пʼятниця, 31 жовтня 2014 р.

30-ЛІТТЯ УГВР

З ДОКУМЕНТІВ БОРОТЬБИ

                  В липні ц. р. минуло 30 років від створення Української Головної Визвольної Ради. Понище передруковуємо їі плятформу, приняту Великим Збором УГВР в липні 1944 року.
Про значення  УГВР о. Іван Гриньох пише слідуюче:


                  Народ, який стоїть у боротьбі за своє повне суверенне життя у власній державі, обов'язково мусить шукати орієнтирів у своєму історичному минулому. Та не тільки це: він, аналізуючи критично це минуле, мусить знайти ті елементи, які творять тривкі основи під його майбутнє суверенне життя.

                  Тому то і зрозуміле, що український народ відзначає з пошаною ті історичні акти, які стали милевими каменями на шляху до здійснення його змагання за свою суверенну державу. Одним із таких актів нашої найновішої історії було створення Української Головної Визвольної Ради в 1944 році, що силою тодішніх внутрішньополітичних умов й укладу сил стала найвищим керівництвом діючих на Україні підпільних визвольних сил.

                   Правда, боротьба проти двох займанців, гітлерівської Німеччини і большевицької імперіялістичної Москви, з одного боку, і зовнішньополітичні умови — з другого, не дозволили завершити політичного процесу, що його першим кроком було створення УГВР. А втім, у тому створенні є елементи, які — як позитивні у державницькому мисленні та в аспекті боротьби за державність і будови власної суверенної держави — треба відзначити.

                 Справа не в тому, щоб відгребувати з попелу те, що впало жертвою ворожого українській державності супротивника, яким у всій українській історії був російський імперіялізм, без уваги на внутрішню систему свого правління — царську чи большевицьку. Як відомо (і цього, відзначаючи 30 річницю УГВР, ні її надхненникам-ініціяторам, ні тим, що в живих залишилися, членам та учасникам її І пленарного Великого Збору нема чого соромитися) — УГВР перестала діяти й існувати на українських землях. Вона, як єдине керівництво підпільно-революційних, політичних і збройних сил, все ж таки проіснувала шість років у безперервній боротьбі з російсько-большевицькими поневолювачами, безпосередньо після того, як гітлерівсько-німецькі займанці залишили українські землі в період, коли головою її Генерального Секретаріяту, а водночас головним командиром УПА і головою Бюра Проводу був ген. Тарас Чупринка — Роман Шухевич, і по його смерті в 1950 році бодай три роки (до 1953), коли силою умов мусіла бути припинена організована підпільна боротьба. Вже сам феномен — дев'ять років опору одній з найбільших сьогодні потуг світу, опору російсько-большевицькій імперії, дуже вимовний. При тому не можна забувати, що і в подіях та актах, які стали вже історією, є багато того, що залишається живим і не затертим у пам'яті поколінь. До таких подій чи актів у визвольних змаганнях українського народу належать і акти 22 січня 1918 і 1919 років, до них належить і 1 листопада 1918 року, до них треба зарахувати акти створення Карпатської України в 1939 році чи проголошення державности 30 червня 1941 року. В дальшій черзі подій до них треба додати ще створення УПА восени 1942 року і, вкінці, створення Української Головної Визвольної Ради влітку 1944 року. Всі ці події-акти є тісно між собою пов'язаними ланками одного й того самого ланцюга на шляху дозрівання народу і його поступових досягнень у змаганні за повноту життя — в індивідуальному, громадському, суспільному і державному аспектах. І шлях до росту і сили українського народу не може пролягати через протиставлення одних подій-актів іншим, а має йти так, щоб на всьому, що творче і позитивне в них усіх, мобілізувати весь народ до боротьби, дуже часто за своє тільки існування.

                     У 30 річницю УГВР треба сказати одне: УГВР перестала існувати так, як перестали існувати всі уряди української держави останнього століття. І цих органів ніхто не чужині не воскресить. Те, що не знищене, що житиме в українському народі на українській землі, — це сама боротьба у різні часи і в різних видах, та її Програмові Концепції, це також окремі державнотворчі акти, між ними й акти УГВР,  яких  не скреслити з  історичних  аналів  українського народу. І хочеться вірити, що живий український народ нав'язуватиме до цих актів і до ідей, які в них покладено, та в дальшому змаганні дійде до ще не здійсненої мети: до створення своєї суверенної держави і до покликання свого суверенного уряду.

"Сучасність" 7-8 (163-164)


субота, 18 жовтня 2014 р.

СТЕПАН ВИННИЧУК

                 Степан Винничук народився 23 грудня 1892 р. в селі Підгайчики, пов. Коломия, Західня Україна, в родині національно свідомих хліборобів. З вибухом 1-ої світової війни покликано його до австрійської армії, де дослужився до ступеня  "старшого десятника". По упадку Австрії зголосився добровольцем до Української Галицької Армії, з якою брав активну участь в цілій збройній кампанії, маючи військовий хист, осягнув найвищий підстаршинський ступінь "булавного".                    

                У Листопадовім перевороті взяв активну участь, розброївши у свому селі при допомозі односельчан більший відділ мадярського війська, що там був розташований та і станицю місцевої поліції, яка складалася з поляків. В тім часі Степан Винничук мав вже завершений український державницький світогляд, і він став активним громадянином в апараті  Української  Держави.

                  За час польської окупації Степана Винничука постійно переслідували, а під час пацифікації карний відділ польських уланів його важко побив. Незважаючи на переслідування польської влади Степан Винничук весь час активно працював в суспільному житті своєї громади, в якій дуже помічним йому був його син Василь.

                   У другій світовій війні зазнав найбільшого горя, бо прийшлося йому пережити знищення цілої його родини. Найстаршиго сина Петра заарештувало німецьке ґестапо, як українського партизана і замордувало у в"язниці, другий син Іван, як довідався  про  вбивство Петра,  помер з розпуки за ним. Після вбивства Петра самого Степана Винничука звільнили з в'язниці. Коли прийшла червона армія, Степан Винничук був переслідуваний, як український націоналіст, тому мусів скриватися, зате арештували його дружину і вивезли на Сибір, де вона й померла. А Степан покинув рідну землю та скитався, спершу по європейських краях, а закінчив своє скитання в ЗСА, де доживав життя.

                 Іван Куриляк

неділя, 12 жовтня 2014 р.

ХРАМ АРХАНГЕЛА МИХАЇЛА В СНЯТИНІ

                        19-ого вересня 1939 р.

 

                        Кілька днів перед німецько-польською війною прийшов до мене дідич з Задубрівців, снятинського повіту, граф М. Чайковський, просив нащепити його дітей проти віспи. При цій нагоді запитав по-українському: "Що, докторе, нового чувати?"

                       —  Нічого цікавого, пане графе, хіба це, що сьогодні п. комісар поліції  переказав  поліцистом мені зголоситися у нього. Там я застав кільканадцять місцевих комунофілів. Всім порадив з увагою не слухати заграничних авдицій в граничнім пасі й уникнути можливих неприємностей. Що на це скажете, пане графе?

                     —  Він хибно поінформований про вас. Вертаючи з міста, я поговорю з ним. Вам нічого, докторе, боятися. Ви ж знаєте,  що політичне теперішнє напруження вимагає підготовки до можливої ворохобні Гітлера. Ми його не боїмося. Франція і Англія з нами. Скоріше ми будемо в Берліні, ніж Гітлер у Варшаві. Але, якби Німеччина і Росія на нас напали рівночасно, тоді ми і ви пропали.

                    Так думав дідич М. Чайковський, що цікавився літературою і жив в добрих відносинах з Василем Стефаником. Мав тоді 43 роки. Я тоді думав, що поліція справила його до мене розвідати настрої українців.

                    Прийшла неділя 17-го вересня 1939 року. Я прийшов від хворого. Вже було пізно до церкви на Службу Божу і я наставив радіо телефункен на Київ. Звідтам я почув: "Червона доблесна армія під командою маршала Тимошенка пересікла річку Збруч і спішить визволяти єдинокровних братів з-під буржуазної, гнилої, панської Польщі".

                     Я далі не слухав, вхопив капелюх і як ошелешений вибіг з хати. На заулку під липою коло моєї хати, зібралася, йдучи з церкви, майже вся інтеліґентна снятинська Україна: адвокати, лікарі, професори, студенти, весело розмовляючи. Немов би громом поразило їх як я їм сказав, що Київ говорить. 
                                                                                         
                   —  Не може бути!... Не може бути!... — почулися голоси і всі хутко почали розходитися хто куди.

                    А з 18-го на 19-го вересня опівночі застогнав-зашипів танк "Сталін" і зупинився коло моєї хати. Крадьки заглядаючи збоку у вікно, було видно як танкісти показували українську лікарську вивіску на вуглі хати, потім рушив направо у вулицю. А перед маґістратом уставлено польову гармату. Це було рано, 19-го вересня, на відпустове свято, Чудо Архангела Михаїла.

                   Місто наповнялося прочанами. Святково вбрані чоловіки, жіноцтво, молодь, дітвора гуртками сходилися до церкви. Була гарна соняшна днина. Совітофільські елементи і жидівські хлопчаки товпилися довкола гармати і двох молодих гармашів. Товпа все щось випитувала. Але молоді хлопці-гармаші були дуже змучені, невиспані, голодні, заболочені, відповідали на питання  "да" або "нєт".

                    В церкві відбувалося величаве Богослуження. Співав великий хор "Міщанської Читальні" і Т-ва "Боян". Прикрасою хору був знаменитий соліст-тенор Василь Бурляк. Спів розливався далеко поза місто. Спадав на голі схили Мотилькової Кручі. А як Богослуження кінчилося благальною піснею: "Спаси люди твоя, Господи", то відлуння його плакало-тремтіло в серцях народу. Прочани, що йшли в Долішнє Залуче і Завалє, ставали і з дива не могли вийти, на вид розкішних звоїв блискотіння розпаленого сонцем креміння, що всіми кольорами палали над Мотильковою Кручею. Соняшними, золототканими поясами вперезані, сяяли-іскрилися високі хрести на банях снятинських церков. Здавалося, повільний Прут і жвавий Черемош і собі вслухувались у спів-моління за всіх і за все...

                    Як розжалоблений, божий люд тиснувся до церкви на Чудо Архангела Михаїла, як всі вулиці і майдани були завалені прочанами, як поважно виходили з церков, то не було радости в нікого на обличчю, а була тиха, чорна, журба, настороженість, стриманість, заклопотаність і непевність. Глянувши скоса на пусту гармату, похиливши голови, без гамору розходилися по селах. А товпа перед маґістратом раз-по-раз вигукувала "хай живе геній і вчитель всіх народів великий Сталін, Совітський Союз, Червона Армія" та й виструнчували затиснуті п'ястуки високо понад голови.

                     Нарешті вийшов на балькон 84-літній Семен Зінькевич, передовий снятинський міщанин, що нераз сходився з І. Франком і М. Павликом. Всі його добре знали. І посипалися рясні оплески в його честь і за палкий привіт Сталінові, Червоній Армії, що звільнила Західню Україну від Польщі. Його викликали кілька разів і бурхливо вітали.

                      Як я вертався додому, то подорозі стрінув адвоката д-ра Г. Ганкевича, посла до польського сойму. Він причепив на ліве рам'я широку червону опаску. Приготовляв себе психологічно на прихід радянської влади, мовляв, так вимагає політична ситуація. Та ніхто з комунарів, тих, що високо підносили п'ястуки до неба, не звертав на нього уваги. Така метаморфоза була надто наївною і це я сказав йому ввічі. Я радив утікати, але він не послухав, доказуючи, що большевики вже не такі як 20 років тому; ще й радив не ширити паніки.

                     Дивлюся, що за диво! І граф Чайковський і собі причепив червону опаску та гонорово автом поїхав до Задубрівців. Дивно було дивитися на політичну розгубленість отаких людей. Як на глум, їх першими заарештовано і засуджено на знищення. Так вони й не побачили вже Снятина.

                    По кількох днях гіркоти і непевности і мене повели в тюрму. Начальник НКВД Мелєхов з двома енкаведистами і молодим жидом Руммелем зробили в мене докладний обшук. Найбільше звивався Руммель і з вдоволенням клав на стіл перед Мелєховим Діло, Українські Вісті, Нову Зорю, Батьківщину. Мелєхов списав протокол, який я мусів підписати, а потім сказав іти з ними. Моя дружина вже мала приготований обід і я спитав начальника НКВД чи можу я, а може й він зі мною пообідати. Але він сказав, що я скоро верну назад. "А як так, то я потім з'їм свій обід". І всі ми вийшли на дорогу. А тут обступили мене з витягненими гвинтівками енкаведисти і попровадили в тюрму; а Мелєхов з Руммелем пішли другим боком вулиці. Тоді я зрозумів, що обід прийдеться вже їсти на Сибірі. І в мене заболіло серце з жалю, що я навіть не сказав "Будьте Здорові" і не попрощався з дружиною і  малою дочкою.

                       Та по кількох тижнях допитів і слідства НКВД мене звільнило, бо не могли доказати, що я належав до Фронту Національної Єдности. Помогли мене звільнити ті самі комунарі, які запхали мене в тюрму, аби трохи настрашити. Так признався потім їх провідник, швець Михайло Чепига. Він опісля так зненавидів большевиків, що просив Бога, аби скоріше прийшов Гітлер.

                    Другої ночі НКВД так стероризувало посла Ганкевича, що він посинів як вернув до нашої камери, трясся і заливався потом. Довго не міг і слова заговорити. Тому, тоді обезсилений зізнав, що я належав до ФНЄ. Другої ночі бурмістер О. Бордун це рішучо заперечив. Так само і дідич Теодорович заперечив, бо як передовий поляк він все знав, що діялося в Снятинщині і які були політичні партії, але про таку дивачну партію як ФНЄ він нічого не знав.

                    А все таки старий Семен Зінькевич дуже причинився до мого звільнення. Він майже щодня заходив до НКВД і запитував чому мене і Бордуна так довго тримають під ключем; всі люди знають, що ми невинні. Сиділо нас трьох українців: посол Г. Ганкевич, бурмістер Бордун і я, та й з нами три дідичі поляки: граф Чайковський з Задубрівців-Ганківців, Теодорович з Русова і Боґусевич з Микулинців Будилова, в одній камері. Мене і Бордуна звільнило НКВД по кількох тижнях, а Ганкевича перевезено до Станиславова і "народий суд" засудив його на 20 років заслання. А тому що свідчення були позитивні, знижено кару до 10 років. Дуже йому пошкодило, що під час домашнього обшуку знайшли енкаведисти під скатертю на столі написану промову, яку мав виголосити в соймі. Як син клерикала, адвокат, член націоналістичної, "буржуазної" партії УНДО, посол-член польського сойму це в большевиків був він лютим ворогом народу. Все майно сконфісковано, а дружину з трьома дітьми запроторено на Сибір.

                       Семен Зінькевич був солідним працьовитим господарем хліборобом.
Твердо вірив в соціялістично-демократичну справедливість як політичний ідеал. І. Франко навчив його твердо вірити у велику біологічну силу і майбутність українського народу. Та під окупацією Польщі, Зінькевич перейшов у комуністичний табір, бо не бачив іншого виходу з польської неволі. Нагле і повне знищення його ідеалістично-політичного ідеалу і драматичне розчарування наступило аж з приходом большевицької влади. Аж тоді старий дід переконався, що Москва далі ворог ч. 1 національно-політичної і культурно-господарської емансипації України. І старий Зінькевич повернув назад на дорогу Шевченка, Франка, Стефаника, Лесі Українки.

                  Одного дня сидів він в саді на лавочці як заходило сонце. Тоді післав свою доньку Одинську за мною. І я сів коло нього.

                    — Дорогий докторе! Ви лікуєте тіло, але моя душа болить. Така краса довкола нас... А в моїй душі темрява і порожнеча. Від хлоп'ячих літ я невпинно шукав за правдою, наукою, політичною справедливістю, а знайшов грубий цинізм та жорстоку наругу і брутальне поневолення. Дивлюсь як гарно і спокійно сонце заходить над Україною, а червона сатана насилу пхає її в провалля. Діяволова нагорда за її велику красу, трудолюбиве життя народу. Я гадав, що молоді п'ястуки виструнчені до неба притягнуть волю, щасливе життя-ріст нашим дітям. І я не вірив М. Скрипникові ні Хвильовому, що це обман, що це захланна хіть московська.

                   І сивий дід стиснув долоні високо над собою. Дивився запалими очима ген-ген на свою дорогу. Підвівся поволі, притулив голову до яблінки та й просив помогти йому зайти в хату.

                     Зів'ялий фізично, зломаний духово. Поклався в старе дубове ліжко, з якого вже не підвівся. А як смерть станула в його головах, він захриплим уриваним голосом прошептав: "Оце моя остання мінута, найчорніша. Бо лишаю вас в тюрмі. Народ встане, Бог сокрушить ярмо. Скажіть о. Процеві, я хочу вмирати як батьки й діди вмирали. Нехай молиться за мене і мого сина Романа, що похований без хреста".    

д-р Іван Подюк