Володимир МАЛКОШ,
Голова Івано-Франківської Станиці
Галицького Братства
У книзі Д. Герчанівського „Вигнати окупанта" (Мюнхен, 1963) вміщено фотографію з підписом: „Підполк. Іван Ремболович - начальник оперативного відділу". Поруч малюнок, на якому зображено епізод бою за місто Коростець 7 листопада 1921 року: військовик із ґранатою в руці стоїть на підвіконні повної червоноармійців почекальні залізничного вокзалу. Під малюнком підпис: „- Руки догори! - крикнув підполк. Ремболович, скочивши з одним козаком на підвіконник та вибивши вікно".
То була дуже відважна людина. Поранений у ногу, вистрілявши всі патрони, І. Ремболович потрапив у полон. Більшовики зняли з підполковника чоботи й роздягли його до білизни. Полонених мали розстріляти. Однак увечері Іванові вдалося втекти. Босий, роздягнений, у 18-градусний мороз поповз він із перебитою ногою по снігу, що сягав майже до пояса, у напрямку лісу. Його підібрали селяни. Підполковник вижив, перейшов польський кордон, а згодом написав спогади про ці події.
У сьомому томі „Енциклопедії українознавства" про нього написано кілька рядків: „Ремболович Іван (1891-1944), військ, діяч, підполк. Армії УНР, делеґат 1, 2, 3 Всеукр. військ, з'їздів у 1917, начальник зв'язку Запор, корпусу і І Запор, стрілецької дивізії у 1918-20, учасник 1,2 Зимових походів; поляг під Бродами як старшина Дивізії „Галичина".
У 1943 році, коли створювалася згадана дивізія, підполковник І. Ремболович вступив до неї добровільно, як багато комбатантів УСС, УГА, Армії УНР та інших військових формувань. Вони сподівалися, що після того, як Німеччина програє війну (1943 року в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянтами й СРСР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна та вишколена Дивізія разом з УПА стане ядром українського війська, без якого неможливо вибороти незалежної України. Лише Німеччина тоді могла й мала бажання воювати проти більшовиків. І з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, що виношувала божевільні пляни „дранґ нах Остен", були в Німеччині сили, які пам'ятали Берестейський мир 1918 року й мислили реально та тверезо. Вони прихильно ставилися до українців і намагалися силоміць усунути Гітлера. На жаль, це їм не вдалося. Незважаючи на туманні перспективи, німці впродовж року вишколювали вояків „Галичини" й видали їм найновішу на той час зброю, тоді як більшовики посилали на фронт, під танки, майже беззбройних і часто навіть необмундированих новобранців через тиждень-два після мобілізації. Іван Ремболович пройшов у Дивізії перепідготовку й одержав звання сотника. З огляду на вік і слабке знання їхньої мови німці не погодилися зберегти йому давнього військового звання. У битві під Бродами в липні 1944 року І. Ремболович командував саперною сотнею, а згодом - саперним куренем. У тому бою його вразила ворожа куля. Всі гадали, що сотник загинув. В умовах оточення і прориву неможливо було це перевірити, тож у „Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії „Галичина" УНА..." він числився як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі Дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Ремболовичу встановлено символічний хрест.
Та ось історик Володимир Сергійчук у книзі „ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали" (К.: Дніпро, 1996) цитує документ НКВД, де сказано, що І. Ремболович був під Бродами лише важко поранений і після одужання (його підібрали з поля бою й вилікували підпільники ОУН) прибув у Коломийський район Станіславської області, де вступив до УПА. Далі в публікації мовилося, що 6 листопада 1949 року в селі Космачі тодішнього Яблунівського району І. Ремболовича захопили органи МДБ та що подальша його доля невідома.
Про це я прочитав у журналі „Вісті комбатанта", що його видає Братство колишніх вояків Дивізії в діяспорі, й почав на власну руку розшукувати матеріяли про відважного героя. З розповідей підпільниці ОУН із Косова Дарії Свистульницької й завідувача відділу „Реабілітовані історією" при Івано-Франківській облдержадміністрації Лук'яна Вардзарука, а також із довідки управління Служби Безпеки України в Івано-Франківській області довідався, що в підпіллі ОУН-УПА Іван Ремболович мав псевдо Кропива. До нього зверталися: „Пане полковнику Кропива". На той час то був уже сивоголовий чоловік. Мав він двох помічників-„східняків" на псевда: Лісовий і Степовий. Організував старшинську школу, яка здійснила три чи чотири випуски. Курс тривав від трьох до чотирьох місяців. Як видно з „архівного витягу" СБУ, полковник більше ніж півроку перебував під слідством органів НКВД, нікого не видав і був засуджений до смертної кари. Розстріляний 8 вересня 1950 року, реабілітації не підлягає.
Парадокс: у незалежній Україні герой, який усе своє життя присвятив боротьбі за цю незалежність, досі не реабілітований. І він не один. Ще живуть у нас близько півтисячі не реабілітованих ветеранів дивізії „Галичина", багато вояків УПА, що тяжко каралися в сталінських концтаборах.
У прибалтійських країнах учасників подібних дивізій і підпілля вважають героями, їм надано різні пільги, а воїни Червоної армії там дістають пенсії від Росії - спадкоємниці СРСР. Інакше в нас, де при владі колишня компартійна номенклатура, яка вважає Україну спадкоємницею УРСР, а борців за її волю - „ізмєннікамі родіни". Тут навіть учасники аґресивних імперіялістичних воєн СРСР проти країн, що ніколи й гадки не мали нападати на Україну (Фінляндії, Японії, Афганістану й багатьох інших), дістають від незалежної держави пенсії та всілякі пільги.
Коли ж нарешті й у нас переможе справедливість і ветерани різних армій матимуть хоча б однакові права?
Додаток
АРХІВНИЙ ВИТЯГ,
який надіслало авторові цієї публікації управлінням Служби Безпеки України в Івано- Франківській області 14 жовтня 1998 р.
Гр. Ремболович Іван Семенович, 1897 року народження, уродженець м. Городня, Городнянського р-ну, Чернігівської області. Засуджений 17.05.1950 року ВТ ПрикВО за ст. ст. 54-1а: 54-11 КК УРСР до ВМП - розстрілу. Визнаний винним в тому, що після Жовтневої революції (1918-1920) роках служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім в петлюрівській, боровся проти Червоної Армії. В 1921 році вступив до збройного формування Тютюнника, де брав участь в боях за м. Коростень. В 1943 році на Станіславщині вступив до дивізії СС „Галичина". Після закінчення саперної школи одержав звання „гауптштурмфюрера", командував ротою та батальйоном. В липні 1944 року під м. Броди був поранений, після чого перейшов на нелегальне становище, де підтримував зв'язок з керівниками ОУН.
За висновком прокурора Івано-Франківської області від 27.06.1994 року, реабілітації не підлягає. Вирок виконано: 08.09.1950 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар