюбним сином теперішнього її чоловіка. Таким чином Мільх став "арійцем". Якщо цього вимагав "вищий інтерес", то й Гітлер не був кращим. Візьмім, напр. Дістерберґа. Теодор Дістерберґ, старшина ген. штабу й основник ветеранської організації "Штальгельм"- у був у 1932 р. одним із кандидатів на президента (крім Гінденбурґа й Гітлера). Під час виборчої кампанії нацистська пропаганда піднесла "жидівське походження" Дістерберґа (дід був жидом). Ввиду цього Дістерберґ відкликав свою кандидатуру й порадив своїм приклонникам голосувати на Гітлера.

Коли Гітлер став канцлером (30 січня 1933 р.), перепросив Дістерберґа за пресові напади "загорільців" і запропонував йому пост у своєму кабінеті. Дістерберґ відмовився. Тоді знов появився "жидівський дід" і поновні напади в пресі. Вкінці Гітлер казав Дістерберґа арештувати за опозицію проти режиму.

Цікава теж історія з Гайдріхом, протектором Чехії й Моравії. Його батько правдоподібно був жидом, про що кружляли поголоски. Гайдріх вносив судові скарги за знеславлювання його особи, і, щоб доказати свою арійськість, він "переліцитовувався" з іншими в жорстокості супроти жидів. Гітлер і Гіммлер знали про це "слабе місце" у Гайдріха й використовували його по-своєму. Гіммлер думав, що Гайдріх із своєю вибуховою вдачею надавася до винищування жидів й інших рас. Ні Гітлер, ні Гіммлер ніколи Гайдріхові не згадували про його "гендикеп" і за те він, з вдячности, служив їм вірно.

В грудні 1941 р. Гітлер видав декрет, який в перекладі звучав би як "мрякобічний декрет"*****), згідно з яким власті мали право арештувати кожну людину, яка їм видавалась небезпечною для держави. Арештованих не судили, вони просто "зникали", як у "нічній мряці", губились безслідно. Виконання цього декрету доручено було передусім СД (Sicherheitsdienst), якої шефом був Гайдріх. Скільки людей "загубилось" в тій нічній мряці, ніхто, очевидно, не знає.

В час війни проголошено декрет про "шкідників народу" (Volksschaedlinge). В цю категорію попав кожний, хто напр. слухав заграничного радія, ширив дефетизм, уникав праці, критикував уряд і т. п. Винуваті в тих т. зв. злочинах рахувались державними зрадниками й їх жорстоко карано. Вальтер Арндт, лікар і науковець, дуже шанований в наукових колах, після одного літунського налету в квітні 1944 р. необережно висловився, що оце наближається, мабуть, "кінець третього райху". Цього було досить, щоб його арештувати, судити й розстріляти (26 червня 1944 р.) Кілька днів до закінчення війни страчено відомого й дуже популярного протестантського пастора Бонгофера, за те, що мав відвагу висловлювати свої думки про уряд і про те, куди він Німеччину завів.

Для охорони режиму, партії й для виконування різних нищівних плянів Гітлер мав окрему таємну державну поліцію ґестапо. Це була сильна, добре зорганізована й вишколена поліційна служба з широкими повновластями. Ніщо, ніякі згляди (правні чи етичні) не стояли їй на перешкоді при вишукуванні й нищенні "ворогів" держави чи народу. Вистачало сказати антинацистський жарт, або святкувати уродини колишнього цісаря Вільгельма, щоб стягнути на себе закид в державній зраді. Арештованих, в залежності від ситуації чи тягару "злочину", посилали в суд чи в концентрак.

Концентраційні табори******), це окрема тема й окрема горезвісна інституція Третього райху. Вона мала за завдання "перевиховувати" інакомислячих опонентів режиму, і, коли б вони не давались перевиховувати, то дбати про те, щоб ніколи більше світа божого не бачили. Це в стосунку до німців. А щодо ненімців, то ця ганебної пам'яти інституція, мала бути смертним млином для жидів, циганів, слов'ян та інших "нижчих" рас. Перші концентраційні табори в Німеччині після приходу Гітлера до влади, відкрито в Дахау коло Мюнхену, в Бухенвальді коло Ваймару і в Сахсенгаузені коло Берліну. З роками число тих таборів зросло до 18. Сюди, очевидно, невраховано безлічі таборів на окупованих землях в Польщі, Чехо-Словаччині, Франції, Скандинавії, прибалтійських країнах і т. д. Першими в'язнями, починаючи з 1933 р., були комуністи й жиди, а потім поповнились людьми різних національностей і різних політичних напрямків. Посилали їх сюди адміністративним порядком — без суду, без права на апеляцію, без визначення терміну ув'язнення.

Перевівши цю "реформу", Гітлер не забув теж про апарат, який мав примінювати його законодавство в практиці. Отож перевів основну чистку в судочинній системі. Найперше звільнено з праці всіх суддів жидівського походження (а таких по німецьких судах було багато). Також відставлено примусово й передчасно на пенсію тих суддів-німців, які "не діяли в інтересі націонал-соціялістичної держави", тобто тих, які були виховані на засадах справжнього права й моралі і вони не надавались на екзекуторів нового "права джунґлів". На їхнє місце міністер юстиції йменував нових суддів, часто молодих, недосвідчених і недовчених людей, але зате добрих партійців. Кандидати на суддів діставали виразну лекцію про їхні обов'язки: зберігати цілість і єдність німецького народу та його установ, карати всякі протирежимні виступи, проводити безоглядно й точно в життя нові закони. При мотивації вироку суддя мав мати перед очима основні принципи націонал-соціялістичної ідеології, як вершок всіх прав і всякої мудрости. Лише дуже рідко траплялось (але були такі випадки), що університетські професори відповідних катедр (карне право), шануючи себе й свою професію, відбігали від тих стандартних інструкцій і старались зберегти сякий-такий респект до науки права, зокрема карного.

Щодо адвокатури то перш за все позбавлено жидів-адвокатів права судового заступництва, тобто виключено їх з адвокатської професії. Далі, розв'язано всі дотеперішні адвокатські палати й організації, а створено один центральний: Націонал-соціялістичний союз адвокатів, до якого могли належати лише адвокати-німці. Цей Союз мав свій окремий суд чести, з широкими дисциплінарними повновластями, напр., кожний, хто не вживав націонал-соціялістичного привіту "Гайль Гітлер" або не голосував при виборах до Райхстаґу, наражався на втрату членства та рівночасно право практики. Роля адвокатів була дуже обмежена, в деяких карних справах адвокати могли виступати тільки за згодою суду. Зате роля прокуратора дуже сильно зросла. Нерідко на судові рішення впливала партійна преса чи партійні начальники (ґаулайтери і т. п.).

З вибухом другої світової війни збільшилася активність нацистських карних судів. Тисячі німців засуджено за неортодоксальні погляди чи вислови, за саботування воєнних зусиль, за дефетизм, за критику режиму й вождя і за інші подібні обвинувачення. Так число екзекуцій зросло з 926 в 1940 р., до 5336 в 1943 р. Скасовано різницю між дорослими й малолітними. Починаючи вже з 1943 р., карано смертю хлопців у віці 14 -16 років. В 1942 р. вироки часто виготолялися ще перед розправою, на підставі домовлення між прокуратором і суддею, так що розправа була чистою формальністю.

В 1939 р. створено при верховному суді в Берліні окремий відділ з окресленою компетенцією розглядати певні карні справи з поминенням нижчих інстанцій. Дальший крок в напрямі опартійнення суду було зроблено в 1942 р. Для швидкої й ефективної розправи зі "зрадниками режиму й райху" Гітлер установив т. зв. "народний суд" (Volksgericht), суд якого сама згадка викликала смертельний страх серед населення. Осідком суду був Берлін, головою його був відомий "суддя-вішальник", Ролянд Фрайзлер. Цей Фрайзлер під час першої світової війни попав був у російський полон, перебув п'ять років на Сибірі, вивчив російську мову та здобув собі в большевиків довір'я тим, що прикидався запеклим комуністом. В 1920 р. він вернувся з полону, закінчив правничі студії і в 1925 р. вступив до гітлерівської партії. В партії й почалась його кар'єра, її завершенням було головство в народному суді в рр. 1942-1945. На своєму пості він стосував ті самі методи, які стосували совєтські суди при ліквідації "ворогів народу". Він жорстоко відносився до підсудних, для них мав окремий репертуар образ, якого не повстидався б жоден енкаведист. Хто попав на цей млин, виходу не було. У Фрайзлера вирок передбачений згори: "винен", кара — смерть. Апеляції не було, присуд виконувано негайно. Особливо жорстоким був Фрайзлер супроти учасників атентату на Гітлера в дні 20 липня 1944 р. Тоді покарано смертю 180-200 осіб (докладно не відомо). Між страченими було багато визначних військових і політичних діячів, між ними: Канаріс — адмірал, шеф військової розвідки, генерали Фон Штільпнаґель, Бек, Гепнер, Остер, Фон Тресков, фельдмаршал фон Віцлебен, граф фон Гельдорф — президент берлінської поліції, проф. Попітц — пруський міністер фінансів, Бонгофер — протестантський пастор, фон Гассель — дипломат, Гаусрофер — поет і драматург, Льойшнер — скульптор; організатора атентату полк. фон Штауфенберґа розстріляно негайно без суду. Відомого й дуже популярного в Німеччині фельдмаршала Роммеля, після арешту, ліквідовано в той спосіб, що дано йому до вибору: або вип'є отруту і за те дістане двірський похорон, а родину лишать в спокою, або, як відмовиться, то поступлять так як з іншими. Роммель зажив отруту, шпитальні лікарі поставили діягнозу: помер від виливу крови.

Не менш жорстоким супроти засуджених був і сам Гітлер. Йому замало було смертного вироку, він наказував стосувати "кваліфіковану екзекуцію", вживаючи таких методів, які продовжували б муки й агонію. Деяких вішано на гаках, мов тварин в різника, інших поволі душено фортепіяновими струнами. Так, напр., повісили фельдмаршала фон Віцлебена, одного з найвизначніших німецьких генералів. Гітлер теж наказував фільмувати акти екзекуції й показувати вибраній публіці. Деякі молоді кадети мліли при показі цієї гітлерівської "техніки".

І вкінці сповнився час: носив вовк — понесли вовка. Вранці 3 лютого 1945 р., коли Фрайзлер готовився розглядати справу проти Фабіяна фон Шлябрендорфа, американська бомба попала в будинок суду і при тій нагоді "суддя-вішальник" перестав "судити". Гітлер поповнив самогубство 30 квітня 1945 р., три місяці пізніше.


_________________
* Та кривава масакра відома як "ніч довгих ножів" (die Nacht der langen Messer).

**)  Гітлер не вживав титулу "президент"; його урядовий титул був "канцлер", а крім того він увів для себе ще новий титул "фюрер", яким його величали від дітей в народній школі до кардинала Інніцера.

***)   Генеалогія Третього райху така:  Перший райх — 1818-1871, тобто від Віденського Конгресу до війни з Францією. Другий райх — 1871 -1919, від перемоги над Францією до абдикації Вільгельма II. Третій райх — 1933-1945 від приходу Гітлера до влади аж до безумовної капітуляції.

****) Ваймарська конституція була проголошена в серпні 1919 року. Цісар Вільгельм II уступив 6 лютого 1919 р. і Народні Збори перейменували імперію на республіку. Ваймарська конституція признавала президентові держави доволі широкі права. Згадана тут стаття 48 давала йому право завісити на певний час всі громадські права, очевидно, з оправданої причини.

*****) "Nacht und Neebel Erlass" з 7 грудня 1941 р.

******) Концентраційні табори — не німецький винахід. Вперше цей засіб боротьби застосували були англійці в Африці, під час війни з бурами в 1900-1902 рр. Військове командування інтернувало цивільне населення (чоловіків), щоб не допускати допомоги для повстанців. До повного "розквіту" й "удосконалення" дійшли концентраційні табори в СССР, де вони існують до сьогодні.