ІРЕНА САВЧИН

21. V 1923 -15. VII. 2012

                  Наша сім'я-дві сестри й три брати - жили в польському селі Жечица Длуґа (реґіон Жешув), де батька польська влада післала вчителювати. У 1939 році уже перенеслися до Перемишля й жили в Радянській Україні. З приходом німців Ірена два роки студіювала медицину у Львові. Із зближенням фронту в травні 1944 року вся родина подалася на захід і опинилася в Словаччині серед великої кількости втікачів.

               Тут набрали до служби 50 молодих українок, 30 відсотків з Великої України. Я з сестрою зголосилися. У Штеттіні (тепер: Щецін, Польща) пройшли рекрутський вишкіл. Ми носили на шапках та на рукаві тризуб. Наш відділ післали до фабрики амуніції біля Ганав, біля Франкфурту над Майном. Перед лісом були бараки, півкілометра від фабрики під землею в лісі була фабрика. Наш командир, старший віком гауптман, дуже добре відносився до нас. Знаючи німецьку мову, мене назначив командиром відділу.

                    В листопаді ми влаштували свято Листопадового зриву, хоч німцям сказали, що це звичайний концерт і заспівали кілька німецьких пісень. Для цього збудовано в середині фабричного комплексу сцену. Німцям дуже сподобався концерт і до нас вони почали ставитися дуже приязно. На латинське Різдво ми теж виступали, а на наш Свят-вечір, який відбувся в офіцерській їдальні, німці доставили продуктів на 12 традиційних страв. Після вечері просили приписів, про які ми старалися якось розповісти, бо друкованих не мали.

                     Все це організувала старша інтеліґентна пані зі Львова, яку ми називали „пані Майорова", бо її чоловік, майор, згинув в похідній групі ОУН на Східну Україну.

                    Ми жили у двох бараках, з вмивальками й теплою водою. Однак під впливом нової провідниці 24 дівчат „збунтувалося", мовляв, нам обіцяли, що будемо обслуговувати телефони й виконувати канцелярську службу, а не бути звичайними фабричними робітниками. Гавптман отримав розпорядження: військового відділу не можна розділювати, тому або всі залишаються або перенесуть усіх до іншої фрабрики амуніції. Врешті-решт нас перевезено до Ганноверу, а далі до Фленсбурґу біля голляндського кордону. Тут життєві умовини були набагато гірші, однак ми вже не працювали й незабаром отримали документи на звільнення.

                     Я і сестра старалися якось дістатися до нашої родини, яка працювала на фабриці паперу в Лаабер біля Реґенсбурґа в Баварії. До нас долучилося кілька дівчат. Їзда була дуже погана через знищені рейки й станції. Перед Берліном і Дрезденом ми стояли в вагонах на рейках по три дні й бачили найбільші бомбардування цих міст. Врешті добилися до Праги.

                      З Праги я завзялася їхати далі. Вже сама, бо сестра й дівчата чекали на кінець війни й американців. Якось доїхала до Пассав, а далі поїздом у напрямі Реґенсбурґа. Читаю „Лаабер" де маю висідати, а поїзд не стає. Не надумуючись, викидаю наплечник й скачу за ним. Подряпана й скровавлена йду до будинків, де живуть батьки. Стукаю в одні двері, другі, а тут відзивається мама... Такого емоційного переживання не опишеш... Незабаром сестру привезли американці.

                     Далі вже просто: переїхали до табору переміщених осіб у Реґенсбурґу, віднайшли в Філядельфії батькового брата, який виїхав ще у 1928 році, й він нас спонсорував та завдяки ЗДУАК-у усі виеміґрували до Америки. У Філядельфії Ірена одружилася з д-ром Евгеном Новосадом, який мав свої пригоди. Він студіював медицину в Берліні перед війною. У війну німці його змобілізували до Вермахту. У битві за Сталінград був поранений та евакуйований назад до Берліну. Працювали в State Hospital у Філядельфії - він як дуже успішний психіятр, вона в адміністрації. Мали дітей: Роксоляну, Ігоря, Ірену.

Александра Савчин-Фотій, а-к Токе                              
 Торонто, 10 серпня 2014


на світлині: Ірена (справа) з сестрою Александрою у школі англійської мови і машинописання. Арользен, 1947 р.