НКВД В ДВОБОЮ З АБВЕРОМ

В. Давиденко

                       На тлі всякого роду «шпигунських повістей», в яких прославляється героїзм чекістів, незвичайною появою була книжка п. н. «Поєдинок з Абвером», що появилася 1968 в Москві у видавництві Міністерства оборони СССР, накладом сто тисяч примірників. Автори її — старі чекісти А. Боґданов, Г. Власов, Б. Іванов, Б. Лебін і Н. Павлов.

                      «У цій книжці, — пише в передмові генерал-майор КҐБ Д. Носирев, — розповідається про боротьбу радянських військових розвідників з німецько-фашистською розвідкою в роки великої вітчизняної війни. В книжці нема сенсацій. Автори нічого не підмальовують. Вони розповідають про дійсні факти».

                      Напевно не тільки на Заході, але й в Совєтському Союзі ствердженню автора передмови про те, що в книжці «нічого не підмальовується», що в ній немає сенсацій, ніхто не повірить, бо це — совєтська книжка, якої головна ціль представити чекістів в образі «вірних синів народу», гуманістів і патріотів, а совєтську розвідку, як досконалий людський апарат, що в руках партії (про Сталіна в книжці — ані слова) виконує героїчну ролю в боротьбі з ворогами внутрішніми й зовнішніми. Проте, об'єктивно оцінюючи тогочасну ситуацію, можна догодитися з твердженням автора передмови, що «поряд з відкритою збройною боротьбою розгорнулась тоді жорстока таємна війна, яка своїм розмахом і напругою не мала собі рівної в історії».

                     Театром описуваних у цій книжці подій є Ленінґрадський фронт, а пізніше з відступом німецьких армій території балтійських держав.

                      У західній історичній і мемуарній літературі й досі йде дискусія на тему: чи Гітлер і його генерали справді не могли здобути Ленінграду, чи це була тактична гра, щоб не беручи на своє утримання тримільйонового населення, зв'язувати в тому районі величезні совєтські військові з'єднання. Аргументів за і проти цього твердження має кожна сторона подостатком. Автори розгляданої книжки, очевидно, придержуються першої версії.

                     Під час боїв за Ленінґрад німецька і совєтська розвідки й контррозвідки засилали на сторону противника диверсантів поодиноко і групами в цілях дезінформації, широко використовувала радіо, просякала своєю аґентурою у військові та господарські частини противника, отруювала воду в колодязях, поширювала пропаґандивну літературу, розкидала з літаків летючки. По тому й по другому боці в ближчому й дальшому запіллі організовувано школи шпигунів і диверсантів, при чому учнями в совєтських школах були в основному особи німецького, латиського та естонського походження, а в німецьких спочатку діти старих біло-еміґрантів, а пізніше вербовані з-поміж населення люди, так чи інакше покривджені совєтською владою, і воєннополонені рядовики й старшини совєтської армії.

                     Вже на початку війни т. зв. особливі відділи («особые отделы» — осередки НКВД) 8-ої армії, що відступила з Прибалтики, і 23-ої армії, що билася на Карельському перешийку, повідомляли до своєї централі:

                    «В районі Шауляя німецький аґент-терорист 22 червня пострілом із-за рогу убив командира червоної армії... Вночі на 24 червня в районі Реболи скинуто парашутний десант противника в червоноармійській уніформі... 29 червня в районі Куокканієми в розміщенні 142-ої стрілецької дивізії появилась диверсійна група з 8 осіб в уніформах совєтської міліції. Того ж дня група обстріляла автомашину з бійцями. 30 червня диверсанти схопили трьох червоноармійців, двох з них убили, вивернули руки і, захопивши документи, зникли... На залізниці в трьох кілометрах від станції Тапа внаслідок вибуху міни зійшов з рейок поїзд з вибуховими речовинами. Диверсантів не викрито... 1-го липня біля станції Іваля диверсанти розібрали коло ста метрів залізничних рейок. Затримати їх не вдалося... 3-го липня затримано на хуторі двох німецьких шпигунів з радіонадавчим апаратом... 12 липня затримано диверсанта. На допиті він признався, що зі своєю групою мінував шляхи відступу наших військ... В районі Раквере німецькі терористи вбили начальника полівідділу 8-ої армії бригадного комісара Мореєва...»

                     Совєтська розвідка, охоплена панікою перед навальним наступом німців, не проявляла тоді майже ніякої діяльности. Про це автори книжки, звичайно, не пишуть, але тисячі свідків численними фактами свідчили про повний упадок моралі совєтських армій у перші місяці війни.
                                                                                  ***
                   Перед другою світовою війною, що була передусім війною ідеологій, у західніх країнах, насамперед у Німеччині звернули особливу увагу на організацію пропаґанди, шпигунства і диверсій. Тисячі німецьких шпигунів і диверсантів намагалися в країнах, які мали стати об'єктом нападу гітлерівських механізованих дивізій, ширити паніку, розгубленість і дефетистичні настрої. І мали в цьому великий успіх: народи тих країн втрачали волю до боротьби, ніби скорялися з вибухом війни перед неминучістю долі в обличчі блискучо ведених німецькими генералами воєнних операцій. Далеко тяжче було діставатися німецьким шпигунам до СССР, де штучно роздмухувана «манія шпигунства» досягала перед війною таких неймовірних форм, що в своїх пізніших мемуарах керівники німецької розвідки мусіли стверджувати як факт неможливість ведення розвідчої роботи на території тієї країни. Далеко сприятливішою була для совєтських розвідників ситуація в Німеччині, де терористичний апарат і контррозвідка нацистського режиму не запустили ще такого глибокого коріння в населенні.

                       Широкорозгалуженою сіткою розвідчо-диверсійних і каральних органів у Німеччині відали дві установи, складові частини державного апарату: Управління «Абвер-Закордон» Найвищого Командування Збройних Сил і Головне Управління Імперської Безпеки (РСХА) Міністерства внутрішніх справ. Військовою розвідкою — Абвером керував талановитий майстер шпіонажу адмірал Вільгельм Канаріс. У його, як казали, «лисячій норі» снувалися шпигунські мережі, якими гітлерівці збиралися обплутувати цілий світ. У великій мірі сприяв Канаріс Гітлерові у його перемогах в першому періоді війни, насадивши своїх аґентів в державному апараті, в армійських штабах, у громадських організаціях і навіть у розвідчих органах західноєвропейських країн.

                          Абвер працював у тісному контакті з розвідкою Італії, Японії і Еспанії, а ще перед війною під притокою спільної боротьби проти комунізму намагався нав'язати зв'язки з англійською і американською розвідками.

                           Центральне Управління Абверу поділялось на: Абвер-1, що займався організацією шпіонажу, Абвер-2, — диверсійними та терористичними актами і саботажем, Абвер-3 — керував боротьбою з розвідкою противника і антинацистським підпіллям. Абвер мав свої відділи у військових округах і стратегічних центрах (Абверштеллє та Абвернебенштеллє), в союзних і нейтральних країнах, а також розвідочно-диверсійні школи, в яких підготовлялось аґентуру. При великих військових з'єднаннях діяли польові оперативні органи Абверу — Абверкомандо і Абвергрупи. Для безпосереднього керівництва цими органами Канаріс у червні 1941 р. створив штаб «Валлі» під Варшавою.

У перші дні війни Німеччини з СССР, а саме 4-го липня, у своєму звіті про тактику німецької розвідки Канаріс писав: «До розпорядження штабів наших армій стягалось численні групи аґентів з корінного населення — росіян, поляків, українців, грузинів, фінів, естонців і т. д. Кожна група мала 25 і більше осіб. На чолі їх стояли німецькі офіцери. Групи використовували трофейне російське умундуровання, військові вантажні авта та мотоциклі. Вони мали просякати у совєтське запілля на глибину 50 - 300 кілометрів перед фронтом німецьких армій, щоб повідомляти через радіо про наслідки своїх спостережень, звертаючи особливу увагу на збирання даних про російські резерви, про стан залізничних та інших доріг, а також про всі заходи, уживані противником».

                       Не рахуючись із загальновідомими фактами, совєтські автори до каральних військових з'єднань Абверу, крім дивізії «Бранденбурґ», зараховують також Дружину Українських Націоналістів «Нахтіґаль», розформовану німцями під Вінницею, як «ненадійну частину».

                      З ініціятиви Канаріса при німецькій армії створено таємну польову поліцію — Ґегаймфельдполіцай (ҐФП), щось ніби фронтове Ґестапо, що переводила облави та каральні експедиції у прифронтовій смузі і винищувала українських націоналістів, комуністів, совєтських розвідників та партизанів, а також боролась з дезертирством.

                     Військові розвідчі відділи (ІЦ) штабів армій, корпусів і дивізій формально не підлягали Абверові, але діяли в тісному контакті з ним. У взаємодії з Абвером працював на совєтсько-німецькому фронті і відділ «Чужоземної Армії — Схід» генерального штабу, яким керував полковник Гелен.

                        Головне управління державної безпеки (РСХА) діяло під контролею керівника СС-ів і шефа поліції, СС райхсфюрера Гіммлера, від серпня 1943 р. міністра внутрішніх справ Німеччини. На чолі РСХА стояв Гайдріх, а в 1942 р., після того, як його вбили чехи — СС обергруппенфюрер Кальтенбруннер. До складу РСХА, крім кримінальної поліції та поліції порядку, входили — Ґестапо, СД — служба безпеки (зіхергайтсдінст) і закордонна служба СД на чолі з Шалленберґом, що після падіння Канаріса в 1944 р. перебрав Абвер.

                     Перед початком війни з СССР при кожній німецькій армії створено т. зв. Айнзатцкоманди і Айнзатцгрупи, що мали переводити масові екзекуції на окупованих теренах.
Слідом за військами посувалась служба польової жандармерії і охоронні дивізії, що виконували також каральні функції.

                    Совєтські автори у своїй книжці наводять наказ начальника штабу збройних сил Німеччини, фельдмаршала Кайтеля з березня 1941 р. про поголовне винищування захоплених в полон політробітників червоної армії. Він же був автором наказу п.н. «Нахт унд небель» — про примусову депортацію молодих чоловіків і жінок з окупованих територій України до Німеччини.

                                                                                        ***
                          На Ленінґрад було спрямоване одно з трьох угруповань німецьких армій, що перейшли 22 червня 1941 р. кордон СССР — група армій «Норд». Її очолював фельдмаршал фон Лееб. Всього в тій групі начислювалось 42 дивізії — 725.000 вояків, 13,000 гармат та мінометів, 1500 танків і 1070 літаків. Суходільні війська підтримували військові кораблі Німеччини і Фінляндії.

                          За короткий час німці ввійшли в Ленінградську область і зблизились безпосередньо до Ленінґраду. В місті почався голод, що забирав кожного дня тисячі жертв. Сталін, панічно боячись втратити Москву, обороні Ленінграду не приділяв ніякої уваги. Битва за цю «другу столицю» СССР була впертою і жорстокою. В цей період гітлерівська розвідка масово засилала в найближче совєтське запілля своїх аґентів, що ширили паніку, організували шпіонаж і диверсії. Через фінський залив переправлено кілька груп аґентів для підривної діяльности в запіллі відступаючої совєтської армії.

                     Разом із німецькими військами їхав до Ленінґраду із своїм апаратом і старий розвідчик, підполковник Шіммель, що очолював Абверкомандо 104. Він, розвідчик ще з першої світової війни на російській території, дістав наказ Канаріса зорганізувати розвідку в зоні групи «Норд». Шіммель вивіз на фронт кілька груп аґентів, які мали діяти ніби совєтські вояки. Дві групи на совєтських автомашинах мали влитися в колону автомашин відступаючих частин червоної армії, перепровадити розвідку і ждати на німецькі війська.

                     В умовинах війни, — підкреслюють автори-чекісти, — особливо великого значення набирають забезпечення воєнної таємниці, охорона запілля армії, комунікацій, засобів зв'язку, військово-стратегічних об'єктів, підприємств оборонної промисловости. В червоній армії боротьбу з гітлерівською розвідкою вели згадані вище «особиє отдєли». І автори книжки признаються, що «внаслідок несприятливої ситуації на фронтах і недостатньої підготованости органів державної безпеки для розв'язування оперативних завдань в умовах широкої війни гітлерівська розвідка в першому періоді добилася деяких успіхів у розвідочно-диверсійній і терористичній діяльности. Більше як половина співробітників особливих відділів на початку війни не мали достатнього досвіду чекістської роботи...»

                             Коли совєтські автори-чекісти пишуть про «деякі успіхи», то треба припускати, що в тому періоді німецька розвідка виразно домінувала над совєтською і добилася таких успіхів, які годі їм промовчувати.

                      За браком чекістських кадрів масово стягувано і спішно вишколювано на розвідників молодих політробітників і студентів ленінґрадських високих шкіл, які «мусіли боротися з провокаційними чутками, перехоплювати тих, що тікали з фронту, вести рішучу боротьбу зі скигліями та панікерами, з боягузами, дезертирами та дезорганізаторами». На найважливіших дільницях фронту створювано спеціяльні чекістські оперативні групи, які вели боротьбу з десантами парашутистів і шпигунами на полі бою. Так звані «заґрадітєльниє отряди» нещадно розстрілювали утікачів з фронту і всіх підозрілих цивільних осіб. «Велику допомогу чекістам, — пишуть автори книжки, — подавала ленінґрадська міліція. Створено винищувальні батальйони, які діяли під керівництвом партійних органів і районових відділів НКВД.

                       Гітлерівці поширювали в зоні воєнних дій летючки, в яких намовляли совєтських вояків піддаватися в полон, обіцювали забезпечити полоненим добрі умови життя і поворот до родин, гостро критикували й висмівали командування червоної армії і совєтський уряд та партію. Однак їхні пропагандисти дотепністю й винахідливістю не відзначались. Часто ці летючки мали надзвичайно убогий зміст, розрахований на найпримітивніших людей. В одній з них, наприклад, писалось дослівно таке: «Бєй жида-большевика, морда просіт кирпича!».

                       У вересні 1941 р. ситуація на Ленінґрадському фронті докраю загострилась. Наприкінці серпня німецьке угруповання прорвалось в район Чудова, перейшло ріку Мгу, захопило 8 вересня Шліссегбурґ і заблокувало Ленінґрад із суходолу. В місті запанував голод, населення деморалізувалось, а селяни довколишніх сіл нав'язували з німцями співпрацю.

                      Автори книжки наводять приклад, що може бути в тих умовах характеристичним. Як тільки гітлерівці захопили село Іванівське, колишній куркуль*) Петриков заявив новопризначеному старості: «Слава Богу, що прийшли німці. Вони розв'яжуть колгоспи». Петрикова викликали до штабу німецької військової частини і запропонували співпрацю. Петриков не заперечував. Його зобов'язали виявляти в Іванівському та навколишніх селах партизанів і партійців, що залишилися у підпіллі. Незабаром після того його перекинули через фронт збирати відомості про дислокацію совєтських частин. Так Абвер розгортав свою роботу серед місцевого населення.

                                                                               ***
                      У перших місяцях блокади Ленінґраду совєтська фронтова контррозвідка викрила кількох «аґентів», що дісталися до частин Ленінґрадської військової округи ще перед війною. Липневої ночі 1941 р. до німців утік червоноармієць Петро Харій родом зі Львова. Заарештували двох його приятелів, єфрейтора Запутовича і рядового Хом'яка родом з Коломиї, Станиславівської области. На допиті виявилось, що Хом'як часом вів розмови «про самостійну Україну». Зі Станиславова заперечили про приналежність їх обох до ОУН. Але слідчий «особого отдєлу» вже не сумнівався, що все це «бандеровци». Слідчого скріпив у його переконанні боєць Гнатюк, також зі Станиславова, син колишнього члена КПЗУ. Він підкинув слідчому записку зі словами «Хом'як і Харій — зрадники». Кого вони зрадили, він, либонь, і сам ясно не усвідомлював, бо на допиті признався, що мовчки вислухував Хом'яка, коли той, не знаючи, що його батько комуніст, розповідав про націоналістів, які борються «за щастя українського народу». Не заперечував і тоді, коли Хом'як заявив, що західні українці не будуть воювати проти Гітлера.

                   Так в «особому отдєлі» довідались, пишуть автори книжки, про те, що в полку діяли оунівці. До ОУН молодого вчителя Ярослава Хом'яка залучив син крамаря Голинський, який, коли почалася совєтсько-німецька війна, зі Львова, де він грав у оркестрі театру, подавав йому вказівки в його розвідчій роботі. За порадою Голинського, Хом'як вступив до комсомолу і восени 1941 р. був покликаний до червоної армії. Перед його від'їздом Голинський нібито заявив йому: «Є директива: як тільки почнеться війна, наші люди зі зброєю в руках мусять переходити через лінію фронту і пробиратися на рідну землю, до свого українського війська. В полку передаси цю директиву Запутовичеві».

                      На допиті Запутович, «злобно дивлячись в обличчя слідчого, тихо, але виразно сказав: «Я вступив до ОУН з переконання і повністю поділяю її програму».

                      Бодай у такій мірі автори книжки — чекісти виявили свою «об'єктивність» супроти розстріляних ними членів ОУН.

                     Зустрічаємо в книжці ще й іншу групу українських націоналістів, очолених Ставничим та Карпітою і викритих «земляком» Сидоруком. Ця група, працюючи на Ленінґрадському фронті у ветеринарному шпиталі, ставила собі за ціль напасти на вартових, захопити зброю, винищити командування частини і втекти до лісу. Всіх їх, очевидна річ, автори книжки також зараховують до «аґентів Абверу». Таких «аґентів» було чимало не тільки з-поміж українців, але також литовців і естонців, бо присвячено їм десятки сторінок цієї книжки про протидії «героїв-чекістів».

                     У боротьбі розвідок обидві сторони часто вдавались до «перевербування» аґентів: використовуючи рідних і близьких як закладників, зваблюючи різними вигодами, змушували зловленого аґента працювати для себе. І так аґент совєтської розвідки ставав аґентом Абверу, і навпаки. Особисті посвідки, атестати, «командировочні предписанія», навіть накази до штабів окремих частин фальшувалося бездоганно фахівцями цієї справи. Дуже часто аґенти діяли, маючи документи і досконало вивчивши біографії солдатів і офіцерів, що згинули в боях. У таких випадках добирали навіть таких аґентів, що своєю зовнішністю були подібні до колишніх власників цих документів.

                                                                                 ***
                            У переломовому періоді війни, коли совєтські армії перейшли в наступ, згідно з наказом Центру — засекреченого від усього світу керівного осередку НКВД — вирішено перебирати ініціативу в свої руки, запобігати діям німецької розвідки, іти в запілля ворога, просочуватися у відділи Абверу і навіть старатися дістатися в саму його верхівку.   Мапа начальника Управління Контррозвідки усіялась численними умовними знаками обабіч лінії фронту: на захід — від Балтійського узбережжя Естонії і Латвії, на схід — до глибокого запілля Ленінґрадського і Волховського фронтів. Цими знаками позначалось місце розташування розвідчих і каральних органів противника, шпигунсько-диверсійних шкіл, конспіративних кватир, переходових пунктів, а також розвідчі підрозділи гітлерівців, де діяли совєтські розвідники.   Тут же вказані були маршрути проникання німецьких шпигунів у розташування совєтських військ на суходолі та на морі, пункти викидання їх на совєтську сторону літаками.

                 У квітні 1943 року постановою Державного Комітету Оборони «особиє отдєли» переорганізовано в органи контррозвідки «СМЕРШ» — «смерть шпіонам», що мали право арештувати й карати смертю всіх осіб, запідозрених не тільки в шпигунстві на користь ворога, але в вільній чи невільній співпраці з ним. Фактично це були безконтрольні органи терору, що з особливою люттю розгорнули свою діяльність в Україні, на територіях прибалтійських республік, у Польщі, Чехо-Словаччині і Східній Німеччині.  З рук смершівців в останніх місяцях війни згинули десятки тисяч «німецьких коляборантів» — сільських старостів, бургомістрів, поліцаїв і звичайних громадян на доноси «совєтських патріотів». (У 1947 р. СМЕРШ був зліквідований, а функції його перебрали знову «особиє отдєли»).

                     Чекісти Ленінґрадського Управління НКВД активно включились у партизанський рух, організований з комсомольців залишеними на окупованій німцями території членами парткомів, виконкомів і працівниками НКВД. В запілля німців відряджалось спеціяльно підготовлені групи чекістів, які виконували особливі завдання, зв'язані з боротьбою проти розвідки противника. Чекісти очолювали розвідчу службу партизанських загонів, а в багатьох випадках командували ними. У 1942 р. численним чекістам пощастило дістатися в шпигунські школи, розвідчі органи, допоміжні частини німецької армії, в місцеві органи управління і поліцію.  Тоді ж через фронт вони перекинули здобуту у німців «Інструкцію для боротьби з партизанами», видану штабом найвищої команди вермахту, «Підручник контррозвідки в дійовій німецькій армії» і «Підручник для боротьби з шпіонажем, саботажем та політичною злочинністю в армії»

                       У совєтських спішно організованих розвідчих школах заняття відбувалися по 12 годин денно. Топографія, стріляння, підривна справа, навігація, сигналізація, шифрувальна техніка, обосторонній радіозв'язок, методи збирання шпигунських відомостей — все було поставлене так, щоб розвідник у кожній ситуації міг дати собі раду.

                                                                                    ***
                       У січні 1944 року війська Ленінґрадського і Волховського фронтів завдали німцям тяжких ударів. Під Ленінґрадом: частини 2-ої ударної і 42-ої армії, підтримувані морською фльотою проламали німецьку оборону і почали наступ. Протягом, січня лютого звільнено від блокади Ленінґрад і очищено від німців всю Ленінґрадську область. У такій ситуації, пишуть автори-чекісти, «небезпечно було в лісах: у покинутих землянках влаштовувались фашистські аґенти, по лісових хащах блукали відрізані від своїх частин ворожі солдати». Відступаючи, гітлерівці залишили в совєтському запіллі диверсантів і шпигунів, підбираючи найбільш надійних і кваліфікованих, заздалегідь підготовляли для них схованки з запасом харчів, амуніції, радіонадавчих апаратів. У наказі штабу «Валлі» передбачалось створення коло 200 резидентур на території, яка може бути залишена частинами німецької армії. Агентів забезпечували фальшивими документами совєтських лейтенантів.

                   З такою самою тактикою німецької розвідки, але в далеко ширших маштабах, зустрілися совєтські контррозвідники, коли червона армія переступила кордони Естонії, Латвії і Литви. Активну боротьбу прийшлося вести їм і з фінською розвідкою в зв'язку з наступом на Карельському перешийку.

                      Внаслідок воєнних невдач дедалі гіршало внутрішньополітичне становище в Німеччині. Одним з проявів внутрішньої кризи була змова проти Гітлера у липні 1944 року. Усунений від керівництва Абвером, адмірал Канаріс був заарештований на третій день після замаху на «фюрера», ув'язнений в таборі Фльоссенбурґ і пізніше розстріляний. Нав'язати зв'язок з англійцями і американцями, так йому й не пощастило.

                       В кінці 1944 — на початку 1945 року закинуті в німецьку армію советські розвідники, що відступали разом з німцями, почали вертатися на «родіну». Вони непомітно зникали з німецьких розвідчих органів і виходили в розташування частин совєтської армії. Поодинокі чекісти до кінця війни працювали в німецькому запіллі і тільки після капітуляції Німеччини змогли вернутися додому. Але немало залишилось їх там і донині, які за німецькі гроші роблять роботу на знищення Німеччини.

 ____________________
*) Хто не йшов з большевиками, мусів бути в їхньому понятті, щонайменше "колишній куркуль", бо "русский" не може бути "буржуазним націоналістом", бо тоді не має потреби виступати проти большевиків!