середа, 26 жовтня 2016 р.

РЯТУНОК З ТОГО СВІТУ


Святослав ВАСИЛЬКО                     


                В другій половині грудня 1944 року одержано наказ зі Штабу Дивізії „Галичина" призначити кандидатів на старшинський вишкіл. Вимоги: середня чи неповно-середня освіта, бодай частинне знання німецької мови і фронтовий досвід. Всім тим вимогам я, на жаль, відповідав і вибір впав на мене. Я відмовлявся як міг, бо щойно повернув з підстаршинської школи в Лявенбурґу з ранґою „ротенфюрер". Ще під Бродами я постановив собі не лізти по військовій драбині, і „ротенфюрер" вже була навіть зависока ранґа для мене. В моїй компанії приятелі, як старшини так і підстаршини, намовляли мене не відмовлятися від школи, бо Дивізію можуть кинути на фронт кожної хвилини, а „ти, заки закінчиться вишкіл і заки причіплять тобі старшинські пагони на рамена, війна скінчиться". Я згодився, але пізніше переконався, що мої дорадники виявилися злими ворожбитами і незнайками. З нашої 1-ої сотні дивізійного постачання, якою командував Роман Долинський, призначили на вишкіл д-ра Богдана Левицького (він був пізніше в Ріміні головою правничого відділу), Зенона Мельничина, сина священика в м. Ходорів, і мене.

              На наше Різдво 1945 р. відвезли нас возом до Жіліни, де ми застали може з сотню кандидатів з різних частин. По короткій параді та патріотичних промовах відмарширували ми до залізничної стації, сподіваючись одержати пасажирські вагони, як пристало для майбутніх старшин. Пасажирських вагонів не було, але ми таки одержали деякі привілеї - підлога в товарових вагонах була встелена грубою верствою свіжого сіна. Наступного дня ми прибули до касарень у Познань-Трескав. Вранці я сподівався, як у Лявенбурґу, свистків і криків ставати на збірку, а почув тільки повідомлення куди йти на сніданок. Їдальня в розлогому приміщенні, застелені столи з ложками і виделками та усміхненою цивільною обслугою, як в найкращому готелі. Так само сталося з обідом і вечерою. Це почало мені дуже подобатися.

               Д-р Б. Левицький увечері в розмові висловив припущення, що нас дуже скоро вишлють на фронт, бо розпочався більшовицький наступ, після зайняття Варшави, на Познань-Берлін. Він уважав, що нам треба якнайскоріше виїхати зі школи до Дивізії. Так проминув один і другий день.

              Одного ранку, десь коло 4-ої години, оголошено алярм цілої школи і заряджено виходити на площу вправ зі всіма речами і зброєю. Тонкий шар снігу покрив землю з легким морозом і ми, тупцюючи, чекали. Нас неприємно вразило, коли побачили командування старшин-вишкільників, котрі заточувались і ледве трималися на ногах, немовби пиячили цілу ніч.

               Нарешті, почали вичитувати роди зброї і кандидатам доручили голоситися до того роду зброї, в якій вони служили: артилерія, сапери, скоростріли, ґранатомети, санітари, протитанкова зброя, транспорт і т. д. Д-р Богдан Левицький звернувся до мене і Мельничина й порадив, щоб ми не голосилися до якого-будь роду зброї, та щоб ми казали, що не говоримо по-німецьки, а він знає трохи німецьку мову. Кількох дивізійників, що нас слухали, заявили також, що будуть так само робити. Почали формування груп по родах зброї, і вкінці наша група, яких 12 вояків, залишилася стояти окремо. Один зі старшин, хитаючись, підійшов до нашої групи. Запитав, в якій зброї я вишколений. Я виструнчився і сказав: „Ніхтс ферштеген" і, вказавши головою на Левицького, додав: „Дольмечер". Він підійшов до Левицького і повторив запитання. Левицький, дещо сповільнено пояснив йому, що ми в Дивізії ще не закінчили вишколу і чомусь нас вислали сюди. Я ледве не вибухнув сміхом на таке маловірне пояснення. Офіцер подивився на Левицького захмурено, згодом усміхнувся, мовляв, „ми вже бачили не таких мудрагелів", вказав на мене і двох інших, щоб ми зголосилися в групі гранатометників, а Левицького і Зенона Мельничина з іншими післав до скорострільних груп. Я попав до групи, в якій інструктором був наш дивізійник-унтершарфюрер, прізвище якого я забув. (Існувало три роди ґранатометів т. зв. „ельґраве" - легкі ґранатомети, „емґраве" - середнього калібру (8 см) і „есґраве" - тяжкі ґранатомети (12 см), для яких треба транспорту). Я попав до групи „емґраве". Наш вишкіл тривав півтора години - інструктор пояснив, як приготовити ґранатомет до стріляння, вказав на частини, себто „боденблят" - плита, цівка, в яку всувається стрільно-ґранату, двоніжок для підпору цівки і триніжка з приладом до вимірювання далечини. Група складається звичайно з 6 вояків, старший групи, інші до ношення і обслуги, двох амуніційних, котрі носять по дві бляшані скриньки з трьома ґранатами в кожній. На запитання, коли ми будемо вчитися стріляти, офіцер-німець відповів, що вже пополудні будемо мати нагоду до стріляння...

                  Діставши залізні порції на два дні, ми поїхали до „Вартеляґер". Переїхавши мостом ріку Варту, півтора кілометра від ріки, ми розвантажилися і долучилися до окопів вермахту. Тонка верства снігу лежала на землі, всього кілька степенів морозу.

                 Нараз ми почули гуркіт більшовицьких танків, і наказ: „Фауст-патронен нах форне!"(Протипанцерні п'ястуки допереду!) Вирушило кількох вояків, а між ними дивізійник інж. Сильвестер Ремеза. Вскочивши в приготовану яму, він намірився на танк Т-34, який їхав на нього. Стрільно, замість у вежу, попало в гусеницю. Танк почав крутитися на одному місці. Але залога танка обстрілювала „героя", який не міг виставити голови з ями. Коли смеркло, залога залишила танк, а інж. Ремеза, перемерзлий і ледве живий, повернув до наших окопів.

                Пізно увечері підтягнулися більші з'єднання піхоти Червоної армії і ми відступили до правого берега Варти. Почалася стрілянина і артилерійські та ґранатометні стрільна рясно вибухали перед нами і поза нами в ріці, якою плили криги леду. (Це були, здається, наші Йорданські Свята -19 січня 45). Ручна зброя і „максими" нам не шкодили, бо беріг ріки нас хоронив.

               Ми обсервували міст, який був під сильним обстрілом з ручної зброї більшовиків. Вони не нищили моста артилерією, бо, очевидно, їм потрібний був міст для танків і піхоти. Аж десь коло четвертої години ранку стрілянина трохи вщухла і ми поспішно малими групами перебігли на другий берег ріки.

               До полудня тривала завзята стрілянина з обох боків. Вполудне прийшов наказ відступати в сторону Кістріну, де будувалася на скору руку оборонна лінія перед Берліном, а школа мала творити т. зв. „Ґефхтсфорпостен" - передні стежі, й стримувати наступ більшовиків, як довго можна. Наша й скорострільна групи зайняли на горбі проти мосту позиції і не допускали танки і піхоту перейти міст, а решта частин зі школи розтягнулися на кілька кілометрів вздовж лівого берега Варти. Ми встоялись на наших позиціях цілий день і цілу ніч аж до наступного вечера. Ані танки ані піхота не могли перейти міст, бо ми не щадили амуніції. Але й більшовики не дармували. Вони збудували міст на поромах і переправилися через ріку в кількох місцях, танками й піхотою та прорвалися вглиб терену. Пізно увечері ми відступили, щоб не бути окруженими. Кожної ночі ми проходили 10-15 км, бродячи ярами в глибокому снігу. Часто ми бачили й чули, як горою їхали танки з піхотою, а ми, причаївшись в ярах, в білих плахтах на наших мундирах, марширували пізніше за ними.

               Однієї ночі, після довгого і тяжкого маршу, ми опинилися раннім-ранком в одному сонному селі, щоб трохи відпочити, напитися гарячої кави та приготовити щось гарячого до їдження. Відступаючі частини вермахту мали наказ залишати нам консерви, хліб, масло чи маргарину, набої до скорострілів, крісів, ґранатометів та „фаустпатрони" і навіть пляшки з лікерами і горілкою. Їжа була звичайно замерзла, бо цілими ночами і днями були морози. В одній руці ми гризли замерзлий хліб, а в другій - замерзле масло чи консерву, що спричинювало страшну спрагу. Де було можливо, ми розтоплювали сніг в їдунках.

               Даремні були наші сподівання на відпочинок, бо ми вступили в село зі східної сторони, а з північної в'їхали три ворожі танки з піхотою. Почалася стрілянина. Один танк ушкоджено. Два інші зупинилися на краю села, а піхота розбіглася поміж хатами й пропав так потрібний відпочинок. Їх було замало, щоб завдати нам більших втрат, але стрілянина тривала аж до вечера. Пізно вночі ми покинули село, коли танки і піхота відступили. Після 24 годин без сну й відпочинку, почали ми знову тяжкий нічний марш, бродячи в деяких місцях у глибокому снігу. Коло 5 години вранці, вкрай замучені, рішили відпочити на чистому полі. Попереду, між кількома деревами, примістилася скорострільна чота, а наша ґранатометна оподалік від дерев знайшла своє місце, бо стріляти з ґранатометів можна тільки в чистому полі. З ранішньою відлигою почав падати густий клапатий сніг. Подалік стояла стодола з сіном і соломою. Два амуніційні вояки принесли два оберемки сухого сіна, розложили вогонь, щоб зварити з розтопленого снігу зупи і кави.

                 Я був вкрай втомлений, а проклята важка цівка натовкла мені боки й крижі. Я протоптав невелику заглибину в снігу на мій зріст, „позичив" трохи принесеного сіна, положився на нього, щоб трохи відпочити, заки заварять зупу. Не забув прив'язати кінець ременя від цівки до моєї руки, щоб не забути її в снігу, коли треба би було з поспіхом відступати. Кожний з нас відповідав головою за свою частину ґранатомета, бо загублена чи забута частина робила вже ґранатомет непридатним до стріляння.

                Падав густий сніг, і я попав відразу в глибокий сон. І сниться мені: я прийшов до своєї хати, відчинив до сіней двері, побачив, що в сінях стіни побілені білою фарбою. Відчиняючи двері до кімнати, завважив, що підлога вкрита грубим білим і пухким килимом, аж ноги встрягали в ньому. Меблі, навіть рамки образів були білі, все чистеньке, аж іскриться. Посередині кімнати стояла моя мама, дві сестри, Катерина й Оля, а також невістка Марія, дружина мойого старшого брата Стефана, котрого силою забрали до Дивізії. Під Бродами підчас прориву, тяжко поранений, загинув в липні 1944 року. Жінки, побачивши мене, кинулись до мене, щоб привітатися, але я наставив руки перед собою - хочу спати. Вони кинулися до ліжка і скоро накрили його білим килимом. Я положився на ліжко в мундирі, з черевиками. Вони знову почали накривати мене покривалом білим, аж очі разило. Починаючи від ніг тепло почало розходитися по моєму тілі. В той момент я почув якісь крики назовні, стріли і вибухи. Двері до кімнати відчинилися і в них появився мій брат Стефан в мундирі, без шолома. Він почав голосно кричати: „Славку, вставай, не спи, вставай-вставай-вставай!" За кожним словом відчиняв і сильним стукотом замикав двері. Я почав його прохати, щоб не гримав так сильно дверима, і дав мені трохи поспати, але він дальше кричав щоразу голосніше і гримав дверима: „Вставай - не спи!" Жінки стояли посеред кімнати і споглядали то на мене, то на двері. На їхніх обличчях малювався не то страх, не то здивування. На моє прохання, щоб вони втихомирили Стефана, вони не відповідали. Нарешті брат відчинив широкі двері і з цілої сили гримнув ними аж двері розламалися надвоє. Сильний подув вітру викинув мене з ліжка і я став на ноги.

               Стрільно з більшовицького ґранатомета розірвалося біля мене, і тільки те, що я лежав в сніговій ямі, врятувало мене від поранення чи смерти. Скочивши на ноги, я відразу впав у сніг. Корчі в ногах були такі сильні, що я аж зойкнув і почав розтирати коліна, щоб привернути циркуляцію крови, зорієнтувавшись відразу де я знаходжуся. Падіння у сніг врятувало мене від куль з „максима", які просвистіли над моєю головою. Не виставляючи голови зі снігу, я почав розгортати сніг одною рукою і прямувати в сторону дерев, звідки почув знайоме цокотіння скоростріла МҐ-42. Одною рукою розгортав сніг і час від часу розтирав ноги, бо друга рука була прив'язана ременем до цівки. Я відв'язав ремінь з руки і прив'язав до ноги. Тепер уже мав вільні дві руки, розгортав сніг, немовби плив у воді. Короткими скоками і паданням в сніг я опинився між деревами, де застав моїх гранатометників.

                  Почав я гостро дорікати їм: „Як могли залишити мене самого". Вони присягалися, що кричали за мною, але я немов крізь землю провалився. У той час я уже був під тонкою верствою свіжого снігу.

                  Цівка так натягнула мені ногу, що я через два дні відчував немовби мав одну ногу довшу.

                 Десь по двох тижнях з більшими і меншими пригодами ми дійшли до Кістріну і побачили новозбудовані укріплення, що мали стримати Червону армію від наступу на Берлін. На розпорядження Гіммлера, наша школа, чи радше недобитки, мала зібратися в Оранієнбурґу, недалеко Берліна, де ми мали дістати відзначення за хоробрість на фронті. З нашої сотні 120 вояків скорострільних і ґранатометних груп зібралося в Оранієнбурґу 48 недобитків, щасливо дісталися сюди також мої два приятелі, д-р Б. Левицький і Зенон Мельничин. Сюди також прийшло повідомлення з Дивізії, що я підвищений в ранзі до унтершарфюрера. Не було кому провести відзначення, бо всі три старшини зі школи загинули. Не було також часу нашити на мій мундир відзнак унтершарфюрера, бо прийшов наказ відіслати нас до Кляґенфурту в Австрії докінчувати вишкіл. Групами по 5-6 на один „маршбефель", ми через три дні пробивалися через Берлін, бо в той час відбувалося майже безперервне бомбардування столиці. Я мав адресу своєї мами і старшої сестри Катерини у Відні. Пізно вночі відбившись від своєї групи, я віднайшов їхню адресу. Це були найкращі три дні в моєму житті. Вони працювали в двох ресторанах, і я мав нагоду їсти два сніданки, обіди і вечері та підкріпитися на силах. Без офіційного дозволу я не міг довше затримуватися, бо міг бути заарештований, і навіть розстріляний, як дезертир.

                  У кватирі Ґестапо я одержав, як не дивно, без великих труднощів „маршбефель" до Дивізії, подавши подробиці зі старшинської школи і фронтових дій, про які Ґестапо було поінформоване. По приїзді до моєї частини в Дивізії я застав там також д-ра Левицького, котрий прибув день перед мною. Зі штабу Дивізії видали нам „маршбефель" до Кляґенфурту, в якому не було, на щастя, для нас зазначено, що ми були учасниками старшинської школи в Познань-Трескав. Коли по двох днях ми прибули до Кляґенфурту, школа вже виїхала день перед тим на фронт.

                   Я дальше вдавав, що в мене з німецькою мовою „ані в зуб'', а Б. Левицький, бувши правником, знав в кожній ситуації обернути все в нашу користь. Він твердив, що не знає, чому нас прислали сюди з Дивізії, і ми зі школою не маємо нічого спільного. Щоб нас позбутися, нас післали до якоїсь азербайджанської частини, яка стаціонувала в той час в північній Італії, недалеко містечка Пальманово. Звідтам, на прохання Б. Левицького, нас повернули до Дивізії.

                  Не поспішаючи, ми по тижневі прибули до нашої сотні, яка стаціонувала в Юґославії. Мені, як „заслуженому мандрівникові'' дали малу кімнату при сотенній канцелярії, щоб я відповідав на нічні телефони й не потрібно було тримати окремо для цих справ дижурного. Одного дня я дістав високу температуру, увечері відвідав мене лікар, котрий ствердив, що мій організам виснажений, я потребую відпочинку й кращого харчування. При розмові він поцікавився моїми переживаннями в останні місяці. Коли я розповів йому про „замерзання в снігу", він дуже поцікавися моментом, як тепло почало розходитися по моєму тілі. Він сказав, що бракувало ще 5-10 секунд, щоб тепло розійшлося по цілому тілі, тоді жодна сила вже мене не збудила б. Замерзання - це дуже приємна смерть в останніх хвилинах, бо людина не відчуває зимна. Про сон і появу мойого загинулого брата, він сказав, що лікарі натрапляють щораз частіше на цей феномен, який ще недосліджений.

                  Наступного дня гарячка не вщухала, і мене доставили до шпиталю в Марбурґу, бо підозрювали, що я в своїх мандрах набрався тифу. По трьох днях мене повернули до сотні, де я застав руїну, бо в моїй кімнаті спалили всі мої речі, включно з білизною, записками, ліжко і все, до чого я міг доторкнутися. Щоб не заразитися тифом!?

                 Перепрошували мене всі.

                 По війні я познайомився з багатою літературою на тему снів і привидів, коли померлі члени родини появлялися живим та остерігали їх перед різними навіть смертельними небезпеками.

                 Один приклад з книжки „Заметений шлях" Кузьми Каздоби: коли він молодим юнаком був заарештований разом з батьком в тридцятих роках і засланий на каторжні роботи в північний край, в крайній розпачі постановив відібрати собі життя. Одної ночі він вийшов з бараку зі шнуром в руках і за бараком закинув цей шнур на галузь дерева. В той час з'являється йому привид його померлої мами, котра остерігала його від поповнення тяжкого гріху відбирати собі життя, і тим врятувала його від смерти.

                 Мій рятунок з того світа прийшов також до мене, коли у сні появився мій загинулий брат.          


вівторок, 18 жовтня 2016 р.

СИЛА НАЦІОНАЛІЗМУ Є БІЛЬША ВІД КОМУНІЗМУ

 Фрагмент з революційних часів 1917-1918


Полк. Агатон ДОБРЯНСЬКИЙ

                  Перший перевишкіл старшин піхоти Дивізії „Галичина" відбувся влітку й восени 1943 року. На перевишкіл виїхали колишні старшини різних армій 18 липня 1943 року із Львова до Брна. Звідти повернулися до Гайделяґру, де були „спостерігачами" при рекрутському навчанні добровольців. 28 серпня прийняли присягу - один день перед присягою добровольців. Того самого дня від'їхали до Лєшан на перевишкіл. Прибули 2 вересня і вже 3 вересня відбувся товариський вечір, за інсценізацією поета, письменника й педагога Миколи Угрина-Безгрішного. Крім двох гумористичних скетчів, в одному з яких сот. Михайло Бриґідер подав перші „новини" з нової радіопрограми „Лєшани", а в другому представлено, як приїхав пан з міста (хор. Юрій Герасимів) на село рибу ловити, котрому придивляється ґазда (сотн. Дмитро Феркуняк). Хор курсантів співав: „Ой у лузі червона калина", „Стоїть, явір", „Ой, там за Дунаєм", „Вечірній дзвін". Майор Евген Побігущий прочитав доповідь: Дивізія „Галичина". Цікава була доповідь полк. Добрянського про подію з Трапезунту над Чорним морем з Визвольної війни, яку друкуємо.
                                                                                                                                      Редакція






                 З вибухом революції в російській імперії 1917 року передали більшовикам програмову спадщину по російському нігілізмові. В їх програмі, на перший погляд, соціялістично-комуністичній дрімала програма старого імперіялізму не білого, а червоного. Визнавці Маркса, серед яких чільними однодумцями були Ленін і Сталін, підпали вповні жидівському впливові. Втім, як розкладовий елемент взяли за ціль в першій мірі розложити імперію, тобто знищити адміністраційний апарат, військо, як революційну силу, а згодом використати каторжний елемент, збудувати при помочі незаписаного в історії людства терору таку силу, яка б помогла їм провести світову революцію.

               Оце було заложення. Переходжу до події, яка мала місце в Трапезунті над Чорним морем. Одержано відомість, що в цьому місті є сорок тисяч війська, в 90% української національности. Це військо на час змаги перемістилося на Україну з причини браку перевозових засобів. А це тому, що майже у цілій Чорноморській фльоті ведеться шалена боротьба - боротьба на життя і смерть між українськими і російськими моряками за опанування цієї ж фльоти. Певну скількість легких кораблів використовує шайка морських ватажків для власних цілей, послугуючись виключно грабежем і насильством. Сорок тисяч вояків вже дев'ятий день стоїть під Трапезунтом на узгір'ю без їжі і чекає на неминучу смерть, яка має прийти за три дні, від наступу турків. Турки заявили, що коли російські війська, що базуються під Трапезунтом не опустять до 14 днів цього побережжя, будуть знищені до послідного вояка.

              Гроза, немов чорна буря, находила на очі і на психічний стан вояків. Становище виїмкового ув'язнення сорока тисяч людей старалась більшовицько-комуністична мафія якнайкраще використати для своїх, знаних цілей. І ото висилає комуністична централя в Петрограді своїх сімох найсильніших тузів для захоплення частини і впровадження її в бій проти їхнього противника -України.

              Капітан корабля „Крейсер Карл" - Орленко, який не знав ні одного слова по-українськи, а був стовідсотковим українцем, згодився перевезти з Новоросійська представника Центральної Ради до Трапезунта в цілі рятування ситуації. Як капітан, так і представник - оба молоді. Гнались вони Чорним морем, мов два орли, рятувати орлят.

              Сама подія. На одному із горбів стіл. На ньому зміняються промовці з більшовицького табору, викидаючи повно піни з уст за переконливими фактами: „Ідіть, мовляв, рятувати здобутки революції - ось вам негайно кораблі, хліб, вода, їжа, тільки ставайте на нашому боці!"

               Сорок тисяч людей, голодних, спрагнених дожидалось моменту, коли сьомий і послідний ватажок скінчить промову та дадуть їм остаточно щось з'їсти і посадять на кораблі та відвезуть хвилями Чорного моря до берегів рідної землі. В хвилі, коли залунало посліднє „Гура" як оклик згоди на пропозицію комуністів - вийшов на горбок представник Центральної Ради - українського правительства з Києва.

               Зібраним було прикро слухати ще восьмого, одначе перші його слова українською мовою моментально насторожили їх увагу. Пропозиція цього молодця була ось яка:

             - Українці, я українець, а не москаль, ані жид. Прибув до вас від рамени українського уряду, говоритиму п'ять хвилин. Ставлю до вас вимогу, а саме: по закінченні моєї промови ви є зобов'язані на цьому місці, де стою, мене постріляти. Стріляйте цільно і добре глядіть по вистрілі. Якщо помітите бодай маленьку трусливість на мойому обличчі, що відхилюсь вправо, чи вліво від перелітаючих куль, коли ранений скривлюсь - тоді це все, що я сказав, є обманом. Одначе, якщо до послідної хвилі життя задержу строгість рис і відвагу - тоді знайте, що те, що сказав, мусить бути виконане, бо в сказаному лежить єдиний рятунок життя сорок тисяч вас, громадян України. Зачинаю: Сини України! Вас дожидають! Мати сина, батька діти, жінка чоловіка, сестра брата, дівчина нареченого. Дожидають з тугою. Уважають вас пропавшими. На Україні запалили вогонь знищення і руїни отакі саме ватажки, як до вас тут промовляли. Ваші господарства і хутори в полум'ях. Спішіть на оборону. Вам від цього місця до послуг корабель „Крейсер Карл", який дозволить кожний проїжджаючий корабель задержатись, а ви становитимете залогу. Вас відвезуть до Новоросійська хвилями вашого моря, а звідси залізницею у рідні сторони. Спішіть на рятунок Україні! Я скінчив".

                Молодець випрямився, обличчя в нього сіяло радістю. В чорноморській масі запанувала тиша. Посліднє його слово: „Я готовий! Стріляйте!"

                Більшовицькі ватажки з напруженням слідкували за рішенням маси. Впало три стріли. І пролетіло біля голови і рамен представника. Він не порухнувся. Аж нараз вирвалось з грудей багатьох тисяч:

               „Не смій! Не руш! Ми на Україну! Ми до рідних! Це наша, рідна, українська душа говорила до нас. Нас кличе рідна земля до оборони!"

                Ватажків в мить не стало. Вояків заладовано на кораблі і відвезено до Новоросійська. Хвилі Чорного моря на своїх хребтах несли пісню сорокатисячної маси вертаючих українців в рідні сторони.

неділя, 16 жовтня 2016 р.

ЗАБУТИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОКОСТ ТА УКРАЇНОФІЛЬСТВО

Петро ГРИЦАК

               Недавно минуло 90 років від таких пам'ятних подій, як погром українського населення в Галичині в 1914-15 рр., при помочі польської адміністрації Галичини та мадярського війська (понад 70 000 жертв) і депортацій свідомих українців при московському відступі з Галичини у 1915 р. * (Понад 12 000 вивезено як „закладників").Тоді також дійшло до майже поголовного вивозу українського населення з Холмщини, Підляшшя та частини Волині, підчас евакуації російських військ із тих територій (кілька сот тисяч людей). Для української Галичини, яка тоді начисляла всього три і пів мільйона людей, це були великі удари. Дуже можливо, що без тих масових насильств та депортацій, галицькі українці виграли би визвольні змагання у 1918-19 рр. Варто про це подумати сьогодні, 87 років після першого проголошення незалежности.

               На початку першої світової війни московські полчища в серпні 1914 р. вдарили переважаючими силами на Галичину, яку вони хотіли за всяку ціну здобути блискавичним наступом. Це було як із престижних оглядів, так і щоб „назавжди" зліквідувати небезпечне для Росії гніздо „мазепинців". Австрійська армія не була у стані витримати цього удару й почала відступати. Вже 3 вересня москалі зайняли Львів та зближалися до великої австрійської твердині Перемишля. В Галичині почалася паніка. Серед опанованої поляками адміністрації почалася кампанія проти ніби-то відповідальних за всі військові неуспіхи шпіонів та саботажників - тоді т. зв. „москвофілів". Одначе тільки мала частина населення Галичини себе уважала етнічними росіянами, які вперто старалися говорити по-російськи. Їх популярно звали поляки „старорусинами", а інших просто „кацапами". Рух цей був підтримуваний не тільки поляками, згідно з ідеєю „пусць русіна на русіна" (для протиставлення їх українцям), але також царськими субсидіями. Поляки, маючи у своїх руках місцеву владу, на чолі з намісником Коритовським, потрапили зручно використати замішання й безголов'я в запіллі відступаючої австрійської армії, щоб почати систематичну кампанію арештувань, наглих судів та депортацій проти вищезгаданих москвофілів, хитромудро долучивши до того багато свідомих українців. При тому мали вони сильне попертя від частини військової влади, а спеціяльно від мадярів, які мали в той час свої окремі більші військові з'єднання в Галичині.

               Мадяри (звані поляками по-родинному „братанки") гордо любили хвалитися, що вони були ніби-то нащадками легендарних гунів,та хотіли в якийсь спосіб відімститися на москалях за їх поміч при здавленні мадярської революції в 1848 р. Вони мішали назву місцевого населення „русин", як тоді нераз називали себе галицькі українці, з національним означенням москалів („орос" по-мадярському значить „руский"), й були взагалі схильні до всяких ексцесів садистичного характеру, як масове вішання людей на деревах та телеграфічних стовпах. В Перемишлі переходячий відділ мадярської кавалерії зарубав 43 українців на вулиці „на Бузьку" 15 вересня 1914 року. Їх якраз вели, скованих, тою вулицею до тюрми. Мадярів мало під'юдити до того місцеве міське шумовиння. На тім місці стояв на тротуарі хрест ще у 1930-х роках. Ще малим хлопцем, нераз переходячи попри той хрест, автор слухав оповідання людей, як то сталося. Це не був одначе якийсь ізольований випадок, як це було пізніше широко обговорюване в австрійському парляменті послом від перемиської округи, В. Загайкевичем, то були неймовірні звірства мадярів у Галичині. І. Нагаєвський подає у своїй " Історії Української держави двадцятого століття ", що разом на смерть тоді закатовано 36 000 українців, а інших 36 000 депортовано до концентраційних таборів. Один із цих таборів був у Талєрґофі, де наші люди просиділи кілька років, заки їх випустили. Тільки мала частина тих людей була дійсно москвофілами. Та й серед москвофілів найвище тільки одиниці могли бути шпигунами.

                  Друга хвиля арештів, екзекуцій та депортацій мала місце при поверненні австрійської влади до Галичини влітку 1915 року, як також при відступі москалів з Галичини. Тоді забрано понад 12 000 свідомих українців як закладників. Їх звільнено з арешту щойно у 1917 р., вже за революції. Був це намір фізично винищити українську інтеліґенцію адміністративно „одним махом", і це служило напевно пізніше в СРСР прикладом вирішувати скомпліковані проблеми „національностей" при помочі масових депортацій та „виміни населення". На жаль, масова евакуація Холмщини, Підляшшя та західної Волині мала для українців дуже небажані наслідки на довшу мету. Крім загального зубожіння тих околиць, багато людей ніколи не повернулося на попереднє місце замешкання, згинувши в роки революції від хворіб та поганого трактування. Оскільки тут розходилося про сотні тисяч людей, такі втрати сильно причинилися до втрати української більшости на Холмщині та на Підляшшю. Безглуздий жорстокий розпорядок про виселення маси населення з тих околиць видав тодішний міністер оборони, ніби „на підставі досвіду з кампанією проти Наполеона" у 1812 р.

                Ще одна справа була тоді дуже актуальна - справа повернення українських полонених бувшої австрійської армії. їх тоді було понад 80 000 в Італії, і, правдоподібно, вдруге стільки в російському полоні, головно на Сибірі і в Туркестані. Така скількість полонених у військовому віці сильно знизила демографічний потенціял Галичини, тоді як із польських полонених в Італії та із польсько-американських добровольців зорганізовано т. зв. „Армію Галера", яку зформовано ніби тільки для боротьби з більшовизмом. Одначе, поляки в критичний момент використали стотисячну Армію Галера, щоб перемогти Українську Галицьку Армію у травні та червні 1919 р.

                Вищезгадані людські втрати української Галичини, разом із полоненими, які не могли на час повернутися, щоб узяти участь у визвольних змаганнях у 1918-19 роках, виносять 324 000 осіб, досить консервативно обчисливши, 9,2% українського населення. Тому можна погодитися із І. Нагаєвським, що перемога галицьких українців була можлива, якби не забутий сьогодні „голокост".

                  Батько автора Е. Грицак був одним із галицьких закладників, а мама сама виселена з Волині. Вони повернулися до Галичини щойно 1922р.

                   Італійські полонені поверталися не скорше, як у 1920 р. Поворотці з російської неволі верталися поволі, часом 10-15 років пізніше, сильно проріджені пошестю тифу. З ретроспекту можна сказати, що московська армія не потребувала розвідчих послуг від аматорів-москвофілів, бо мала своїх шпигунів в самому австрійському генеральному штабі. Тому сьогодні ясно, що історія із москвофілами-зрадниками була чисто політичною аферою, скерованою в першій мірі проти галицьких українців.

                  Варто згадати, що відомий у цілому світі чеський автор Я. Гашек перебував у Галичині в 1914-15 роках. Він занотував масові денонсування українців, їхні арешти, депортації та сумарні екзекуції тодішньою адміністрацією. Він служив в австрійській армії в Перемишлі, й був очевидцем тих подій.

                  Тому слід уважати хибним погляд О. Субтельного, який у своїй „Історії України" твердить що вищезгадані сумні події в Галичині в 1914-15 роках мали місце ніби через доноси „українофілів" на „москвофілів" (за австрійської влади) та „москвофілів" на „українофілів" (за московської окупації). Тодішні страшні, нечувані на той час у кульурному світі репресії над українським населенням Галичини були вислідом державної політики двох імперій, де особисті антагонізми серед українців не відігравали жодної ролі. З імперіяльної точки погляду, ті репресії були частково успішними, бо потрапили відложити прихід української самостійности на більше, як 75 років.

                  Цікаво написана „Історія України" О. Субтельного, що появилася англійською мовою в 1988 році, дає певним ворожим до всього українства колам підставу твердити, що підчас першої світової війни український рух у Галичині був боротьбою між „українофілами" та „москвофілами", ставлячи українців (чи тільки „українофілів"?) на ту саму площину з „москвофілами". Відомо, що москвофіли уважали себе етнічними росіянами, й пізніше нераз виступали проти української державности (при підтримці поляків) ніби від імені всіх галицьких українців, перед представниками Антанти, коли мала рішатися справа державного статусу Галичини у 20-их роках. Можна мати навіть застереження до самого вживання слова „українофіл" замість (галицький) українець. В той час було можна знайти в Австрії немало людей інших національностей (австрійських німців, чехів), які були добре поінформовані про існування українців у Галичині, та які були нераз „українофілами", але ніхто на них за те не доносив чи їх арештував.

                 Мало того, що ще за Австрії українці були одною із 11-ти офіціяльно визнаних національностей, ще досі панує серед деяких росіян переконання, що це є властиво тільки „українофіли", збаламучені етнічні росіяни. Такі переконання були також, на жаль, пануючими донедавна серед багатьох американських „совєтологів" та „кремльологів". Самого автора цієї статті пару разів пробували переконати американці з академічних кіл, що він є властиво росіянин (рашен), у цілком добрій вірі. „Історія України" О. Субтельного скористає, якщо справа „українофілів" як донощиків на „москвофілів" буде краще вияснена.

                 Недавно (17 березня 2005) помер визначний американський політичний теоретик і дипломат, Дж. Кеннан, у віці 101 років. Він використовував „до крайности" всі аргументи „українофільства", будучи вповні переконаним противником українських політичних аспірацій. Був затверділим непередрішенцем та ідеологом відомої політики „стримування" („контейнмент") супроти СРСР, яка стала від 1949 р. офіціяльною політикою США. Ця політика була настілки успішною, що довела у 1991 р. до розпаду СРСР через внутрішні протиріччя. Була також відповідальною за відому промову президента США Буша І в Києві, де він відверто виступив проти концепту української незалежности: три тижні перед її проголошенням.

_______________
* Одною з евакуйованих, мабуть, з Перемищини була Ніна Кухарчук - майбутня друга дружина Нікіти Хрущова. Як розповіла Хрущових дочка Рада, її мати була українка з Галичини. Вона вчащала до гімназії, коли дівчат вивезли до Одеси. Вступила в члени партії вже у 1917 році, брала участь в польському поході Тухачевського, закінчила гімназію після революції. Згодом закінчила партійні курси в Москві. Познайомилася з Нікітою в Донбасі. Їхнього шлюбу не зареєстровано й вона затримала своє дівоче прізвище все життя. - Ред.

 
Сестри Лена і Рада в українських вишиванках.


субота, 15 жовтня 2016 р.

ВОЮВАВ У „ГАЛИЧИНІ"? РОЗСТРІЛЯТИ...


                У не такому вже далекому радянському минулому, в добу жорстокого московсько-
більшовицького тоталітаризму, поміж довірених людей передавалась півголосом з уст до уст така розповідь. Після битви під Бродами в липні 1944 року темної ночі прийшов до рідного села, до батьківської хати син, який служив у дивізії „Галичина". То була велика несподіванка. Радість, тривога, жах і переляк переплелися воєдино. Щоб таке усвідомити і збагнути, треба було пережити. Але, не дай Боже, нікому через таке пройти.

                 Саме у той час, влітку 1944-го, тривала мобілізація в Радянську армію. Колишній вояк-дивізійник з групою односельчан змушений був йти у радянську армію. Згодом в
„учебці" з числа призваних галичан формували військові частини. Спецслужба вислідила колишнього дивізійника. Не було ні слідства, ні суду. Перед вишикуваним строєм колишнього дивізійника розстріляли.

                 У той далекий час цю розповідь я вважав за леґенду. Та недавно, у розмові з друзями, несподівано для себе з'ясував, що почута колись розповідь - не леґенда, а правда.

                  Біля Микулинців є маленьке село Кривки. Ще за Польщі там проживала родина хліборобів із шести осіб - батько, мати і четверо дітей. Третьою дитиною у сім'ї був Василь Михайлович Хитрий, 1926 р. н. У Микулинцях він закінчив шість класів місцевої школи. Навчання у сьомому класі збіглося з початком польсько-німецької війни. 17 вересня 1939 р. неочікувано державна влада в краї помінялась з польської на радянську. У школі Василь вчився на „відмінно", мав добрий музичний слух і чудовий голос. Співав у шкільному хорі, грав на скрипці й на дозвіллі малював. Дружив з ровесниками, був товариський і компанійський.

                  У перші дні після „визволення" польські крамниці і магазини спорожніли. Бракувало товарів першої необхідности. У листопаді 1939 р. прийшло розпорядження хліборобам здавати хліб державі, так званий контингент. З початком лютого 1940-го поїхали на схід перші залізничні ешелони з депортованими. У квітні цього ж року почалась „добровільна" позика громадянами грошей державі. Восени 1940-го на військову службу др Червоної армії призвали хлопців 1917-1919 років народження. І на доповнення до цього почалась насильницька колективізація сільського господарства. Більшовицька влада з перших днів своєї присутности в нашому краї діяла з нечуваною жорстокістю. Почались арешти світської і духовної інтеліґенції. Ночами, тихо, без розголосу зникали і пропадали безслідно поодинокі особи, цілі родини, яких ешелонами вивозили до Сибіру. Повсюди панував страх. Коли й скільки людей було знищено з 17 вересня 1939 р. по 2 липня 1941 р. - важко встановити.

               У неділю 22 червня 1941 р. почалася німецько-радянська війна. На світанку 2 липня 1941 року „визволителі" втекли з Тернополя. Місто зайняли німецькі війська.

               Василь Хитрий вчився в Тернопільській гімназії. Спочатку німці мали успіх і просувалися на схід. Але під Сталінґрадом вони зазнали відчутної поразки. Стало зрозуміло, що Німеччина програє війну. Та це не означало перемоги більшовицької Росії. Були певні сподівання, що дійде до війни між західними союзниками та СРСР. А тому для боротьби українцям потрібно готувати власне військо.


 Василь Хитрий з сестрою Ганною


               За таких обставин у квітні 1943 р. і було створено дивізію „Галичина". З великого числа добровольців вибрали майже 15 000 юнаків. У їхніх рядах був і Василь Хитрий. Військовий вишкіл тривав понад рік. На початку липня 1944 р. дивізія „Галичина" чисельністю 11 000 вояків зайняла оборону на фронті під Бродами. А вже з 11 по 21 липня 1944 р. тривали жорстокі кровопролитні бої. Оточення. Котел. І трагіча поразка.

                Василь Хитрий був у числі тих вояків, які опинилися в радянських тилах. Він ночами з великими труднощами пробирався до батьківської хати у рідне село. Тим часом уже тривала мобілізація. Михайло Хитрий разом з синами Володимиром і Василем змушені були іти в радянську армію. У Білій Церкві, де формувался військова частина, Василя несподівано затримали. Негайно вишикували військову частину. Перед строєм зачитали, що Василь Хитрий - колишній вояк дивізії „Галичина", і тут же розстріляли юнака на очах рідних - тата і брата.


Нестор ЧОРНИЙ 
м. Тернопіль

ДО ІСТОРІЇ 5-ої СОТНІ 29-го ПОЛКУ

Роман ЯНІЦЬКИЙ                       

                У жовтні 1944 року 5-та сотня виїхала з Нойгаммеру до с. Оходніца у Словаччині. У виправі („Айнзац") в околиці Ердутки (на схід від м. Кесуцке Нове Место, на північ від м. Нова Бистрица), прибувши до села перед вирушенням в гори для прочищення місцевости, сотня заквартирувала на нічліг. Один рій під командою роттенфюрера, німця, примістився в хаті на краю села. Два вартові, нічого не підозріваючи, ходили біля брами в паркані за городом. До них підкралися партизани з лісу й заскочили їх та обеззброїли. Зачекали на час зміни варти. Коли зміна прийшла, вони їх теж обеззброїли, підійшли до вікна й кинули досередини кімнати гранати, та одночасно вартових постріляли.         

                Під час розстрілу один вартовий зімлів. На нього попадали мертві товариші. Згодом він сховався біля шопи під тиками. Коли заалярмована сотня прийшла на місце нападу, він, до краю потрясений, розповів що сталося.

                Чотирьох вояків поховано на кладовищі села. Я нігде не зустрічав у спогадах чи звітах, щоб хтось відвідав їхні могили й поставив пам'ятник.

                Опісля сотню перенесено до 31-го полку як 11-ту, яка примістилася в с. Ощадніца. З цієї сотні командир чоти старший десятник Ґрунтовський (з Конюхова) покохав дівчину в с. Оходніца й коли дивізія вимаршувала з Словаччини, залишився. Залишився у Словаччині теж стрілець Зварич із Збоїск.

               В сотні служив десятник Яґнич, народжений у Відні, а до гімназії вчащав у Станиславові. На Словенії, коли ми зійшли на південну сторону одної гори, він сів відпочити під копицею сіна. Снайперова куля прошила йому серце. Похований недалеко Любляни.



Сидить дес. Яґнич, стоять зліва: Роман Кухар (Львів), Роман Хоміцький (Львів), Зварич.




Старший дес. Ґрунтовський (сидить), за ним тоїть Яґнич, біля нього, справа, Роман Хоміцький.

четвер, 13 жовтня 2016 р.

ТАБОР УКРАЇНСЬКИХ ПОЛОНЕНИХ


Ріміні-Італія                                                                                           Табор, дня 3.4.1946 р.

               
КОМАНДА ТАБОРУ
_______________________________           
ДО СВІТЛІШОГО ОТЦЯ ПІЯ XII                                                                 РИМ - ВАТИКАН


                   Святіший Отче!

                   Ваша історична ініціятива для з'єднання стремлінь всього християнського світу у напрямі остаточного поборення зла, що загрожує вже не тільки поодиноким народам, чи державам, але цілому світові і його величній культурі, побудованій на ґранітних основах церкви Христової, Ваша найвища ініціятива в обороні одної із віток великої церкви Христової, Церкви греко-католицької, зокрема на українських землях, що находяться сьогодні в цілості під найстрашнішим в історії світу терором і насиллям варварського, північного наїздника, Ваша ініціятива, Святіший Отче, спонукала нас, горстку тих, що із зброєю в руці старались втілити ідеали виховання Христового в життя, зложити Вам поклін і подяку, особливо тепер, коли серед розбурханого, повоєнного моря так сильно відчуваємо ми наше осамітнення, осамітнення всього українського народу у нерівній боротьбі за Бога, Віру і Волю.

                  Ми віримо твердо, що Ваша ініціятива, Святіший Отче, започаткована Вашою Енциклікою з дня 23 грудня 1945 р., покладе ясні і рішучі основи під новий хрестоносний, духовий похід християнського людства проти деструкції і нігілізму, варварського вчення комунізму. У духовій і фізичній боротьбі проти цієї злощасної науки стоїть від тридцяти літ весь український нарід, що перший із народів світу розпізнав його фальшиве, облудне обличчя і загрозу, що скривається під його писаними гаслами та теоріями. У проводі українського народу стоїть його Церква, морально оперта об величну Христову Будівлю і з'єднана із нею вірою в одного Бога і в одні Його ідеали. Українська православна Церква перестала існувати під ударами большевизму. Українська греко-католицька Церква сьогодні піддана найважчому теророві за це, що вона осмілилась українському народові додавати віри і надії на остаточну побіду Христових заповідей. Єрархи української греко-католицької Церкви сьогодні на вигнанні або розстріляні. Тисячі священиків піддані переслідуванням, так моральним як і фізичним. Тисячі вірних заслано у сибірські тундри, розстріляно і знищено. На українських землях сьогодні шаліє нечуваний терор, що його ціллю є знищити не тільки греко-католицьку Церкву але й весь український нарід. Тому з тимбільшою вагою і пошаною приняли ми Ваш голос, Святіший Отче, що не тільки осуджує і відкидає всі єретичні наклепи на греко-католицьку Церкву, але й її єрархам, священикам і вірним додає сили до поборення труднощів та надії на остаточну перемогу Христових ідеалів у нашому світі.

                  Ми, дев'ятьтисячний прошарок українського народу, що взяв зброю у руки за виборення свободи віри та думки свойому краєві, находимось сьогодні під опікою англійської королівської влади, якій ми віддали себе після капітуляції на східному фронті. Перед нашим відвічним ворогом ми зброї не склали і не складемо. Противно, ми готові боротись з ним дальше аж до повної побіди світла над темінню, правди над неправдою. Ми готові в кожний момент, в обороні ідеалів Христової Церкви підняти знов зброю і не жаліти ні трудів ні життя, бо ми знаємо, за що ми боремось, ми знаємо за що ми зброю у руки брали. Ми будемо цю боротьбу продовжувати і тому ми з радістю вітаємо солідарність культурного, християнського світу з нами у цій важкій і рішальній боротьбі.

                Табор українських інтернованих вояків, що боровся лише на східному фронті проти ворога своєї віри та свого народу і жодним вчинком не сплямив своєї чести супроти західних аліянтів, - б'є чолом і складає Вам щиру подяку з глибини свого скривавленого серця за Ваше Боже Благословення, яке торжественно передав на спеціяльному Богослуженню о. д-р Кушнір, представник об'єднаних Комітетів Українців Американського Континенту.

                 Весь світ стає сьогодні, під Вашим прапором, Святіший Отче, проти вандальських ідей агресивного большевизму, весь світ стає проти злочинних ідей комунізму, що довів до звиродніння цілих суспільних шарів, до звиродніння здобутків тисячолітної культури людства, що в її розвитку Христова Церква займала провідну ролю. Ми, українські полонені, горяче вітаємо Ваш рішучий крок, Святіший Отче, вітаємо як представники цього народу, що найбільше від большевизму потерпів і що найдовше і найрішучіше з ним бореться. Так званий „уряд" Совітської України не репрезентують люди, що їх ідеалом є ідеям Церкви Христової, ми не можемо піддаватись впливові і юрисдикції цих людей. Ми не хочемо вертати до країни, що сьогодні не є нашою батьківщиною, ми не хочемо вертати до країни, що сьогодні стала гірше як колонією воюючого, московського большевизму. Ми проти цього підняли зброю і тільки як вояки, із зброєю в руках після остаточної побіди над ворогом можемо повернути. Сьогодні ми примушені вважати нашою батьківщиною цю державу, що забезпечить нам свободи, за які ми воювали, свободу віри, слова і думки, що забезпечить нам право до життя і до громадянства. Нашою духовою опікункою ми вважаємо Христову Церкву під Вашим Святішим Проводом, Святіший Отче, Церкву, за ідеали якої ми пролили море власної крові і готові надальше не жаліти жертв для побіди її святих ідеалів. Наш ідеалізм випливає з Христового виховання і в ім'я цього ідеалізму ми не зупинимось перед ніякими трудами, ніякими перешкодами, а доложимо всіх зусиль, щоб Ваша історична ініціятива, Святіший Отче, увінчалась остаточною перемогою Христової Науки над темінню злочинних ідей комунізму.

                   Бог нам допоможе!
На доручення табору:

               Реф. духової опіки табору                                                      
                 та гр.-кат. парох
                / пор. Е. Кордуба /                                      



              Генштабу пполк. Укр. Арм.
               і командант табору
              / Р. Долинський /






Табор Українських Полонених                                    Ріміні, дня 12 лютого 46.

                Ріміні-Італія

До міністра закорд. справ В. Британії Вш. п. Ернеста Бевіна - Лондон. До ВШановної пані Елеонори Рузвельт - через Лондон.                  

                    Довідавшись з преси про Ваш високогуманітарний вчинок, зроблений Вами в діяльності УНО [United Nations Organization. - Ред.] у справі захисту політичних втікачів зі східних теренів - ми, 10 тисяч українських інтернованих вояків, що билися частинно при боці німецької армії проти большевиків, а частинно як Українська Повстанча Армія (УПА) бились і проти німців і проти комуністів, складаємо найсердечнішу подяку і признання Ваших заходів як чин, що базується на дійсно демократичних засадах. Ми майже всі походимо зі Західних Теренів України (кол. Галичина) і ніколи до Совітського Союзу не належали і совітськими громадянами не були і бути не хочемо. Ми є репрезентантами того покоління та ідеї, що в 1917 р. на самому початку підняли прапор боротьби проти комуністів, які перші нарушили ідеї, проголошені деклярацією пок. Президентом США Вільзоном після першої світової війни. Ми свідомі того, що кожний чесний член своєї нації є той, який при всіх обставинах працює у своєму народі на його землі батьківщині. Нам однако цю батьківщину відобрали проти волі цілого народу. Ми є тими репрезентантами, які ніколи не сприймуть комуністичних ідей, навіть, щоби прийшлося ціле життя прожити на чужині, поза батьківщиною. Нас на батьківщині чекає смерть або досмертна каторга в тундрах дикої Сибірі, на якій майже кожний з нас має родича, який опинився там тому, що смів лише думати інакше.

                    Це було причиною того, що частина з нас стала навіть при боці німців зі зброєю в руках проти комуністичного тоталітаризму, боротьби з яким ми не заперестали від 1917 року будьто збройно, будьто ідейно. Ми застерегли собі документально в німецькій головній військовій команді примінення нашої зброї виключно на східному фронті. Цеї умови німці хоч-не-хоч були змушені дотримати, а наша куля не досягнула в цій війні ані одного жовніра не совєтської армії, і в день розвалу гітлерівської Німеччини ми перекинулись всі на полуднє до бритійської армії, якій і зложили зброю.

                  Ми сподіваємося, що в ім'я принципових ідей демократизму, на яких базуються потуги аліянтських держав: Великої Британії і США, державний устрій яких став взірцем для українського народу ще в 1917 р. - уряди тих держав візьмуть під захист людей, злочином яких є лише те, що вони волять західно-європейський демократичний устрій, за який вони безнастанно всіма засобами боряться від 1917 року, чим східний комуністично-тоталістичний режим.

                  Від імені Табору Українських Інтернованих:

Р. Долинський - пполковник Укр. Армії                      
С. Яськевич - сотник Укр. Армії
Б. Підгайний - сотник Укр. Армії

Зам. Вислано телеграмою через гол. брит. к-ду в Річіоне в англійському перекладі дня 18.2.1946.


понеділок, 3 жовтня 2016 р.

ППОЛК. РОМАН ДОЛИНСЬКИЙ


                   Підполковник Роман Долинський єдиний, відомий нам, старшина Дивізії, який був теж старшиною Української Галицької Армії та офіцером Червоної Армії. Він залишив по собі цінні спомини з свого життя в Радянській Україні, які після його смерти 13 березня 1961 року „віднайшлися". Написав їх в 1947 році в Ріміні та 1948 році в Англії. Це чотири окремі трагічні епізоди, написані талановито у літературній формі. Підписав їх псевдонімом Р. М. Беркут. 

                  У „Різдвяній ночі" він описує сон в концтаборі в північному Сибіру, в якому його відвідують дружина і дочка. Приснився цей сон, як він пізніше довідався, у день, коли його дружину з дочкою вивезли на схід тому, що вона відмовилася взяти розлуку з своїм мужем.

                  У „Пеклі на землі" - драматичне з'ясування щоденника його дочки, після його арешту й аж до їхнього прибуття до місцевості 200 км від Челябінська.

                  „Один з мільйонів" - уривок із споминів „ Тернистим шляхом " якого в цілості немає - це опис життя в таборі 200 км від Верховянська, в басейні р. Єни „одного з мільйонів" селянина Василя Ткаченка, який там загинув.

                У найдовшому спомині „Перлина в болоті" автор ґрафічно описує життя в Києві, повне трагедій і жорстокості Лії К.

                 Ці історичні спомини-документи жорстокого часу переслідувань українців варт опублікувати.        

                  Роман Долинський втік з Сибіру після шестирічного ув'язнення. Як пише: „...тинявся деякий час по Україні". Щодо його мундиру, про який пише Василь Пелехатий, Р. Долинський згадує після одного інциденту в поїзді: „...після цього епізоду, ми ґрунтовно змінили свій зовнішній вигляд. Їхали ми в піввійськових, пересічного совіцького типу, шинелях і піввійськових картузах, а висіли вранці в Кам'янці в куртках і шапках цивільного типу". Мабуть, у цьому „мундирі" він з'явився у Бережанах. 
                                                                    
                 Як доповнення до "кількох слів" В. Пелехатого, друкуємо життєпис пполк. Романа Долинського з книги „Українська Галицька Армія" текст двох листів від полонених у Ріміні, підписаних ним як комендантом табору, до Папи Римського, пані Елеонор Рузвелт й міністра закордонних справ Великої Британії.

                                                                                                                         Редакція


                  Долинський Роман, хорунжий УГА. Народився 30 квітня 1900 року* в Городенці. Гімназію закінчив у Львові в 1918 р., а університет (Інститут шляхобудівництва) в Києві в 1931-35 рр. По вишколі в коші в Бережанах, в складі 3 Бережанської бриґади, як підхорунжий, брав участь в боях під Львовом, а перед чортківською офензивою був приділений як командант скорострільної сотні в ранзі хорунжого до 2-ої Коломийської бриґади, з якою здобував Підгайці, Бережани. В бою під Києвом був смертельно ранений і попав в большевицький полон. Непритомного большевики, відступаючи, підняли як свого та доставили санітарним потягом в Москву, а далі в Казань. Після виздоровлення при кінці 1920 р., коли вияснилось, що він старшина УГА, з групою інших підозрілих та ненадійних відправлений був в Кожухівський концтабір під Москвою, з якого через кілька місяців втік з товаришем до Києва. Через кілька місяців, коли організувалась школа червоних старшин з українською викладовою мовою, вступив з декількома іншими старшинами УГА до тієї школи і, як інструктор фахових предметів, перебув в Червоній армії до 1931 р. За той час закінчив 2-річну вищу кавалерійську школу в Єлисаветґраді, відтак 3-річну школу генеральського штабу при Академії Фрунзе в Москві. В 1931 р. з великими труднощами звільнився з армії та перейшов працювати в Наркомзем в Харкові. В 1935 р. був арештований та, по рішенні особливої Колегії НКВД, засланий в концтабори північного Сибіру (Верхоянськ). В 1941 р. втік із Сибіру, опинившись в часі вибуху німецько-совєтської війни на Україні, вернувся до рідних Бережан. В 1943 р. вступив до дивізії „Галичина", в якій пробув до кінця війни, як командант кавалерійської школи дивізії, відтак командант відділу воєнного постачання в ранзі підполковника.** Брав участь в боях з бандами Ковпака на Холмщині, під Бродами та в Австрії.

___________________________
*   В офіційних дивізійних документах поданий рік 1901.          
** У Дивізії служив у ранзі сотника, а в полоні Верифікаційна комісія признала йому звання підполковника, яке визнала англійська команда. У Червоній армії в час його служби військових ранг не було.