НА ЧИСТУ ВОДУ

Дмитро Паліїв

Спомини

 (Передрук з «Літопису Червоної Калини», Львів, 1930 рік, ч. б і 7.)

Договір Української Галицької Армії з Денікіном був у своїй концепції настільки дивоглядний, що на пальцях одної руки порахував би людей, які цей договір вважали політичним актом. Загал дивився на нього тільки як на передишку. Якщо були різниці в поглядах, то тільки в площині: Чи була конечною отся передишка, чи можна було без неї обійтися?

Сьогодні, з 10-тилітньої перспективи розглядаючи ту сторінку історії, немає думок поділених. Всі стоять на становищі, що політично був це промах, якого не можна допускатися навіть у найкритичніших хвилях (наука про футуро). З військового становища був це крок наскрізь фальшивий, а поповнено його наслідком злого поставлення розвідчої служби при Нач. Команді У.Г.А. Це й спричинило, що ми дивилися на Денікіна як на грізну мілітарну силу в той час, як Денікінська армія вже відступала на цілому большевицькому фронті, представляючи собою здеморалізовану отару.

Диктатор Петрушевич, як політично відповідальньий за У.Г.А., правильно поступив у першій стадії переговорів з Денікіном — не даючи на них своєї згоди. Але за другу стадію він відповідальний. Іменований Нач. Вождем ген. Микитка і шефом ген. штабу полк. Ціріц, як мужі довір'я Диктатора, закінчили переговори і заключили остаточний договір. Значить — це сталося за згодою Диктатора і на його відповідальність.

А тимчасом Диктатор виїхав за кордон, не оставляючи при Армії свого заступника, ані, як виявилося згодом, не даючи Командуванню Армії ніяких директив. Таким чином У.Г.А., після переходу до Денікіна опинилася без ніякого політичного проводу на чолі з ген. Микиткою і полк. Ціріцом, людьми, що поза військовим ділом нічого більше не знали, в політичній ситуації не визнавалися, а тим самим нічого не могли підприняти такого, що У.Г.А. з передишки випровадило б знов на ясний політичний шлях.

Це вияснення конечне для того, щоб зрозуміти те все, що діялося після переходу Армії до Денікіна, а про що саме я й хочу писати.

В дуже короткий час після переходу до Денікіна, виявилася слабість Добровольчої армії. Ніякими резервами вона не розпоряджувала. А тим часом большевики почали проявляти активність й на фронті. У.Г.А. згідно з договором мала перейти з району Бердичів — Козятин — Брацлав — Вінниця в район Балти на відпочинок і для реорганізації. Тимчасом Добровольчій армії й не снилося перебирати фронт. У висліді У.Г.А. не тільки, що не відходила в район Балти, але дістала приказ дальше боронити Житомирського напрямку. Начальна Команда, а властиво всесильний полк. Ціріц ішов під тим оглядом на руку Добровольчій армії. Це й сталося приводом для того, що старшини почали радити над витвореною ситуацією та взяли ініціативу в свої руки.

Увагу загалу старшинства абсорбував процес ген. Тарнавського і полк. Шаманека. Нарешті він відбувся і на порядок дня прийшла справа: Що далі? Хто виведе Армію з тимчасового стану пониження і дивоглядної спілки з Денікінцями? Хто візьме відповідальність за її долю? Бо чимраз ясніше ставало кожному, що Нач. Команда з Ціріцом на чолі (бо ген. Микитка був тільки фірмантом) Армії на ясний шлях не виведе.

Я, як ад'ютант ген. Тарнавського, дістав примусову відпустку і безпосереднього відношення до Нач. Команди не мав. Але в Нач. Команді остали ще «цивільні» старшини, з якими я часто, зустрічався, і ми застановлялися над витвореною ситуацією. Кожний день втверджував нас в переконанню, що полк. Ціріц заведе Армію в пропасть. З кінцем листопада нас кількох вирішило, що треба конечно покликати до життя політичну раду, яка й стала б політичним проводом У.Г.А. Я згодився виготовити реферат і виголосив його в помешкані сот. Льва Шепаровича перед кількома старшинами. Тези реферату були ось які: — Ми опинилися без політичного проводу. Диктатор виїхав, не оставляючи ані директив, ані свого заступника. Нач. Команда опинилася в руках Ціріца, чужого до українських справ. Він цілковито підчинився команді Добровольчої армії. Мусимо змагати до витворення заступництва неприсутнього політичного проводу і його зробити відповідальним за долю У.Г.А.

Тези одобрено і вирішено скликати на нараду, — очевидно в найстрогішій тайні перед Нач. Командою, — більше число старшин. Це й сталося в два дні після того. В кімнатах старшинської харчівні при вул. Хмельницького відбулося зібрання в присутності 16-ти запрошених старшин. Після мого реферату вив'язалася коротка дискусія, у висліді якої покликано до життя «Колегію п'яти» та уповноважено до діянь від імені У.Г.А.

До Колегії вибрано: от. Шухевича, от. Лисняка, сот. Молещія, сот. Турчина і мене. В тракті своєї діяльности «Колегія» кооптувала двох нових членів — от. Юл. Шепаровича і пор. Василя Чайківського. Голови Колегії не вибрано тому, що всі члени від того обов'язку відмовилися. Президіював на засіданнях звичайно от. Шухевич, або от. Лисняк. Я був секретарем Колегії.

Таким чином заіснувала немов друга Начальна Команда, а властиво політичний провід Армії. Колегія розбудувала свій апарат на підставі ось якої схеми: колегії з 3-ох утворено при всіх трьох корпусах. Ті мали утворити колегії 3-ох при бригадах, а бригадні колегії мали вишукати мужів довір'я по всіх полках. Іменовання членів колегії корпусів і бригад застерегла собі «Колегія 5-ти». Корпусні колегії іменовано безпосередньо, бригадні на внесок корпусних. Продовж тижня існували вже корпусні колегії, а бригадні колегії затверджувано одну за другою. Сьогодні вже не пригадую собі, в котрих саме бригадах утворено колегії, на всякий випадок були бригади, в яких колегій не утворено.

Через таку розбудову свого апарату колегія хотіла захопити вплив на цілу армію, щоб могти диспонувати армією так, як цього вимагала потреба.

Першою справою, що прийшла на порядок дня колегії, був перемарш Придніпрянської армії з заходу на схід через район У.Г.А. Армія У.Н.Р. відступила на захід в район Любар — Хмельник. Там влада Денікінців не сягала. Від Літина начиналося «царство» Шепеля. В тому районі створилися дві повстанчі армії (ген. Павленка і от. Тютюника) і постановили перейти в район Умань—Христинівка. Очевидно, мусіли вони переходити крізь залізничу лінію Винниця— Козятин, що була обсаджена У.Г.А. В тій саме справі приїхав до Винниці делегат від ген. Павленка, який й переговорював з колегією. Очевидно, рішено перепустити повстанчі армії. Але, що найближчої ночі армії мали вже переходити район У.Г.А., треба було негайно повідомити про це частини 1-го Корпуса, що були в районі Козятина. Офіціяльних середників льокомоції чи зв'язку не можна було вживати, бо легко могли про це довідатися Денікінці, що швендялися по Нач. Команді. Але тут станув в пригоді ген. Тарнавський (він знав про іменовання колегії і нашу роботу акцептував). Він мав два верхівці і вони послужили для зв'язку. Частини 1-го Корпусу в час повідомлено і армії Павленка і Тютюника свобідно перемаршерували ніччю через райони розташування У.Г.А. між Винницею і Козятином та перейшли в запілля Денікінської армії.

Наступ червоної армії на фронті, як рівнож акція повстанчих армій ген. Павленка і от. Тютюника в запіллі, привели до генерального відвороту армії Денікіна на полуднє. Ставало ясним, що Денікінська армія уступатиме й з району Винниці та що перед У.Г.А. стоять такі можливості: Відступати враз з Денікінцями на полуднє на Одесу і Крим, або свого «союзника» покинути і ділати на власну руку. Начальна Команда У.Г.А. була першої думки. Для полк. Ціріца не було сумніву, що У.Г.А. має ділити спільну долю з Денікіном і іншого виходу з ситуації він взагалі не допускав. Вслід за тим Н. К. приготовила плян переїзду всіх частин на полуднє, при чому осередком нового скупчення У.Г.А. мала бути спершу Одеса, а далі Крим.

Колегія була зовсім протилежного погляду. Вона вважала, що належить використати цей момент, щоб узагалі відірватися від Денікіна, а висилку У.Г.А. в район Одеси оцінювано як катастрофу. Щоб до цього не допустити, колегія вирішила — іншого виходу не було — застрілити полк. Ціріца. До того не дійшло, бо в міжчасі ген. Микитка захворів на тиф і команду Армії обняв ген. Тарнавський, який з колегією в поглядах зовсім погоджувався. Але про це пізніше.

Червона армія двигалася в переможному поході з півночі на південь і ставало кожному ясним, що їй не опреться виснажена Галицька Армія, рахуючи виключно на власні сили. Тому зриваючи з Денікіном, треба було організувати новий, об'єднаний національний фронт, настільки сильний, щоб він встоявся проти червоної армії. В тій цілі вирішено нав'язати контакт з армією ген. Павленка і от. Тютюника, що оперувала тоді в Уманщині. В Хмельнику, себто в районі «царства» Шепеля, зібралися були деякі члени правительства У.Н.Р. та діячі, між іншими тодішній товариш мін. внутр. справ д-р Макух. Це був одинокий галицький політик, який, хоча й мав змогу, не виїхав за кордон, але остався на становищі до останньої хвилі. Ті діячі створили в Хмельнику свого рода правительство, назване «Українська Краєва Рада». ЇЇ головою став, здається, д-р Макух. З цею Радою колегія увійшла в зв'язок, а що Рада стояла в зв'язку з армією Павленка і Тютюника, то через неї колегія нав'язала контакт і з нею. Ціль була ясна. Колегія хотіла випровадити У.Г.А. на чисті води, відв'язати від зненавидженого Денікіна і поставити її знову на фронт боротьби за самостійність України.
В той час не дармували й большевики. У Винниці і околиці, так серед населення як і серед У.Г.А. вели вони посилену агітацію та підготовлювали грунт для червоної армії. У Винниці, очевидно в підпіллі, сидів подільський ревком. На його чолі стояв Хвиля (пізніший шеф преси на Україні) член Рос. Ком. Партії (Р.К.П.), Андрій Ковтунович та Микитка — оба боротьбісти. (Після приходу червоної армії Хвиля став головою под. паркома, Ковтунович головою ревкома, а Микитка воєнкомом). Перед колегією стало питання: яке становище заняти супроти тої сили, що, випираючи Денікіна з України, ось-ось стане активною й на фронті У.Г.А.? Добре, якщо вдасться плян сполуки з армією Павленка і Тютюника, але як до того не дійде? І колегія постановила увійти в переговори з большевиками на всякий випадок, а головно, щоб знати їхні замисли супроти У.Г.А. Ведення переговорів доручено мені. Майже кожного дня вечером десь від 10-го грудня до мого помешкання при вул. Хмельницького приходили три згадані члени підпільного ревкома і я сам, а згодом в двійку з кооптованим членом колегії Вас. Чайківським годинами вели з ними розмови. Виступали ми перед ними — я як секретар, а Чайківський як член неіснуючого ревкому У.Г.А. Большевики старалися нас переконати, що У.Г.А. повинна зробити переворот та доки ще надійде червона армія — проголосити владу рад. Наші сумніви щодо большевиків намагалися вони розвіяти аргументами. Одного вечора з тріюмфом показали вони радіодепешу з промовою Троцького: «ми не йдемо України здобувати, але передати владу українським робітникам і селянам». Ну, щож!? Чи ще можете мати які-небудь сумніви? — питав Хвиля. І справді. Спритні посунення большевиків неодному могли тоді завернути в голові. Можна було справді повірити, що большевики по невдачах переродилися, що замість Муравйова йдуть спасителі.

Переговори з большевиками зовсім зрозуміло до нічого не доводили. Але натомість значно посунулися вперед переговори з армією Павленка і Тютюника. Дня 22-го грудня приїхали до Винниці її офіціяльні делегати і вже другого дня, себто 23-го грудня підписано договір (від колегії підписав от. Лисняк і я), на підставі якого У.Г.А.: 1) Начальним вождем об'єднаних армій визнавала ген. Павленка. 2) Мала перейти в район Христинівки. Міжтим громадські діячі, що перебували в Хмельнику та по різних містах України, зібралися в Літині, що лежав в районі Шепеля. Дня 24-го грудня відбулася там нарада, на яку від колегії виїхав я. Присутніх було около 15 осіб, між іншими прем'єр міністрів Мазепа. На тій нараді принято до відома договір У.Г.А. з армією Павленка і Тютюника, вибрано «Раду Републики» з 12 членів та постановлено проголосити владу У.Н.Р. в торжественний спосіб дня 25 грудня, себто на другий день, у Винниці.

В нараді я майже не брав участи і почувався зовсім хворим. Зміряв гарячку і виявилося, що я мав 39.5 гарячки. Шепель положив мене в окремій кімнаті на канапі — і я звідтіля слухав, як Палащук (Конар) кидав громи на У.Г.А., не оставляючи на нікому сухої нитки. Я з трудом встав та увійшов до кімнати нарад і попросив голосу. Але говорив дуже коротко, не було сил. Десь біля 7-ої год. вечора я від'їхав до Винниці. В авті застав я пару нових чобіт, а шофер сказав, що вони належать мені. Виявилося, що Шепель (він їхав зі мною з Винниці), побачивши, що мої чоботи находяться в більш як оплаканому стані, обдарував мене — на тодішні часи справжнім скарбом.

Тимчасом у Нач. Команді багато змінилося. Ген. Микитка захворів на тиф. Ціріц хотів спонукати Микитку, щоб на своє місце він іменував ген. Кравса. Але колегія до того вже не допустила —   | як це подрібно описує в своїх споминах от. Шухевич, і Нач. Вождем майже під пресією колегії згодився стати ген. Тарнавський. Таким чином ситуація значно покращала. Ген. Тарнавський знав про іменовання колегії і залишив за нею повне право рішень в політичних справах, заявляючи, що він акцептує все, що колегія вирішить. Першим ділом ген. Тарнавського було здержання транспортів частин У.Г.А., що їх Ціріц дириґував до Одеси. Як найдалі висунену на полуднє станцію скупчення визначено Бірзулю. Рівнож годився ген. Тарнавський на нашу концепцію злуки з армією Павленка і Тютюника. Отже колегія вже не потребувала працювати конспіративно і паралізувати ділання Н. К., але завдяки припадкові стала можливою співпрацю обох чинників у момент для У.Г.А. незвичайно тяжкий і відповідальний.

24 грудня 1919 р. вернувся я з сильною гарячкою з Літина до Винниці, а як опісля виявилося, це вже були початку плямистого тифу. В кільканацять хвилин після повороту, прийшли до мене до хати сталі гості: Хвиля, Ковтунович і Микитка. Як кожного дня, почалася дискусія. Але тим разом вже не теоретична. Хвиля від імені Ревкому заявив: «Ми постановили сьогодні ніччю вчинити переворот та проголосити владу рад. Переворот вже зовсім приготований. Від Української Галицької Армії вимагаємо, щоб вона вже остаточно здецидувалася та чинно виступила в перевороті по стороні радянської влади». Усі три большевики пронизливо гляділи на мене, яке враження викликала їхня вимога. А моя ситуація була справді невесела і тяжко було вирішити, що їм відповісти. Бож від учора ми були вже зв'язані договором з Армією ген. Павленка, а завтра мав відбутися переворот, але не большевицький, а національний. Проте й постанова і вимога большевиків саме напередодні чину ставила колегію в справді тяжке положення.

Я почав переконувати большевиків, що переворот тяжко цієї ночі перевести, що вже пізня пора, неможливо дати доручення відділам У.Г.А., що у Винниці є ще надто сильні відділи Денікінців і т. д. Але це їх не переконувало і вони заєдно відповідали: Денікінці нас не перестрашують, ваших відділів багацько не потребуємо, тільки один-два для асисти, а поза тим вимагаємо від вас тільки доручити відділам У.Г.А., щоб вони заховали прихильну невтральність. В міжчасі прийшов ще член колегії В. Чайківський. Я скористав з цього, та на хвилину вийшов з кімнати і пішов до помешкання ген. Тарнавського, яке лучилося з моїм кімнатами господаря. Ген. Тарнавського поінформував я про задуми большевиків, при чому зазначив, що від думки перевороту вони ніяким чином не хочуть відступити. Ген. Тарнавський висказав погляд, що до перевороту не можна допустити, видав відповідні телефонічні доручення К-ді міста та вирішив виїзд Нач. Команди на винницький залізничий двірець ще тієї ночі, вважаючи, що вигідніше для Н. К. буде очікувати подій там, як усередині міста.

Я вернувся в конференційну кімнату з постановою за ніяку ціну не допустити до большевицького виступу. Десь коло 11-ої год. ночі, коли побачив, що ніякі аргументи не всилі переконати большевиків, я встав і різко заявив слідуюче: — Панове! Повідомляю вас, що У.Г.А. підписала вчора договір з Армією ген. Павленка і станула на плятформі Української Народньої Республіки. Завтра наступить торжественне проголошення влади У.Н.Р. у Винниці. Супроти цього Українська Галицька Армія не тільки, що не поможе вам в перевороті, але кожну вашу пробу здусить силою. Тому я вам не раджу сьогодні ніччю нічого підприймати.

Большевики остовпіли. Від півтора місяця переговорювали вони з нами, як з правдивим Ревкомом і щойно у вирішний день на годину-дві перед виступом вони довідалися, що були в блуді. Вони були сильно схвильовані. Дискусія закінчилася сама з себе, тільки Ковтунович пробував «так от куди стежка в город». Члени Ревкому почали збиратися до відходу. Я запевнив їх, що їм особисто тепер нічого не станеться і як звичайно додав їм для безпеки одного стрільця, щоб відпровадив їх через головні вулиці міста. Тільки Хвиля не видержав і при прощанні по щирості заявив: «Зловимо — розстріляємо».

Тієї ночі у Винниці було зовсім спокійно. Большевики не важилися виступити тільки з власними силами, тай ще маючи проти себе У.Г.А. А серед частин У.Г.А. вони не вели безпосередньо ніякої акції і не мали своїх членів, здаючи роботу в армії всеціло на наш «Ревком», якого взагалі не було. Але на другий день рано виявилася причина, чому большевики за всяку ціну хотіли робити переворот. Червона армія розпочала генеральну офензиву на відтинку Галицької Армії. Після заняття Козятина, червона армія посувалася в напрямі Винниці, доходячи вже до Калинівки. Як згодом виявилося, винницький Ревком дістав доручення від свого центра вчинити переворот у Винниці і Жмеринці рівночасно з захопленням червоною армією Калинівки. В цей спосіб хотіли большевики в одному дні опанувати ціле Поділля.

Несподіваний наступ червоної армії і захоплення Калинівки, що лежить 50 верстов на північ від Винниці, перечеркнуло усі намічені пляни. В атмосфері евакуації Винниці не можна було думати про торжественне проголошення влади У.Н.Р. Члени «Ради Республіки» виїхали негайно з Винниці в напрямку Немирова, а Начальна Команда У.Г.А. від'їхала поїздом через Жмеринку до Крижополя. З півночі відступав 1-ий Корпус, якого команда (корп. кмд. полк. Шаманек) примістилася у Винниці. У Винниці осталися з членів колегії от. Лисняк і я. Ген. Тарнавський заявив при від'їзді, що і він уповноважнює нас до всяких ділань, що ми зробимо — це буде для
нього обов'язуюче. В міжчасі Винницю (якщо не помиляюся 26-го грудня 1919 р.) займає з своїми повстанцями Шепель. Не оглядаючися, що там була Команда 1-го Корпусу У.Г.А., він іменує свого команданта міста і рядиться як сіра гуска. Між частинами У.Г.А. і Шепелем приходить до гострого конфлікту. Повстанці нападають на обози відділів У.Г.А., які відступають перед червоною армією, реквірують коней, грабують майно і т. п. Полк. Шаманек грозить, що буде змушений виступити проти повстанців оружно. Я вічно інтервеніюю у Шепеля, він обіцяє, що вкоротить нахабність своїх повстанців, але напади повстанців не припиняються і тільки з трудом вдавалося вгамовувати полк. Шаманека від рішучого виступу проти повстанців. При цьому наступив ще один конфлікт. Шепелеві з вигляду 20-літньому хлопчині, а може мав 24-5 років, перевернулося в голові. Одного разу в розмові зі мною Шепель поставив вимогу, щоб полк. Шаманек, який заїхав в його район, прийшов йому представитися. Рівночасно з тим заявив він, що інакше вважатиме галицькі відділи нельояльними супроти нього і не перебере ніякої відповідальности за відношення до них повстанців. Я намагався переконати Шепеля, що його вимога є не на місці та що саме він повинен піти перший до команди 1-го Корпуса, що він молодший віком від полк. Шаманека, ну і врешті Шаманек є к-том корпусу регулярної армії і т.д. Але це Шепеля не переконувало. Вимога його була — як заявив — остаточна. Я вийшов від Шепеля з тим, що перекажу це полк. Шаманекові. Але очевидно, про це я й не згадував корпусному командантові, а ради зліквідування дивоглядного конфлікту по годині повернувся я до Шепеля і заявив, що приходжу офіціяльно від полк. Шаманека, який занятий воєнними операціями — з привітом для отамана Шепеля. Шепель не був з того зовсім вдоволений, але не знав, що робити і просив мене, щоб я від нього передав привіт полк. Шаманекові. Таким чином цей «важливий» конфлікт залагоджено і повстанці, здається, дістали доручення від Шепеля, бо перестали атакувати галичан. Про це я ніколи полк. Шаманекові не розповідав, бо на того роду історії він був дуже вразливий.

Отже ситуація представлялася слідуючо: «гро» армії не могло відв'язатися від червоної армії і свобідно перейти в район Христинівки, щоб там стрінутися з армією ген. Павленка. Треба було відступати з боєм. У Винниці були повстанці Шепеля і вони нормальний відворот тільки утруднювали. В районі Жмеринка — Крижопіль — Бірзуля були ще доволі сильні відділи «союзника» Денікіна, проте не можна було нічого підприймати такого, що видавалося б Денікінцям підозрілим. їх командування заєдно домагалося, щоб відділи У.Г.А. їхали в район Одеси. Тим часом Нач. Команда видала приказ, щоб поза Бірзулю не виїжджати. Денікінці підозрівали, що на щось заноситься, тому панувало вічне напруження. А по шпиталях і касарнях Винниці, Жмеринки і інших місцевостей лежали тисячі стрільців і старшин У.Г.А. хворих на тиф, яких евакуювати не було ніякої змоги. За два-три дні захопить цей район червона армія. Що станеться тоді з ними? Це не давало нам спокою, тим більше, що з Ревкомом були зірвані взаємини.

І тоді прийшла мені думка — в якийсь спосіб знов нав'язати з большевиками переговори. Я переговорив з пок. Опокою і Шекериком-Дониковим та представив їм свій плян. Вони мали дібрати до себе ще кількох людей, створити «Ревком», увійти в переговори з большевиками та таким чином рятувати тих хворих, що остануться на місці. Вони погодилися, а тоді я зв'язав їх (невидимими для большевиків зв'язками) з Хвилею і Ковтуновичем. Большевики незвичайно зраділи, що натрапили на дійсний ревком, вели з ним переговори і заключили умову — відомих 12 точок, завдяки якій хворих галичан не потрактувала червона армія як ворогів.

29-го або 30-го грудня от. Лисняк і я з маленьким відділом кіннотчиків виїхали в напрямі осідку Нач. Команди. 1-ий Корпус відступав на другий день на Немирів, — в район Тульчина. Я припускав, що Нач. Команда вже знайшла зв'язок з ген. Павленком та приготовила плян спільної акції. Але до Нач. Команди я вже не доїхав. В Шпикові по нічлігу пускався я в дальшу дорогу, але на власних силах вже не міг вилізти на коня. Мене підсадили, але з коня я впав. Закликали лікаря, а він ствердив, що я маю 40° гарячки і виступила вже тифозна висипка. Виявилося, що я мав плямистий тиф вже цілий тиждень. Їхати не було як і я остався в Шпикові, куди на моє щастя над'їхала лічниця IV Бригади і проф. Гайдучок мною заопікувався. Моя роля в цьому періоді таким чином закінчилася.

А тим часом в Нач. Команді багацько змінилося. Ген. Микитка ще находився в стані реконвалесценції; а вже за намовою полк. Ціріца перейняв команду Армії і Нач. Командантом став фактично полк. Ціріц. Не було нікого, хто переконав би ген. Тарнавського. що в найбільшім інтересі Армії він повинен був команди не випускати з рук. З хвилиною обняття команди ген. Микиткою і Ціріцом впав цілий плян сполуки з Армією ген. Павленка. Вони оба були приклонниками вдержання союза з Денікіном до самого кінця. Спроба — виплисти на чисту воду, закінчилася безуспішно.