Роман КОЛІСНИК
Історія–це фікція, твердять самі історики, наприклад, американець Джон Армстронґ. Бо вони інтерпретують історичні події, очевидно, на свій лад або на побажання замовника даної інтерпретації. І вибирають деталі з подій, які відповідають їхній інтерпретації. А інші або оминають або цитують не повністю. І навіть фальшують.
Відомий канадський суддя, науковець проф. Валтер Тарнопольський сказав, що якщо історію України писатимуть чужинці, то ця історія для українців буде чужа. І додав, що нема на світі абсолютної правди, бо якби була, то не треба було б судів і суддів. І можна додати: й істориків. Проф. Роман Сербин радить українським історикам писати з української перспективи.
Сказавши це, зупинимося на частині статті, де проф. Химка пише про дивізію СС „Галичина”.
Щодо назви. Дивізія в офіційній німецькій назві не мала „СС”, а тільки „війська СС” (Waffen-SS), бо назва „СС” була вживана тільки для німецьких дивізій. Він пише:
„Ідея ввести у міт національної консолідації дивізію СС „Галичина”
також видається мені вельми сумнівною. Те, що комісія Дешена виправдала її, як на мене, не становить поважного арґументу, принаймні для істориків. Я не згоден із тим, що судові ухвали чи урядові приписи мають право розв’язувати наукові питання. Та й юридичні висновки у таких справах залежать від обставин, зокрема політичних”.
Проф. Химка „забуває” додати, що дивізія „Галичина” не була оскаржена перед комісією Дешена, бо ані під час діяльности Комісії, ані у 1950 році, коли канадський уряд дозволив дивізійникам еміґрувати до Канади, „оскаржувачі” не дали жодних доказів про мнимі злочини Дивізії. Тож при чому тут „виправдання”? Це ствердження факту. Він відкидає рішення судді Дешена, але приймає рішення Нюрнберзького трибуналу:
„У Нюрнберзі, звісно, Waffen-SS було оголошено злочинною організацією. Але українці вслід за австрійцями колись і деякими східно-европейськими країнами нині, стверджують, нібито саме їхня частина Waffen-SS становить вийняток. І до певної міри, це звісно, правда”.
І далі вибірково цитує німецького історика Дитера Поля (Dieter Pohl):
„Попри те, що ОУН(м) і ряд українських чільників, котрі мали принаймні особисті зв’язки з цією організацією (на кшталт Володимира Кубійовича та митрополита Андрея Шептицького), від самого початку німецько-совєтської війни переконували німців створити українську частину, дозвіл на формування української дивізії СС дано було лише коли Голокост у Галичині загалом добіг кінця. Тому „Галичина” як частина СС не відіграла великої ролі у тій кривавій бійні, хоча Дитер Поль і писав про „високу ймовірність” того, що в лютому 1944 року дивізія брала участь в облавах на євреїв у Бродах”.
Хіба ж проф. Химка знає, що Дивізя проходила вишкіл і в той час у Бродах не була? Що більше, він як історик припускає, що якби Дивізія була створена раніше, то брала б участь у тій бойні. „Висока ймовірність”, „велика роля”? – А може „неймовірність, „жодна роля”?
В Галичині колись була весела забава серед молоді: „Що би то би було,
як би?” У дальшому він каже:
„Важливіше однак, те, що до складу дивізії, надто на посади підофіцерів, зокрема на пізніших стадіях її існування як першої дивізії Української національної армії, ввійшли численні українські поліцаї та шуцмани справді винні у злочинах Голокосту”.
Це фікція. Формально Дивізя була включена до УНА після присяги на вірність українському народові, що відбулася 25 квітня 1945 року на фронті в Австрії під Фельдбахом. У той час Дивізія мала доволі вишколених підофіцерів, які мусили пройти рекрутський та 4-місячний підстаршинський вишколи, і нікого з посад їх тоді не звільняли. До
того на фронті. І „численні українські поліцаї та шуцмани” до Дивізії не прибули. І, зрештою, не всі українські поліцаї та шуцмани були „винні у злочинах Голокосту”.
„До того ж усім дотичним до того формування чудово було відомо про винищення галицьких євреїв німцями”, – пише Химка.
Тоді не було інтернету, мобільних телефонів, ані про це не писали часописи й не звітувало радіо, тож так „чудово” не було відомо.
І далі: „Нарешті згадаймо, що після трагічної розв’язки у Бродах українську частину СС використовували головно для придушення партизанського руху в Словаччині та Словенії. У Словаччині дивізія тісно співпрацювала із сумнозвісною бриґадою Дірлеванґера, що
складалася з кримінальників. Є свідчення, що дивізія знищувала цілі села, застосовуючи типово німецькі методи антипартизанської війни”.
Це вже вершок „історичної” фікції, без жодних конкретих доказів. Дивізія ніколи не була в Бродах, а брала участь у боях на захід від Бродів.
У війську, а ще на війні, не „співпрацюють”, тобто добровільно з власної волі, а ще „тісно” й до того з кримінальниками, а виконують накази. Щодо Дірлеванґера, написав начальник оперативного відділу майор Вольф-Дітріх Гайке:
„Дуже недовго під час однієї бойової дії Дірлеванґер був підпорядкований Дивізії. Він тільки тим відзначився, що не виконував жодних наказів Дивізії, а у вирішальний момент бою лежав у ліжку, зовсім не цікавлячися долею своєї частини. Дірлеванґер не мав ніякого контролю над тим, що робилося в його бриґаді, яка була опанована кримінальним елементом. Вони допускалися різних зловживань супроти цивільного населення і всюди по собі лишали неславу. Такі проступки та бриґада пізніше намагалася видати за проступки Дивізії,
мовляв, чужинцям можна все приписувати”. (Українська дивізія „Галичина”, ст. 132).
Про нищення цілих сіл, то хіба проф. Химка може подати назву бодай одного села? Бо навіть в англійському фільмі SS in Britain, 2001, в якому пофальшовано у перекладі на ангійську мову свідчення очевидців, не оскаржувано Дивізію про нищення сіл. Цей фільм
викликав гостру реакцію як в діяспорі, так і в Україні. Академік Микола Мушинка, на основі архівних словацьких документів, відкинув усі наклепи.(Див. "Вісті комбатанта", ч. 4, 2000, ст. 103-106, теж „Відкидаємо наклепи українофобів на 1-шу УД УНА”, збірник матеріялів, ст. 215, 2001).
Варто ще додати, що навіть у Канаді, при зустрічі молодих словаків з українцями, вони, словаки, згадують приємні спомини їхніх бабців і дідусів з дивізійниками з часів Другої світової війни.
Ізраїльський історик Шимон Бриман свою статтю „Золотой лев со свастикой” (Вести, 04.06. 2003) закінчує:
„З питаннями про „Галичину” я звернувся до нинішніх українських націоналістів з УНА-УНСО. Ось що відповіла з Києва прес-служба цього руху: „До участи українців в СС ми ставимося без гордости, але й без сорому. Добровольці служили там в ім’я України, розуміючи, що справа німців була програна, а зброю можна повернути проти обох
окупантів — німецьких і російських. Нам нічого не відомо про участь цих солдатів в геноциді євреїв у роки війни. Ми вважаємо, що солдати, які не вчинили військових злочинів, повинні і можуть бути прирівняні до статусу ветеранів. Крім того, всі члени „Галичини” пройшли судове чистилище, вони мирно живуть у Великобританії як добропорядні громадяни, і ніяких претенсій до них ніхто не висуває. В Україні вони відбули 20-25-річне покарання тюрмами і Сибіром, офіційно будучи сьогодні громадянами другого сорту. Ніякого злочину, крім боротьби проти СРСР, вони не скоювали. Нам нічого соромитися своєї історії. Це стосується всіх, хто воював за свою Україну–під будь-яким прапором. У Парижі під Тріюмфальною аркою вмуровано плити пам’яти про всіх французів, полеглих за Францію ”.
Признаймося: дуже часто наш погляд на військову драму в Галичині – це промосковська точка зору, яка взагалі не допускає думки про те, що українці мали і мають право боротися за незалежну державу. Мільйони західних українців могли щиро не бажати повернення радянської окупації – з новими підвалами НКВД, депортаціями і колгоспами, з придушенням української культури і релігійних звичаїв. Битва під Бродами оцінюється в сучасній Україні як національна трагедія, адже українці вбивали один одного в складі армій двох імперій. Історія „Галичини” – це не тільки хроніка коляборації, але і частина трагедії України, затиснутої між двома собі ворожими тоталітарними гігантами, які приносили незліченні лиха народам. (Переклад з російської).
Німецький майор Вольф-Дітріх Гайке, начальник оперативного відділу в штабі дивізії, фактичний заступник командира, написав у своїх споминах "Вони хотіли волі" „Українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчх обставинах жорстокої боротьби. Їм треба побажати, щоб їхні діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали”. (Переклад з німецької).
І запитання: чому дивізія „Галичина” – незначна крапля у бурхливому океані воєнних дій – стала таким важливим „історичним дійством”? Чи не тому, що була українською!?
І для кого пише свою історію-фікцію проф. Іван Химка?
Коментар на статтю Івана Химки „Міти національної консолідації” („Критика”, липень-серпень, 2012)
Нашої статті відносно фіктивних видумок про дивізію „Галичина” редакція „Критики” досі не надрукувала.
Історія–це фікція, твердять самі історики, наприклад, американець Джон Армстронґ. Бо вони інтерпретують історичні події, очевидно, на свій лад або на побажання замовника даної інтерпретації. І вибирають деталі з подій, які відповідають їхній інтерпретації. А інші або оминають або цитують не повністю. І навіть фальшують.
Відомий канадський суддя, науковець проф. Валтер Тарнопольський сказав, що якщо історію України писатимуть чужинці, то ця історія для українців буде чужа. І додав, що нема на світі абсолютної правди, бо якби була, то не треба було б судів і суддів. І можна додати: й істориків. Проф. Роман Сербин радить українським історикам писати з української перспективи.
Сказавши це, зупинимося на частині статті, де проф. Химка пише про дивізію СС „Галичина”.
Щодо назви. Дивізія в офіційній німецькій назві не мала „СС”, а тільки „війська СС” (Waffen-SS), бо назва „СС” була вживана тільки для німецьких дивізій. Він пише:
„Ідея ввести у міт національної консолідації дивізію СС „Галичина”
також видається мені вельми сумнівною. Те, що комісія Дешена виправдала її, як на мене, не становить поважного арґументу, принаймні для істориків. Я не згоден із тим, що судові ухвали чи урядові приписи мають право розв’язувати наукові питання. Та й юридичні висновки у таких справах залежать від обставин, зокрема політичних”.
Проф. Химка „забуває” додати, що дивізія „Галичина” не була оскаржена перед комісією Дешена, бо ані під час діяльности Комісії, ані у 1950 році, коли канадський уряд дозволив дивізійникам еміґрувати до Канади, „оскаржувачі” не дали жодних доказів про мнимі злочини Дивізії. Тож при чому тут „виправдання”? Це ствердження факту. Він відкидає рішення судді Дешена, але приймає рішення Нюрнберзького трибуналу:
„У Нюрнберзі, звісно, Waffen-SS було оголошено злочинною організацією. Але українці вслід за австрійцями колись і деякими східно-европейськими країнами нині, стверджують, нібито саме їхня частина Waffen-SS становить вийняток. І до певної міри, це звісно, правда”.
І далі вибірково цитує німецького історика Дитера Поля (Dieter Pohl):
„Попри те, що ОУН(м) і ряд українських чільників, котрі мали принаймні особисті зв’язки з цією організацією (на кшталт Володимира Кубійовича та митрополита Андрея Шептицького), від самого початку німецько-совєтської війни переконували німців створити українську частину, дозвіл на формування української дивізії СС дано було лише коли Голокост у Галичині загалом добіг кінця. Тому „Галичина” як частина СС не відіграла великої ролі у тій кривавій бійні, хоча Дитер Поль і писав про „високу ймовірність” того, що в лютому 1944 року дивізія брала участь в облавах на євреїв у Бродах”.
Хіба ж проф. Химка знає, що Дивізя проходила вишкіл і в той час у Бродах не була? Що більше, він як історик припускає, що якби Дивізія була створена раніше, то брала б участь у тій бойні. „Висока ймовірність”, „велика роля”? – А може „неймовірність, „жодна роля”?
В Галичині колись була весела забава серед молоді: „Що би то би було,
як би?” У дальшому він каже:
„Важливіше однак, те, що до складу дивізії, надто на посади підофіцерів, зокрема на пізніших стадіях її існування як першої дивізії Української національної армії, ввійшли численні українські поліцаї та шуцмани справді винні у злочинах Голокосту”.
Це фікція. Формально Дивізя була включена до УНА після присяги на вірність українському народові, що відбулася 25 квітня 1945 року на фронті в Австрії під Фельдбахом. У той час Дивізія мала доволі вишколених підофіцерів, які мусили пройти рекрутський та 4-місячний підстаршинський вишколи, і нікого з посад їх тоді не звільняли. До
того на фронті. І „численні українські поліцаї та шуцмани” до Дивізії не прибули. І, зрештою, не всі українські поліцаї та шуцмани були „винні у злочинах Голокосту”.
„До того ж усім дотичним до того формування чудово було відомо про винищення галицьких євреїв німцями”, – пише Химка.
Тоді не було інтернету, мобільних телефонів, ані про це не писали часописи й не звітувало радіо, тож так „чудово” не було відомо.
І далі: „Нарешті згадаймо, що після трагічної розв’язки у Бродах українську частину СС використовували головно для придушення партизанського руху в Словаччині та Словенії. У Словаччині дивізія тісно співпрацювала із сумнозвісною бриґадою Дірлеванґера, що
складалася з кримінальників. Є свідчення, що дивізія знищувала цілі села, застосовуючи типово німецькі методи антипартизанської війни”.
Це вже вершок „історичної” фікції, без жодних конкретих доказів. Дивізія ніколи не була в Бродах, а брала участь у боях на захід від Бродів.
У війську, а ще на війні, не „співпрацюють”, тобто добровільно з власної волі, а ще „тісно” й до того з кримінальниками, а виконують накази. Щодо Дірлеванґера, написав начальник оперативного відділу майор Вольф-Дітріх Гайке:
„Дуже недовго під час однієї бойової дії Дірлеванґер був підпорядкований Дивізії. Він тільки тим відзначився, що не виконував жодних наказів Дивізії, а у вирішальний момент бою лежав у ліжку, зовсім не цікавлячися долею своєї частини. Дірлеванґер не мав ніякого контролю над тим, що робилося в його бриґаді, яка була опанована кримінальним елементом. Вони допускалися різних зловживань супроти цивільного населення і всюди по собі лишали неславу. Такі проступки та бриґада пізніше намагалася видати за проступки Дивізії,
мовляв, чужинцям можна все приписувати”. (Українська дивізія „Галичина”, ст. 132).
Про нищення цілих сіл, то хіба проф. Химка може подати назву бодай одного села? Бо навіть в англійському фільмі SS in Britain, 2001, в якому пофальшовано у перекладі на ангійську мову свідчення очевидців, не оскаржувано Дивізію про нищення сіл. Цей фільм
викликав гостру реакцію як в діяспорі, так і в Україні. Академік Микола Мушинка, на основі архівних словацьких документів, відкинув усі наклепи.(Див. "Вісті комбатанта", ч. 4, 2000, ст. 103-106, теж „Відкидаємо наклепи українофобів на 1-шу УД УНА”, збірник матеріялів, ст. 215, 2001).
Варто ще додати, що навіть у Канаді, при зустрічі молодих словаків з українцями, вони, словаки, згадують приємні спомини їхніх бабців і дідусів з дивізійниками з часів Другої світової війни.
Інші опінії щодо дивізії „Галичина”
Ізраїльський історик Шимон Бриман свою статтю „Золотой лев со свастикой” (Вести, 04.06. 2003) закінчує:
„З питаннями про „Галичину” я звернувся до нинішніх українських націоналістів з УНА-УНСО. Ось що відповіла з Києва прес-служба цього руху: „До участи українців в СС ми ставимося без гордости, але й без сорому. Добровольці служили там в ім’я України, розуміючи, що справа німців була програна, а зброю можна повернути проти обох
окупантів — німецьких і російських. Нам нічого не відомо про участь цих солдатів в геноциді євреїв у роки війни. Ми вважаємо, що солдати, які не вчинили військових злочинів, повинні і можуть бути прирівняні до статусу ветеранів. Крім того, всі члени „Галичини” пройшли судове чистилище, вони мирно живуть у Великобританії як добропорядні громадяни, і ніяких претенсій до них ніхто не висуває. В Україні вони відбули 20-25-річне покарання тюрмами і Сибіром, офіційно будучи сьогодні громадянами другого сорту. Ніякого злочину, крім боротьби проти СРСР, вони не скоювали. Нам нічого соромитися своєї історії. Це стосується всіх, хто воював за свою Україну–під будь-яким прапором. У Парижі під Тріюмфальною аркою вмуровано плити пам’яти про всіх французів, полеглих за Францію ”.
Признаймося: дуже часто наш погляд на військову драму в Галичині – це промосковська точка зору, яка взагалі не допускає думки про те, що українці мали і мають право боротися за незалежну державу. Мільйони західних українців могли щиро не бажати повернення радянської окупації – з новими підвалами НКВД, депортаціями і колгоспами, з придушенням української культури і релігійних звичаїв. Битва під Бродами оцінюється в сучасній Україні як національна трагедія, адже українці вбивали один одного в складі армій двох імперій. Історія „Галичини” – це не тільки хроніка коляборації, але і частина трагедії України, затиснутої між двома собі ворожими тоталітарними гігантами, які приносили незліченні лиха народам. (Переклад з російської).
Німецький майор Вольф-Дітріх Гайке, начальник оперативного відділу в штабі дивізії, фактичний заступник командира, написав у своїх споминах "Вони хотіли волі" „Українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчх обставинах жорстокої боротьби. Їм треба побажати, щоб їхні діла не залишили у їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали”. (Переклад з німецької).
І запитання: чому дивізія „Галичина” – незначна крапля у бурхливому океані воєнних дій – стала таким важливим „історичним дійством”? Чи не тому, що була українською!?
І для кого пише свою історію-фікцію проф. Іван Химка?
Немає коментарів:
Дописати коментар