(На спомин юначкам у Ш.)
Поміщуємо спомин Покійної Цьопи Паліїв із відвідин дівчат-юначок у Шляйфе в горішній Сілезії, яких німці насильно забрали до протилетунської оборони.
Редакція
Перший день Різдва... На майже порожній станції Ш. зустрічає мене здивовано станційний урядовець. Клопочуся, чи прийшли тим поїздом мої клунки. Їду "на свята" до юначок, тож як показатись там без «гостинця»? На щастя, є! Залишаю їх у станційного, бо мені ще треба найти дорогу до бараків у лісі. Спрямовують мене до села, а там «треба питатися».
Іду. Сніг блищить на морозі і сонці — дерева вкриті білим інеєм, зовсім так, як не раз на Різдво «у нас». Поле, а далі село (хоч по будинках того не пізнати). Починає мене огортати дивне враження: ні по дорозі не зустрічаю, ні в жадному вікні чи подвір'ї не бачу ані одної живої душі. У кого спитати дорогу?
У церкві задзвонили дзвони... теж так як «у нас»! У цей момент я вже не могла не перейнятися «різдвяним» настроєм. Іду за голосом дзвонів. Доходжу до старенької церкви, обкладеної деревом. Її дуже стара дзвіниця дерев'яна, старі внизу сходи і грубі двері... Входжу до середини: у церкві, крім священика, не бачу ні одного чоловіка - самі жінки: всі однаковісінько одягнені — у чорному одязі, а голови завинені чорними грубими хустками: всі вони з білими молитовниками в руках стоять у лавках, а пастор читає Молитву, в якій щораз згадка про упавших у бою, ранених, полонених, заблуканих на морі. Жінки не плачуть, але багатьом котяться сльози з очей... У мене дивне враження: цей образ намалював мені поставу і жалобу німецького краю...
Незручно мені було у когось із них спитатися про дорогу, вони всі втоплені у своїх думках, далеко із своїми рідними, тож тихенько виходжу. Стараюсь не піддаватись враженню, бож я маю нашим дівчатам принести радість, підбадьорити їх... Коло церкви на вулицю вибігають, може, 6-річні два хлопчики в одностроях ГЮ. У них питаю про дорогу. Знають, радо показують, підпроваджують, але кажуть, що в лісі певно заблуджу!
***
Дорога лісом. Їде, на щастя, якийсь робітник ровером, справляє на дорогу.Напроти мене йде юначка в однострою, жовто-блакитна стрічка на шапці. Здоровлю та питаю, чи вона не знає «нашого» табору. Здивований та немов радісний погляд і щирими, але російськими словами намагається мене переконати, «як то вчора очікували гостя, як гарно святкували Свят-вечір»... Кінчу розмову, а вона ніяк не хоче зі мною розставатися, вона пізно вернеться до табору, може, мене не застане, а хотіла б щось довідатися... Але прощаємося, мені спішно... Іду і роздумую: серце, може і наше, певно наше, але треба заохоти, щоб навчитися і «нашої» мови...
***
Барак наліво. В темному довгому коридорі хтось відкриває якусь скритку в стіні. Підходжу ближче. Струнка постать юначка. Питаю за українською провідницею. По здивованому обличчі і якомусь ніби зніяковінню догадуюся, що це певно вона сама - Катря Хр. Ідемо зараз до кімнати де мешкають мої знайомі. У всіх велике здивування — уже мене не сподівалися, але в усіх і оклик радости. Це те, на що я з острахом чекала: чи мої відвідини будуть чимсь радісним для тих, до кого я із радістю їхала!
Тож пішло одне питання за другим, оправдування, що сьогодні довше спали, тож не так «складно» в кімнаті, та все хотілось би скоро-скоро і розпитати і розказати... Трилавою стоїть коло сотні юначок у синіх одностроях... «Слава, слава»... б'є грімко в стіни бараку привітання для мене.
- «Христос Рождається»... приїхала я сказати вам, дорогі юначки»... Ті, що звикли Різдво вітати цим кличем, — стрясають сльози-перли з очей... Ті, що вперше з тим зустрічаються, стоять, може, здивовані, цікаві, але, здається мені, теж радісні.
Що «твердо» вам живеться тут - це ми знаємо..., але великі цілі має перед собою український нарід..., гартуватися нам треба змалку, бо твердих, дуже твердих ворогів має Україна»...
В такі дні слова находять дорогу до людських сердець. Мені здалося, що дівчатам починали ясніти очі...
*** - Чудово було вчора вечором! Просфорою (білий хліб із масло-медом) ділилася Оксана з нами всіми... і страв було багато, ми аж три дні вечері те їли, щоб було хоч приблизно так, як «дома»..., а як Оксана до нас говорила, то ми ледве здержувались, щоб не плакати... і «Бог Предвічний» співали, і то всі, і ті навіть, що молитись не вміють»... і якось усім так дивно було на душі... Бажання складали собі найгарячіші: повороту до Вільної Батьківщини — теж усі, навіть ті, «вперше за нею тут тужити навчилися».
Дай Боже, дівчатка, щоб бажання Ваші сповнилися Вам, як заслужена нагорода, бо дійсно «твердими днями молодости проходить Ваше життя».
«Скоб» — вітаються зо мною Рома, Ірина і Оля — це одні з наймолодших юначок, мої знайомі «ВСУМ-івки» зі Львова. Обставини склалися так, що їх приділено до найтяжчої праці, працюють увесь час надворі...
— «Раненько, ще темно, ідемо до праці, вертаємося ввечорі і тоді мусимо собі затопити в печі, все зробити», — оповідають, ніби трохи жалуються, але одночасно збуджують у мені багато пошани до себе: вони не скаржаться, як «зломані», вони при тому горді, що «все вже вміємо зробити самі»... «я в слюсаря як "челядник" працювала». Не потішаю їх, щоб не розжалоблювати..., але, дівчатка, в мене було тоді багато подиву для Вас! Я так хотіла б — додати Вам сили до того, щоб Ви гідно, як на пластунок пристало — видержали... і вернулися до своїх гуртків справді «сильними» по тяжкій життєвій пробі!
По обіді розмова з першою з-поміж юначок провідницею... — Катрю! Чому розмовлялося нам так, якби ми були давніми-давніми знайомими, а зустрілися ми вперше, зустрілися ми в такі дивні дні, як Різдв'яні, коли об'єднуються всі українські родини в одну Велику Сім'ю! Чи не відчули ми цього дива на собі?
І ті три «колядники»: Рома, Оля й Ірина, що перервали нам ділову Розмову, бо прийшли Вам, Катрю, ...заколядувати... — чи не хотіли вони вам доказати, що ви хоч їх недавня знайома, і то аж з далекого Харкова, але рідна, близька душею! Може теж тому так тяжко було нам розпрощатися ввечорі, Зою, при моєму від'їзді!
***
«Нова радість стала...» співаємо в одній з кімнат бараку... Відчиняються двері і входить три селянські дівчини. З виду пізнати, що українки, а з способу привітання та мови пізнаю зараз, що це із східньоукраїнських земель. «Господиня» Стефа — запрошує їх до столу... «це мої товаришки праці з фабрики». Вони аж з-під Житомира, я їх запросила зайти до нас на свята»...
Стефа! У кожній ситуації, при кожній праці, можна робити велику національну працю. І якби так кожний з нас докинув цеголку від себе, то кордони будуть зломані безповоротно!
Ірма... молода медична сестра, харків'янка, завтра їде. В неї заплакані очі, бо лишає тут недалеко в шпиталі свого одинокого тяжко хворого брата. Хотіла б конче найти якийсь спосіб, щоб вистаратися про дозвіл залишитися йому в тій місцевості, ... бо товаришки доглянули б його в останніх днях його життя»... Як боляче, Ірмо, що всі ми безрадні в тім вашім старанні. Ще спробуємо написати в одне місце... Але як знову надійно виглядає наша молодь, яку не змогли навіть більшовики «вилікувати» від ніжности та чутливости і почуття родинної спільноти!
— Ага! Товаришки! а гроші ще треба передати — каже Оксана. Це говорила вона, про збірку, яку з нагоди свят провели юначки: 500 РМ на полонених і щось коло 200 РМ для брата товаришки.
Вісім дівчат, що пішли на станцію по клунки — вернулися. Розпаковую та кладу на стіл: книжки, календарі, картки, тісточка!
Як приємно було дивитися на дівчаток, як світилися радістю їх очі на вид рідної книжки! Може вона їм справді в дуже рідку хвилину їх відпочинку принесе трохи радости і в чужому середовищі перенесе їх між своїх рідних.
- Даруйте за такі скромні дарунки, обставини не дозволяють нам обдарувати вас, дорогі, так, як ми хотіли б, але вірте — «що дар цінніший даєм від мира — це любов щира...», а її у мене до Вас дуже-дуже багато.
***
В хаті відкриваю валізку... і знаходжу дбайливо запаковані шматочки булки, грудки «ледового цукру», одинокі два яблука, які Оксана дістала на свята, та пляшечку... перфуми. Вони поділилися зі мною... «дорогоцінними речами», але це був для мене найцінніший дарунок у моєму житті, як гарне було і те Різдво».
Немає коментарів:
Дописати коментар