понеділок, 4 жовтня 2010 р.

ВИРЯДЖАЛА МАТИ СИНА

- А не забувай молитися, сину... -І пригадувала, повторюючи востаннє всіх сім порад на дорогу.

Метушня людей у ждальні глушила її голос. Тиснулися люди за „пляцкартами"*. Дзвінкою луною лящав гавкіт псів та крик „баншуців"** у станційній залі. Боязко оглядалася, станула ближче сина (чи інстинктивно шукала захисту в нього?).

- Уважай но, не загуби того медалика, бо посвячений...

Десь сухо пронісся сиґнал паровозу. Ясно, до болю ясно відчула, що зараз від'їде від неї, що, може, більш не побачиться з ним. Щось уперто почало колоти під повіками, але держалася мужньо. Милувалася молодим чолом, 19 років, завертала з нього бунтівливий кучер. Науку послідовно давала на дорогу. А він слухав її уважно, так як роками досі, - коли посилала його за хлібом до крамниці.

Рвучко свиснув паровіз. Кинулась цілим своїм тілом. Глянула йому в очі, - несказано вибачалась перед ним, якщо не витримала б і заплаче. Бо тільки під такою умовою могла вийти з ним аж до станції, що не розплачеться.

Він зрозумів і пригорнув суху, легеньку стать до молодих грудей. Був гордий за неї. Кутики уст дрижали їй нервово, а небо її зіниць затягнулося сльозою.

- Пиши багато...

Шипіли жарні паровози, гарячково дихали важенними стальними легенями. Де рейки вибігли із перону, звільна підносились семафори. Цілував в останнє сухі материнські долоні.

- Вертайся здоров! - Наказувала. - Хай тебе Мати Божа в своїй має, бо... - Бо то за них, за оцих людей - хотіла сказати була, але стрималася, бо нагадала собі, що ж прецінь постановила була собі, хай йому не видається, що то, може, назавжди з дому.

Не оглядалася.

Товпилися люди, плакали діти, злюще десь серед стиску уїдав собака, пищали розпачливо жіночі голоси, неслася груба, вересклива пруська лайка. Десь ляснув поличник.

Затиснув уста.

- За них, за оцих бідних людей, дай же - вернутися!...


Мирослав ШАРКО



___________________________
* Карта на місце поїзді 
** Залізнична охоронна поліція.

Немає коментарів:

Дописати коментар