субота, 12 січня 2019 р.

"МАШЕРУЮТЬ ДОБРОВОЛЬЦІ..."


Василь Верига

ЙТИ ЧИ НЕ ЙТИ

 

Весна 1943 року була у повному розквіті так само, як і у повному розгоні продовжувалися воєнні дії німецько-совєтської війни, цим разом з воєнним щастям для москалів, яким удалося розбити німців під Сталінґрадом. Поновна окупація України москалями разом із усіма питомими їй страхіттями ставала неоспоримою реальністю.

Був великодний тиждень і я перебував у родинному селі на вакаціях, коли прийшла вістка про те, що буде формуватися, з приблизно дворічним опізненням українська військова формація  — дивізія "Галичина". Це викликало жваву дискусію поміж хлопцями — моїми однолітками як і поміж старшими громадянами. Серед молоді багато було таких, які заявляли свою готовість йти добровольцем до української військової формації. Правда, деякі старші мали застереження, чому українська військова формація не буде мати окремої української уніформи, ще інші чому вона має називатися дивізія "Галичина" та ще й до того вона має бути у складі німецької зброї СС і т. п. Однак подавляюча більшість вважала, що формування української військової частини річ добра і корисна для української справи, бо совєтська сила поважно підірвана, німецька заломалася під Сталінградом, отже, одиноким переможцем може бути не хто інший, а таки Англія й Америка, які як демократичні країни, ніяк не погодяться на реставрацію тоталітарного Совєтського Союзу — модерної російської імперії. Отже, кінець війни готов принести ще чимало несподіванок так само, як їх приніс кінець першої світової війни і застав нас українців зовсім не приготованими ані політично, ані мілітарно.

Я був прихильником створення української військової формації до тої міри, що й сам рішив зголоситися добровольцем до неї. По великодніх святах я повернувся назад на мою учительську посаду у селі Рожанівка коло Товстого Заліщицького повіту. В Товстому був відділ Українського Допомогового Комітету, який очолював директор народної школи в Товстому, Дяків, старший уже пан і активний в українському громадському житті. У скорому часі в УДК відбулися збори активу Товстенського району, на яких обговорено справу формування української стрілецької дивізії "Галичина", яка мала складатися із добровольців. Це вимагало переведення певної пропаганди серед населення тим більше, що німці досі не виявили жодної "любови" до українців, а крім того, що по селах уже почалася пропаганда ОУН-бандерівців проти Дивізії. Мені було призначено перевести  агітацію за добровільним вступом до дивізії серед населення у кількох селах Товстенського району, що я зробив із повним переконанням у правильність мойого поступування.

Тим часом, 28 квітня в окружному місті Чорткові відбулося урочисте проголошення формування СС-Стрілецької Дивізії "Галичина" при співучасті великого здвигу народу з округи, численних громадських установ та їх представників, як і представників німецького війська та німецьких урядових установ. Площа на якій відправлялася торжественна Служба Божа була заповнена народом, а довкруги повівали українські та німецькі прапори. Здавалося, що німці раптом змінили своє відношення до українців і готові були піти на співпрацю з нами, трактуючи нас, як партнерів у боротьбі з московською  імперією.

В час моєї пропаґандивної поїздки мені довелося стрічатися і з опозицією до Дивізії, з людьми, які радили йди "в зелений гай", у партизанку, замість до Дивізії. Пригадую собі, як одного разу стрінув мене один із моїх старших колеґ-учителів, який запитав, чи я дійсно збираюся йти до Дивізії чи тільки так говорю для форми.

—   Невже ж ви думаєте, що я міг би когось намовляти йти до Дивізії, не будучи сам переконаний у правильності такого кроку?  —  запитав я його.

—   Ну, знаєте, буває. Ось і я провадив агітацію за добровільним зголошенням до Дивізії, але  зовсім не збираюся йти до неї, —  говорив мій знайомий.  —  Тепер, коли большевики знову зайняли Полтаву, я вважаю, що було б безглуздям іти до Дивізії.

—  А що на вашу думку треба нам робити у даній ситуації?

—  Йти до ліса, у партизанку!

—  Ми мали партизанів аж забагато в час визвольної боротьби і всіх їх большевики  видушили, як мишей. Якщо половина з них була б в рядах української армії, наша справа  була б сьогодні,  мабуть, не така, як  є,  ми, мабуть, були б мали свою власну державу. Ні, в партизанку я не вірю, а вірю, що й сьогодні нам треба мати реґуляне військо, а не партизанів та отаманів.

—  Що ж, робіть, як ви вважаєте, колего, — відповів мій знайомий і ми розійшлися.

В іншому селі мене запитували, чому українська формація не буде мати окремої української уніформи. У відповідь на те я запитав того добродія, чи уніформа робить військову частину національно свідомою чи дух тої частини. Якщо, наприклад, німці взяли якусь частину й одягнули її в українську уніформу, чи та частина була б уже українською? Чи, якщо німці одягнуть українську дивізію в німецьку уніформу, вона стане тоді вже німецькою частиною, дарма, що під тою уніформою буде битися патріотичне українське серце? Дядько погодився зі мною, що зовнішні ознаки, хоча й важливі, але не роблять ще частини національно-свідомою  одиницею.

10 травня 1943 р. у містечку Товстому відбулася реєстрація добровольців до дивізії "Галичина", вислід її був понад сподівання добрий, що вказувало, що пропаганда проти Дивізії не мала аж такого впливу на місцеву українську молодь. Я також зголосився добровольцем і дальшу агітацію провадив із реєстраційною посвідкою добровільного зголошення. Вона ставала мене не раз у пригоді, бо деякі запитували мене, чи я вже зголосився сам до Дивізії. В таких випадках я показував свою посвідку, цікаві оглядали і більше мені таких питань не  ставили.

З невідомих причин медичні оглядини та взагалі прийомна комісія до Дивізії "Галичина" перший раз працювала в неділю 8 червня. Всі зголошені дістали були своєчасно повідомлення проте і вже зранку були у приміщенні міської управи. Я пройшов медичний огляд десь коло години 10-ої рано, був визнаний за здібного до військової служби і після того пішов на богослуження до церкви, яка була всього кількадесят кроків від міської управи.

Десь під кінець Служби Божої до церкви донісся відгомін крісової стрілянини. Намагання цікавіших довідатися, що там діється, не мали успіху, бо коло церковних дверей з'явилися німецькі вояки із "Зондердінсту" (Спеціяльної Служби), які заборонили виходити з церкви. Однак по кількох хвилинах стрілянина  замовкла і  нам  було дозволено вийти на вулицю.

Тут варто згадати, що само містечко Товсте було місцем жидівського ґетто, до якого приїхало дуже багато жидів з Мадярщини ще зимою 1941/42 року. Спочатку вони жили вільно по цілому місті, але в 1943 р. вони вже жили в ґетто і мали свій власний "Юденрат" тобто Жидівську Раду, члени якої дуже часто брали участь в німецьких облавах на жидів або й самі вибирали, кого німці мали розстріляти. Протижидівські акції, тобто масові розстріли, почалися в Товстому щойно весною 1943 р. Це викликало загальне негодування серед населення, але це  не мало практичного значення.

Вийшовши з церкви, ми довідалися, що німці робили знову облаву в жидівському ґетто. Деякі молоді жиди намагалися втікати і їх німці стріляли на бігу таки на вулицях міста. Йдучи з церкви додому, а бачив двох молодих жидів, що лежали вже мертві на закривавленому бруку міських хідників. Цей вид викликав пригноблююче враження. Ось нічого невинна нікому людина лежить застріляна на бруку, як пес, тільки тому, що вона не належить до "герренфольку", а до семітської раси. Мені пригадалося, як декілька тижнів тому німці влаштували були "акцію на жидів", зібрали їх коло двох тисяч на площі коло міської управи, заставивши їх сидіти рядами, а потім відводили їх гуртами по щонайменше двісті людей на жидівський цвинтар, де їх розстрілювали. І жиди, знаючи, що їх чекає, ішли, як ягнята. У   супроводі кількох озброєних німців та поліцаїв...

В цей час було уже відомо, що разом з жидами німці розстрілювали також і українців, яких залапали з харчами у жидівських ґеттах. Це заставляло нас сподіватися, що вони, скінчивши   з жидами, готові взятися тоді до нас. Між іншим уже тоді доходили до нас вістки, що в Польщі німці дуже жорстоко поводяться з поляками. Зрештою ми вже мали подібний досвід з большевиками. Вичистивши від поляків у нелюдський спосіб західньо-українські землі, москалі взялися тоді до національно свідомих українців.

Це все ще більше впевняло мене, що нам таки треба мати своє власне військо, яке у слушний час стало б основою нової української армії, добре вишколеної і добре узброєної. Цього "ліс" не міг дати. Отже, моє рішення йти до Дивізії було тверде і невідкличне.

Тим часом Окружний Шкільний Інспекторат у Чорткові вимагав від мене, щоб я закінчив учительські курси, і став кваліфікованим учителем. У відповідь на вимогу Інспекторату я записався на такі курси в Рогатині. Йоли закінчився шкільний рік, я виїхав до родинного села, де проживали моя мама і молодший брат, і помало готувався на педагогічні курси, які мали початися в половині липня. Десь коло 10 липня я виїхав з дому до Рожанівки, щоб полагодити ще деякі справи і тоді їхати до Рогатина. Але, переїжджаючи через Заліщики, я довідався, що деякі мої товариші дістали вже покликання до Дивізії. Якщо на мене чекало в Рожанівці покликання — тоді всі мої плани з учительськими курсами відпадають. Правда, інспектор Вербицький пропонував мені "реклямацію", бо учителі були потрібні, але я відмовився. І ось тепер, приїхавши до Рожанівки, я застав моє покликання "на 19 липня зголоситися у Львові". І так з моєї поїздки до Рогатина нічого не вийшло.

До дому вертатися не було вже часу; я спакував свою валізку і 17 липня виїхав до Львова. Приємною несподіванкою для мене було побачити на Рожанівській колійовій зупинці Михайла Белендюка, мого товариша зі школи, а тепер і з учительської праці. Він єдиний прийшов з сусіднього села попрощати мене "у незнану путь". Тим самим потягом їхали й добровольці з Заліщик і всі ми разом зібралися в Чорткові з цілої округи і з парадою виїхали окремим потягом через Станиславів до Львова. Вагони заквітчані українськими прапорами, як і різні написи на самих вагонах вказували на те, що все це було добре підготовано.

Чортківський двірець був завалений народом, були тут крім родин добровольців і офіційні представники від українських та німецьких установ, виголошували прощальні промови із високопатріотичним патосом, були тут і квіти і сльози і сміх. Коли потяг рушив із двірця — нас благословили усі, бо в той день ми були і герої, і лицарі, і модерні запорожці. З потягу лунали бойові пісні, а з перону повівали білі хустинки на знак прощання і до побачення. Чи побачимося  ще колись?

В Станиславові ми мали довшу зупинку, бо чекали на потяг із Коломиї. Ми походили трохи по місті, а ніччю вирушили до Львова, куди ми прибули ранком 19 липня. Тут головні урочистості відбулися день перед тим із тою групою, яка виїхала на вишкіл до міста Брна на Чехах.

ВИШКІЛЬНИЙ ТАБІР "ГАЙДЕЛЯҐЕР"

У Львові нас запровадили до якихось касарень, де ми переночували, а на другий день ми знова з великого нарадою від'їхали до вишкільного табору. Потяг мчав на захід, минаючи Перемишль, Ярослав, княжі городи старої Русі-України, ввійшов у польську територію. Проскочив велику станцію Ряшів і зупинився у Дембіці, де потяг звернув на якусь бічну колію і незабаром ми зупинилися на станції Коханівка, звідки ми вже пішком вирушили до великого вишкільного табору "Гайделяґер", якого офіційна німецька назва звучала: SS-Truppenübungsplatz Heidelager.. Перед самою брамою до табору нас зупинили і нам тут довелося дещо пождати. Десь здалека долітав до нас гомін пісні "Ми українські партизани...". Виходить, що і тут є українці.

Недалеко від нас стояв гурт вояків в уніформі "Шуцманшафту" і, коли ми зупинилися, вони почали до нас підходити і, як виявилося, це були українці, а між ними я побачив двох своїх шкільних товаришів: Богдана Бараника та Ореста Віндика. Від них ми дещо довідалися про Гайделяґер та околицю й вони обіцяли відвідати нас у найближчу неділю.

Гайделяґер, переклад з польської назви "Пусткув" плюс ляґер — великий вишкільний табір військовий, який складався з головних адміністраційних будинків команди табору, військових магазинів, кінотеатру, лазні тощо. Все це розміщувалося при самому головному вході. Звідси проходили бетонові дороги, які за своїм плином становили коло, по німецьки "рінґ", яких було чотири. На зовнішньому боці цих кіл були бараки для вояків, а на внутрішньому боці команда "рінґу", з різними необхідними забудуваннями та з бараками для старшин, шпиталиком. Для нас був призначений "Рінґ IV". Далі поза бараками для війська розтягалися ліси, поляни серед яких становили поля для вправ. Земля тут була погана, бо були це головно піски. Сіл поблизу не було, чи краще кажучи, були, але обезлюднені, бо німці всіх виселили з тих сіл і перевезли до іншх місцевостей подальше від табору. Тут була віддана під цей вишкільний терен доволі велика територія, яка сягала далеко поза самий табір.

Для нас був призначений "Четвертий Рінґ", який складався із 36 житлових бараків, по три бараки на одну сотню. Розподіл почався із 12-ої сотні. Тих, що були на самому переді, відчислили коло 200 людей і відіслали до перших трьох бараків. Це і була 12-та сотня. І так по черзі. Я попав до 10-ої сотні. Першого дня нас примістили по 18 до кожної кімнати і на тому скінчилося. Щойно на другий день нас переорганізували за ростом і я попав до другої групи першої чоти, чи як це називалося по-німецьки — до першого "цуґу". Один цуґ, чи чота, мав чотири групи, а кожна з них по 18 рекрутів, які замешкували одну кімнату із шістьма ліжками у три поверхи. Разом чота мала коло 70 вояків, а сотня три чоті, кожна в іншому бараку, отже, чисельний стан сотні виносив поверх 200 людей самих рекрутів. Розуміється, що це були  вишкільні сотні й вони були побільшені.

В першій групі першої чоти були найвищі ростом й вони займали кімнату ч.1, а ми були наступні. В моїй групі була зарепрезентована майже ціла Галичина: Іван Бендина з Бучаччини, Володимир Вашкович з Золочівщини, Богдан Маців та Осип Слоньовсьний зі Львова, Станецький з Покуття, Тарчанин з  Перемищини, Захарко з Станиславівщини і  т. п.

Сотня займала три бараки, які собою творили форму букви "П" звернену отвором до дороги. В кожному бараку через усю довжину проходив коридор, по одній стороні якого були мешкальні кімнати, а по другій кімнати загального призначення. В нашому бараку крім умивальки знаходилася ще зброївня та харчовий магазин. В бараку напроти нас, де був третій цуґ, була сотенна канцелярія, а в бараку 2-го цуґу, який замикав букву "П" від ліса, був магазин з уніформами та господарськими приладдями. Кожні три сотні мали одну кухню і їдальню, в якій кожна сотня по черзі діставала теплі харчі та виконувала допоміжню роботу. Ми мали спільну кухню з 11-ою та 12-ою сотнями. Усіх вишкільних сотень було 12, що становило разом коло 2.500 добровольців. Всі інструктори та адміністраційний персонал становили німці із Зброї СС. Всі ми разом становили вишкільний батальйон, якого назва по німецьки звучала: 14-SS Ausbildungbatallion "Galizien" z.b. V. (zur besonderer Verfügung).

Вже від першого дня нас почали привчати до сиґналів свистками, з якими нам довелося жити далеко довше, як ми про це могли мріяти. Перші дні не мали нічого надзвичайного для нас; в першу чергу нам сказали зробити порядки коло бараків, які від якогось часу не були у вжитку і були трохи запущені. Самі бараки треба було вимити, стіни, вікна й підлогу. Все це нічого не нагадувало війська, бо з лопатами та відрами з водою ми мали до діла й дома.

А все ж таки ми вже були напів вояки, бо нам видали в першу чергу "дриліхи", щоб ми мали у чому працювати, а опісля і т.зв. вихідні мундури, які однак не мали жодних відзнак. Відзнаки для дивізії "Галичина" не були ще готові.

Комендантом нашої сотні був Оберштурмфюрер (поручник), а нашого 1-го цуґу Обершарфюрер (бунчужний) Бекер. Сам по собі гарна людина і до нас ставився добре. Він був лисий як коліно, але зате жартівливий. Йому подобалися були українські маршові пісні і тому часто, коли заповідав, щоб ми співали, то він відразу вже й казав "ка-ка", що означало українське "ха-ха" або "Гей видно село..." Наші команданти груп також були здебільша гарні хлопці.

Перших кілька днів нас учили підставових речей: назви відзнаки старшинських та підстаршинських ранґ, як їх здоровити, командної та взагалі військової термінології, підстави муштри тощо. Хоча наша сотня складалася здебільша з абсольвентів гімназії та студентів університету, були між нами й такі, які по німецьки не розуміли і тому нашим перекладчиком був Володимир Вашкович.

Все здається було гаразд, тільки трохи замало нам давали їсти і доки вистачало нам домашніх харчів, то було добре, але як тільки вони кінчилися, тоді голод часом таки дошкулював, тим більше нам молодим, не привиклим до усталеної порції. На щастя, по двох тижнях до нас почали приїжджати перші відвідувачі, щоб батьки самі могли переконатися, як відбувається вишкіл, і харчів фактично не бракувало, бо майже постійно хтось мав додаткові запаси з дому. Тому що відвідувачі ніколи не приїжджали голіруч, тому в нас чомусь скоро прийнялася назва "баламути" на ті пакунки, що до нас привозили.

Щоб бути об'єктивним треба ствердити, що наші інструктори-німці на загал ставилися до нас добре, а за те, коли нас підкріпляли харчовими пакунками з дому, вони також із того користали. Як тільки закінчилися вступні інформації про військо, нас почали притискати щораз то більше і привчати до дисципліни. Інструктори часом ставали прикрі й, коли жартували з нами на дозвіллі, то в службі стали вимагати щораз більше. Деякі почали вживати до нас свою військову нецензурну термінологію. Нас виводили на площу вправ і гонили нами нераз таки добре.

Одного разу нам щось не виходило на вправах, ми повторяли то декілька разів і чим більше ми пробували — тим гірше виходило. Вправи ми звичайно робили спершу групами, потім чотами, а вкінці цілою сотнею. Коли нам не вийшло декілька разів, німець також почав сердитися і ганяючи нами кричав "бледес фольк", що в перекладі означало "дурний нарід". Нас це дуже обурило і по вправах ми вибрали делегацію, яка намагалася дістатися прямо до команданта сотні зі скаргою, що такий то підстаршина назвав весь український нарід "дурним". Делегацію очолив Вашкович, "шпіс" намагався переконати його, що підстаршина не мав зовсім на думці українського народу та що такий вислів уживають підстаршини і до німців. Але це нічого не помогло, делегація заявила, що німцям він так може говорити, але нам українцям — не сміє. Справа таки опинилася в команданта сотні й остаточно німцям інструкторам заборонено вживати образливих слів на адресу нас - добровольців, які мали образливе значення. І фактично вони були вже більш  обережні з нами, принайменше в нашій 10-ій сотні.

Щойно рік пізніше, коли в Нойгаммері летунські військові частини переходили піхотинський вишкіл, я мав нагоду почути, яку термінологію німецькі підстаршини вживали до своїх власних людей. Щойно тоді я знову пригадав собі історію із Гайделяґру, де ми стільки шуму наробили за зворот "бледес фольк", яке дійсно не відносилося до українського народу так, як це ми  інтерпретували.

Тим часом до Гайделяґру приїхав транспорт добровольців тих самих, які виїхали два дні перед нами до Брна. Для них спорожнили приміщення 3-ої і 11-ої сотень, яких знова розіпхали по кількох до всіх інших сотень. Так ян виявилось, у Брні не було жодних вишкільних курсів для початкуючих рекрутів дивізії "Галичини".



(Далі  буде)

Немає коментарів:

Дописати коментар