субота, 27 жовтня 2012 р.

"ДИВІЗІЯ, ГЕЙ РІДНА МАТИ"

Матвій Заяць
хор. І. УД УНА

                                        (У 30-ліття створення Дивізії "Галичина")

                                  Ранньою весною 1943 року по Галицькій волості залунав клич про творення української військової формації п. н. Стрілецька Дивізія "Галичина". Молодь сприйняла цю вістку з ентузіязмом, але не менше від молоді зацікавилася цею новиною і "стара война". На перешкоді здійснення цього пляну стояло не що інше, а таки славнозвісний твір Гітлера "Майн Кампф", який примусив "стару войну" підходити до справи дещо обережніше. Тим часом по повітах і округах Галичини назначувано уповноважених для формування Дивізії, які скликали наради та обговорювали можливості переведення цього діла на добровільній базі. У зв'язку з тим до Станиславова приїхав полковник Альфред Бізанц, кол. старшина УГА і скликав на нараду колишніх старшин української армії з усіх волостей Станіславівщини.

                                 На збори прибуло 50-60 старшин УГА. Вечором на залю нарад прибув і полк. Бізанц у товаристві майора СС. Старшини УГА сердечно вітали колишнього командира бригади, полк. Бізанца, який промовляв до нас по-українськи, а опісля майор СС по-німецьки. Провідною думкою їхніх промов було переконати кол. українських старшин, щоб вони взяли на себе обов'язок організації Дивізії. По нашій стороні не було щирої виміни думок, бо всі боялися висловити щиро свої думки. Одинокий, що поставив справу ясно, був директор копалень нафти в районі Битьків коло Надвірної, сотник УСС І.Яремич.

                                "Пане полковнику, говорив він, — ви приходите до нас з закликом, щоб ми допомогли в організації Дивізії "Галичина", але ви не кажете нам нічого про те, з якими інформаціями ми маємо піти до нашої молоді, щоб заохотити її добровільно вступати в ряди цієї військової формації. Нехай німецький уряд дасть нам якісь конкретні зобов'язання зі своєї сторони і скаже з чим маємо йти між нашу молодь".  Це сказав він по-українськи, а потім повторив і по-німецьки, щоб зрозумів представник зброї СС, до якої мала бути включена українська дивізія. — "Якщо німецький уряд поставить справу ясно, тоді ми знатимемо, що тій молоді сказати. Ви, пане полковнику, знаєте нас, знаєте, що ми вміємо і можемо зробити".

                               Бізанц щось поговорив з майором СС і вони вийшли, залишаючи нас самих без якоїсь конкретної відповіді. Ми висловили признання директорові Яремичеві за його сміливе поставлення справи руба і ще довго дискутували над справою української дивізії. Мені одначе здається, що власне той рішучий виступ дир. Яремича був причиною його арештування під час масакри влаштованої станиславівським Ґестапом.

                             Незважаючи на те, справа формування Дивізії пішла вперід і переводилася вже реєстрація добровільців, а за кілька днів приїхала і призовна комісія, на чолі якої був оберарцт СС-ів, один підстаршина та ляндкомісар з Надвірної, український староста та уповноважений Дивізії "Галичина". Пішов до призовної комісії і я як старшина УГА, вірючи, що зброя в руках навіть і поневоленого народу має своє значення. Але мене комісія відкинула як інваліда через брак великого пальця на лівій руці, а зокрема тому, що я був на відповідальній праці, яка вважалася необхідною для воєнних цілей. Я знайшовся у досить неприємній ситуації, бо вже на другий день пішла поголоска, що, мовляв, "пани висилають наших дітей до дивізії, а самі звільняються".

                               Мене це занепокоїло і я пішов знову перед комісію, вимагаючи, щоб мене прийняли до війська, але тут мене знов уже по приятельськи почав переконувати і ляндкомісар і староста, а вкінці сам оберарцт, що мені краще держатися своєї роботи, де я матиму більше значення і можу більше зробити навіть для свого народу як на фронті. "Коли ти покинеш свою роботу, на твоє місце прийде якийсь поляк або німець і тоді для українців буде велика втрата".

                                Мене здивували такі слова лікаря-німця, але вони мене не переконали. Коли я одначе наперся, він мені дав посвідку, що я прийнятий до Дивізії і я вже задоволений повернувся додому.

                                 По полудні моя дружина прийшла з праці у школі і заклопотана каже мені, що в школі усі учительки обурені на мене за те, що я вдавав такого героя, усіх закликав до Дивізії, а сам вишморгнувся. У відповідь на це я показав їй посвідку, що мене прийняли до війська і що я вже рахувався вояком. Розуміється, що це скоро рознеслось по цілій Надвірній і всі заспокоїлися.

                                  Довідались про це вже і на підприємстві, де дипломовані інженери поляки мали надію перебрати моє місце. В міжчасі я зі своєю посвідкою прийняття до Дивізії далі працював як і перед тим. Вже всі старшини дістали покликання, залишився ще тільки я та сотник Іван Яремич. Ми звернулися з запитом до Військової Управи, чому нас не кличуть до Дивізії, у відповідь на це нас поінформували, що справа нашого покликання вже полагоджена. Нас звільнено від військової служби тому, що ми необхідні на місцях нашої дотеперішньої праці. Так повільно минали місяці.

                                 11 листопада 1943 року мене арештувало Ґестапо, але на суді, який відбувся у Станиславові шість днів пізніше, мене звільнено заходами німецької управи над тартаками. Тут придалась мені також і посвідка, що я є добровільцем до Дивізії "Галичина". 20-го листопада я був звільнений з тюрми і повернувся до праці. Але ворог не спав. На мене з'явились доноси, що я співпрацюю з підпільниками та партизанами, яких тоді уже було чимало в доокличних лісах.

                                 Довідавшись про це, я вже не чекав, щоб Ґестапо заарештувало мене знову і негайно поїхав до Львова, дістав у Військовій Управі покликання до Дивізії і поїхав до вишкільного табору у Гайделяґрі біля Дембіци. Ґестапо перестало мною цікавитись.

                                                                                      У Гайделяґрі

                                  Приїхавши до Гайделяґру, після перших формальностей мене відіслали на старшинський перевишкіл, який тривав від 15 січня до кінця лютого 1944 року. Тут я стрінув чимало наших перевишкільників зі "старої войни", інж. Хухру та Шугана і Л. Ортинського з молодших, з якими я перебував в одній кімнаті. Вони виявились дійсно добрими друзями і то незалежно від обставин, і в доброму і в злому положенні. Від того часу почалась для мене нова доба — новий рекрутський перевишкіл, як і 25 років тому.

                                 По перевишколі кожний з нас дістав по два срібні паски на пагони, що означало "старшинський кадидат", чи по-німецьки "фюреранвертер", але ці паски зовсім не змінили суворого режиму нашого вишколу. Щойно з закінченням курсу, ми одержали найнижчу підстаршинську рангу — десятника, по-німецьки — унтершарфюрера або у скороченні "уша". Це було настільки вигідно, що вже не треба було підносити руки на поздоровлення кожного "юберменша". З ідеї нагоди братія влаштувала через кілька днів відповідну вечірку, на яку запросила і дивізійних старшин-німців. Роститися було чим, бо інж. Хухра в міжчасі поїхав був на три дні на свою господарку в Перемишлі і навіз усякого добра.

                              Серед командного складу знаходився обештурмбанфюрер Кляйнов, шеф штабу Дивізії майор Гайке, а з українських старшин прибув сот. Дмитро Паліїв, покищо також ще тільки з двома срібними пасками як "фюреранвертер". Кляйнов і Паліїв скоро залишили наше товариство, бо в них було чимало обов'язків у зв'язку з формуванням відділу для поборювання партизан в околиці Грубешева на Холмщині, відомого під назвою "Кампфгрупе Вільднер". Після звичайних вступних формальностей шеф штабу майор Гайке залишив головний стіл і підійшов до нас, тих, що сиділи "на сірому кінці". Він весело гуторив з нами, розпитуючи, де ми служили в першій світовій війні, на яких фронтах бували, які відзначення маємо тошо.

                              На кінець майор Гайке поінформував нас, що наш перевишкіл закінчився та що на другий день ми цілою школою маємо зголоситися до штабу Дивізії, де ми дістанемо призначення до різних частин. У зв'язку з тим небаром відбулося т. зв. "Айнштуфунґ", тобто всі колишні старшини з перевишколу дістали підвищення в рангах, але не конечно до тих самих ранг, які вони мали колись в українських чи польській арміях. Це залежало у великій мірі від їхнього успіху в часі перевишколу, а також і від знання німецької мови.

                            Закінчивши старшинський перевишкіл, нас усіх курсантів команда розділила по різних частинах Дивізії. Мене призначено до шостої сотні 31 полку піхоти Дивізії "Галичина", під командою хор. Сеніва. Але у зв'язку з організацією бойової групи "Вільднера" я був негайно відкомандирований до цеї групи. Ще того самого вечора я перейшов до нової сотні, в якій командант молодий німець хорунжий призначив мене на команданта чоти. Крім мене, у сотні було ще кількох підстаршин німців.

                              На другий день рано наша сотня вимаршувала з табору Гайделяґер і, пройшовши кільканадцять кілометрів, розставилась у бойовому порядку. Розложивши наші скоростріли, ми чекали у бойовому поготів'ї, не знаючи взагалі на що ми чекаємо. Під вечір прийшов наказ — вертатися назад до Гайделяґру. Переночувавши в бараках як складова частина бойової групи Вільднера, на другий день нас розформовано і всі ми відійшли до своїх полків і я опинився знову в 6-ій сотні 31-го полку. Хор. Сенів ставився до мене дуже прихильно і покищо не давав мені жодного призначення.

                                Це був час, коли всі вишкільні частини українців виїжджали з Гайделяґру до іншого табору в Нойгаммер на Долішньому Шлеську біля міста Заган. Виїжджав туди також і 31 полк. Після тижневого побуту в 6-ій сотні без якогось спеціяльного зайняття, мене приділено до т. зв. ліквідаційної групи 31-го полку, яка лишилася в Гайделяґрі для остаточної ліквідації полкового та взагалі дивізійного майна, яке мало бути перевезене до Нойгаммеру, де остаточно формувалася Дивізія "Галичина".

                                   В скорому часі табор Гайделяґер опустів, а зокрема "Четвертий Рінґ", де досі знаходився 14-ий Вишкільний Батальйон для окремого призначення з 12-ти великими рекрутськими сотнями добровільців української Дивізії, яка тепер офіційно називалася 14-та СС Добровольча Дивізія "Галичина". 

                                    В цій ліквідаційній групі я стрінув ще одного колеґу з старшинського перевишколу, професора Гладиша, який у вільні від праці хвилини, а їх тут, правду сказавши, було досить, влаштовував для нас різні цікаві виклади. Харчувалися ми тоді в підстаршинській їдальні німецької частини ракетної зброї, де харчі були набагато кращі ніж у наших рекрутських кухнях. Але ця ідилія не тривала довго, бо небавом я дістав наказ супроводжати якийсь амуніційний транспорт до Дивізії в Нойгаммері. Як виявилося, це був транспорт амуніції для артилерії Дивізії "Галичина" і заки ми з ним добилися до Нойгаммеру, то проминув цілий тиждень. Нас задержували майже на кожній вузловій станції, даючи першенство транспортам, що відходили на фронт. Хоч ми не перепрацьовувалися в часі транспорту, але це була доволі небезпечна їзда, бо в цей час альянтське летунство вже добре докучало Німеччині.

                                  Нарешті з кінцем березня 1944 року ми щасливо прибули до Нойгаммеру та передали наш транспорт Дивізійній команді. Після того я дістав наказ зголоситися назад до 6-ої сотні 31-го полку. Хвилево, одначе, як колишній старшина, я замешкав у старшинському житловому бльоку у кімнаті разом із ще одним таким як я кандидатом на старшину, кол. старшиною Червоної Армії, (прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю).

                                  За кілька днів я був призначений на коменданта першої чоти 6-ої сотні та заступником команданта сотні, пор. Сеніва. Від тоді я мусів уже ходити на вправи кожного дня, хоч це не зовсім підходило до мого віку. Але ради на те не було, раз обібрався бути грибом, треба лізти в борщ. Раз зголосився добровільно бути вояком — то й треба було робити те, що від вояка вимагається. Пор. Сенів, мій командант, був надзвичайно хороша людина і наші відносини були якнайкращі.

                                    Під кінець квітня 1944 року припадали уродини Гітлера, про які треба було щось згадати на т. зв. "Унтерріхт" чи "Вельтаншаунґ". Пор. Сенів запропонував мені щось сказати на ту тему. Говорити не було легко і зрештою я і не знав що говорити. Хвалити Гітлера — було б не до смаку нашим хлопцям і вони подумали б, що я вже віддався йому на службу, але сказати щось треба було. Це був уже час, коли наші хлопці у більшості переходили вже, можна б сказати, пораз другий рекрутський вишкіл, цим разом уже у різних частинах Дивізії, їм це вже було дійсно наприкрилося і вони вже мріяли, коли підуть назад на рідні землі, на фронт. Отже, німці старалися якнайдовше задержатись у різних тилових частинах, щоб не йти на фронт, а наші хлопці не могли вже дочекатися тої хвилини. Деякі вже навіть говорили між собою, що якщо Дивізію не кинуть скоро на фронт, то вони будуть утікати до Української Повстанської Армії. Роздумуючи над тим, що мені сказати на найближчому "Унтерріхті", я постановив використати цю тему, щоб трохи успокоїти хлопців. Я так і зробив.

                                        Прийшовши на "унтерріхт", я сказав хлопцям, "ви рветеся на фронт з усіма його страхіттями, не здаючи собі справи, що то таке фронт. Коли нас не висилають, то це значить, що ми ще не зовсім готові до такого завдання, а це значить, що нам треба ще вчитися. Учіться, бо кожна наука коштує гроші, а військова наука коштує ще більше, бо саме життя. За вашу науку Німеччина платить своїми найкращими синами, отже готовтесь до того великого завдання, щоб ви не посоромили себе і свого народу". На закінчення я ще подав коротко відомості про положення на фронті та про наші обов'язки. Наука була закінчена.

                                          На другий день я з цілою сотнею робив вправи з гранатометами коло касарень т. зв. "Фехтунгштелюнґ". Сотня, розділившись на групи і чоти, вправляє зі своїми підстаршинами, коли нараз чую німецьку команду "Ахтунґ". Я оглянувся й побачив як у мою сторону прямував полковник Гермс. Я негайно пішов у його напрямку, зголосився як заступник команданта сотні і здав йому звіт. По звіті полковник до мене сказав: "Mensch, Ich habe gehoert dass Sie ganz gut gesprochen haben waehrend der Weltanschauung". (Чоловіче, я чув, що ти добре говорив на сотенному огляді подій).

                                         Я не знав, що йому відповісти, і чув, як мурашки полізли за спиною. Що мені під цим треба розуміти, — питаю себе в думках. "Я не є бесідник, пане полковнику, відповів я. Але знаю, що наші хлопці рвуться на фронт, замість того, щоб якнайпильніше вивчати військове діло. Я їм сказав, що за наше навчання воєнного ремесла Німеччина платить найкращими синами".

                                           "Ґут, зер ґут" — відповів Гермс. — Я тебе полковим наказом переношу до VI Відділу штабу полку на становище Betrtuungsschef-а, і відійшов.

                                            Його наказ мені подобався і я вже у думках дякував Всевишньому за те, що Він звільнив мене від цих нудних щоденних вправ. Але рівночасно мене здивувало звідки полк. Гермс так скоро вже знав, про що я говорив на вчорашніх викладах. Видно, що між тими хлопцями німці вже мали своє "вухо й око". Значить, треба завжди і всюди бути обережним. Так, так, — подумав я, — школа коштує і коли б я не був обережним і сказав хлопцям те, що мав на думці, хто знає чи мене вже не відвідала б була військова жандармерія і "запросила" під свій "нагляд".

                                             У нас у Дивізії було чимало старшин-українців, бо фактично всі нижчі командні пости були обсаджені українцями, але не всі з-поміж тих старшин уміли бути старшинами не тільки для своїх, але і для німців. Деякі, як на сором, гнули спину перед молодшими ранґою німцями тільки тому, що то був німець. Але були й такі, які не дозволяли собі, як то кажуть, "у кашу дмухати". До таких належав і поручник Михайло Карпинець, командант сусідньої 7-ої сотні 31-го полку. Він завжди до мене відносився прихильно і я його шанував як дійсно доброго і гарного старшину. Коли ми вже мали від'їждати на фронт під кінець червня 1944 року, була влаштована прощальна вечірка, на якій кожний добре собі потягнув "шнапса" і в декого розв'язався язик, а інші засипляли, як напримір, полковник Гермс, який, підпивши собі, заснув на столі. Якийсь оберштурмфюрер, за походженням фольксдойтш, підпивши, почав ображати українців. Карпинець, хоч і не жалував собі чарок, але тримався зовсім прилично. Коли він почув не зовсім то прихильну до українців базіканину того фольксдойтша, довго не думаючи, "заїхав йому в рило" так, що той аж перевернувся. Фолькдойтш почав щось погрожувати Карпинцеві, але на тому та справа й закінчилась. Пор. Карпинець ніколи не дозволив себе образити, незалежно від того, хто це був німець чи українець, старшина чи не старшина.

                                              На другий день пор. Карпинцені трапилася неприємна пригода. Він робив зі своєю сотнею вправи з киданням ґранат. Один із стрільців відтягнув шнурок і в тому моменті ґраната випала йому з рук на землю. Він зі страху не знав, що робити. Це завважив пор. Карпинець, прискочив до ґранати і копнув її ногою, яка в тому моменті експлодувала і зранила його в ногу. Це був дійсно відважний крок старшини, але за те він мусів піти до шпиталю, щоб вилікувати ногу.

                                             У сотні було декілька гарних та інтеліґентних хлопців, яких пор. Сенів мусів відпустити до підстаршинської школи майже перед самим виїздом під Броди. З них залишилося у моїй пам'яті одне прізвище — Ґрохольський. Цей амбітний тоді кандидат до підстаршинської школи (пізніше він покінчив і старшинський вишкіл і був хорунжим Дивізії) був уже студентом університету і при якійсь там нагоді він зайшов у суперечку з німцем, підстаршиною, який його образив. Він вирішив стати до рапорту до команданта батальйону і прийшов був мене порадитися, що і як йому робити. При цій нагоді ми пізналися оба дещо ближче і він розповів мені дещо про себе.

                                             Його батько і мати були поляки, але ще на шкільній лавці в гімназії він мав нагоду перевірити свій родовід і дійшов до переконання, що він з роду зовсім не поляк, але українець, бо всі дальші його предки були українці. Від того часу він частенько над тим роздумував і вкінці покинув ходити на науку релігії до римо-католицького священика-катехита і перейшов на греко-католицький обряд. З того поляки наробили великого шуму, щоб його назад привернути до "ойчистої" віри і почали застосовувати супроти нього різні шикани, спочатку лагідні, а опісля строгіші. Але він не дав себе переконати, ані учителям, ані своїм батькам і став вірним українському греко-католицькому обрядові та українському народові.

                                             Пізніше, перебуваючи вже на Словаччині у Чадці, я довідався від одного стрільця, що хор. Ґрохольський загинув у якімсь бою з партизанами на Словаччині; там його і поховано. Хай тих кілька скромних слів про нього послужать замість квітів на його, можливо, й забуту могилку в чужому краю.

(Далі буде)

Немає коментарів:

Дописати коментар