вівторок, 26 жовтня 2010 р.

НІЧ НАД ЗБРУЧЕМ

Теодор МИКИТИН

Був хмарний, дощевий вечір, Мій знайомий закурив папіроску і підійшов до вікна.

– Така ніч була й тоді — сказа ніби до себе.

Стояв у вікні й давився кудись далеко-далеко.

– Мене зловили, як я вперше переходив Збруч.

Гранична большевицька сторожа завела мене в якусь сільську хату, перемінену на арешт. Там уже сидів якийсь в’язень. Як я потім довідався, один з останніх отаманів українських повстанців.

Почалися допити. Раз вели його, то знов мене. З отаманом ми розмовляли дуже мало. Він був мовчаливий. Якось по тижневі закликали його востаннє. Не було його довго. Я ходив по келії і схвилювався. Думав, що вже по ньому. Тепер черга на мене. Нараз зачув я кроки вартових.

Мого товариша привели у келію. Він був напричуд спокійний.

     Мене завтра розстріляють — сказав спокійно. Я кинувся на причі. 

     І ви такі спокійні? Він не відповідав. Я попросив його дещо оповісти про себе.

— Що ж я сам розкажу? — здивувався він. — Я ніколи не погоджувався з большевиками. Моєю девізою було "до останньої каплі крови". Мій відділ окружили в лісах. Їх було більше й вони перемогли. Одних вистріляли, дехто втік, а мене раненого зловили й перевезли сюди.

Він показав ледве заскорузлу на грудях близну.

– А завтра я вже буду з духами друзів. І він справді радів тим.

– І ви це так спокійно говорите? — запитав я вдруге.

– Якже можна інакше? Чого ж лякатися? Коли я збірав свій відділ, то знав, що мене нічого іншого не жде. Скорше, чи пізніше, всеодно. Усі ми знали про це. Ми навіть не надіялися, що вдержимося так довго. Ми тільки хотіли бути тою іскрою, що з неї розгориться колись велике полум’я. Для цього варто було віддати життя. Ви чули про нас? Наш відділ доказував чудес. Нема чим хвалитися. Ми горіли ненавистю, жадобою знищення наїздника. Не любов творила ті чуда, а ненависть. Ненависть, шо ми її перейняли в спадщині від дідів і прадідів, а самі передамо внукам. А ви, — звернувся до мене — думаєте, що завтра, позавтра і вас не стріне те саме, що й мене? Вам закидують шпіонажу!? По мені пройшла дрож.

— Мені не доказали нічого.

— Ха, ха, ха! Смійтесь з того! — засміявся він. — Їм не треба доказів

— Що ж мені робити? — жахнувся я.

— Гм! Я не баран, щоб спокійно дати себе провадити на заріз. Спробую вночі втекти. Тікайте зі мною.

Я ухопився думки втечі, як потопаючий бритви. Я не знав, як це буде, але я рішився тікати. Я ніколи не бачив його, щоб він оглядав решітку, чи стіни келії. І я запитав його. Він усміхнувся.

— Не гнівайтеся. Та я ніколи не вірю чужому. Не вірив і вам. Коли вас вели на допит, тоді я докладно все оглянув. В одному місці не пристає кілька дощок. Ми їх уночі виважимо й тоді ви будете вільні.

– А ви? Думаєте тут оставати? — пробував я зажартувати.

— Мені щось говорить, що сьогодні вночі згину. Але згину на волі.

Ми ледви діждалися ночі. Вона неначе сприяла нам.  Темна, хмарна, ще й з дощем. Як нині. 

Десь перед північчю отаман піднявся з причі.

— Пора! — шепнув до мене. Ми без гамору виважили дошки. Отаман поліз перший. Я за ним. Сторожі не було. Мабуть заховалася десь від дощу. Ми пустилися бігти. Я на на кілька кроків випередив отамана. Перед нами темнів уже Збруч. Я схвильований скочив у ріку. Нараз блиснув рефлектор і на нас посипався град куль. За мною хтось застогнав. Я оглянувся.
На самому березі стояв отаман; держався рукою за груди.

— Хай живе вільна... - крикнув він останнім зусиллям волі та не докінчив.

Схилився вниз і по хвилині його мертве тіло звалилося зі стрімкого беpeгa у воду. За мною знову задзиготіля кулі, та я щасливо добився до другого берега.

Мій знайомий наново задивився у вікно.

– А тепер усе у важких хвилинах зневіри — кінчив оповідати — бачу перед моїми очима постать отамана і звенять його спокійні, бадьорі слові Ми знали, що поляжемо. Ми навіть й не надіялися, що вдержимося так довго. Ми тільки бажали бути тою іскрою, з якоі розгориться колись полум’я!

«Новий час». – 8 листопада 1935.

Немає коментарів:

Дописати коментар