Григор Божок
Скатон Парк, Півд. Австралія
На студіях у місті Мельнику, в Чехії, було нас з 20 осіб, переважно колишніх старшин української армії. Це місто славне з виробу високоякісного вина. У місті зберігся переказ про те, що свого часу мельницьке вино пив чеський король Карло IV і знайшов його терпким і квасним; «це ж квас, — в'яже уста і кривить м'язи», — мав він тоді, будь-то би сказати... але, імовірно, з того часу якість вина поліпшили.
Наш «дідусь», генерал-поручник Михайло Омелянович-Павленко, яким вояки, а тепер студенти і винороби, його називали, часто приїжджав до нас, щоб нам читати свої лекції про стратегічний похід по запіллях наших ворогів: білих москалів, яких по зуби озброїла Антанта, та червоних-комуністів, які мали досить своєї зброї і латвійських «дивізій смерти» з китайцями «твоя платить — моя стріляє»...
Наш дідусь у нас не був уже, як полковник ґвардії російської армії, що тремтіла перед ним, а перебував він тепер між своїми земляками на еміґрації, до яких ставився з сердечністю й людяністю. Отож перенесемося думкою в давні часи, коли виховують військовика для нових воєнних діл. Дідусь хоч і був вихований десь у Грузії, на далекій чужині і тоді дещо призабув українську мову, після революції 1917 р., коли повернувся до рідної стихії, швидко безслідно отрясся з чужого намулу. Генерал «дідусь», який став неначе вже леґендарним полководцем, стояв перед 20-ма студентами, колишніми вояками української армії, і пояснював військову тактику партизанської стратегії: Перший Зимовий Похід, як то невеликі гурти вояків української армії руйнували великі з'єднання своїх ворогів. Такої тактики військового значення ще світ не знав і жадний нарід чогось подібного не мав. На мене це діяло гіпнотизуюче, переносило мене в думках в часи козаччини 16-того століття і мені вбачалося, що ніби перед нами стоїть от. Павлюк чи інший герой того часу. А їх світлі тіні ніби шепочуть: «Чуєш? Оце — наша тінь... Ще не кінець... бо живе українська мати»... Україна багата на героїв, лише ми їх забуваємо і тому й держави не маємо... А головне, що й світ про них не знає, але повинен би знати, бо xас вже той настав...
Мені особисто дідусь говорив: «Одного разу каже мені господар хати, де я став на ночівлю — і чого ти зв'язався з молодняком? Сидів би собі дома й не мерз би як цуцик!... ну і щож? І цуцик помер з голоду на печі...»
Теж пояснював наш дідусь і забуті дії української армії: Це було 10-го листопада 1920 р. Українська армія виглядала так: на папері 3,888 старшин, 35,259 козаків, але з них було озброєних лише — 2,100 старшин, 9,713 козаків і 2,500 кінноти. А те озброєння було таке: на рушницю 10-40 набоїв, на кулемет 2600-3000, 50-100 гранат або шрапнель на гармату.
Ген. М. Омелянович-Павленко вимагав від польської армії набоїв і зброї на підставі параграфу 12-го Військової конвенції між Польщею та Україною. Він заявив полякам, що в українській армії не вистачає набоїв, навіть на один день бою. Тоді ген. Розвадовський, начальник польського генерального штабу, саркастично зазначив: «Ось хвалили Омеляновича-Павленка, а він, як залишився без нас, то каже, що битися буде лише один день»... Поляки зламали Варшавську Конвенцію з дня 21-го квіня 1920 року, дармащо мали від Антанти досить всякої зброї.
Щодо самого перемир'я, а пізніше й миру в Ризі між Польщею й Росією, то відомо, що польська дипломатія, зламавши Варшавський договір, не спромоглася не тільки стати на захист свого союзника — України, але погодилася на присутність і участь у переговорах делеґації від фіктивного ніби українського «радянського» уряду.
Дня 21-го листопада 1920 р. після завзятих боїв, вистрілявши всі набої, українська армія перейшла р. Збруч і склала зброю перед недавнім своїм союзником. Ми, активні учасники тодішніх подій, мусимо допильнувати, щоб бойові дії української армії 1920 року не загинули, а наші нащадки і цілий світ, щоб знав про них. Героїчна оборона Замостя під командуванням ген. М. Безручка відома. Ось що писав французький генерал М. Вейґан до Товариства колишніх вояків української армїі у Франції в 1964 році: «Побажання з нагоди роковин мого народження, яке вислала Управа Товариства оклишніх вояків української армії у Франції, мене глибоко зворушило і я шлю Вам мої найгарячіші вислови подяки. Роблю це з тим більшим вдоволенням, що я належно оцінюю ту операцію, яку провів ген. М. Безручко, командир 6-ої дивізії української армії. Та операція спинила наступ Буденного і нам дозводила таким чином посилити ту армію, яка захищала Варшаву. Прошу Вас, шановний пане полковнику, прийняти запевнення у моїй щирій пошані. Ген. М. Вейґан».
Така висока оцінка геройської оборони Замостя 6-ою дивізією разом з поляками стосується періоду війни після закінчення боїв під Варшавою 17 серпня 1920 р.
Полякам мусимо сказати: Велика битва над Вислою у серпні 1920 р. — це слава не тільки ваша. Колишні союзники, що мають ще почуття вояцької чести, завжди згадують тих, хто поруч з ними проливав свою кров за спільну тоді справу. Коли ви цього не чините, то все одно історія записала це.
Скатон Парк, Півд. Австралія
На студіях у місті Мельнику, в Чехії, було нас з 20 осіб, переважно колишніх старшин української армії. Це місто славне з виробу високоякісного вина. У місті зберігся переказ про те, що свого часу мельницьке вино пив чеський король Карло IV і знайшов його терпким і квасним; «це ж квас, — в'яже уста і кривить м'язи», — мав він тоді, будь-то би сказати... але, імовірно, з того часу якість вина поліпшили.
Наш «дідусь», генерал-поручник Михайло Омелянович-Павленко, яким вояки, а тепер студенти і винороби, його називали, часто приїжджав до нас, щоб нам читати свої лекції про стратегічний похід по запіллях наших ворогів: білих москалів, яких по зуби озброїла Антанта, та червоних-комуністів, які мали досить своєї зброї і латвійських «дивізій смерти» з китайцями «твоя платить — моя стріляє»...
Наш дідусь у нас не був уже, як полковник ґвардії російської армії, що тремтіла перед ним, а перебував він тепер між своїми земляками на еміґрації, до яких ставився з сердечністю й людяністю. Отож перенесемося думкою в давні часи, коли виховують військовика для нових воєнних діл. Дідусь хоч і був вихований десь у Грузії, на далекій чужині і тоді дещо призабув українську мову, після революції 1917 р., коли повернувся до рідної стихії, швидко безслідно отрясся з чужого намулу. Генерал «дідусь», який став неначе вже леґендарним полководцем, стояв перед 20-ма студентами, колишніми вояками української армії, і пояснював військову тактику партизанської стратегії: Перший Зимовий Похід, як то невеликі гурти вояків української армії руйнували великі з'єднання своїх ворогів. Такої тактики військового значення ще світ не знав і жадний нарід чогось подібного не мав. На мене це діяло гіпнотизуюче, переносило мене в думках в часи козаччини 16-того століття і мені вбачалося, що ніби перед нами стоїть от. Павлюк чи інший герой того часу. А їх світлі тіні ніби шепочуть: «Чуєш? Оце — наша тінь... Ще не кінець... бо живе українська мати»... Україна багата на героїв, лише ми їх забуваємо і тому й держави не маємо... А головне, що й світ про них не знає, але повинен би знати, бо xас вже той настав...
Мені особисто дідусь говорив: «Одного разу каже мені господар хати, де я став на ночівлю — і чого ти зв'язався з молодняком? Сидів би собі дома й не мерз би як цуцик!... ну і щож? І цуцик помер з голоду на печі...»
Теж пояснював наш дідусь і забуті дії української армії: Це було 10-го листопада 1920 р. Українська армія виглядала так: на папері 3,888 старшин, 35,259 козаків, але з них було озброєних лише — 2,100 старшин, 9,713 козаків і 2,500 кінноти. А те озброєння було таке: на рушницю 10-40 набоїв, на кулемет 2600-3000, 50-100 гранат або шрапнель на гармату.
Ген. М. Омелянович-Павленко вимагав від польської армії набоїв і зброї на підставі параграфу 12-го Військової конвенції між Польщею та Україною. Він заявив полякам, що в українській армії не вистачає набоїв, навіть на один день бою. Тоді ген. Розвадовський, начальник польського генерального штабу, саркастично зазначив: «Ось хвалили Омеляновича-Павленка, а він, як залишився без нас, то каже, що битися буде лише один день»... Поляки зламали Варшавську Конвенцію з дня 21-го квіня 1920 року, дармащо мали від Антанти досить всякої зброї.
Щодо самого перемир'я, а пізніше й миру в Ризі між Польщею й Росією, то відомо, що польська дипломатія, зламавши Варшавський договір, не спромоглася не тільки стати на захист свого союзника — України, але погодилася на присутність і участь у переговорах делеґації від фіктивного ніби українського «радянського» уряду.
Дня 21-го листопада 1920 р. після завзятих боїв, вистрілявши всі набої, українська армія перейшла р. Збруч і склала зброю перед недавнім своїм союзником. Ми, активні учасники тодішніх подій, мусимо допильнувати, щоб бойові дії української армії 1920 року не загинули, а наші нащадки і цілий світ, щоб знав про них. Героїчна оборона Замостя під командуванням ген. М. Безручка відома. Ось що писав французький генерал М. Вейґан до Товариства колишніх вояків української армїі у Франції в 1964 році: «Побажання з нагоди роковин мого народження, яке вислала Управа Товариства оклишніх вояків української армії у Франції, мене глибоко зворушило і я шлю Вам мої найгарячіші вислови подяки. Роблю це з тим більшим вдоволенням, що я належно оцінюю ту операцію, яку провів ген. М. Безручко, командир 6-ої дивізії української армії. Та операція спинила наступ Буденного і нам дозводила таким чином посилити ту армію, яка захищала Варшаву. Прошу Вас, шановний пане полковнику, прийняти запевнення у моїй щирій пошані. Ген. М. Вейґан».
Така висока оцінка геройської оборони Замостя 6-ою дивізією разом з поляками стосується періоду війни після закінчення боїв під Варшавою 17 серпня 1920 р.
Полякам мусимо сказати: Велика битва над Вислою у серпні 1920 р. — це слава не тільки ваша. Колишні союзники, що мають ще почуття вояцької чести, завжди згадують тих, хто поруч з ними проливав свою кров за спільну тоді справу. Коли ви цього не чините, то все одно історія записала це.
Немає коментарів:
Дописати коментар