ЗІГРІВАЛА РІДНА ЗЕМЛЯ

Олександер КОЗАК

    Спомини стрільця 29-го полку


Кілька слів про себе. Я, Олександер Козак, народився 11 листопада 1924 року на Волині в незаможній сім'ї. Тато - офіцер царської армії - поручник, закінчив Харківський університет; мама мала церковно-приходське училище. Після закінчення 7 кл. вступив до Луцького педагогічного технікуму. Війна перешкодила продовжувати навчання. Після війни закінчив Горохівський бухгалтерський технікум, навчався в Львівському університеті ім. І. Франка, планово-економічний факультет. Працював по спеціальності - бухгалтер. Хворів цукровим діабетом.

У перший день війни під час бомбардування в Луцьку загинула вся моя сім'я, мама, тато. Я залишився сам і був змушений звернутися в „Арбайтсамт" для одержання роботи. В той же час йшов набір водіїв автомобілів та слюсарів. Нас зібралося до 60 чоловік. Усіх машинами повезли в Житомир на підготовку.

По закінченні підготовки і вишколу я був направлений до Рівного в автотранспортну школу „Штрало". В складі цієї військової частини довелося побувати в багатьох містах і селах України. Влітку 1942 року під час перебування в Херсоні я зустрівся з хлопцями з Галичини, які були членами ОУН і проводили роботу на східних теренах.

Створивши невелику групу з 13 шоферів-українців, ми допомагали в перевезенні літератури, збиранні трофейної зброї, яку нам доводилося перевозити. В травні 1943 року з групою водіїв вже їхали у Варшаву, щоб отримати автомобілі, й зупинилися у Львові. Там я довідався, що йде формування дивізії „Галичина".

Я відчув, як-то кажуть, душею, що моє місце там. Написав прохання, що хочу боротися зі зброєю в руках проти більшовизму, і звернувся на пункт формування, де залишив заяву, свою адресу. Були важкі поїздки. А коли повернувся до Чигирина, то тут на мене чекав виклик до Львова, до дивізії „Галичина".

В той час я уже непогано знав німецьку мову, тому, одержавши спрямування на вишкіл, поїхав в Польщу, де проходив підготовку в 5-му полку.

Після вишколу в Адлєргорсті, де був розташований центр вишколу 5-го полку, на початку лютого 1944 року ми були направлені в „закерзоння", тобто в Холмщину. Штаб полку розташовувався в м. Холм, перший батальйон в м. Грубешові. Наша група в складі 50 вояків направлена в село Стрижів, де був залізничний міст через Буг, а в селі цукровий завод. За час перебування в „закерзонні" наша група зводила бої з більшовицькими та польськими партизанами, які нищили наші українські села, вбиваючи жорстоко цивільне населення.

Населення з обох сторін Бугу радо зустріло нас як захисників від різних партизан. На свята жителі Холмщини й Волині прийшли до нас, принесли харчування, а на Великдень - багато мазурок, пасок, м'яса. Якось одного дня на заставу прийшла дівчина, зв'язкова УПА, котра перебувала на Волинській стороні. Наші відносини з цими патріотами мали дружній характер. Це й зрозуміло: вони, тобто вояки УПА, і ми і боролися за свою державність. Ми і УПА допомагали один одному, де було можливо, передавали амуніцію і зброю. На жаль, такі зустрічі були короткі і обмежені, бо нашими командирами були німці, а вони не допускали, щоб ми мали стосунки з УПА.

На початку червня 1944 року наш полк направлено до Нойгаммеру для поповнення дивізії, яка збиралася на фронт. Нас розподілили по всіх сотнях дивізії. Я попав у 29-ий полк, з яким поїхав на фронт. Ми чекали з нетерпінням своєї відправи. І нарешті в числі останніх наш потяг прибув до ст. Красне 7 липня 1944 року.

Швидко провели вивантаження обозу, коней. Наша сотня 1-го куреня 29-го полку замаскувалсь в лісі, який прилягав до станції. Коли стало темно, наша колона 3-ої сотні вирушила з обозом маршем в напрямку Бродів. По всьому маршруту колони ворожий літак „кукурудзник" освічував яскраво-білими ліхтарями на парашутах, які довго висіли в повітрі над нами - було видно, як удень, хоч читай книжки. Прибули увечорі під Броди й розташувались в лісі біля села Гаї Дубецькі. Згодом отримали наказ розбудовувати другу лінію оборони "Prinz Eugen Stellung", перший курінь отримав місце в обороні другої лінії, яка розташована в лісистій місцевості. Рови викопані до колін, кулеметних становищ не було. Ми негайно приступили до розбудови своєї лінії оборони.

На 12 липня всі сотні 1-го куреня були вкопані у становищах свого відтинку фронту. Останні дні перед наступом більшовиків, сотні працюють над поглибленням ровів й укріпленням кулеметних становищ. Отримали декілька днів відпочинку. Хоч я не дуже забобонний, проте останніми днями відчуваю якийсь неспокій на душі. Декілька разів бачив увісні свою родину, маму й тата. Цей сон для мене недобрий знак. Під впливом цих передчуттів сподівався, що зі мною може щось трапитися. Тоді я ставав обережним і чутливим, може мене невідоме лихо і мине. Такі сни-зустрічі з родиною, хоч і рідко, супроводжували мене впродовж всього мого життя.

В день 16 липня деякі німецькі частини відступають і проходять повз нашу лінію оборони й повідомляють, що за ними тільки більшовицькі загони, нам необхідно чекати ворожого наступу. Вночі 17 липня курінь отримав наказ переходити на нові становища та розбудувати нову лінію оборони. Нова лінія ще недокінчена, нерозбудована як слід, а тут 18 липня несподівано більшовики атакують становища нашої сотні, а згодом цілий курінь. Ми відкинули ворога, але він, підсилений поповненням, знову і знову атакує наші лінії і нарешті проламує нашу оборону. В цьому бою поранений наш сотник та і сотня понесла значні втрати.

Щоб не попасти в оточення, командир Бриґідер дав наказ залишити нашу оборону. Перегрупувавши сотні, при підтримці артилерії, розбиваємося врозсипну і йдемо до контрнаступу, вибиваємо ворога із захоплених наших становищ, займаємо свої місця в обороні й налагоджуємо рови і кулеметні становища. 18-19 липня вночі прийшов наказ тихо залишити оборону і рухатись в сторону Ясенова, де стояв штаб 29-го полку. Нам повідомили, що маємо йти на підмогу 30-му полку, який героїчно бився, стримуючи більшовицький прорив у т. зв. Колтівському коридорі. Нашій сотні не судилось добратись до Ясенова. Наша сотня з обозом проходить Поникву і втягується в село Дуб'є, яке стояло по дорозі до Ясенова. В Дуб'є попадаємо у страшну засідку ворожих танків. Напередодні вечором 10 більшовицьких танків Т-34 захопили село і замаскувались по селянських дворах і чекали. Це було біля 3-ої години ранку. Несподівано ворожі танки відкрили шалений вогонь прямим прицілом. Під вогнем гармат, танків і кулеметів падають убиті і ранені, побиті коні перевертають вози, на яких лежали „панцерфаусти" і інша зброя. Хаос. Хто живий, кинулись у двори під танки, нагнувшись. Гармати танків і кулемети не могли нас обстрілювати під таким кутом. Щастя, що на танках не було піхоти. Через сади й городи кинулись за село, намагаючись добратись до лісу, біля мене біг наш стрілець ранений в ногу, я йому допомагав добратись до лісу. З нашої сотні залишилось 32 стрільці і двоє підстаршин. Сотня перестала існувати. Ми прямували в те село, де залишилися наші наплечники й всі речі. Охорони не було. Все розкурочено, розкидано, валялось на землі, наплечники порожні. Ми залишились в одній польовій формі, яка була на нас. Наша група була приєднана до 31-го полку, який в той час пересувався на північ від Сасова.

Біля Сасова ворог всю ніч обстрілював міст через річку освітлюваними ракетами. Пізніше ми дізналися, що ворожі танки, які знищили нашу сотню, ринули в сторону Ясенова, де знаходився штаб 29-го полку. Хорунжий Чучкевич, командир протитанкової сотні, розташував обабіч шляху гармати та „офенрори" й несподівано для ворога відкрив вогонь і знищив кілька танків, а інші повернули назад. 29-ий полк бився проти цілої більшовицької 68-ої стрілецької дивізії, підкріпленої артилерією, танками та літаками.

Танки знову пішли в наступ і прорвались до Ясенова, де був штаб полка. Командир полку полковник Дерн ранений в голову, старшини штабу вбиті, штабна сотня, відступаючи на Підгірці, зробила останній спротив. Із 275 вояків сотні повернулося в Нойгаммер 7 вояків. В тяжких боях полк поніс великі втрати, рештки зайняли становища за селом Загірці.

31-ий полк, який вів тяжкі бої на північ від Сасова до Опаки, Майдан Пєняцький, зазнав великих втрат. Загинув командир полка і весь штаб.

Всі дивізії 13-го корпусу створювали збиральні команди з завданням збирати недобитків частин і вводити їх у дію. Вояки включались до змішаних бойових груп, які складались з німців і вояків Дивізії. Тимчасово я попав до такої групи. Від німців я отримав трохи провіянту. Звичайно такими групами командували німецькі старшини з високою ранґою, або просто той, хто виявив себе здібним повести за собою вояків. Кожен вояк мав лише легку зброю, амуніції скільки міг понести.

Я мав пристрій для стрільби з ручного ґранатомета, до якого мав 6 ґранат і спеціяльні набої в окремій сумці (таше), кріс, два аерґранати. Наша група мала намір з Сасова прорватись до с. Хильчиці через село Жуличі, але село було захоплено більшовиками. Наша невелика група повернулась на дорогу до Білого Каменя і переправились на другу сторону дороги Білий Камінь-Почапи. Це гориста гола місцевість. Помалу просувались по узбіччю дороги на південь. Зранку 20 липня перестав падати дощ, передбачалась гарна погода. Нам з гори видно, як дорогою в напрямі Білого Каменя протискалася колона санітарних машин з пораненими вояками Дивізії. Саме тоді налітає перша ескадрилья ворожих літаків 40-50 штук, обкладаючи кулеметним вогнем та бомбами віддану на смерть в чистім полі людську масу. З німецької сторони не було ні одного літака. Тільки одна зенітна батарея нашої Дивізії безупинно вела вогонь по ворожих літаках зо всіх цівок, доки сама поцілена бомбами замовкла назавжди.

Наша група знаходилась на узгір'ї, на трасі нальоту літаків, які йшли хвилями. Ми лежали на рівній землі, де не було жодного рова чи ями, щоби схоронитись. „Іли" з висоти 100 метрів обкладали нас бомбами та кулеметним вогнем.

Лежу й бачу, як біля мене здиблюється земля від вибухів. Люди падають поранені та вбиті. Ми нічим не можемо їм допомогти. Більшовицькі літаки сунуть на нас валка за валкою і розстрілюють відступаючих, граючись. У перерві між нальотами я зі своїм другом Борисом прориваюсь до лісу. Але й у лісі нас наздоганяли більшовицькі бомби. Одна з них розірвалась поруч, шось вдарило мене по шиї і я подумав, що поранений. Шось мокре текло по мені, але коли помацав рукою, зрозумів, що то шматок сирої землі. Ми з Борисом попросили танкістів підвезти нас. Підсівши на танк, їдемо голодні. Німецькі вояки дали банку м'ясної консерви і півбуханця хліба. На танку було залишено багато стрілецької зброї. І між нею легкий ручний кулемет. На дорозі побачили наших хлопців-дивізійників. Ми приєдналися до них. Коли покидали танк, я прихватив ручний кулемет.

Проходимо якесь село. Зайшли до хати, щоб щось поїсти, і там побачили декілька озброєних людей. То були вояки УПА. Вони нагодували нас і запропонували нам перейти в УПА та залишитись в селі. Але я мав намір прориватися з оточення. Тоді вони попросили віддати їм кулемета, за якого дали нам кусок сала, буханець хліба, а мені - кріса.

По дорозі на Почапи усе знищено ворожими літаками, які нещадно бомбили гостинець. Вздовж дороги лежать розбиті авта, вози й гармати. Вози горять, підпалені власниками, щоб не попали в руки ворогам.

На шляху перед Почапами зав'язалась перестрілка з передовими ворожими відділами, які хотіли перейти дорогу. Майор Вермахту закликав відступаючих збиратися на краю села, де було декілька танків та панцерників. Зібралося багато відступаючих вояків, які масою кинулися на Почапи. Боже, що там творилось! Ворог з ґранатометів, гармат, кулеметів обстрілював наступаючих. Спочатку я падав після кожного розриву стрілен. Попереду біг старший віком німець, підстаршина, бувалий вояка, і каже, що вже пізно падати, як розірвалося стрільно, а треба падати в ями від вибухів. Тому більше я не падав. Ще до заходу сонця ворога відкинуто. За короткий час інші групи зайняли Хильчиці та Княже, які переходили декілька разів з рук до рук, і наша велика група дивізійників дістала можливість дійти до села Понятичі на віддалі 4-5 км від залізниці.

Майор Ціґлер, старшина 3-го відділу дивізійного штабу, сотник Феркуняк зібрали два відділи, стримуючи наших хлопців від втечі. За ніч надійшло ще трохи наших хлопців, а з ними також поруч. Чучкевич, Каратницький. 20 липня до 24-ї години зібрано і зформовано чотири групи наших людей. Чоловік по 200-300. В основному стрільці дивізії „Галичина". Стрільці, які зібрались до наступу не втрачали голови, набирали побільше амуніції. Навіть хлібники заповнені амуніцією. І ми зі зброєю в руках були готові кинутись у прорив з оточення. Зібрано більше тисячі вояків, з яких зформовано чотири відділи; а саме відділ Чучкевича, Феркуняка, Каратницького (в якому був і я) і керівника наступу майора Ціґлера. Опівночі дано відпочинок до 3-ої години ночі 21 липня. І хоч всі були виснажені, втомлені безперервними боями, а особливо голодні (останні декілька днів нас не забезпечували їжею), та ніхто не спав. Всі з напругою, з неспокоєм чекали команди до наступу. 21 липня 1944 року о 3.30 видано наказ до наступу в напрямку Княже-Ляцьке. Наш наступ підтримував один танк „Тигр", декілька підрозділів легкої піхотної артилерії. Ворожі танки та прибула вночі піхота відбили наш наступ. Лишився один вихід - прямий наступ на село Ясенівці. Становище дуже тяжке. Однак іншого виходу немає. Або йти вперед і тоді, яка буде воля Божа, або померти, або вийти з оточення. Підсилений ворог знову захопив Княже і вдарив на наші тилові відділи із західного напрямку. Відкрив вогонь з усіх видів зброї по наступаючих на село Ясенівці. Поруч. Чучкевич в такій критичній ситуації рушає зі своїм відділом на залізничний шлях, і переходить на поле між залізницею і головним трактом Львів-Тернопіль. Знеможений великими втратами (майже половина особового складу), займає оборону. В той час сот. Феркуняк із своїм відділом видирається з торфовища, мочарів, болота і займає ділянку на лівому відтинку залізничного насипу і відкриває вогонь з 9 скорострілів МҐ-42 по селу Ясенівці. Під охороною скорострілів відділ сотника Каратницького вирушає наступом на село Ясенівці.

У відділі Каратницького наступав і я. Маємо 7 скорострілів, б'ємо по ворогу, перебігаємо поле, яке всіяно вбитими і тяжко раненими. Сам відтинок Княже-Ясенівці не був боронений піхотою, він знаходився під страшним обстрілом всіх видів зброї ворога. Оборона цього відтинку не дуже важка, але мала дві перешкоди: від Княже залізничний насип висотою 3-4 метри, необхідно пробігти через поляну, чи проскочити під перехресним вогнем артилерії, гранатометів і навіть „катюш". І друга перешкода через торфовища, мочари. В ураганному вогні пробігаємо поляну смерти, падають убиті, тяжко ранені. їх нікому підбирати. Деякі відбирають собі життя. Легко ранені добігали до залізниці.

Добігаю до залізничного насипу, викарабкуюсь на насип. Тут лежать убиті і ранені. Залягаю між ними, бо з Ясенівець строчить „максим" і чекаю коли в нього закінчиться кулеметна стрічка, скориставшись миттєвою перервою стрільби кулемета, перевалююсь через колію і з групою стрільців біжимо вперед до Ясенівець. Хто надто був сміливий і з ходу скочив на насип був ранений або убитий. Стріляючи із скорострілів та крісів, вриваємось із західної сторони в с. Ясенівці.

Несподівано з одної хати строчить „максим". Залягаємо, а хлопці знали, що у мене пристрій, щоб стріляти з ручного гранатомета, виймаю свій пристрій (прилад), прикріплюю до цівки кріса, вкладаю зверху спеціяльну ґранату, заряджаю замок спеціяльним патроном, націлююсь під кутом на „максима" і після третього пострілу кулемет замовкає, піднімаємося, вриваємося дальше до села Ясенівці, підпалюємо стодолу і під прикриттям диму просуваємося до села та кулеметним вогнем завдаємо нищівного удару по ворогу, що займав село. Майор Ціґлер, охороняючи наші тили, із своїм відділом зазнав найбільших втрат від більшовицьких ґранатометів, які обстрілювали із села Понятичі. Біля 7-ої години ранку перстень оточення був проламаний і останні, ще живі, знесилені тяжким боєм, вояки опинилися за селом Ясенівці та на узгір'ї 412. Переможна воля жити гнала нас вперед.

Вихід з котла не означав ще волі, треба було прориватись далі. Всюди були опорні пункти, які мали по 2-3 танки Т-34. Добравшись до узгір'я, я тут згори щойно побачив, що діється поза мною. Те, що я побачив не в силі розказати, ані описати, бо думаю так собі і дивуюся, як сталося, що я там був і вийшов неушкоджений. Це, мабуть, щастя, або чиясь щира невинна молитва до Бога врятувала мене. Гологори були одним з таких пунктів, що коштував багато жертв. Ворожі танки змушували до обходу цієї місцевості. Після прориву з оточення нас згуртували в одну групу, що нараховувала біля 200 вояків. Ми не рахували скільки дивізійників, а скільки німців. Такою групою пішли далі на південь. При виході із лісу нам перетяли дорогу бронетранспортери з піхотою. Після перестрілки ми добралися до найближчого лісу.

Ми були втомлені і голодні, але була надія, що ми все-таки вирвемося на свободу. Ще один бій з ворожою сотнею піхоти, яка складалася частково з українців, мобілізованих більшовиками з Тернопільської області. Вони не знали, що ми прорвались з оточення і зненацька напали. Частина з них повтікала, а інші здались в полон. Ми забрали провіянт і, наївшись, рушили далі на південь. При виході з лісу наткнулись на якусь військову групу. Мало не відкрили вогонь, але це виявилась частина 8-ої танкової дивізії ген. Балька, яка мала йти на допомогу оточеним.

Після прориву з оточення, у відчайдушних боях дивізійників разом з іншими вояками, 13-ий корпус торував собі дорогу на захід, не допускаючи ворога близько. В цих боях були втрати, але ворогу обійшлося нелегко. Обходячи Перемишляни, добралися до Ходорова. В Ходорові хто, як міг, сів на залізничну плятформу, добрались до Самбора. В селі Верхній Лужок зібрались залишки нашої Дивізії. Безвихідність боротьби, яка диктувала свою волю, краще загинути на фронті в боротьбі з окупантами, чим загинути в московських концтаборах. Перед вояками Дивізії стало два вибори: битись з ворогом до кінця або залишатись в рідних землях і вступати в УПА.

Сотник Паліїв, який загинув, перед виїздом на фронт попереджував, що сама партизанщина без зовнішньої допомоги нічого не може осягнути. Я твердо вирішив бути в Дивізії.

Почапи і Княже - двоє сіл побоїщ та рівночасно і цвинтарищ наших братів-вояків, які в нерівному бою з наступаючими більшовиками віддали своє життя.