19-ого вересня 1939 р.
Кілька днів перед німецько-польською війною прийшов до мене дідич з Задубрівців, снятинського повіту, граф М. Чайковський, просив нащепити його дітей проти віспи. При цій нагоді запитав по-українському: "Що, докторе, нового чувати?"
— Нічого цікавого, пане графе, хіба це, що сьогодні п. комісар поліції переказав поліцистом мені зголоситися у нього. Там я застав кільканадцять місцевих комунофілів. Всім порадив з увагою не слухати заграничних авдицій в граничнім пасі й уникнути можливих неприємностей. Що на це скажете, пане графе?
— Він хибно поінформований про вас. Вертаючи з міста, я поговорю з ним. Вам нічого, докторе, боятися. Ви ж знаєте, що політичне теперішнє напруження вимагає підготовки до можливої ворохобні Гітлера. Ми його не боїмося. Франція і Англія з нами. Скоріше ми будемо в Берліні, ніж Гітлер у Варшаві. Але, якби Німеччина і Росія на нас напали рівночасно, тоді ми і ви пропали.
Так думав дідич М. Чайковський, що цікавився літературою і жив в добрих відносинах з Василем Стефаником. Мав тоді 43 роки. Я тоді думав, що поліція справила його до мене розвідати настрої українців.
Прийшла неділя 17-го вересня 1939 року. Я прийшов від хворого. Вже було пізно до церкви на Службу Божу і я наставив радіо телефункен на Київ. Звідтам я почув: "Червона доблесна армія під командою маршала Тимошенка пересікла річку Збруч і спішить визволяти єдинокровних братів з-під буржуазної, гнилої, панської Польщі".
Я далі не слухав, вхопив капелюх і як ошелешений вибіг з хати. На заулку під липою коло моєї хати, зібралася, йдучи з церкви, майже вся інтеліґентна снятинська Україна: адвокати, лікарі, професори, студенти, весело розмовляючи. Немов би громом поразило їх як я їм сказав, що Київ говорить.
— Не може бути!... Не може бути!... — почулися голоси і всі хутко почали розходитися хто куди.
А з 18-го на 19-го вересня опівночі застогнав-зашипів танк "Сталін" і зупинився коло моєї хати. Крадьки заглядаючи збоку у вікно, було видно як танкісти показували українську лікарську вивіску на вуглі хати, потім рушив направо у вулицю. А перед маґістратом уставлено польову гармату. Це було рано, 19-го вересня, на відпустове свято, Чудо Архангела Михаїла.
Місто наповнялося прочанами. Святково вбрані чоловіки, жіноцтво, молодь, дітвора гуртками сходилися до церкви. Була гарна соняшна днина. Совітофільські елементи і жидівські хлопчаки товпилися довкола гармати і двох молодих гармашів. Товпа все щось випитувала. Але молоді хлопці-гармаші були дуже змучені, невиспані, голодні, заболочені, відповідали на питання "да" або "нєт".
В церкві відбувалося величаве Богослуження. Співав великий хор "Міщанської Читальні" і Т-ва "Боян". Прикрасою хору був знаменитий соліст-тенор Василь Бурляк. Спів розливався далеко поза місто. Спадав на голі схили Мотилькової Кручі. А як Богослуження кінчилося благальною піснею: "Спаси люди твоя, Господи", то відлуння його плакало-тремтіло в серцях народу. Прочани, що йшли в Долішнє Залуче і Завалє, ставали і з дива не могли вийти, на вид розкішних звоїв блискотіння розпаленого сонцем креміння, що всіми кольорами палали над Мотильковою Кручею. Соняшними, золототканими поясами вперезані, сяяли-іскрилися високі хрести на банях снятинських церков. Здавалося, повільний Прут і жвавий Черемош і собі вслухувались у спів-моління за всіх і за все...
Як розжалоблений, божий люд тиснувся до церкви на Чудо Архангела Михаїла, як всі вулиці і майдани були завалені прочанами, як поважно виходили з церков, то не було радости в нікого на обличчю, а була тиха, чорна, журба, настороженість, стриманість, заклопотаність і непевність. Глянувши скоса на пусту гармату, похиливши голови, без гамору розходилися по селах. А товпа перед маґістратом раз-по-раз вигукувала "хай живе геній і вчитель всіх народів великий Сталін, Совітський Союз, Червона Армія" та й виструнчували затиснуті п'ястуки високо понад голови.
Нарешті вийшов на балькон 84-літній Семен Зінькевич, передовий снятинський міщанин, що нераз сходився з І. Франком і М. Павликом. Всі його добре знали. І посипалися рясні оплески в його честь і за палкий привіт Сталінові, Червоній Армії, що звільнила Західню Україну від Польщі. Його викликали кілька разів і бурхливо вітали.
Як я вертався додому, то подорозі стрінув адвоката д-ра Г. Ганкевича, посла до польського сойму. Він причепив на ліве рам'я широку червону опаску. Приготовляв себе психологічно на прихід радянської влади, мовляв, так вимагає політична ситуація. Та ніхто з комунарів, тих, що високо підносили п'ястуки до неба, не звертав на нього уваги. Така метаморфоза була надто наївною і це я сказав йому ввічі. Я радив утікати, але він не послухав, доказуючи, що большевики вже не такі як 20 років тому; ще й радив не ширити паніки.
Дивлюся, що за диво! І граф Чайковський і собі причепив червону опаску та гонорово автом поїхав до Задубрівців. Дивно було дивитися на політичну розгубленість отаких людей. Як на глум, їх першими заарештовано і засуджено на знищення. Так вони й не побачили вже Снятина.
По кількох днях гіркоти і непевности і мене повели в тюрму. Начальник НКВД Мелєхов з двома енкаведистами і молодим жидом Руммелем зробили в мене докладний обшук. Найбільше звивався Руммель і з вдоволенням клав на стіл перед Мелєховим Діло, Українські Вісті, Нову Зорю, Батьківщину. Мелєхов списав протокол, який я мусів підписати, а потім сказав іти з ними. Моя дружина вже мала приготований обід і я спитав начальника НКВД чи можу я, а може й він зі мною пообідати. Але він сказав, що я скоро верну назад. "А як так, то я потім з'їм свій обід". І всі ми вийшли на дорогу. А тут обступили мене з витягненими гвинтівками енкаведисти і попровадили в тюрму; а Мелєхов з Руммелем пішли другим боком вулиці. Тоді я зрозумів, що обід прийдеться вже їсти на Сибірі. І в мене заболіло серце з жалю, що я навіть не сказав "Будьте Здорові" і не попрощався з дружиною і малою дочкою.
Та по кількох тижнях допитів і слідства НКВД мене звільнило, бо не могли доказати, що я належав до Фронту Національної Єдности. Помогли мене звільнити ті самі комунарі, які запхали мене в тюрму, аби трохи настрашити. Так признався потім їх провідник, швець Михайло Чепига. Він опісля так зненавидів большевиків, що просив Бога, аби скоріше прийшов Гітлер.
Другої ночі НКВД так стероризувало посла Ганкевича, що він посинів як вернув до нашої камери, трясся і заливався потом. Довго не міг і слова заговорити. Тому, тоді обезсилений зізнав, що я належав до ФНЄ. Другої ночі бурмістер О. Бордун це рішучо заперечив. Так само і дідич Теодорович заперечив, бо як передовий поляк він все знав, що діялося в Снятинщині і які були політичні партії, але про таку дивачну партію як ФНЄ він нічого не знав.
А все таки старий Семен Зінькевич дуже причинився до мого звільнення. Він майже щодня заходив до НКВД і запитував чому мене і Бордуна так довго тримають під ключем; всі люди знають, що ми невинні. Сиділо нас трьох українців: посол Г. Ганкевич, бурмістер Бордун і я, та й з нами три дідичі поляки: граф Чайковський з Задубрівців-Ганківців, Теодорович з Русова і Боґусевич з Микулинців Будилова, в одній камері. Мене і Бордуна звільнило НКВД по кількох тижнях, а Ганкевича перевезено до Станиславова і "народий суд" засудив його на 20 років заслання. А тому що свідчення були позитивні, знижено кару до 10 років. Дуже йому пошкодило, що під час домашнього обшуку знайшли енкаведисти під скатертю на столі написану промову, яку мав виголосити в соймі. Як син клерикала, адвокат, член націоналістичної, "буржуазної" партії УНДО, посол-член польського сойму це в большевиків був він лютим ворогом народу. Все майно сконфісковано, а дружину з трьома дітьми запроторено на Сибір.
Семен Зінькевич був солідним працьовитим господарем хліборобом.
Твердо вірив в соціялістично-демократичну справедливість як політичний ідеал. І. Франко навчив його твердо вірити у велику біологічну силу і майбутність українського народу. Та під окупацією Польщі, Зінькевич перейшов у комуністичний табір, бо не бачив іншого виходу з польської неволі. Нагле і повне знищення його ідеалістично-політичного ідеалу і драматичне розчарування наступило аж з приходом большевицької влади. Аж тоді старий дід переконався, що Москва далі ворог ч. 1 національно-політичної і культурно-господарської емансипації України. І старий Зінькевич повернув назад на дорогу Шевченка, Франка, Стефаника, Лесі Українки.
Одного дня сидів він в саді на лавочці як заходило сонце. Тоді післав свою доньку Одинську за мною. І я сів коло нього.
— Дорогий докторе! Ви лікуєте тіло, але моя душа болить. Така краса довкола нас... А в моїй душі темрява і порожнеча. Від хлоп'ячих літ я невпинно шукав за правдою, наукою, політичною справедливістю, а знайшов грубий цинізм та жорстоку наругу і брутальне поневолення. Дивлюсь як гарно і спокійно сонце заходить над Україною, а червона сатана насилу пхає її в провалля. Діяволова нагорда за її велику красу, трудолюбиве життя народу. Я гадав, що молоді п'ястуки виструнчені до неба притягнуть волю, щасливе життя-ріст нашим дітям. І я не вірив М. Скрипникові ні Хвильовому, що це обман, що це захланна хіть московська.
І сивий дід стиснув долоні високо над собою. Дивився запалими очима ген-ген на свою дорогу. Підвівся поволі, притулив голову до яблінки та й просив помогти йому зайти в хату.
Зів'ялий фізично, зломаний духово. Поклався в старе дубове ліжко, з якого вже не підвівся. А як смерть станула в його головах, він захриплим уриваним голосом прошептав: "Оце моя остання мінута, найчорніша. Бо лишаю вас в тюрмі. Народ встане, Бог сокрушить ярмо. Скажіть о. Процеві, я хочу вмирати як батьки й діди вмирали. Нехай молиться за мене і мого сина Романа, що похований без хреста".
д-р Іван Подюк
Немає коментарів:
Дописати коментар