Ще малим хлопцем я мріяв стати вояком. Коли я був у першій клясі в Журавці Долішній, радо приглядався вправам польського війська. Ходив я до польської школи й виховувався там в польському дусі, тому хотів я вступити до польської молодечої організації «Гарцеже», але тому, що я був «ґрецко-католіцкеґо обжондку» мені заборонили до неї вступити.
Пізніше в 1940 р. вивчав я «воєнні уроки» в українській мові та навіть був кандидатом до ленінградської академії ім. Фрунзе. У рідній Судовій Вишні нагороджено мене було також медалею за відвагу, але вона мені не припала до серця, бо вже тоді я знав на пам'ять «Десять заповідей українського націоналіста».
Щойно ЗО червня 1941 р. став для мене радісним днем. Тоді зі Львова прийшли накази брати в руки зброю і боронити свою справу. Старші від мене юнаки носили кріси на плечах і синьо-жовті опаски на рукавах та лазили по розбитих совєтських танках. Проте мені дивно було, що наші «вояки» ходили без мундирів. Мабуть, прийдеться мені служити у війську без мундирів, — думав собі я. Але для них та «війна» скінчилася трагічно, й тільки темні ліси прийняли тих безіменних бійців, а я тим часом пішов до Львова, де записався до технічно-ремісничої школи залізничників.
У Львові мав я нагоду бачити різне військо: німецьке, італійське, угорське та еспанське. Але все таки бажалось побачити своє українське військо й те сповнилось, як почали набирати добровільців до Української Дивізії. То трохи наганяло страху полякам, головно тим, що стали фольксдойчами, бо буде кому обороняти українців.
А у Львові тих фольксдойчів було найбільше з Зимної Води, й багато їх служило на залізниці та було пострахом для українського населення. Ніколи не забуду, як наші хлопці з Камінобродів, Мшани чи Цунева зводили тоді «порахунки» з тими залізничниками.
Ми «мікруси» дуже добре знали Львів, головно залізничну станцію, бо ми кожного дня їздили потягом до школи й верталися додому. Тому ми нераз ставали в пригоді українським робітникам, які втікали з роботи в Німеччині на Східню Україну, коли станція була обставлена німецькою польовою жандармерією. Ми наших робітників виводили на тягаровий двірець та саджали на потяги, які мчали на Київ.
Для мене четвертий перон був, як рідне подвір'я. Користаючи із квитка учня, я кожного ранку там висідав і кожного вечора там всідав до потягу серед півтисячної маси робітників, спекулянтів та Бог зна кого. Там також я заробляв трохи, помагаючи німцям нести їх клунки до вагонів. Рік 1944 був повний жахливих несподіванок: напади партизанів, грабіжників та й заломлення східнього фронту. Кожний боявся за завтра й сам себе питав: «Що буде?» Такого страху досить було нам кільком «мікрусам» із Судової Вишні, тому ми рішилися брати зброю в руки та йти у світ. Старші із поміж нас могли іти до Дивізії, а ми молодші рішили зголоситися до українського дивізійного юнацтва.
У перший понеділок після Зелених Свят кількох нас зібралося на станції у Судовій Вишні, не кажучи нікому вдома, що ми задумали, та всіли на т. зв. «Краківський потяг». Ніхто нас особливо не супроводжав, хоч мене відпроваджував мій кузин зі Львова, який гостював у нас в той час. Я обняв його на прощання і сказав, що може ніколи ми вже не побачимось. Замість сліз, я побачив на його обличчі захоплення. «Ти йдеш може до Дивізії?» — він мене спитав. Я коротко відповів йому й попрямував до потягу. Хлопці стояли гуртом і вагалися. Я запримітив збоку кілька вагонів переїжджаючого потягу, який став набирати воду. Вони були прикрашені синьо-жовтим прапором та на них було написане «Через Львів до Києва». Я сказав до своїх товаришів: «Чи ми гірші за них?» — та показав на ці вагони. Це були дивізійники з поліційних полків. Цим ми додали собі відваги й всіли до спізненого «Краківського».
Між тими, що пішли за моїм прикладом, були мої товариші Осип Тиндик, Степан Лемець, Петро Лаба, та малий Степан Рак. Коли потяг вже мав рушати, дивимось біжить за нами Смейко Петро з Довгомостиськ. Він завжди любив спізнятися до школи і тепер також спізнився, але без надуми прилучився до нашого гуртка. Ця наша спільна постанова негайно нас ще тісніше пов'язала, що бачилося на кожного лиці.
До школи з нами їздив також один поляк, який хоронився під українською покришкою. Він, почувши, куди ми вибираємося, просив, щоб і його прийняти до нашої «кумпанії». Ми, очевидно, не хотіли, бо він поляк, але врешті й його прийняли, але перед тим загрозили йому, що як він нас зрадить, то йому буде... Він хотів рвати свою виказку-«кенкарту», бо там була літера «П» і його зрадила б при наборі, але ми йому в цьому перешкодили, кажучи, що ще його не прийняли.
Потяг був спізнений на півтора години й ми прибули до Львова на год. 9.30 ранку. Негайно ми пішли військовим кроком вулицями міста. По дорозі нас дехто із знайомих товаришів пізнав і казав, що зголосить дирекції школи, що ми пішли на «батярку». Але вони від нас чули звичайно львівську відповідь...
Ідемо попри костел Єлисавети, вулицею Леона Сапіги, потім серед каштанів на Потоцького й стаємо перед брамою, яку сторожать два українські вояки. Стаємо оподалік і приглядаємося їм. У нас збуджується гордість. Ні таки краще із крісом, як з пильником в руках. Набираємо відваги й ідемо до брами.
— Стій! Куди йдете? — впав запит від вартового.
— Як звичайно, туди, куди й ти, — відповів я спокійно.
— Почекайте хвилину, — відповів вартовий і впустив нас на подвір'я.
За хвилину коло нас з'явився високий старшина, з жовтим левиком на рукаві й запровадив нас до канцелярії. Нам стало душно, не так внаслідок тепла, як хвилювання. Усе тут відбувалося коротко, по-військовому. Короткі запити та реєстрація.
— Козаки, а не хлопаки ви є, — сказав до нас цей старшина й ми чули, як наші серця наповнялись гордістю.
Потім він нас представив якомусь німецькому старшині, який подав кожному руку й пробував щось говорити. Проте нічого путнього не виходило. Тоді він почав нас частувати цигарками, але, ми малі й несміливі хлопці відмовлялися їх брати, хоч багато серед нас уже курило. Потім він почастував нас шоколадою, яку кожний прийняв. Німець та український старшина вийшли на балькон і почали щось довго між собою говорити. Під час їх розмови я мав більше часу розглянутися і виглянув через вікно. На подвір'ї сиділо може зі сто молодих юнаків, силою зловлених, а коло цих дітей товпилися їхні матері з клунками та скромними харчами, з надією, що може вдасться їм вирвати своїх дітей із цього незавидного становища.
Була пізня обідова година. Ми були голодні, бо ніхто з собою, крім «канапок», не мав багато харчів. Ми попросили піти ще до своїх рідних у Львові, щоб пообідати та з ними попрощатися. Німець, хоч нерадо, все таки погодився, і ми розбрилися по львівських вулицях із перепустками, важними до 6-ої години.
Я трохи перекусив у своєї тети й скоро попрощався з нею і вийшов на місто. По дорозі зустрінув я вуйка, з яким також перекинувся кілька слів та попрощався. Мої ноги мене автоматично повели до св. Юра. Хоча була це пообідова пора, в соборі було багато людей, переважно старших жінок, які щиро молилися, часто обливаюгися сльозами. Я також щиро помолився і повернувся на Потоцького.
Під будинком стояла готова до від'їзду машина, а біля неї товпилися матері й голосили за своїми дітьми. Ніхто на них не звертав уваги й нас повсаджували на неї і завезли десь близько Кракеданів до темних касарень. Там ми отримали по одному військовому коцові й порції харчів. Потім нас привезли під Оперний театр, де долучили нас до групи юнаків, переважно з Самбірщини й Дрогобиччини. Це були майже всі гімназійні учні. Трохи стало веселіше на душі, коли при звуках оркестри ми машерували Городецькою вулицею до головного двірця. Зустрічні люди тільки сумно дивилися в наш бік, а жінки обтирали сльози з лиця. На станції було багато народу, прощали нас представники Українського Комітету.
Входимо військовим входом на станцію. По дорозі нашу групу, добре відому місцевим «баншуцам», зупиняють і перевіряють перепустки. Цим залізничним поліцаям не хочеться вірити, що ще вчора вони нас ганяли по перонах, а сьогодні вони нам розступаються і роблять вільну дорогу. З них дехто таки попрощався з нами сердечно, бажаючи щастя. Всідаємо до поспішного потягу, що мчить на Краків, Бресляв, Берлін. Поки поїзд рушив, багато було біля поїзду наших знайомих і рідних. Мій другий вуйко підбіг до вікна й хотів щось сказати на прощання, коли мене впізнав, але потяг уже рушив. У далеку дорогу. У невідоме... З нашого вагону вилітала пісня, сумна й тужлива. Наповняла вона кожного груди тугою за рідним і, змішуючися із монотонним стукотом коліс потягу, залишалася позаду, немов не хотіла залишати рідної землі.
Прощавай село моє рідне, прощавай Україно,
Прощавай саде зелененький, прощавай дівчино...
Співай, співай, соловейку в лузі на калині,
Не журися дівчинонько, козак на чужині...
ЗАМІСТЬ КНИЖКИ — «ГІНЛЕҐЕН»!
Переїжджаючи через рідні околиці, які я докладно знав, Городок Ягайлонський та Судову Вишню, ми махали постійно руками з вікон, щоб бодай в такий спосіб попрощатися з своїми рідними. Між Заріччям і Загородами постать жінки несла ліхтарню до рампи. Я у сумерку пізнав паню Ракову, приятельку моєї сім'ї. Тут Ясьо Демський також викинув свою «кеннкарту» із запискою до своїх батьків, куди він подівся. Можна легко собі уявити їхнє здивування, коли вони знайшли того листа.
Братія сиділа мовчки. Дехто їв свою консерву, а дехто таки тихо плакав. Ми не знали, куди нас везуть. Коли я спитався нашого старшого супровідника-дивізійника, куди їдемо, він відповів: «Сину, лягай на лікоть і відпочивай. Завтра будеш знати, де ти приїдеш». Мене чомусь огорнув страх. Мені здавалося, що зараз наш потяг зірвуть у повітря польські партизани, які в тому часі почали досить сильно діяти.
Під вечір другого дня ми приїхали до міста Тропав на Чехах. Пересіли ми на інший поїзд і після двогодинної їзди прибули врешті до нашого місця призначення — містечка Гульштин, крайс Ратібор.
Нас зустрів старший віком німецький СС обершарфюрер і крикнув: «Ахтунґ! Ді Україніше СС Зіґлінґе антретен! Ім Ґляйхшріт марш!» Між юнаками погулося: «Найто шлячок трапить! Як тут нас витають?» Майже ніхто між нами по-німецьки не знає, а до нас говорять цією мовою. «Де ж українські старшини?» — питався дехто.
Нас негайно завели без церемонії до канцелярії касарень за містечком, де нас розділили на рої і чоти та видали муштрову уніформу. Ми вишнівці якось потрапили до однієї кімнати й першу ніч ніхто не збирався йти спати. Братія гостилася, чим мала, та весело вигукувала: «На продаж «Львівські Вісті»! На продаж макаґіґі! Довго це не тривало, бо до нашої кімнати влетів старий обершарфюрер і з піною на устах зверещав: «Руге! — Тихо! Спати, бо перед вами день, якого ви ніколи не забудете»
І дійсно, ми не забули того першого дня вишколу. Хто на свисток не встав, того ведро зимної води збудило. Декого з коцами викинули підстаршини на підлогу. А пізніше військова муштра.
Перший тиждень був найважчий. Але за цей короткий час помітна була велика зміна. Юнаки випростувалися, ноги автоматично виконували накази — хлопці гартувалися. Ми співали багато національних пісень, але деякі були німцями заборонені, особливо повстанські, яких найбільше знали юнаки з Радехівщини. Наші підстаршини, головно німці з України, не дуже прихильно ставилися до нас «западніков». Дехто отримував пачки з дому, а до юнака Фуксі приїхала мати у відвідини. Тоді нас заставили усіх співати веселих пісень.
Ми також розважалися у грі в футбол, але після кількох змагань той спорт був заборонений, бо декілька юнаків закінчили матч з побитими ногами. Дехто з юнаків навіть навмисне підставляв ногу, щоб йому її потовкти, бо тоді він йшов до шпиталю і оминав тяжкої муштри.
Найгірше було те, що за похибки одного «оферми» мусіли терпіти усі, й це часом неприємно відбивалося на такій «жертві». Важкі були марші у повному виряді, з газмасками на голові. До того ще треба було співати. Деякі хитруни підпихали собі камінці під газмаски, але хитрі підстаршини негайно їх впізнавали, бо голос їх при співі лунав зовсім інакше, як із газмаски. Під час одного із таких маршів, кількох юнаків, які вибилися із сил, забрали карети швидкого поготівля.
Вояцьке життя на вишколі нудне. Кожний старався якось собі його розвеселити. Відважніші навіть вилазили попід дроти до міста, щоб зустрітися із місцевими дівчатами. Коли когось з них спіймала жандармерія, то від тоді кілька днів сидів на хлібі й водичці, так що «романси» швидко повивівали цим хлопцям з голови.
Із 1-ої чоти один хлопець мав усього забагато й раз у люті вдарив німецького старшину в лице. Його негайно арештовано й мали його відвезти до карного полку. Але, на щастя, вищий старшина летунства тільки прочитав нам усім прилюдно «лекцію» й пояснив, що кожного чекає за таке свавілля. Цього юнака залишено між нами, але зате перенесено було того старшину із нашої частини.
По якомусь часі ми виявили, що між нами були й польські юнаки. Очевидно, ми обурилися й про це довідалася команда табору. Проте, ті польські хлопці дуже хотіли залишитися між нами. Німці врешті виділили їх на збірці, а від українців зажадали, щоб ми голосуванням вирішили їхню долю, чи мають вони з нами залишитися, чи будуть перенесені до інших частин. Ми таки погодилися затримати їх між собою на загальне задоволення.
На кінець вишколу приїхав до нас з візитою з Берліна комендант усіх юнаків Нікель. Ми усі поїхали потягом до Тропав. Нам здавалося, що ми приїхали до Львова, бо багато будинків були прикрашені українськими прапорами та дивізійними левами. Крім наших прапорів були ще російські, естонські та усіх інших народів. Нас на станції привітала оркестра німецьких «Гітлерюґенд» і ми під її звуки помашерували під міську ратушу. Туди також прийшли юнаки з інших національностей з довколишніх таборів. Це був день нашої присяги. День був гарячий і багато дітей вмлівало. Нікель привітав усіх, але від українців нікого не було. Як нам казали з наших представників ніхто не міг приїхати через бомбардування Львова, який фактично вже був в большевицьких руках. По-українськи читав промову якийсь старшина з Власовської Армії.
Після тієї церемонії ми відмаршували на велику спортову площу, де вже можна було трохи відідхнути. Там нас розподіляли до окремих частин протилетунської оборони у різні міста: Лінц, Відень, Берлін і т. д.
Ми вишенці, крім одного юнака, якось втрималися у одній групі, яку призначили до Найзе-Стефансдорфу.
ОСТАННІ ДНІ ВІЙНИ
Перебування у бараках Стефансдорфу було для нас дійсним відпочинком після рекрутського вишколу. Крім вивчення типів літаків та легких вправ, ми нічого більше не робили. У суботи й неділі ми виходили поза бараки й відшукували українців. Українські робітники у Найсе нас гостинно приймали, хоча самі скромно жили. Часто нас на вулицях зупиняли німецькі старшини і розпитували, хто ми такі. Декому це військове діло таки «вдарило до голови», і вони купували по крамницях різні військові медалі й пагони й з ними робили собі фотографії у місцевого фотографа, очевидно за тютюн чи цигарки, бо він не хотів їх робити за гроші.
Східній фронт відступав і ми останній раз бачили рідні землі на німецьких воєнних новинах у кіні. Тут ми також останній раз отримали листи від рідних.
У кантині ми співали своїх народних пісень, а один юнак з Полтави грав на фортепіяні. Коли це почули німецькі старшини, вони після кожної веері заставляли нас співати. Тут також був перший між нами дезертир.
Та ідилля скоро скінчилася і нас знову порозділювали на групи та відіслали у різні міста. Я опинився в групі, що була призначена до Любену. На наше щастя у тому місті також примістився Український Центральний Комітет з Галичини й ми були у постійному контакті з українцями.
До нас приїхав відправити Службу Божу о. д-р Сапрун. Зворушливим моментом була для мене хвилина, коли я став на Службі Божій, яку відправляв мій парох о. Кобрин. Приємно було зустрінути о. Володимира Івашка, який впізнав мене, як учня Судово-Вишнівської школи. Відвідував нас також референт молоді при Військовій Управі проф. Зенон Зелений. Він нам розказав сумну вістку про смерть митрополита Шептицького. Та найкраще ми любили відвідини пані «Цьопи», яку ми називали «наша тета». Ми також діставали українські книжки з Праги.
Одначе ми були нетерпеливі, бо хотіли йти до нашого війська — до дивізії. На жаль, ми отримували картки зголошення, але не до нашої дивізії, а до німецьких частин, а навіть Армії Власова.
Ми відсвяткували наше перше Різдво на чужині за українським звичаєм. Сумно було усім, а дехто виходив з-часта надвір, щоб трохи поплакати.
Незабаром по Різдві ситуація погіршилася. Ми були у маршовому поготівлі й нас ніде поза касарні не випускали. Проте мені вдалося вирватися, щоб попрашатися з «тетою» Паліїв, яка також готовилася до виїзду, бо большевики прорвали фронт і наступали на Берлін.
На Йорданський Свят-вечір німці повідомили нас, що ми окружені і чекаємо на дальші накази. Страшно стало. Усі з касарень повтікали, за вийнятком українців та штабу.
Тоді мені притрапилася пригода, яка малощо не закінчилася трагічно. Ми довідалися, що кантина була розбита й трьох нас пішло туди, щоб щось придбати з харчів на непевну годину. Коли я вертався з повними кишенями, мене зустріли німецькі СС-мани. Вони здерли з мене пояс і під ескортою привели до нашого командира, від якого вимагали негайного польового суду. А він міг скінчитися тільки кулею в лоб. Нас трьох вибрали на суд, між ними й мене. Один німецький старшина з летунства зміркував усе й показав мені на вікно, щоб утікати. Я чомусь не міг рішитися. Наш майор не мав іншого вибору, як погодитися на суд, але заявив, що мусить його дещо відложити, щоб якось відповідно приготовитися. Тим часом приїхав до штабу кур'єр і повідомив, що большевики під касарнями. Майор скористав з тієї нагоди й розпустив нас до наших кімнат і казав чекати на дальші накази, які, очевидно, ніколи не прийшли...
Нас огорнула тривога. Що буде далі? Один з наших відважніших пішов сам подивитися на битий шлях і вже до нас не повернувся. Було чути артилерійську канонаду. Ми пішли на південний захід, прямо через поля. По якому кілометрові маршу ми почали викидати свої найменше потрібні у таку годину речі. Першими жертвами впали наші книжки. Ми хотіли їх палити, а коли це зауважив наш старий бунчужний, він з криком заборонив це робити, бо в Любені вже большевики.
По дорозі ми зустріли «вояків» із «Фольксштурму», які нам показали шлях на Коценав. Ніч була морозна. Ми викидали далі, що важче. Я був дуже втомлений і трохи відстав. Нагло хтось мене зупинив і щось спитав. Мені мов відібрало мову. Я опритомнів, як з нашого гурту хтось крикнув, щоб долучитися до них. Тоді я щойно впізнав, що це був совєтський полонений із групи, яка очікувала приходу Червоної Армії. Тієї групи ніхто з німців не чіпав.
Цілу ніч ми йшли без довшого відпочинку. А день ще був гірший. Кожний був втомлений до безтями й тільки мріяв, щоб покластися на тому м'якому пухкому снігу й заснути... Та під вечір наш проворний бунчужний таки придбав нам нічліг у приватних домах. Я почувався, як король, у ліжку під «баворською» периною. Мені здавалося, що то тільки одна хвилина промигнула, як наш бунчужний-«шпіс» мене криком і кольбою будить: «Вставай! Москалі на наших п'ятах!»
Ми маршуємо далі до Бунзлав. По дорозі зустрічаємо вкопані німецькі війська, які очікують наступу. Ніхто не знає, де фронт. Усе в паніці. Нещасливо виглядають старці із німецького «Фольксштурму». Врешті ми дійшли до Бунзлав, яке нагадує мені Перемишль, бо у ньому є міст, через який нікому без перепустки не можна перейти на другий бік. Його сторожить військова жандармерія.
Усіх вояків, які опинилися у тому містечку, спрямовується на бойову лінію. Кожного приділяють до якоїсь бойової частини. Нас також хочуть післати на фронт. Але наш старий бунчужний усім заявляє, що ми без жодного вишколу й іде від одного командного пункту до другого. Врешті йому якось вдається отримати перепустки на виїзд потягом до Дрездену. Яке щастя. Він нас врятував від певної масакри на фронті.
На станції ми беремо скромні порції військових харчів і причіпаємося до потягу, як хто може. Мусимо триматися нашого бунчужного, бо він має наш «маршбефель», а хто загубиться, сам пропаде.
Тоді ми також були свідками контроверсійного тепер альянтського налету на Дрезден вночі з 13 на 14 лютого. Ми були віддалені кількадесять кілометрів, але й тут було ясно, як вдень, від вогнів та світел на парашутах.
Ми приїхали до Дрездену, а потім виїхали до містечка Оршац, яких 50 кілометрів від Дрездену. У тих касарнях ми вперше зустріли наших юначок, які виконували службу телефоністок чи помічниць у зубній амбулаторії. Тут було багато італійських вояків, але вони не мали права носити поясу. Тільки їхні офіцери могли підперізуватися, але й їм було заборонено носити будь-яку зброю. Італійці завжди йшли по харчі на самому кінці й їх використовувано до копання шанців.
У Оршац зібралася майже ціла наша чота із рекрутського вишколу. Але й тут ми не загріли довго місця. Нас розділили на дві групи. Одну призначили залишитися в Оршац, а другу, у якій я опинився, післали до області Мекленбурґ над Балтійським морем. Ми розпрощалися з товаришами і поїхали. Заки ми добилися до свого місця призначення, до Нойштадт Ґлюве, забрало нам понад тиждень часу. Це був останній наш постій перед закінченням війни.
Довкола того містечка було багато військових баз. У тому районі випробовувано ракети У-І та У-ІІ. У лісах було скрите летовище, на якому ми вперше бачили реактивний літак, який вживав парашуту при приземленні. Але для тих літаків німці вже не мали пального.
Були поблизу також табори примусових робітників, де тисячі наших робітників працювали за літру юшки денно для 3-го Райху. Був там також відкритий великий робітничий табір.
У тому таборі не було б нам уже погано, як би не часті алярми та налети альянтських літаків. Під час алярмів ми вискакували нераз через вікна, щоб скоріше скритися від бомб і бортової зброї. Найгірше було вночі, коли ніхто не знав, куди сипляться 25-кілограмові «грушки», чи розріжуть небо світляні «книдлі».
Однієї ночі я вдивлявся у блідий місяць і не міг заснути. Нагло алярм. Я вистрибнув через вікно й бабах в яму. Наді мною гудять літаки. Я тільки молюся тремтячими устами Отче наш... і Богородице Діво... За хвилинку чую під мною хтось стогне. «Чи живий чи поранений» — думаю, але вилазити не збираюся, бо бомбардування ще продовжується. Та тут знову, як щось загуде і на мене впаде. Я дух запер. Мабуть, кінець. Та це не була бомба, а знову хтось на мене впав. Чую — то мій приятель Івась Терепа. «Вилази» — кажу йому, важко дихаючи. «Почекай ще, — відповідає він, — хай літаки перелетять». Ми так лежали усі три в вузькій ямі, а під нами отой німець тільки глухо позойкував. Коли налет проминув, ми повилазили, а на кінець видрапався старший німецький вояк. Він тільки кляв, бо що мав більше робити.
Нам було дозволено брати харчі із кухні, в якій харчувалися летуни. Харчі видавали три молоді дівчини із Великої України. Спочатку вони дивилися на нас з-під лоба, питаючися, куди ми «такі молоді жуліки» під кінець війни забрили. Але вони нас трактували добре й при видачі зупи хохля завжди ниряла по дні казана, щоб щось густішого попало нам до менажки.
Ми також відвідували наших робітників у таборах. Не всі вони були свідомі й деякі очікували «визволення» червоної армії. Вони нам розказували різні новини і казали, що до них приїзджав представник від генерала Шандрука, щоб вербувати робітників до Української Національної Армії. Деякі голосилися.
Я познайомився з однією сім'єю із Самбірщини, в яких було маленьке немовля. Вони вибиралися вертатися додому. Очевидно, я просив їх, щоб вони їхали через Судову Вишню і розказали моїм батькам про мене.
Під кінець квітня тривога збільшувалася. Командир нашої частини постійно нас перестерігав, щоб нам не попасти в яку халепу, бо війна й так уже програна. Також нам наказували постійно носити з собою газмаску.
У квітні на наше летовище прибули інші частини українських юнаків із зенітками. Вони були дуже втомлені й не дуже радо встрявали в розмову, бо до того ще негайно взялися до вкопування своїх гармат. Дивно їм було, що ми свобідно по летовищі ходимо, майже без жодної служби, а вони вкопують гармати.
Ще гірше для них було під час налетів. Вони обслуговували зенітки тоді, як ми рідко обслуговували важкі кулемети. Вони мусіли стріляти, а ми при перших бомбах «давали ногам знати» і втікали в поблизький ліс.
Одного разу біля мене посипалася серія з літака так близько, що я думав, що мені в очах почорніло, і як скочив я до лісу, то аж опинився між жінками, які копали окопи. Вони мене почали лаяти польською мовою і я швидко повернувся до нашого бараку. Чомусь після кожного налету мені їсти хотілося, і тим разом я подумав про свою порцію харчів, які, на щастя, ніхто не з'їв під час налету.
Раз ми спостерігали повітряну битву між альянтськими і німецькими літаками. Переможцями очевидно вийшли альянти, а з п'ятнадцяти німецьких літаків, які вилетіли, тільки чотири-п'ять повернулося назад і то пошкоджені.
ПОЛОН
Кожному ясно було, що зближається кінець війни. Одного дня ми побачили над адміністраційним будинком німецький прапор на пів щогли. Нам сказали, що в Берліні у важких боях згинув Гітлер.
Після вечері прийшов до нашої кімнати сотник. Він пооглядав стіни, на яких були вивішані образи святих, потім підійшов до кожного й тепло й довго розмовляв. Найменших пригортав до своєї груді. Видно було, що він з нами прощається. Врешті він сів за стіл та розповів нам про воєнне становище. Фронтова лінія американців всього 1-3 кілометрів на захід, а совєтська 45 на схід. Радив нам, щоб ми старалися дістатися до американців. На кінець подякував нам, за те, що ми були добрі й з дисципліновані вояки та сказав, що він хотів би мати кількох синів, таких, як ми.
На другий день зібрав нас полковник, гарна людина, яка завжди добре ставилася до нас. Він наказав нам брати якнайбільше харчів, а все інше залишити. Він не мав уяви, який поворот домів чекав нас. На кінець порадив нам поздирати з наших уніформ усі знаки СС, та потиснувши кожному руку, попрощався з нами.
У кімнаті ми залишилися самі, як діти без батька і матері. Дивний дух нас опанував. Кожному стало страшно. Я подивився через вікно. На вулиці ходили «кацетники» і шукали за будь-яким куском хліба. На летовищі група летунів збирається до відмаршу. Всюди метушня. Я пішов до родини із Самбірщини, але застав тільки жінку з малою дитиною. Чоловіка не було. Просила мене зайти до стайні і його відшукати. У стайні я дійсно зустрінув свого земляка, біля возу, навантаженого всяким добром: коняком, кубами, харчами. Він збентежився і почав якось
викручуватися. Я йому кажу: «Уважай чоловіче, бо тут ще німці, то можеш під кінець війни погибнути намарне». Він дав мені кілька пушок консервів, трохи сира й я пішов назад до своїх друзів. Я їм усе розповів і вони негайно також побігли до стайні, але уже не застали ні нашого земляка, ні воза. Спритний був, пропав, як під землю.
Ми тепер мали досить вільного часу, бо нами ніхто особливо не цікавився. Пішли ми до магазинів, щоб взяти нову білизну, до кантини, може, щось і там зарвемо. О год. 2.30 по полудні ми все таки отримали наказ бути готовити до від'їзду у напрямі Швері. Усі були готові, крім одного. Я побіг шукати за ним у напрямі дороги, яка була віддалена близько одного кілометра. Коли я до неї зблизився, не повірив своїм очам. Вона була затарасована людьми і возами, які сунулися на захід. Декілька із «східніх» робітників з клунками йшли на схід. Я думав, що сталося з моїм другом. Може він переодягнувся у цивільний одяг і згубився у юрбі в місті. Мені також хотілось би переодягтись і я пішов до міста шукати за своїми робітниками, які нераз нам радили переодягтись в цивільний одяг і так закінчити війну.
Я подався до міста. Знову прийшло мені на думку, що я роблю зле. Шукаю за своїм, другом і відірвався від усіх своїх товаришів. Може вони вже виїхали, а я свідомо "шукаю собі нової халепи. Нагло почулося: «Танки ізправа!» Усі стрибають із возів та втікають. Мене огорнув страх. Що маю робити1? Та куди всі, туди я. Біжу у напрямі міста. Деякі німецькі вояки із «панцерними п'ястуками» перескакують дорогу й прямують назустріч танкам.
Але навпроти товпи появився німецький жандарм із білою опаскою на рукаві, який кричав:: «Не стріляти! Їдуть американські танки!» Цей жандарм був без зброї і радив усім вивішувати білі хоругви на знак здачі зброї. Дехто із нацистських урядовців витягав навіть пістолю і грозив жандармові. Проте усі повинувалися його наказові.
Перед нами появився американський танк із білою зіркою. До себе нікого не підпускав. По дорозі я також побачив автомобіль із вищим німецьким старшиною і його шофером. Довкола нього товпилися німецькі вояки. Я підійшов ближче й побачив, чому. Вояки приперли старшину й його шофера до стінки автомобіля, а самі грабили цигарки, тютюн, коняк та все інше добро, яким був навантажений автомобіль. Старшина тільки злісно кричав: «Свині, де ваша дисципліна», — та ніхто на нього не зважав. Я також посяг рукою до автомобіля і витягнув пагку цигар, які мені пізніше стали в пригоді, — я їх міняв за кусок хліба.
Я всетаки рішився повернутися до касарень із радісною вісткою, що війні вже кінець. Коли я вийшов за місто, зустрів групу наших юнаків, які з «панцерними п'ястуками» маршували у східньому напрямку. «Куди ви йдете, дураки», — кричу до них. «Я був в місті й там уже американці. Кінець війні!» Але вони мені не вірили й пішли далі.
Коли я прибув до касарень, мене зупинив один старшина й питається:
— Чи ти не бачив моєї групи юнаків?
— Бачив, — кажу, — як вони маршували на схід. — Він тільки закляв.
— Що ті «кіндер» собі думають? Думають, що тими «панцерфавстами» розгромлять «Русслянд»? — і пішов у напрямку за ними.
Ми були готові до від'їзду. Повсідали ми на вантажні автомобілі й були готові йти у невідоме. Позривавши із своїх мундирів відзнаки й опаски, кожний виглядав, немов нагий. Якби не наплечники, військові пляшки та їдунки, вони зовсім не різнились би від дітвори, яка недавно їздила до школи до Львова. Кожний мовчав. Дехто шепотом перекидався якимсь словом. Старші почали несміливо розказувати те, що чули від своїх батьків, як вони переживали свій полон у 1-ій світовій війні в Італії над річкою Піявою.
Ми готові до від'їзду. До нашої машини причепили ще одну льору із німцями і німецькими жінками, правдоподібно тими, що працювали в адміністрації робітничих таборів і концентраційних лагерів. Добра кумпанія. Ніхто з нами не прощався. Тільки кілька затиснених п'ястуків ми побачили із гурту придорожніх примусових робітників.
Їдемо шляхом серед піль і дивно стало. Не чути ні виття сирен, ні гуркоту літаків, ні розриву бомб. Ліси починають прибирати зелений вигляд на весну. Поля стоять облогом. Ми скупчилися в гурті своїх серед старих німецьких вояків.
По дорозі під'їжджає до нашої машини наш сотник, одягнений у цивільну одежу. Зрівнюється з нами і гукає вслід: «Авф Відерзеген, мої малі вояки. Щасливого повороту на батьківщину! Готт міт унс! Німці якось дивно дивилися на нас, на цих чужих і незвичайних дітей-вояків.
В'їжджаємо до якогось лісу і водій затримує автомобіль. Каже нам, що ми їдемо у напрямі Шверіну і так він нас далеко завіз, доки йому стало бензини. Тепер кінець всьому й кожний стає своїм власним паном і за себе відповідає.
Гарний для нас кінець! Шофер вас відпускає з війська. Що ж далі? Ми тут повикидали свої військові книжечки та значки, чи «нашильники», як ми їх популярно називали. Німецькі вояки та жінки переодяглись у цивільний одяг та незамітно зникали. Тільки ми не мали куди зникати. Шофер на нас з-під лоба дивився і казав, що нам вже також час повертатися до «Гаймату». Не одному з нас пригадалася Україна, батьки й друзі. Чи вони усі живі? Кого ми там зустрінемо? Що нас чекає? — вертілося в голові.
Врешті ми знову всіли на машину, яка поїхала лісом. Звідусіль було чути стрілянину. Дехто з німців кінчав самогубством, але більшість стріляла «на віват», викидаючи зброю куди попало. По деревах висіли різні роди зброї та навіть міни, як тарілки. Декуди горіли автомобілі, коло яких грілися вояки. Було страшно.
Ми виїхали з лісу й їхали битим шляхом. По дорозі ми зустрічали колишніх кацетників, які тепер поодягані в військові уніформи й озброєні крісами й кулеметами також стріляли, шукали за своїми недавніми катами та шукали відплати за свої терпіння. Вони від вояків відбирали більш вартісні речі, як годинники, далековиди тощо. Подекуди стояли підпиті американські вояки та гукали на всіх, щоб швидше маршували.
Наш автомобіль зупинили американці й казали нам далі йти пішком. По дорозі якийсь американець вибрав мене із колони, казав мені скинути плаща й обшукав мене. Не знайшовши нічого, попхав мене назад у колону. Ми перейшли місто Шверін і вийшли на болотнисту площу за містом. Тут нам казали збиратися. СС-ів під ескортою погнали далі.
Ми примістились на великому полі над озером. Маси війська туди зігнали американці. Усі були голодні й не було, де лягати, бо було мокро. До того ще й упав дощ. Ночі були холодні. Наша групка держалась разом. Я ще мав останню консерву й рішив її тепер з'їсти. Як я її витягнув, усім засвітилися очі, як голодним вовкам. Вони вже нічого не мали, бо все скоріше поїли. Відчинаяю банку. Івась Б. каже сумно до мене: «Влодек, та сьогодні Великодна п'ятниця. Як ти м'ясо можеш їсти». Я дійсно про це забув. Думаю — справді гріх. Гріх страшний, але голод ще страшніший. Мої товариші, які все поїли скорше, напевне так говорять, бо хочуть зм'ягшити мої почування, щоб я з ними поділився. Нема фраєрів. «А, — говорю, — сьогодні п'ятниця, але для мене нехай вона буде Великоднею неділею».
На наш Великдень нас зформували в сотні, порахували й повели до табору полонених за колючі дроти. Тут бодай дали нам шатра й скупу пайку харчів. Також часом брали на роботи очищувати дороги за додатковий приділ харчів.
Одного разу кількох з нашої групи призначили на таку роботу. Ми помаршували за місто й там шукали по залишених автомобілях будь-яких вартісних речей, за які американці платили цигарками. Я пішов наперед цілої групи й в одному автомобілі бачу на керівниці військовий пояс із пістолею. Скачу на східці й простягаю руку по пояс. Нагло із сидіння підноситься якась постать. Я чомусь крикнув: «Поднімайсь Ванька, здесь американи!» Та яке було моє здивування, як це дійсно піднявся совєтський старшина, у зимовій шапці з червоною зіркою на чолі. Він також почав до мене кричати й хотів схопити мене, але я швидко втік і сховався за автомашини. Він вийшов і почав розпитувати по-німецьки, чи є між нами «русскі» люди. Німець-перекладач відповів, що нема. Тоді він пішов до американців і зажадав, щоб нас зібрати й він буде пізнавати того, хто його збудив. Очевидно, я не вилазив із свого сховку. Цілу нашу групу зібрали, але, на щастя не рахували, і цей старшина почав «пізнавати»». Не міг пізнати, бо й так був підпитий, але пізнав, що між групою були слов'яни. Тоді він почав їх бити кулаками. Найбільше страху наївся Жорка, російський хлопець, який був приділений до нашої групи ще в Любені й із нами ділив долю і недолю. Боявся він, щоб його хтось не видав.
На таку поведінку російського старшини американці не знали, як реагувати. Вони тільки держали свої кріси на поготівлі й через радіо покликали своїх старшин. Незабаром приїхав джіп із американськими старшинами та військовою жандармерією. Червоноармієць трохи заспокоївся і приніс бензинову банку, повну горілки. Давав американцям напитися, вони з чемности пили й дали йому своїх цигарок у виміну. Зате потім цілу дорогу додому плювали.
У таборі ми жили нудним життям серед поголосок і непевности. При кінці травня прибула до табору совєтська комісія, яка зверталася до німців, роджених у Східній Німеччині, щоб вони залишалися на місці. Їм вони видадуть по кілограмові хліба й негайно звільнять додому. Проте її ніхто не слухав, лиш почалися різні вигуки полонених, аж американці їх забрали.
Одначе в таборі було видно всі познаки, що нас перевезуть. Одного дня усіх ненімців зібрали перед адміністраційним будинком. Ми були непевні, що робити. Порозумівшися між собою, ми рішили говорити, що нас зловили силою і завезли копати окопи, де нас обмундурували. Хоча це не була повна правда, проте деякі між нами були силою забрані до війська. Та американцям йшло про що інше. Вони шукали за «гітлєрюнґами», які боролися у Берліні. Після перевірки фактів, які потвердили німецькі старшини, що ми нічого з нацистською молодечою організацією не мали спільного й у Берліні не воювали, американський старшина через перекладача сказав нам, що усі до 18 років будуть якнайшвидше звільнені, як тільки почнуть функціонувати залізниці. Це нас врадувало й ми веселі повернулися до своїх шатер. Не догадувалися ми тоді, куди нас вестиме шлях до волі.
З цієї нагоди ми розпалили ватру й заспівали собі «гарцерської» пісні: «Табор це створений для нас, не треба нам бабів». Але кому з нас були в голові дівчата. Ми мріяли про чорний хліб.
Я сам почувався стариком між цими полоненими і думав про рідний край та батьків.
На переїзд довго не треба було чекати, бо згідно з Ялтинським договором, американці мусіли покинути ці околиці і переїхати за річку Ельбу. Нас потягом перевезли до міста Любеку, а відтіля маршем ми прийшли до Шимберґу над Балтійським морем, а з Шимберґу до Селем Зеє. Маршували ми два дні, при керівництві німців. Тут ми були підпорядковані англійській армії, яка не дуже нами опікувалася. Під час довгого й важкого маршу нас майже не годували. По дорозі ми зустрічали автомобілі, що їхали на схід, із робітниками. Поверталися вони додому. Та не були вони такі щасливі й веселі, як поворотці до Італії чи Франції. У якомусь селі ми зустрінули наших людей. Я без надуми зупинився коло них і попросив води. Та замість якоїсь допомоги чи бодай співчуття, я погув від однієї жінки: «Що тобі тепер води захотілося? Довоювалися гітлерюнґи. Ха, ха». Очевидно, із моїх уст вирвався лише львівський батярський вислів.
Врешті ми прийшли до свого місця призначення. Приділили нас до 1-ої сотні в малому гарному ліску, без дротів, бо ми не були трактовані як військовополонені, а призначені на якнайшвидше звільнення. Розтаборилися під шатрами. Але їсти було обмаль. Однієї ночі нас збудив запах жареного м'яса, а за кілька хвилин оточили наш табір військові жандарми із німецькою поліцією і поблизу одного шатра, у якому перебувало 5 німецьких старшин, знайшли кістки двох баранів. За це на другий день, як нам казали, розстріляли трьох старшин. Та найбільше німці нарікали, що після того польового суду німців не розстрілювали англійці, а таки самі німці.
Проходив червень. У таборі життя йшло нудно й нецікаво. Голод кожному допікав й деякі почали підпадати на силах. Кожен старався якось собі радити. Я навіть пробував ловити рибу на шнурок, але без жодного успіху. Довкола табору були поля зі збіжжям, але його хоронила поліція. Вештаючися так, я натрапив на німкиню, яка доїла корови. Я попросив їі молока й вона мені дала напитися. Потім я частіше ходив до неї по молоко з горнятком, яким ділився часом із своїми ближчими товаришами. Раз мені вдалося «свиснути» одну пачку цукерок. Хоч як нас сторожили при вивантажуванні харчів, мені вдалося цю пачку присипати піском, і як автомашина від'їхала, я її приніс до шатра. Це трохи «осолодило» мені життя.
Щораз більше почали звільнювати німців додому й вони старалися продавати все, що їм було непригоже в цивільному житті. Навіть пістолі, які було суворо заборонено мати в таборі.
Під час літа приїхала до нашого табору яка сотня вояків балтійських країн. Вони майже всі говорилли по-російськи. Дивувалися, чому ми не втікаємо, але не дали нам поради куди. Самі вони майже всі позникали впродовж короткого часу.
ТАБІР БЕЗ ДРОТІВ
Нас знову викликали до перевозу. Та тепер між нами наш товариш захворів і перебува у амбулаторії і ми рішили без нього нікуди не рухатися. Прийшли ми до нього й переказали йому наше вирішення. Він із сльозами в очах дякував нам, але запевнив, що він також з нами поїде, бо вже «вродив» своє, після двох тижнів страждання.
На новому місці нас примістили у стайні. Українська група вибрала собі місце на стриху, із якого було видно море, а за якихось п'ять кілометрів — затоплений корабель. Кожний думав, що в цьому кораблі є і як би до нього дістатися.
Тут ми були під командою якогось чоловіка із повідриваними пагонами, який говорив до нас ні то по-українськи, ні по-російськи. Не знаю хто він був. Чомусь завжди сумно дивився на нас із-за своїх окулярів.
Між нами були різні національності: грузини, угорці й хто зна хто. Угорці завжди робили багато галасу, крали, що попало під руки, палили великі вогні й до них кидали патрони. Було кілька випадків поранень.
Між нами були також старші вояки із Української Дивізії. Вони нас підтримували на дусі і завдяки їм ми щораз більше зживалися у правдиве вояцьке братство. Їм було море по коліна, не тільки в переносному значенні, але й у правдивому. Одного дня один з них десь з-під електрівні роздобув човен і поплив до корабля на морі. Коли хлопці вирушили до нього, привезли звідтіля пшеницю. Це була неабияка здобич. Негайно почали з неї пекти паляниці й створився «чорний ринок», а з тим і сварки за човен. Кожний хотів їхати до корабля, щоб привести собі набряклої пшениці. Командант табору розв'язав це питання так, що по черзі призначував човен для кожної групи. Одну таку групу захопила буря на морі й вона повернулася щойно через два дні. Ми всі думали, що вони потонули.
До нашого табору щораз більше привозили різних вояків. Великою втіхою для нас був приїзд групи юнаків, таких самих як ми. Та вони воліли жити окремо під шатром, бо не хотіли долучуватися до всієї юрби в стайні, де часто бували сварки й бійки. Між ними були Дозьо Будний, Циганчук, Макойда та Бобеліх з Комарна.
Ми кухні не мали й її німці нам не давали, бо казали, що незабаром поїдемо додому. А харчі привозили нереґулряно, і звичайно сухі так, що треба було собі самому варити. Хліб спочатку був один бохонець на вісьмох, а опісля — на дванадцятьох. При поділі хліба була ціла комедія. Бохонець ділили на 12 пайок, один обертався спиною до всієї групи й показував на пайку, а другий, також обернений, казав, якому з черги в ряді її призначувано. Англійські панцирні авта та німецька поліція дбали про те, щоб ніхто без перепустки не входив до села. Так в голоді й холоді проминув майже місяць.
Ми також одержували по три цигарки денно, які я міняв за харчі. По ці цигарки до мене часто приходив старший вояк з польського війська й Дивізії Вовк. Він походив із Львова й коли я йому згадав про «могіканів» та палац Унібжецький, він мене взяв також за львов'янина. Він мав золоті зуби, був говірливий, при чому дуже слинився. Розказував звичайно про свою дружину й дітей. Така розмова кінчалася плачем і прошенням цигарки, яку я йому давав. Жалувався, що нема «медицини» (горілки). У його товаристві, при «віцах», час проходив хутко. За мої цигарки він мені віддячився.
Одного разу в таборі появилося на чорному ринку м'ясо. Хтось якось роздобув корову й закопав її в землю. Але це м'ясо треба було негайно варити, бо на ньому хробаки висіли, як бомби. Німці й англійці шукали за цим м'ясом, як за мінами, але не знайшли. Я підозрівав, що це мій приятель Вовк був тим різником, бо він дав мені кусок м'яса, якого я не бачив вже місяцями. Натякав мені, що корова коштує його дві пари черевиків, як її виводили до табору з лісу. Для нього це був жарт, а на мені шкіра терпла, як я згадував двох баранів в таборі над Зелем Зее, за яких розстріляли кількох німців.
Старші наші товариші розважали й потішали молодших, Я найбільше подружив з Іваном Винницьким, який нервово прижмурював очі. Казав, що це йому залишилося з боїв під Кеніґсбергом. До нашого вужчого гурту належали ще, тих що памятаю, Петро Гупало з Золочівщини, Кіт, Адамик, Коваль, Теодозій Волошин, з яким я договорився їхати до нього в сади Чортківські та Івась Головатий, який особливо опікувався Винницьким і Осипом Романовим.
НА «РОДІНУ»
В той час над нами перебрав команду один грузин, заступник попереднього коменданта, який десь зник. Він завжди говорив: «Пєрвий звод стройся! Сейчас моя будуть видавати хлєб! Ми його охрестили «Моя твоя не понімаєт». Одного ранку «Моя твоя не понімаєт» сказав нам, що «в десять часов поєдєм на родіну». І дійсно, ранком приїхали англійці, одягнені в шкіряні куртки без рукавів, з кількома автомашинами та совєтський майор танкових військ. Він сказав коротку промову, що Сталін кожному все простив і поїдемо на «родіну». Будемо вантажитись, але в порядку. Перші поїдуть з Далекого Сходу, за ними грузини, татари, росіяни, українці та білоруси. Всі рушили в наказаному порядку до машин, але англійці дозволяли всідати тільки по двадцять осіб на один автомобіль, хоч совєтський майор хотів якнайбільше з нас навантажити. Я таки всів на машину поза своєю чергою, як до мене приступив «Моя твоя» та запитав:
— Откуда ти?
— Житомир, Віннницької області, — відповів я спокійно.
— Врьош, ти жулік! Слазь! — крикнув він до мене. Мене таки скинули в автомобіля. — Утром все уєдєм друґімі машинами, — потішив він мене.
Я залишився далі в овечій стайні. Зауважив я при тому, що для майже всіх українців та декількох білорусів не було місця на машинах. За тими, що від'їхали пропав всякий слід. А ми чекали на новий транспорт і так проходили цілі тижні.
Але голод дошкулював щораз більше. Я все виміняв за харчі. Залишився в мене на шиї медалик, єдина пам'ятка з св. Юра, з яким мені не хотілося розставатись.
Ми не одержували жадної преси, ані не мали радія. Тому не знали, що діялося в світі. Кожний займався, чим міг, а найбільше вошобійством. Я часто любив ставати до сходу сонця й іти над беріг моря досипляти ранку при шумі морських хвиль.
Одного ранку я встав і пішов у напрямі моря. Несподівано побачив ровериста, що їхав у напрямі нашої стайні. Мені в голові прошибла думка: «напасти на нього й відібрати йому їжу». Я ще встиг побігти до стайні й озброїтися своїм ножем, та засістися на нього. Доїжджаючи до стайні, роверист звільнив біг якраз біля моєї засідки, я вискочив і крикнув:
— Гальт! Во фарст ду гін?
— Що тут є? — він перестрашено питається. Я йому коротко кажу:
— Це російський табір. — А він не може від совєтського прапора очей відірвати, а я від його валізки на ровері. Він добре говорив по-німецьки, але пізнати було, що не німець. Поляк, думаю. Що там в нього в валізці. В розпуці стиснув я п'ястуки, стрибнув до нього та крикнув по-польськи:
— Що маєш ? Я голодний і готовий на все.
— Тільки пару канапок з вудженою солониною та свої речі, які я забрав він німецького бавера, — відповідає мені тремтячими губами.
Я кинувся на канапки як голодний вовк. Першу майже цілу проковтнув нараз, не запримічуюги незвичайного смаку. Мені впало в вічі, що він ламано говорив по-польськи, тому я його запитав:
— Що ти за поляк, що так слабо по-польськи говориш?
— Я з Тернополя.
— А по-українськи розумієш?
— Так, — відповідає.
— То ти українець, — питаюся.
— Так, — каже він.
— Ну, я також українець, — відповідаю. Мені відразу соромно стало і я його перепросив за свій вчинок.
Я йому порадив оминути цей табір, бо незабаром хлопці прийдуть над море митися й тому він може попасти в халепу. Ми йшли разом і розговорилися, як давні знайомі. Він мені признався, що він з Полтавщини, знає багато галичан і не думає повертатися додому. Казав, що два рази пробував вступити в лави Дивізії, але німці не хотіли його звільнити з праці. Розказав, що в його таборі інші порядки. Там, має синьо-жовтий прапор. Він пообіцяв мені прислати на другий день провідників з табору, щоб нас усіх вивести на волю. Ми сердечно розпрощалися.
НА ВОЛЮ
Я схвильований біля полудня повернувся до табору й розказав усе своїм друзям. Почалися дискусії і вагання. Що робити? Повертатися на Україну, чи втікати на волю, у невідоме? Сон не брався нас тієї ночі. Я почав переглядати свої речі та рішився таки втікати. Деякі рішилися вертатися на Україну й інших до цього намовляли. До таких належав Місько Мартиник, який намовив багатьох юнаків їхати додому. Я їх просив, щоб переказали моїй рідні, де я перебував. Обіцяли зробити це.
Увечорі до мене підсунувся один з наших старших вояків-фюзилерів, Крук. Він мені сказав: «Володимире, якщо ти втікаєш, я іду з тобою». Мені радісніше стало, що наш гурт збільшувався. В товаристві і смерть мила. Він не звертав дотепер на себе особливої уваги. Говорив, що він гуцул, а не лемко. Але коли він мені сказав, що якщо нам вдасться вийти щасливо на волю, він мені віддячиться, мені здавалося, що це звичайне говорення. Та він наполягав на своє й сказав мені: «Я тебе заберу до Америки. Я американець». Опісля він розповів історію свого життя. Він був сином американця, який вислав його влітку 1939 року на вакації до Ворохти. Там його застала війна й большевицька окупація, яку він пройшов переховуючися. Відтак прийшли німці. Він рішився вступити в лави Української Дивізії й боротися за волю батьківщини свого батька. Так він опинився в нашому таборі.
Вночі ми ще довго говорили й сумнівалися, чи наш полтавець прийде ранком на умовлене місце. А ранком всі забрали з собою свої речі і пішли через потік знайомими полями. Наша група була досить велика. На умовленому місці нас зустрів представник з вільного табору Осип Мищишин із Зборівщини, привітавши нас «Слава Україні». Нам хотілося по військовому «вдарити в дах» і відповісти: «Слава Героям». Мищишин привітався з нами, дав кожному по куску хліба, а наш полтавець обдарував нас цивільними «лашками». Ми почали переодягатися і пішли слідом за нашими провідниками. По дорозі ми зустріли англійську стежу, яка нас не зупинила. їм було байдуже. Я тихо помолився й чомусь мені пригадався митроп. Шептицький, який говорив «нема кращого на світі вчинку, як віддати життя своє за друзів своїх». Ми прийшли щасливо до табору Коріґен над Балтійським морем, поблизу Кілю. Так закінчилася наша військова Одиссея. Перед нами погинався новий шлях — на волі.
ЕПІЛОГ
Пишучи ці спогади, хочеться мені згадати моїх колишніх товаришів по зброї — молодих юнаків з Мшан, Цунева чи Камінобродів, які належали до судово-вишнівської «.шайки» й «оперувати» на залізниці Перемишль—Львів: Ярослава Помірка, Зенка Пришляка, Антося Макаруху, Лабу, Осипа Пундика, Осипа Рака, малого Стефка Лемця чи поляка Яся Демського. Не всім вдалося щасливо пройти війну й поселитися в країнах вільного світу. Багато поклали свої голови в боротьбі за свою батьківщину. Деякі повернулися на Україну. Деякі згинули на Сибірі. До них належав також Ярослав Помірко. Нам вишнівцям прийшлося жити й дружити з іншими юнаками з інших міст і сіл Галичини, як: Ромко Макар з Дрогобича, Фуксі, Андрій Добрянський, Роман Сташків, Володимир Маргенівський, Славко Свирида, Івась Стадник, Федір Луців, Мирослав Кагала, Дозьо Вудний, Осип Романів, малий Макайда, Іван Морочко, Володимир Підгірний, Петро Бобелій, Петро Гупало, Іван Леськів та Івась Головатий, який перший з нас одружився. Багато з них тепер стали поважними громадянами, покінчили студії й живуть своїм життям. Я, доки міг, продовжував свою «військову кар'єру» в канадській резерві, хоч вона скінчилася на «найвищій» ранзі ««капраля». Проте мені навіть тут було приємно здавати рапорт нашому сотникові, колишньому дивізійникові, Володимирові Молодецькому. Приємно згадати й наших опікунів, як проф. Зенона Зеленого й покійну вже Цьопу Паліїв. Наша боротьба закінчилася 25 років тому, але спогади живуть між нами і всі ми далі леліємо мрію, за яку ми колись в своєму юному віці пішли боротися у страшне невідоме.
Немає коментарів:
Дописати коментар