Гаврило Гордієнко
Читаючи спогади Василя Вериги "Прорив з окруження" на ст. 37 «ВК» ч. 3-4, натрапив я на рядки: «Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках (підкреслення моє Г. Г.), хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками». Прочитав і призадумався, мов би майбутнє стояло перед очима, яка це грізна сила народиться на Світ Божий, коли український юнак допадеться до своєї національної зброї?!
Одному із героїчних юнаків нашої доби й присвячено ці рядки. Іван Кость народився, виріс і вчився в Синовіру-Товчці, Волівської округи (тепер Міжгірський район) на Закарпатті. Відбувши військову службу в чехословацькому війську, Іван Кость служив, як пограничник, і року 1938, коли творилася держава Карпатської України, він був приділений до пограничного посту в селі Торунь на польському кордоні.
Одного вечора в жовтні 1938 року Іван Кость відбув свою зміну, повернувся до касарні, повечеряв і почав грати в карти з товаришами по службі, які, крім нього, всі були чехи.
Ще не дуже й звечеріло, а в горах у жовтні місяці смеркає скоро, в околиці поштового уряду, там таки в Торуні, почулися вистріли. Мабуть — напад на пошту польських терористів, які тоді вешталися в Карпатській Україні в прикордонних лісах.
Іван Кость лишає розвагу — гру в карти, хватає свій карабін і збирається вибігати на звуки вистрілів. А його товариші — чехи кажуть йому: «Іване, сиди, не рухайся, не твоя зміна». А Іван Кость їм на те: «Не моя зміна, але моя Україна. І з карабіном в руках вибіг рятувати «свою Україну».
Не врятував Іван Кость ані «своєї України», ані себе, кілька куль пронизали його тіло й Іван Кость поляг смертю славних в обороні «своєї України». В найближчу суботу в його рідному селі Синевиру відбувся величавий похорон молодого героя. Була розкішна соняшна осіння днина, на довколишніх верхах чорніли смутком смереки, золотом вкривалися буки та ще де-не-де багряніли явори, пригадуючи кров молодого Івана Костя пролиту за «свою Україну».
Похорон звеличали чота чехо-словацького війська та чота жандармерії. Коли вояки з почесної чоти гідно трималися, як і належить в такому випадкові, то жандарська чота більш уважно приглядалася на довколишні ліси, сподіваючись провокацій польських терористів.
З численних сіл прибули люди віддати останню пошану місцевому героєві. Людей було так багато, що вояки в жалібному поході мали труднощі йти військовим ладом і кроком, бо цивільні люди йшли не «в ногу»!
Поховали Івана Костя на найпочеснішому місці в селі, коло великої мурованої церкви, щоби його могила стало нагадувала всім, хто буде там проходити, молодого героя, який поклав, що мав найдорожчого, своє життя за «свою Україну», що й підкреслювали численні промовці над свіжою могилою!
На жаль, о. Шімша, греко-католицький (тепер він уже православний!) парох Синевира, в своєму слові декілька разів ужив вислову «нещасна куля перервала нитку молодого життя Івана Костя», ні разу не уточнивши, чия то була куля! Не дивно, бо ж о. Шімша був мадярського роду і його та Україна, за яку поляг Іван Кость, зовсім не цікавила.
Для повноти контрасту між героїчним місцевим громадянином Іваном Костем і його службовиками товаришами чехами треба додати ще такий факт. Коли року 1938 Чехословацька республіка опинилася в небезпеці, для кращої охорони границь були створені допоміжні відділи, до яких входили, крім пограничників, ще жандарми та колишні вояки чехословацької армії, які перебували в цивілю і ще не були мобілізовані. В жовтні 1938 року один такий відділ збільшеної охорони границі вийшов на нічну службу на північ від Синевирської Поляни. Провідником був старший ранґою пограничник, крім нього були пограничники, жандарми і місцевий українець, поштовий робітник (уже помер) на прізвище Галатиба, від якого я й знаю цю пригоду.
Причаїлася ця група в кущах недалеко самої границі з Польщею. Десь коло півночі почувся рух з боку Польщі й на віддалі дослівно десять кроків пробиралися польські терористи з Польщі до Карпатської України.
Відділ збільшеної охорони був озброєний в карабіни, пістолі й ручні гранати. Начальник відділу наказав строгий спокій, хоч інші пропонували закидати терористів гранатами. Але начальник відділу пояснив, що він, як чехо-словацький леґіонер, має вже багато років служби й до повної пенсії йому залишилось зовсім небагато, то чому він має ризикувати своїм життям, або каліцтвом, бо ж терористи напевно будуть відстрілюватися.
Так пройшли польські терористи на територію Карпатської України! Може якраз з їхньої злочинної руки й загинув Іван Кость, який боронив «свою Україну» і не в свою зміну.
А чехи не боронили своєї батьківщини ані в «зміну», ані поза «зміну», тому й дійшли до подій 1968 року!
Читаючи спогади Василя Вериги "Прорив з окруження" на ст. 37 «ВК» ч. 3-4, натрапив я на рядки: «Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках (підкреслення моє Г. Г.), хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками». Прочитав і призадумався, мов би майбутнє стояло перед очима, яка це грізна сила народиться на Світ Божий, коли український юнак допадеться до своєї національної зброї?!
Одному із героїчних юнаків нашої доби й присвячено ці рядки. Іван Кость народився, виріс і вчився в Синовіру-Товчці, Волівської округи (тепер Міжгірський район) на Закарпатті. Відбувши військову службу в чехословацькому війську, Іван Кость служив, як пограничник, і року 1938, коли творилася держава Карпатської України, він був приділений до пограничного посту в селі Торунь на польському кордоні.
Одного вечора в жовтні 1938 року Іван Кость відбув свою зміну, повернувся до касарні, повечеряв і почав грати в карти з товаришами по службі, які, крім нього, всі були чехи.
Ще не дуже й звечеріло, а в горах у жовтні місяці смеркає скоро, в околиці поштового уряду, там таки в Торуні, почулися вистріли. Мабуть — напад на пошту польських терористів, які тоді вешталися в Карпатській Україні в прикордонних лісах.
Іван Кость лишає розвагу — гру в карти, хватає свій карабін і збирається вибігати на звуки вистрілів. А його товариші — чехи кажуть йому: «Іване, сиди, не рухайся, не твоя зміна». А Іван Кость їм на те: «Не моя зміна, але моя Україна. І з карабіном в руках вибіг рятувати «свою Україну».
Не врятував Іван Кость ані «своєї України», ані себе, кілька куль пронизали його тіло й Іван Кость поляг смертю славних в обороні «своєї України». В найближчу суботу в його рідному селі Синевиру відбувся величавий похорон молодого героя. Була розкішна соняшна осіння днина, на довколишніх верхах чорніли смутком смереки, золотом вкривалися буки та ще де-не-де багряніли явори, пригадуючи кров молодого Івана Костя пролиту за «свою Україну».
Похорон звеличали чота чехо-словацького війська та чота жандармерії. Коли вояки з почесної чоти гідно трималися, як і належить в такому випадкові, то жандарська чота більш уважно приглядалася на довколишні ліси, сподіваючись провокацій польських терористів.
З численних сіл прибули люди віддати останню пошану місцевому героєві. Людей було так багато, що вояки в жалібному поході мали труднощі йти військовим ладом і кроком, бо цивільні люди йшли не «в ногу»!
Поховали Івана Костя на найпочеснішому місці в селі, коло великої мурованої церкви, щоби його могила стало нагадувала всім, хто буде там проходити, молодого героя, який поклав, що мав найдорожчого, своє життя за «свою Україну», що й підкреслювали численні промовці над свіжою могилою!
На жаль, о. Шімша, греко-католицький (тепер він уже православний!) парох Синевира, в своєму слові декілька разів ужив вислову «нещасна куля перервала нитку молодого життя Івана Костя», ні разу не уточнивши, чия то була куля! Не дивно, бо ж о. Шімша був мадярського роду і його та Україна, за яку поляг Іван Кость, зовсім не цікавила.
Для повноти контрасту між героїчним місцевим громадянином Іваном Костем і його службовиками товаришами чехами треба додати ще такий факт. Коли року 1938 Чехословацька республіка опинилася в небезпеці, для кращої охорони границь були створені допоміжні відділи, до яких входили, крім пограничників, ще жандарми та колишні вояки чехословацької армії, які перебували в цивілю і ще не були мобілізовані. В жовтні 1938 року один такий відділ збільшеної охорони границі вийшов на нічну службу на північ від Синевирської Поляни. Провідником був старший ранґою пограничник, крім нього були пограничники, жандарми і місцевий українець, поштовий робітник (уже помер) на прізвище Галатиба, від якого я й знаю цю пригоду.
Причаїлася ця група в кущах недалеко самої границі з Польщею. Десь коло півночі почувся рух з боку Польщі й на віддалі дослівно десять кроків пробиралися польські терористи з Польщі до Карпатської України.
Відділ збільшеної охорони був озброєний в карабіни, пістолі й ручні гранати. Начальник відділу наказав строгий спокій, хоч інші пропонували закидати терористів гранатами. Але начальник відділу пояснив, що він, як чехо-словацький леґіонер, має вже багато років служби й до повної пенсії йому залишилось зовсім небагато, то чому він має ризикувати своїм життям, або каліцтвом, бо ж терористи напевно будуть відстрілюватися.
Так пройшли польські терористи на територію Карпатської України! Може якраз з їхньої злочинної руки й загинув Іван Кость, який боронив «свою Україну» і не в свою зміну.
А чехи не боронили своєї батьківщини ані в «зміну», ані поза «зміну», тому й дійшли до подій 1968 року!
Немає коментарів:
Дописати коментар