неділя, 17 березня 2019 р.

ПОДІЛЕНІ — ЗГИНЕМО...


Іван Кедрин

Під таким заголовком появилася у польському місячнику, що виходить в Нью Брітен, Конн., у ЗСА, "Листи до поляків", обширна передова стаття Януша Мухавца, в якій він ясно, розумно і логічно доказує правильність скритої у тому заголовку правди: коли поярмлені Совєтським Союзом народи житимуть надалі розсварені, поділені, зайняті тільки роздряпуванням давніх ран і поглиблюванням давніх суперечок та давньої ворожнечі, то вони згинуть. Вони будуть далі об'єктом російського імперіялізму, раніше білого тепер червоного. Автор покликується м. ін. на статтю Юзефа Лободовського з лондонського "Тиґодня Польського", в якій той польський публіцист, який віддавна стоїть у першому ряді пропаґаторів ревізіонізму польської імперіялістичної і націоналістичної думки та раз-у-раз доказує свою приязнь українцям (його чудова поема "Пісня про Україну"), — в якій-то статті Лободовський цитує сумну українську пісню "Журавлі", які на чужині пливуть і на чужині загинуть...

Майже одночасно появилася у паризькій "Культурі", найповажнішому польському журналі у вільному світі, за травень цього року "Деклярація" підписана польськими, російськими, мадярськими та чеськими діячами в обороні прав українського народу до самостійного державного життя. Поминаючи деякі подробиці, які можуть нам у тій Деклярації не подобатися (речення про те, що "прямуємо до створення такого становища, в якому українці могли б вільно висловлюватися, чи прагнуть вони незалежного державного існування" — так, наче би українці не "висловилися" вже в р.р. визвольної війни 1917-21, коли висловилися вже якнайясніше про це у 4-му Універсалі 22 січня 1918 р.) — поминаючи стилістичні подробиці — фактом є, що оце вперше за підписами 14-ох діячів, між ними редакторів престижевих   польського, російського, чеського і мадярського журналів у вільному світі, появилася спільна заява в обороні поярмленої України та за признання Україні її державности. Нам може не подобатися, що під тією заявою нема таких-то чи інших підписів (наприклад, нема там підпису Солженіцина ані будь-кого з офіційного польського екзильного уряду в Лондоні. Але ж не можемо розглядати тієї заяви, як доказу, що в цілому польському, російському чи чеському і мадярському суспільствах наступила вже повна ревізія їхнього дотеперішнього становища у відношенні до України й українського народу. Ми свідомі того, що у тих суспільствах далі побутують первні і залишки давнього імперіялізму, засновки давнього національно-політичного максималізму, який проявляється у польській вимозі повороту до Польщі Львова і Вільна та до Мадярщини Карпатської України. Проте ця Деклярація, як і згадана стаття "Поділені — згинемо" — це таки поважні і варті найбільшого призріання симптоми, що в ментальності ворожих дотепер впродовж довгих сторіч українцям народів почалася спасенна еволюція.

Автор цих рядків неоднократно твердив, що українська політична думка випередила інші поярмлені народи і що в українців є краще зрозуміння для потреби замирення і співпраці з народами, з якими ділила нас сторіччями ворожнеча. Правда, скрізь є ідеологічно-політичні максималісти, які керуються в першу чергу сантиментами і вони є також і в українців. Всі ми боліємо, що втратили Лемківщину із Сяноком, де покійний мистець Лев Ґец заснував був і заповнив прегарними експонатами Лемківський музей, — ми не можемо забути, що жорстоко, немилосердно і з великою кривдою для українського народу примусово виселено українських автохтонів Лемківщини і переселено їх на чужі їм "Зємє одзискане", де знайшли почву, якої не знали, і вороже довкілля. Ми не забули, що втратили Перемишль, столицю колишньої української єпархії, осідок української гімназії, місто, де народилися, виросли і діяли видатні діячі української політики і культури. А проте ті українські журналісти, які час до часу друкують статті з запевнюванням, що не може бути згоди з поляками, поки Лемківщина, Перемишль і Холмщина не вернуться до України, є такими самими мрійниками і політичними максималістами, як ті поляки, які завжди ще проголошують гасло "польський Львів і польське Вільно". Деякі українські люди, особливо з-поміж комбатантів, вважають, що треба вести зорганізовану акцію проти тих імперіялістичних польських зазіхань на західньо-українські землі. Є такі серед нас, які лякаються, що коли прийде новий заколот на Сході Европи, то Польща, яка має регулярну армію, посуне на схід, а в Україні стаціоновані тільки війська з московським та взагалі чужонаціональним елементом, згідно з пляновою політикою Москви. Ввесь цей острах не має реальних основ. По-перше, на Західній Україні, зокрема у колишній Східній Галичині, є тепер усього 5 відсотків польського елементу і тільки божевільні лідери відродженої Польщі могли б бажати собі включення до території своєї держави земель з ворожою проти неї 95-відсотковою людністю. По-друге, Польща отримала після Другої світової війни на Заході землі, що належали до Німеччини, як рекомпенсату за втрачені землі на Сході, і мільйони німців мріють про повернення їх назад Німеччині. Можна логічно припускати, що коли б тільки Польща намагалася відзискати свої землі, що їх втратила на Сході, то негайно використала б той момент Німеччина для власного походу від Заходу. Хто з сяк-так розсудливих польських державних мужів наражував би себе на таку трагічну перспективу?!

Все це медитації суто гіпотетичного характеру і належать до ділянки політиканства, а не політики. Реальна політика диктує імперативно потребу згоди, порозуміння, союзу між народами, які були предметом імперіялістичних наїздів, завоювання і переслідувань збоку Москви. Деклярація у "Культурі" звертається взагалі проти імперіялізму і є там речення, яке заслуговує на велике признання: "Не можна тут не згадати кривд, що їх протягом довгих сторіч завдавав Україні польський імперіялізм". Видавець і редактор "Культури" Єжи Ґедройць і поет та публіцист Юзеф Лободовський, підписані під тією Декларацією, давно вже, ще перед Другою світовою війною, були тієї самої думки: що національна політика в Польщі рр. 1918-1939 була помилковою, поганою, немудрою і пагубною також для самої Польщі, і що єдиний правильний шлях — вести таку політику, яка йшла б по лінії новітнього Прометеїзму, приязни і союзу всіх поярмлених Росією народів.

Автори тієї Деклярації кажуть повну правду: імперіялізм Польщі, від часу походу Казимира проти Червенської землі у 1340 році, почерез володіння польської шляхетчини, польських "крулев'ят", на Правобережжі, яке довело до повстання Богдана Хмельницького і до Коліївщини, — почерез насправжнє володіння поляків у Східній Галичині після приєднання її до Австрії у розподілі Польщі 1772 року, — почерез польсько-українську війну 1918/19 рр. і всеньке пізніше правління аж до вибуху Другої світової війни, польський імперіялізм зробив Україні і її синам та дочкам впродовж довгих сторіч багато кривд і завдав їм такі глибокі рани, які болять по нинішній день. Але політичний розум диктує відкинути все, що зродилося з минулого і створило почування, які в нинішній політичній дійсності є анахронічними. Ми не є одинокими у всесвітній історії, які мали препоганих сусідів, з якими треба було сторіччями змагатися і від яких приходилося сторіччями терпіти.  З'єднані Стейти Америки були колись брітійською колонією і вели криваву визвольну війну, а дві останні світові війни вели у тіснообопільному союзі і нині є пов'язані тісним союзом. Франція і Німеччина сторіччями ворогували, Париж трикратно був окупований німецькими військами — за воєн у 1870 р., та за Першої і Другої світових катаклізмів, — на тлі ворожої німцям атмосфери народилися архитвори Віктора Гюґо, — нейтральна Бельгія була двічі знасилувана німецькою неспровокованою агресією, Італія за Першої світової війни зрадила була своїх первісних союзників Австро-Угорщину і Німеччину і перейшла на сторону держав постійного порозуміння — і таких прикладів можна навести ще більше. А сьогодні Атлянтійський Союз охоплює 15 західніх держав, між якими є і Франція, і Німеччина, і Бельгія і Італія. Тисячі сербів, хорватів та словінців приїздять до Австрії і Німеччини на сезонові заробіткові роботи, забувши, що колись ті держави були жорстокими окупантами нинішньої Юґославії.

На превеликий жаль нема ще в поляків та українців французького Шарля де Ґолля і німецького Конрада Аденавера, великих державних мужів, які знали і розуміли, що сантимент це одно, а державна рація — це друге. На превеликий жаль українці і поляки завжди керувалися радше сантиментами, як політичним розумом. Можна часто почути заввагу: "якась причина мусить бути, чому українці дотепер не мають своєї держави". Нема сумніву, що пояснення загадкового феномену, чому українці — народ такої чисельности, такої великої території і такої старої культури — не мають дотепер своєї держави, — пояснення того феномену лежить в українській вдачі. Вина не по стороні імперіялістичних завойовників, не по стороні сусідських імперіялізмів, а по стороні самих українців, вдача яких продиктувала створення таких капітальних висловів, як "якось то буде", "гоп куме, не журись" і "моя хата зкраю". Живуть ще рештки генерації, яка пережила час визвольної війни - революції, живуть ще рештки колишніх вояків УГА і Армії УНР, живуть ще кадри тієї середущої ґенерації, які заповняли УПА і Першу Дивізію. І всі ці колишні українські вояки були живими свідками, що програли ми нашу визвольну війну-революцію тільки тому, що тільки горстка боронила молоду українську державу поруч з мільйонами здорових здатних носити зброю українських людей, які були "невтральними". І всі ми знали і знаємо, як у нас на першому місці завжди стояла фраза, гарна, крилата фраза, до якої належить і співана щонеділі по церквах прегарна пісня "Боже нам єдність подай" — без ніякого застосування у реальній практиці тих молитовних слів там, де це залежить виключно від нас самих.

Оклик польського публіциста "Поділені — згинемо" стосується польсько-українських відносин та відносин взагалі між неросійськими народами на Сході Европи. Але воно стосується також внутрішніх українських відносин. Назверх ніби існують і СКВУ і КУК і УККА і багато-багато українських установ і організацій. І було б великою несправедливістю казати, що ніхто з них нічого не творить, що всі вони фікції і самообман. Ні, є багато позитивного, багато конструктивного в українській вільній громаді. Але є й далі відосередковий гін, є далі легковаження потреби єднання, є далі провінційний, дрібничковий, самолюбний еґоїзм з нехтуванням таких імперативних правд у політиці, як потреба взаємної льояльности, такту, компромісовости, шукання згоди і порозуміння, а не дратування один одного, а то й ображування. Два роки ведуться консолідаційні партійні розмови — і до чого вони довели?! Для добра громади щоб зберегти її в добі страшного лихоліття в Україні і посиленого натиску асиміляції до чужомовного оточення у вільних країнах поселення — треба нам шукати наснаги у підкріплюванні позитивів і конструктивізму, бо тільки такий підхід може викресати оптимізм в умовинах, коли хочеться плакати. Було би веселіше, як би не було трагічно — можна сказати, коли придивлятися безперервній мишодраківці наших (на американському терені) все ще 10-ти (десяти) політичних партій і "середовищ". Єдиний рятунок перед розпаччю, що огортає від того видовища — це праця в таких ділянках, які є тривкими вартостями та які мають на увазі власне майбутність, а не теперішність. Українське життя у країнах поселення напевне існуватиме далі, коли й вимруть ґенерації, які тямлять збройну війну за українську державність. Але те життя скорчиться. І нам треба нашим наступникам таки передати щось, що тривке: треба передати їм сантимент батьків і дідів до традиції, треба передати їм навчання, щоб від чужинців, серед яких живуть, вчилися, що таке національна гідність і гордість, щоб вони вчилися державницького думання, щоб вони розрізнювали фразу від діла.

Світ не стоїть на місці, події мчаться і на наших очах проходять зміни, що про них ми ще недавно і не мріяли. Недавно трудно було сподіватися, щоб американський президент голосно таврував Москву (й інші тоталітарні держави) за нехтування людських прав, недавно трудно було думати, що появиться будь-яка деклярація підписана гуртом поважних польських, російських, чеських і мадярських діячів в обороні поярмленої України.  Ми мали вже "Шестидесятників", але під кінець 70-их років мусимо з перспективи останнього двадцятиріччя ствердити, що ціле явище руху спротиву, охоплене зрештою невідповідною назваю десидентів (бо це не тільки "невдоволення", а боротьба за волю проти тиранії) — прийшло для нас несподівано. У згаданій польській деклярації правильно вказується, що імперіялізм затроює також народи, що його плекають і ніби тягнуть від нього користі. Це свята правда: всі великі імперіялістичні потуги впали тому, що затрачували почуття політичного реалізму, затрачували почуття міри, повірили, що можуть до безконечности продовжувати підбої та хитрощами і розбоєм побільшувати свою територію чи свої "сфери впливів". На наших очах таким самим шляхом ступають кремлівські володарі. Вони ніби освічені люди, ніби державні мужі. Але такі сліпі і тупі, що не знають першого закону соціології, що кожна акція породжує реакцію і що дикий поліційний режим з усіма жорстокими трюками, що їх придумують специ КҐБ, мусить доводити до реакції у постаті спершу скромних словесних протестів, у формі віршів чи брошур і листів до кремлівських таки верховодів, але здавлювання тих скромних легальних голосів протесту жорстокими репресіями мусить ступенувати спротив. Вони, кремлівські володарі, зачмелені величчю імперії і її мілітарною силою.  І не турбуються питанням, чому властиво впали імперії римська, арабська, монгольська, турецька, гітлерівська, Габсбурґів і Гогенцоллернів та Романових.   Кожний злочинець переконаний, що інші попалися за подібні злочини, бо були недолугі, тупі, дурні, а йому, злочинцеві, вдасться штука, бо він мудріший. Вдається тільки до часу. Коли імперіялістичне злочинство продовжується — воно мусить скінчитися катастрофою. Деякі російські діячі-публіцисти вже доглупуються до тієї мудрости, що імперія між Балтикою і Тихим океаном та Білим і Чорним морями не може "на віки" вдержатися. Але це ще тільки одиниці. Величезна більшість росіян усіх верств і всіх станів та ступнів освіти завжди ще переконані, що змагання України й інших поярмлених Москвою країн до власної державности, це злочинний замах на "єдність Росії", — що Керенський мав рацію, коли вже як еміґрант у Парижі хвалив большевиків за збереження "єдности Росії" та що точка в совєтській конституції про "право" союзних республік до виходу з Союзу — це добрий "трюк" для замазання очей буржуазним націоналістам і західнім імперіялістам.

Очевидно, такими трюками не вдасться навіки зберегти імперію. Число покищо вийняткових одиниць, які вже прозріли, буде збільшуватися. Нам треба підтримати процес еволюції політичної думки серед тих суспільств, серед яких маємо можливість діяти, з якими маємо можливість нав'язувати контакти. Нам треба зрозуміти, що "поділені згинемо" і треба позбутися тих ресантиментів супроти народів, від яких ми натерпілися в минулому, але з якими мусимо жити у згоді і приязні і союзі — задля нашого державницького майбутнього. Це стосується в першу чергу наших стосунків з поляками. Автор цих рядків зважується твердити, що належав і належить до кращих знавців немудрої, злочинної польської політики в минулому. Але минуле належить до минулого. Коли ж ми, виходячи із ситуації в нинішньому дні, дивимося в майбутнє, то мусимо спустити занавісу на минуле і мусимо зрозуміти, що кордони між Польщею і Україною будуть вирішувати вільні й ні від кого незалежні уряди України і Києві і Польщі у Варшаві. Але, щоб ті держави могли відродитись — треба буде переставити на нові рейки поїзди політичного думання і політичного діяння. Гасло польського публіциста "Поділені — згинемо" — повинно стати начальним гаслом українців, однаково у відношенні до поляків, як і до власного свого розполітикованого і поділеного суспільства.




вівторок, 12 березня 2019 р.

ВАСИЛЬ ЗАБРОЦЬКИЙ, старшина 1 УД УНА



Кол. старшина 1-ої Української Дивізії УНА Василь Заброцький народився 17 січня 1919 р. в селі Гордилів  Золочівського повіту в Галичині. В Дивізії служив в адміністративному відділі. У діяльності Братства  кол.  вояків  1-ої УД  УНА  в ЗСА брав дуже активну участь, був почерез сім каденцій головою Станиці Братства у Філядельфії, та через дві каденції головою Крайової Управи  Братства у ЗСА від 1965 до 1969 року. В тому часі він був головним промотором й організатором поїздок "Театру в П'ятницю"  із виставами на дивізійні теми пера Олега  Лисяка  "Найкращі  хлопці з Дивізії" та  ревією "О пів до другої години" по головніших осередках ЗСА і Канади. Був також активним у громадському житті, а зокрема в Українському Робітничому Союзі, сповняючи обов'язки секретаря 41 Відділу УРС в роках 1966-1972 та був головним радним УРС від 1970 до 1973 року. Помер 26 червня 1977 р.

субота, 9 березня 2019 р.

СТЕПАН ЯРІШ



 Народився в Щирці біля Львова. До Америки приїхав в 1950 р. У тім самі році був мобілізований до американської армії і служив в Німеччині. По закінченні військової служби став активним членом української спільноти в Рочестері. Був членом Станиці Братства мол. вояків 1-ої УД УНА й деякий час займав становище скарбника в управі. Помер у 1977 р.

СТЕПАН СЛАБИК



                                                                                                  (1920 — 1977)

Хорунжий 1-ої Української Дивізії Стефан Слабик народився в 1920 р. в с. Зарайсько, повіт Самбір. Гімназію і педагогічний ліцей закінчив у Самборі. В часах першої большевицької окупації та по приході німців вчителював у рідних околицях. Одним із перших зголосився добровольцем до 1-ої УД. Рекрутський вишкіл перейшов у Гайделяґрі, а підстаршинський - в Дахав. У місті Аройзен, біля Кассен, закінчив старшинську школу військової адміністрації. Після цього виконував обов'язки адміністраціиного старшини в 1-му курені 31-го  полку.

У таборі полонених в Ріміні працював у своїй ділянці, а згодом був сотенним 5-ої сотні. Після переїзду Дивізії до Англії спочатку жив у таборі Шефонд, а опісля поселився в місті Лафборо, біля Лестеру. Осінню 1950 року, відвідуючи рідню в Америці, одружився з Ольгою Самардак та замешкав в місті Лякаванна біля Боффало, Н. Й. На прожиток заробляв працею механіка у сталеварні Бетлегем. Зразу включився у церковне і громадське життя. Був мужем довір'я української католицької церкви Матері Божої Неустаючої Помочі в Лякаванні.

Дві каденції виконував обов'язки голови станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Боффало, а згодом до дня смерти був її скарбником. Від дня постання хору "Бурлаки" був його членом, а останні роки займав становище заступника голови управи хору. Крім цього виконував обов'язки представника обезпеченевого товариства  "Провидіння".


субота, 2 березня 2019 р.

ЩЕ ПРО "ТИТУЛОМАНІЮ"



НАМ ПИШУТЬ:



На мою статтю про титуломанію появилася відповідь у "ВК" ч. 4/76 А. Нущинського і М. Петруняка. (До речі, оба генерали). Сподівався я, що відповідь чи вияснення буде вдержене у відповідному тоні і на відповідному рівні, однак у тому я розчарувався.

Замість писати про ранґи, панове генерали накинулись у першу чергу на мене. Ціла стаття це "поучення дітям" Мономаха. У досить довгім вступі вони вияснюють, що автор статті виказує брак знання основних відомостей ранґів та гонорових звань УВК. Все те він через незнання, через тенденційність та через брак відповідних матеріялів змішує та робить грубі помилки. Зрештою, що можна сподіватися від молодшого (!) старшини. "Молодець" із 60-ою на карку.

Тому, що автор підписався під статтею "підп. (або хор.)", вони весь час титулують його "підпоручник або хорунжий". Це мав би бути поважний арґумент проти автора статті, що як може людина говорити про ранґи, коли сама не знає своєї ранґи в українській мові.

Заки перейду до інших закидів, хочу дати вияснення у справі назовництва ранґів. На жаль, у новіших часах ми не мали одної української армії, тому й не маємо тих справ узгіднених. Хорунжий, підпоручник.а навіть чотовий означали першу старшинську ранґу. Пам'ятаю, що в полоні в Ріміні велася на ту тему широка дискусія й деякі виступали проти ранґи "хорунжий", мовляв, це польонізм. Добре було б, як би Військовий Ресорт при УНР, (чи якесь інше тіло військового характеру) видав правильник українських ранґів. (У тім правильнику повинно теж бути зазначено, як носити медалі, хрести та відзначення та як уживати прапори при різних святкуваннях).

Чи це не тенденційність називати автора статті молодшим старшиною скороченого курсу німецької старшинської школи, (із малої букви). Рівночасно пишуть, що члени Армії УНР закінчили в таборі інтернованих у Вадовицях в 1921 р. Військову Школу (з великої букви) і деякі із них добились пізніше без вишколу ранґи підполковика.

Німецька старшинська школа мала відповідних викладачів, підручники, військовий виряд, вправи. Не могла того всього мати т. зв. старшинська школа в полоні, бо на це не дозволяє Женевська конвенція. Отже, все зводилось тільки до теоретичних викладів принагідних старшин. Однак панове генерали УВК цю школу беззастережно акцептують.

Далі закидається мені, що я говорю про ранґу "майора", а такого звання в УВК ніколи не надавалось. Тут ранґу я знайшов у наказах ч. 3 і 11 із 1970 року та у правильнику, де коло ранґи "курінний" подано теж (майор).

Одначе мене "оправдано" за те, що я назвав "Академію Генерального Штабу" високою старшинською школою генерального штабу, бо я мало служив при війську і не встиг про те довідатись.

Вкінці п-ве генерали твердять, що мимо тяжкого вишколу, я лишився по духу звичайною цивільною людиною.

Тут признаю рацію. Для мене війна скінчилася із хвилиною капітуляції Німеччини в 1945 році, коли я попав до полону. З тою хвилиною я перестав бути вояком, став колишнім вояком або ветераном. Вже 32-ий рік живу цивільним життям, думаю по-цивільному і сприймаю всі ті справи реально. Здаю собі справу з того, що з моїм передавненим військовим знанням та віком я вже активної військової ролі відіграти не можу.

Тут якраз ми дуже різнимося з генералами із УВК. Хоч їм уже по 70 чи 80 літ, але вони займають до тих справ зовсім відмінне становище: "УВК є парамілітарною формацією,... яка у важких моментах історії прибирала характер збройної частини, що діяла у складі регулярної армії". (Наказ ч. 3 —1975).

Отже, УВК уважає себе частиною українського війська, яка в разі потреби повинна включитися у збройну боротьбу. Ба, що більше — УВК находиться у перманентній боротьбі із ворогами. У своїй статті вони твердять, що коли 30 червня 1924 р. наказом Головного Отамана Симона Петлюри Армія і Фльота демобілізувалась і з тим днем припинено принимання на військову службу, надавання і підвищення ранґів та нагородження орденами і відзнаками, це не відносилося до УВК (?).

Якщо є боротьба, то мусить бути військо, а якщо є військо, то мусять бути ранґи. "УВК поєднує у своєму організаційному житті громадські демократичні засади з чисто військовим способом оформлення і провадження своєї чинности, звідси виходить потреба встановлення козацьких ранґових звань"  (Наказ  ч. 3 —1975).

В УВК всі розпорядження видаються наказами подібно як при війську. Про що ж пишеться у тих наказах? Крім деяких адміністраційних справ, львину частину наказів становлять підношення ранґів та надавання відзначень.

Одним із закидів до мене було те, що я неознайомлений зі справами УВК. Тому то я завдав собі труду і запізнався зі статутом УВК, переглянув "Вільне Козацтво" та цілий ряд наказів і обіжників за останніх 9-10 літ.

Із тих матеріялів я довідався, що козацтво відродилося у 1917 році. Воювало самостійно або в інших формаціях. По програній війні велика частина козаків подалася на еміґрацію, де, за словами А. Кущинського, продовжує своє безперервне існування  ("Бо ми браття козацького   роду" - "ВК", ч. З — 1973).

5-та точка статуту говорить: "Метою УВК на чужині є: а) творення з відповідних елементів лицарських кадрів станового козацтва на традиційних засадах з 1917-18 років...". Я б покликався радше на 16-те і 17-те століття, бо традиційні засади 1917-18 років не дуже світлі. Згадати б хоча про полки, що мали імена славних гетьманів, однак у критичнім моменті проголосили  невтралітет і під Крути пішла і гинула невишколена молодь.

А очевидець подає слідуюче про участь козаків у бою під Крутами: "Відділ Вільних Козаків у бою під Крутами участи не брав, коли перед наступом Муравйова Вільні Козаки побачили велику силу ворожу, то вони залишили район Крут і розійшлися по околичних селах, з яких вони походили". ("Правда про Крути" — полк. В. Зарицький, "Нова Зоря", 30 січня 1977, ч.  5).  Це я так тільки мимохідь кілька слів про ті лицарські традиції.

Дальше в "ВК" неодноразово із гордістю згадується про 60-ліття праці УВК. Тут заходить якась неув'язка. Як можна говорити про 60-ліття існування чи діяльности УВК, коли між двома світовими війнами козацтво не проявляло жодної діяльности. Зачало організуватися щойно по Другій світовій війні.

А тепер пригляньмося, якими силами розпоряджає УВК. Згідно зі звітом за 1974 р., Українське Вільне Козацтво нараховувало 545 членів у 30-ох куренях у 6-ох країнах (ЗСА, Канада, Венезуеля, Англія, Німеччина і Австралія). Із того 318 у ЗСА, а 170 у Чікаґо, отже аж 31%. Члени поділяються на 430 козаків, 87 козачок (16%) і тільки 28 юнаків і юначок. (Ледве 5%). Коли головною ціллю УВК є плекати козацькі традиції і передавати їх молодшому поколінню, то тут вражає мале число молоді. Кому ж тоді передавати традиції?

Замість звернути свою увагу на молодь, УВК звербувало у свої ряди частину старшин із Першої світової війни, деяних із Другої, як рівнож деяких знатних цивілістів (єпископів, священиків, науковців, професіоналістів тощо). Всім їм дано відповідні ранґи та відзначення.
Переглядаючи списки померлих членів УВК, виявляється, що це, із малими винятками, люди у 70-их і 80-их роках, але всі із високими рангами УВК. І тут мимохідь насувається питання, чи часом УВК не затратило своєї первісної цілі і старші люди, замкнувшись у вузькім колі, підносять собі ранґи, надають відзначення, вітають себе із нагоди різних святкувань і, коли вмирають, з відповідними почестями похоронені.

Дехто скаже, що УВК має деякі видання, свій журнал. Це позитивна праця. Але пригляньмося ближче журналові. Пренумерує його тільки 383 члени (за звітом із 1974 р.), видає його одна людина. Сама пише, часом 2-3 статті на число. Про що ж пишеться у "Вільнім Козацтві"? Крім внутрішних справ УВК, журнал поміщує багато статтей на історичні теми, переважно із княжої та козацької доби. Однак найбільше місця присвячується спогадам із 1917-18 років про відроджене козацтво. Зорганізованість та ідейність Українського Вільного Козацтва протиставляється  урядові УНР, який захоплений соціялізмом, не уважав за доцільне організувати військові сили. Із великим респектом відноситься "ВК" до гетьмана П. Скоропадського. Про переворот пише А. Кущинський у статті "Українське Вільне Козацтво в 1917-18 роках" ("ВК", ч. 2, 1972) так: "29 квітня 1918 року стався наш внутрішний політичний переворот. Замість Укр. Центральної Ради і республіканської форми правління відновилось гетьманство, на чолі якого став Військовий Отаман Вільного Козацтва ген. Павло Скоропадський, що проголосив себе на бажання з'їзду хліборобів гетьманом всієї України і Військ Козацьких, а Україна почала зватись замість Укр. Нар. Республікою — Українською Державою". Але не згадується, що переворот допомогли перевести німці. Часи гетьманату ідеалізується, але даремно будете шукати там відомостей про союз Гетьмана із Москвою. Не обходиться тут і без взаємної адорації і "славословія" для новоспечених "старшин" та їхніх  заслуг.

На підставі моїх дослідів я ствердив, що УВК має 11 генералів (1975), отже 1 генерал на 50 козаків. Решта це переважно старшини високих ранґів. Рядового козака дуже рідко стрічається, але він скоро авансує, бо в УВК дається ранґи за військову службу, освіту, звання та працю в УВК.

Коли взяти до уваги, що жодна армія не візьме до служби людей у віці 60-70 років, тоді ті ранґи жадного військового значення не мають. Надається їх тільки для почестей.

Далі не бачу, які ж у тому козацькі традиції. Не пригадую собі з історії Козаччини, щоб там так багато часу і уваги присвячувало справам ранґів.

Ці справи дуже добре підмітив полк. Віктор Дяченко, якого УВК піднесло до ранґи генерала та зробило отаманом. До нього козацтво відносилося із великим респектом, а А. Кущинський у статті "Поховали Пана Отамана" ("ВК", ч. 3 — 1971 р.) подає таку його опінію про ранґи: "Дуже насміхався над скороспеченими полковниками, а то й генералами без належного стажу, а то й дехто і без закінчення військових старшинських шкіл, а просто з "прапорщиків запасу" або і без того. Таких старшин в приватних розмовах називав "старшинами без ранґів", а коли то були його особисті приятелі, то їм в очі витикав їхні "фанфарні" ранґи та дорікав брак совісти і субординації і знання елементів вояцької дисципліни". Дуже здорові думки. Чому Козацтво не пішло за його вказівками і тоді напевно втішалося б більшою повагою серед української спільноти.

Ми шануємо та з великим респектом ставимося до учасників нашої визвольної боротьби. Видання "Червоної Калини" розбуджували нашу національну свідомість та скріплювали наш патріотизм. Коли вибухла Друга світова війна, ми пішли їхніми слідами. У несприятливих обставинах ми старались так, як колись Українські Січові Стрільці, набути військове знання, щоб ужити його пізніше для відбудови нашої армії.

Ми шануємо всі організаці на еміґраці, що приносять яку-небудь користь українській  спільноті та служать нашій загальній справі. Те ж саме відноситься і до УВК. Ми здаємо собі докладно із того справу, що малочисельна та зложена переважно зі старших людей організація не є спроможна проявляти великої діяльности ні в загально-українському житті, ні у своїй організації, але безконечне підношування ранґ та надавання відзначень нічого позитивного  українському загалові не дає.


Роман Б. Припхан, підпор. 1 УД УНА



Замітка редакції "Вістей  Комбатанта":
Автор листа уживає снорочення "ВК". Ради Бога на змішуйте з "Вістями Комбатанта". Автор цитує "Вільне Козацтво", а УВК це "Українське Вільне Козацтво".