НА ПЕРИФЕРІЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ


Лев Шанковський


Гаврило Гордієнко, "Під щитом Марса". Спогади, том І. Філадельфія 1976, накл. автора, ст.
368, з чого 37 сторінок знимок і документів.

Українська наукова й мемуаристична література про визвольну війну українського народу в 1917-1920 рр. є доволі бідна. Історик є і буде бідний на джерела: документи, реляції, спогади, дослідні праці учасників і з майбутньої опресії його врятують хіба матеріяли, що зберігаються в большевицьких архівах і бібліотеках, якщо їх тимчасові власники, тим часом, не спалять. Можна сказати, що в загальному ґенерація визвольної війни 1917-1920 років ніяк не осоромила ґенерації визвольної війни в XVII столітті, під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Хмельничани, мужі вельми розумні й часто з дипломами закордонних академій, також не залишили по собі багато творів для висвітлення своєї доби. Головними джерелами для вивчення історії Хмельниччини й далі є мемуари різних польських офіцерів та звіти московських шпигунів, що вешталися по Україні. Все це разом показує на нехіть наших земляків і собі сказати своє слово.

Мабуть цю нехіть подолати захотів інж. Гаврило Гордієнко, учасник визвольної війни, бунчужний повстанського загону "Чорної хмари", аґроном-ботанік, відомий з популярних писань про "червону калину", чи "тиса" (збірник "Станиславівська земля"), і багатьох інших. Інж. Г. Гордієнко перейшов на емеритуру і взявся до писання своїх спогадів, що обійматимуть два томи. Саме тепер у Філядельфії вийшов том перший.

Гаврило Гордієнко (1921 р.), колишній Бунчужний "Чорної Хмари"

Треба сказати відразу, що спогади інж. Г. Гордієнка — це цінний, дуже цінний вклад у мемуаристику про визвольну війну. Цінність цього твору полягає, перш за все, в тому, що вона показує в широкій картині периферію визвольної війни. Це, насамперед, місто Запоріжжя (тоді воно називалося Олександрівським) і безпосередня його околиця. В Запоріжжі були наші УССуси, зустрічалися тут із Запоріжцями полк. П. Болбочана, була влада Центральної Ради й гетьмана, але вже в другій війні проти червоної Росії в Запоріжжі не було українських регулярних військ. Від Києва відділяло Південну Україну повстання от. М. Григор'єва, а в безпосередньому сусідстві Запоріжжя виросла в Гуляйполі, перезваному на Махноград, нова сила, загони "батька" Нестора Махна, що воювала під прапорами чорної анархії. В сучасному ліво-ліберальному й анархічному світі, Махно і махнівщина є дуже популярні, не тільки для свідомих своєї роботи чужинців, але й для деяких здезорієнтованих українських студентів. Спогади Г. Гордієнка є важливим джерелом для висвітлення історії махнівщини, бо ж він був безпосереднім очевидцем дій Махна і його "армії".

І треба ще сказати, що спогади Г. Гордієнка — це щось більше, ніж опис різних влад й окупацій у Запоріжжі, яких дійсно було багато. Влада мінялася, як рукавички. Гордієнко йде багато дальше: він починає від історії свого роду на тлі історії листа (Олександрівська-Запоріжжя) й області. Гордієнки "потомственний" рід у Запоріжжі: маленький Гаврило народився в хаті, що, як стверджено в 1910 році, стояла вже сто років і завжди належала Гордієнкам, єдиному родові цього прізвища в Запорожжі. Чи рід Гордієнків у Запорожжі був споріднений з відомим союзником гетьмана Івана Мазепи — Кошовим отаманом Запорізької Січі, Костем Гордієнком-Головком і звідки взялися Гордієнки в місті Запоріжжі, цього автор не знає.

Спогади Гордієнка — це дійсно широке полотно. Це епічня картина Запоріжжя е роки миру й роки революції. Розповідь ведеться спокійно, розмріяно, поважно, без зайвих емоцій. Літературознавці оцінять книгу "Під щитом Марса" з погляду її літературної вартости, але я скажу, що її читається легко і так цікаво, що годі від книжки відірватися. Крім суто регіональних характеристик, змальовано теж процеси, що мають загальноісторичне значення. Ось, берімо, наприклад, молодь. Про ступінь денаціоналізації Олександрівська за російського царату говорить факт, що молоді хлопці, які як звичайно бавляться у військо, тут, у безпосередньому сусідстві Хортиці, не бавилися в козаків, але в античних вояків, або, просто, в російських солдатів. Але вже 8-10 років пізніше, ці молоді хлопці тікають з дому (як тепер до кому у Каліфорнії) до українського війська або до українських повстанських загонів. Серед цих, що в доволі вчасному віку втік до "самокатної сотні" (сотня циклістів) 2-го пішого Запорізького полку полк. П. Болбачана, був теж автор названої книги.

У короткій рецензії на цю добру книжку, годі згадати про всі її добрі чи лихі сторінки. Можливо, що хтось репетуватиме, бо автор у своїй книзі не так написав, якби він хотів. Для мене, книжка Г. Гордієнка — це вершок об'єктивности. Вона правдива від початку до кінця, бо "ність свідомої неправди" в ній. Показано в ній широку картину Південної України в роках перед революцією і в роках революції, відповіджено на низку питань, які досі тривожать наші душі, зокрема на питання: Чому ми програли в нашій визвольній війні 1917-1920 рр. І досі ведеться суперечка, хто завинив у нашій поразці. Авторова й моя відповідь така: Завинили одні й другі. Коли хтось обвинувачує тільки одних, то це означає, що хоче скинути відповідальність за поразку на плечі других.

Книга інж. Гаврила Гордієнка цілком заслуговує на те, щоб її набути, пильно прочитати і ще за нашого життя відгукнутись на неї. Це й я зробив у цьому огляді.