СПОГАД ПРО ЮНІ ЛІТА РОМАНА ШУХЕВИЧА

Б. Підгайний

               25 років тому, 5 березня 1950 року, в Білогорщі коло Львова, згинув в бою з московським окупантом генерал Роман Шухевич-Чупринка. В той час він був Головним командиром Української Повстанської Армії, головою Проводу цілої ОУН, як Тур і головою Генерального Секретаріяту УГВР, як Р. Лозовський... Він згинув як начальний командир, який відповідав і командував першою лінією всеукраїнського бойового фронту.       
  

                      УВО-ОУН-УПА-УГВР і наша Дивізія пов'язані з його іменем. Бо хоч він офіційно не міг бути співтворцем нашої Дивізії, він вислав в Дивізію членів організації і старався наладнати ними евентуальну співпрацю з УПА.

                       Роман Шухевич виконав свою присягу, яку зложив в 1923 році: Здобуду українську державу або згину в боротьбі за неї!

                    Боротьба України з Москвою йде далі. І в Україні і в цілому світі. Симоненко, Мороз, Юрко Шухевич і тисячі інших продовжують боротьбу своїх предків. Боротьба може ще потривати, але побіда буде з нами.

                        Вічна слава героєві української національної революції та тисячам поляглим його воїнам!    

Редакція

                         Як минулих років, так і в 1923 році, відбувалася весела забава, "баль смотриків", в малій залі Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Пані Гординська, Говикович, Струмінська, Федак і інші матері доростаючих дочок уладжували, майже кожної суботи, танцювальні вечорі, де наша доростаюча молодь могла б стрічатися, вчитися товариських форм, танців тощо. При фортеп'яні завжди сиділа якась тітка і музика майже не замовкала.

                      Роман Шухевич танцював віденського вальса з своєю чорнявкою. Це йому вправно йшло і дівчата любили з ним танцювати. Він потрапив був обійти цілу залю довкола "щупаком". Роман скінчив курс народних танців в Авраменка і потрапив танцювати ранішну коломийку до не-втоми. Такі наші забави тривали до самого ранку. Тої ночі, коли піяно замовкло на хвилину і Роман відпровадив свою дівчину на її місце, приступив до нього його приятель Богдан і пригадав, що вже пора йти на зустріч з Петром. Роман поглянув на свою чорнявку, махнув головою і оба непомітно зникли з залі.

                       Стріча мала відбутися коло св. Юра. Оба хлопці йшли мовчки. Пригадувалися хвилини першої зустрічі з Петром Сайкевичом в домі гімназійного вчителя Гординського та їх свояків Бірчаків, де він часто оповідав про свою участь у першій світовій війні, спочатку в австрійській армії, де дослужився ступня старшини, а пізніше з львівського фронту. Ми знали багато його геройських вчинків, а особливо той, який друкувався в календарях, — зірвання ворожого панцирного поїзда. Це нам імпонувало і ми його радо слухали. Він нам часто повторяв, що наша війна не закінчена; вона скінчиться щойно тоді, коли виборемо свою незалежну державу. Часто давав нам відповідну літературу, особливо про підпільну боротьбу ірляндців і поляків, про Пілсудського тощо. Нам не треба було говорити, що ми в зовсім подібній ситуації й мусимо боротися за свою державу. Тоді ми довідалися, що маємо підпільну організацію УВО (Українська Військова Організація) і, щоб туди дістатися, треба було заслужити собі довір'я, треба було практично доказати, що людина до тої роботи надається. Від Ґенка Бірчака ми знали, що Петро Сайкевич є в тій організації великою "шишкою". Тепер ми йшли, щоб перед ним зложити присягу члена УВО. Це буде переломова подія в нашому житті, від тепер команда УВО буде нашим зверхником, а ми всеціло віддаємося на службу вітчизни. Роман мав тоді 16 років, Богдан був рік старший. Вони разом росли, разом ходили до одної кляси, сиділи в одній лавці, разом мешкали. До їхньої групи належали Ґенко Бірчак, Гриць Терлецький, Омелян Матла і інші, які може ще живуть в Україні.

***

                      Було темно. Жовтневе листя шелестіло під ногами. Роман і Богдан мовчки чекали на Петра. Пригадувалися минулі роки, коли під керівництвом Петра вони гартували свої характери, виробляли обов'язковість і відвагу, коли під проводом Гриця і Ґенека ходили вечорами на "бойові" вправи на вулицях Львова й зводили бійки з "батярами". Спочатку це не було легко, приходилося програвати й вертатися з підбитими очима, порозбиваними носами, а навіть головами. Але незабаром страх перед батярами зник, а від них навчилися діяти швидко й несподівано.

                      Роман був відважніший від усіх. Ще 15-річним юнаком він врятував життя одному молодому хлопцеві, мабуть, жидові. Це було на річці Буг у Камінці Бузькій (тоді Струмиловій). На замерзлій річці ковзалися діти й старші, але лід не був всюди безпечний. На одному такому місці заломився лід і хлопець пішов під воду. Роман, не вагаючись, скочив у воду й при допомозі інших врятував нещасливого лижваря. За це він заплатив важкою хворобою бронхіту. Д-р Панчишин приписав йому спеціяльне харчування. Коли він вернувся знову до школи, завжди їв на сніданок два яйця. Хоч ми ніколи не були ситі, проте ніхто з нас не жалував для Романа тих яєць.              

                      Кожної неділі треба було йти на еґзорту, а з неї, під опікою вчителів, до церкви на Службу Божу. Багато старалося втекти під час маршу і нам це часто вдавалося. Ми йшли тоді на площу Сокола Батька грати копаний м'яч або вправляли легку атлетику. Але перед спанням і по пробудженні Роман завжди клякав на хвилину коло ліжка, христився і молився і це затримав до кінця свойого життя.

                       Побожним був також наш провідник Петро. Цей завжди старався нас затягнути до церкви. Перед кожною більшою роботою мусіли ми йти молитися, щоб Бог поміг нам виконати наші завдання. Зрештою, святили колись наші отці ножі гайдамакам, молилися цілі армії перед боєм, щоб побити свого противника, робили так й ми.          

                 Патріотично виховувалися ми в Пласті. Там гартували ми наші хребти. Нашим курінним був тоді Ярко Весоловський, а опікуном гуртка був один з братів Монцібовичів. Ми мали свій гурток, де Роман часто був провідником. Наш гурток належав перший до тієї групи пластунів, які, мабуть в 1923 році, поїхали літом на Маківку, щоб упорядкувати побоєвище наших УСС-ів з московським наїздником. Ми збирали розкинені кости УСС-ів, зложили їх в спільну могилу, висипали курган і поставили великий хрест з найбільших смерек, які тоді могли там найти. Могилу обвели гарним парканом. Спорт вправляли ми в Соколі або з нашим вчителем від спорту, Гайдучком, на площі Сокола Батька. В той час, в середніх школах мали лише на показ один диск, одне ратище і пару боксерських рукавиць. Поляки на такі речі грошей не давали. Тоді, на сотки наших спортовців, лише Роман Шухевич і Юрко Старосольський мали черевики до бігання, а Богдан Підгайний мешти до метання. Коли ми грали копаний м'яч, то наш колєґа Михайло Жук завжди мав шило і дратву і направа м'яча часто тривала довше, ніж сама гра. Роман не любив такого спорту, в якому вирішувала сама фізична сила. Він волів такий спорт, в якому випробовувалася сила волі. Тому він вправляв біги на довші віддалі і плавання. Під час т. зв. Других Запорізьких Ігрищ Роман здобув перше місце в плаванні на 100 метрів. Бігав також в штафетах. Зимою любив потанцювати на леді з нашими дівчатами, а в неділі їздив на лещетах. В Соколі вчився він будувати т. зв. вежі, якими пописувалися ми під час фестинів на площі Сокола Батька.   

***                     

                       Одного дня прийшов наказ. Треба було поїхати в Карпати, в Бойківщину, і підібрати пістолі та амуніцію, що були сховані в криївці на вершку гори Пікуй. Доставлено їх там з Праги. Комендантом назначений був Ґенко, мабуть тому, що Петро його найкраще знав. Ми без перешкод заїхали до Борині і пішли на Пікуй, який лежав на самій границі між Польщею і Чехо-Словаччиною. Коли ми знайшли криївку, то побачили, що цілий склад зброї затік водою, а пакуночки з набоями порозліталися. Ми запакували в наші наплечники по кільканадцять пістолів марки "Ортґіс" і понад тисячу набоїв. Набої злетіли на спід наплечників і виглядало, що ми несемо квасолю або біб. Це був вакаційний час і через можливість пачкування між Польщею і Чехо-Словаччиною в околиці було багато прикордонної охорони. На щастя, приїхала більша прогулянка довколишніх священиків з возами під сам Пікуй і нам трьом юнакам не було важко знайти притулище серед священичих родин. Під час зливної бурі ми вмістили свої наплечники на їхні вози, повечеряли і прийняли запрошення о. Мартиновича переночувати на його парохії в Борині.

                      У Львові свіжий клопіт. На головному двірці і на інших були спеціяльні контролі, які провіряли харчі, що їх везли з довколишніх сіл. Розпаковували пакунки і накладали особливі оплати. Роман запропонував, що він піде перший і скаже, що має трохи квасолі. Коли б його затримали, ми мали шукати іншого виходу. Ми бачили як контроля обмацувала його наплечник, але не казала його знімати. Тоді ми пішли бігом за ним, мовляв, ми також з квасолею. Нас не турбували, бо ми були з тої самої групи.    

***

                        Під Юром стрінули ми Петра. Він був від нас на вісім років старший, колишній старшина австрійської і української армій. Він був трохи вищим від нас, але нам тоді він виглядав дуже великим. Привітався з нами і повів головним входом до церкви. Там вручив нам по два пістолетні набої до правої руки, яку ми піднесли догори. Тоді почав шепотом проводити присягу увіста, а ми повторяли. Ми присягали на вірність українському народові, на безоглядний послух команді УВО, і що будемо боротися за свою державу, і або здобудемо її, або згинемо в боротьбі за неї.

***

                       Петро гартував нас і духово і фізично. Ми читали відповідну літературу та слухали доповідей Петра. Всі нарікали на писання Дмитра Донцова, яке, чомусь нам не відповідало. Зате радо вчилися конспірації, криття в терені, маскування, не згадуючи про стріляння та вправи в рукопашній боротьбі.

                   Це, що ми читали в нашій пресі про наше шкільництво, покривалося з нашими щоденними переживаннями. В 1923/ 24 р. завели в нашій гімназії примусову польську мову. Вчив нас вчитель Лівочинський, вихрищений жид, який нас чіпався. Дійшло до того, що він назвав нас хамами і ми рішили збойкотувати його лекцію, якщо він цього офіційно в клясі не відкличе. На початку слідуючої лекції ціла кляса стояла, а наш представник, Роман Говикович, пішов до катедри і зажадав  відкликання  слів, сказаних Лівочинським. Якщо ні, кляса буде його бойкотувати. Лівочинський попав в злість, потвердив свої слова і викликав першого, теперішнього священика в Дітройті, Івана Прокоповича, який встав, але мовчав. Лівочинський побіг до директора Наливайка, якому ми все розказали. До директора говорили ми по-українському. Справа опинилася в кураторії і, мимо відсидженого 15-годинного карцету, кураторія наказала при кінці року виключити Романа Говиковича, Івана Прокоповича, Романа Шухевича і Богдана Підгайного. Директор Кокорудз з головної Академічної Гімназії прийняв їх до себе, де вони й здали матуру.

                     Була ще справа з польськими орлами, яких вішали на головній стіні в клясі. Вони часто зникали і ніхто не хотів вірити, що коли вікна відкриті, орли вилітають...

                    Університету поляки нам не дали, хоч обіцяли. Ми мали свій в катакомбах, якого поліція переслідувала. Нашим учителям не давали посад в Галичині і на Волині, примушували їх їхати в корінну Польщу. Наші школи замикали, а закладали польські. Дійшло до того, що начальна команда УВО постановила заманіфестувати перед світом кривди українського народу на своїй землі. Постановлено виконати атентат на львівського шкільного куратора, Собінського. Виконання цього доручення отримав Петро, який, нормально, був старшиною для спеціяльних доручень у полковника Коновальця.

                    Справа не була легкою. Поляки сподівалися якоїсь реакції і особливо пильнували свойого куратора. Беручи до уваги різні можливості, Петро пропонував спрепарувати наладовану вибуховим матеріялом камізельку, атентатчик мав висадити у повітря себе і куратора. Петро припускав, що поліція робитиме обшук всіх молодих делегатів і може знайти пістолю. Треба було добровольців. Роман зголосився один з перших.

                  Пізніше атентат виконано біля хати куратора, коли він вертався з кіна. Нікого не арештовано з тих людей, які брали будь-яку участь в тій акції. Польська поліція арештувала невинних людей і засудила двох членів УВО, зовсім невинно, на кару смерти, Івана Вербицького і Василя Атаманчука.

               Атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа, А щоб скомпромітувати польську поліцію і польське судівництво, Команда  УВО плянувала зорганізу-

вати в невтральній країні, Швайцарії, політичний процес, де справжні виконавці замаху мали б признатися публічно до своєї участи.

                         В літі 1927 р. відбувся спеціяльний вишкіл для членів УВО на поляні ім. полк. Є. Коновальця на Закарпатті, де, крім Романа було кільканадцять галичан. Курс провадив Петро. На інспекцію приїздив Ріко Ярий і інші члени Головної Команди УВО. Петро застосовував дуже тверду фізичну заправу, довгі марші, нічні вправи, науку про зброю, картографію, конспірацію. У вечірні години, часто при ватрі, відбувалися політичні дискусії, де говорилося про ідеологію УВО, про способи боротьби для відновлення власної державности. Члени того курсу переходили спеціяльні вишколи для підготовки і виголошування різного рода промов. По тім курсі, вони мали організувати УВО, яка в той час на практиці не існувала.

                    Сталося інакше. Новий провід УВО зламав ту постанову і вжив майже всіх учасників курсу до нападу на пошту при вулиці Глибокій. Скоро вилапали всіх учасників і пляни розбудови УВО залишилися не виконаними. Романа до нападу на пошту не брали, бо він мав за собою атентат.

                           Під час того курсу оба виконавці атентату власноручно написали докладні звіти про підготовку і проведення атентату так, щоб швайцарський суд і, взагалі, цілий світ повірив про цю справу. По застанові, УВО рішила не робити такого процесу, щоб видавати справжніх виконавців, а поляки й так завжди могли б арештувати невинних. Але власноручно писані звіти лишилися в архіві Сеника і воно не було надто приємно, коли прокуратор чи слідчий суддя показував ті письма арештованим в іншій справі.

                     УВО плянувала посилати своїх членів до польського війська, особливо студентів, які могли б йти на старшинські школи. Роман зголосився до війська і його покликано до Володимира Волинського до артилерії, але за кілька місяців його звільнено. Це був вже 1928 рік і тоді провокатор Роман Баранський доніс про Романа до польської поліції. Його не могли чіпатися за Собінського, бо "правдиві" виконавці замаху сиділи в тюрмі, але його усунули з старшинської школи.

                      Роман Шухевич народився 17 липня 1907 р. в Краківці. Мав 172 цм. висоти, був стрункий, з кучерявим ясним волоссям, рудавої відтіні. До того мав рідкі передні зуби. Був популярний серед дівчат, що приписували, згідно з старинним переказом, його рудим кучерям і рідким зубам. Одружився з дочкою о. Мартиновича. Був дуже здібним. Хоч школа для нього завжди була на другому місці, матуру здав з відзначенням в 1925 р. Коли опинився на політехніці в Данціґу, його математичні задачі відписували не тільки наші студенти, але й німецькі. Після закінчення бойкоту українськими студентами польських університетів, Роман повернувся до Львова, де мешкали його батьки.

                       На 16 році життя зложив присягу й посвятив ціле своє життя для України. Згодом перейшов до ОУН, де почався його ріст, від простого бойовика до начального Командира УПА, провідника цілої ОУН і Генерального Секретаря УГВР. Роман Шухевич виніс свою любов до України від своєї родини, від свого оточення та від політичного середовища, в якому він жив. Він завжди вірив в це, що він робив. Він посвятив свою родину, своїх батьків, свою дружину й дітей, а сам залишився на полі бою, серед ворога, часто висилаючи своїх приятелів на еміґрацію. Він витримав на фронті боротьби так довго, як тільки міг. Він боровся за свою державу й згинув у боротьбі за неї.