Анадрій Качор
( Спомин із циклю "Я пригадую собі...")
У цінній книжці о. Івана Лебедовича п. н. "Полеві Духовники УГА", що появилася недавно на книжковому ринку, є згадка також про українських католицьких капелянів у австрійській армії в часі першої світової війни (стор. 299-302). Автор подає там, між іншими, також прізвище о. Андрія Гаврищака. Згадує про нього теж на стор. 17 тієї книжки.
Він пише, що йому, як колишньому австрійському резервовому старшині, знайомі були деякі активні українські капеляни при галицьких полках австрійської армії. Пригадую собі — пише о. І. Лебедович — о. майора Кузьму, о. майора Климентина Куницького, о. Ст. Федоровича. А зпоміж активних фельдкуратів, що в часі І-шої світової війни виконували полеву, душпастирську працю поза фронтом (і на фронті — зам. А. К.), я знав о. Панасевича, бувшого пароха в Трускавці, о. Гаврищака (перед війною капеляна Митр. А. Шептицького), по війні пароха у Борщовичах під Львовом...
І саме про о. Андрія Гаврищака, як військового капеляна, хочу сказати кілька слів. Я мав те щастя, що був його "малим" парохіянином, бачив його у військовій уніформі, в ранзі капітана (сотника) австрійської армії у 1918 році. На жаль, в книжці о. І. Лебедовича про нього нема окремої згадки і тому дозволю собі зробити доповнення про нього на сторінках комбатантського журналу.
Свій спомин про о. Андрія Гаврищака пишу на основі власного спостереження — він був моїм катехитом у народній школі в 1918-1922 рр. і моїм духовним опікуном в тому ж часі, — а також на основі інформацій, які уділила мені його донька, пані мґр. Ірина, заміжня Колтунюк, що живе тепер у Ню Йорку, де, зрештою, живуть і три інші його доньки, всі заміжні за поважними українськими громадянами, професіоналістами.
***
Літом 1918 року о. Андрій Гаврищак приїхав із своєю родиною до села Борщович, повіт Львів, Західня Україна, щоб перебрати парохію, до якої був призначений ще 1914 року, одначе мобілізований до австрійської армії не міг цього зробити скорше. Його заступав молодий сотрудник о. Василь Глуховецький. Приїхав до села священик-вояк, старшина, і для нас, хлопців, це була велика подія і... сензація, бо ми ще ніколи перед тим не бачили священика у військовій уніформі. І тому не диво, що в моїй пам'яті залишився до сьогодні живий образ тієї людини, священика, вояка і громадянина.
О. Андрій Гаврищак народився 10 грудня 1878 року в селі Мшанці коло Тернополя, з батьків Дамяна і Теклі з роду Ботюк. Був нащадком трьох ґенерацій дяків. По закінченні народньої школи, на вимогу свого діда по батькові Олекси — батьки післали малого Андрійка до гімназії в Тернополі, яку він закінчив іспитом зрілости у 1897, або 1898 році.
По матурі А. Гаврищак записався на правничий факультет львівського університету. Не маючи матеріяльних засобів на науку, він одночасно став на працю в обезпеченевім Т-ві "Дністер", за директора Ярослава Кулачковського (1863-1909), щоб заробити на життя і на студії.
Одначе А. Гаврищакові не судилося закінчити право, бо його покликали відбути приписану однорічну військову службу в одному з полків артилерії австрійської армії. Він полюбив військо і мав навіть охоту, як відтак оповідав своїм дітям, залишитися у війську постійно. Одначе його енергійна мама війська не любила. Вона бажала, щоб її первородний син став священиком.
І саме на цю вимогу мами, яку він дуже любив, Андрій Гаврищак по відбутті військової служби, у 1900 році записався на теологію у Львові, відтак на вимогу митрополита продовжував теологічні студії у Відні, які закінчив у 1904, або 1905 році.
Митрополит А. Шептицький звернув увагу на молодого богослова, на його поступи в науці, на його голос і хотів його вислати на дальші богословські студії до Інсбруку. Одначе у міжчасі молодий богослов залюбився і одружився з Леонтиною Марією Петрасевич, донькою о. Івана Петрасевича і Кекилії з роду Кунцевичів, і тим перекреслив свою духовну кар'єру, прийнявши свячення, як жонатий священик.
Душпастирську працю о. А. Гаврищак розпочав у Луці Малій, коло Грималова, над Збручем. Звідти, по двох роках, митрополит "простив" йому його "гріх" і покликав його на сотрудника до катедри св. Юра у Львові та катехита для українських дітей у польських школах у Львові.
Як священик, о. А. Гаврищак любив свою професію. Сам мав гарний і сильний голос, тенор із баритоновою закраскою, у відношенні до людей вирозумілий, але вимогливий і рішучий, як парох умів завести лад у парохії і в громаді. У церкві любив церковний спів і тому все заохочував молодь до церковного хору, що його вів добрий кваліфікований дяк, Іван Барабаш. Любив також проповідувати, до проповідей все приготовлявся і тому всі його проповіді були цікаві, часто зворушливі і все нав'язувані до життя, базовані на життєвому досвіді. Крім душпастирської діяльности, о. А. Гаврищак у Львові працював у "Просвіті", Рідній Школі, Українській Бесіді, а в. рр. 1907-1909 керував. ще й бурсою ім. митр. А. Шептицького.
Як сотрудник храму св. Юра у Львові, о. А. Гаврищак звернув особливу увагу на українських працівників австрійської державної залізниці, яких у Львові було дуже багато. Велика їх частина належала до святоюрської парохії, але в загальному це був елемент національно мало свідомий і під впливом польського окруження полонізувався. Щоб їх рятувати, о. А. Гаврищак зорганізував їх в окреме товариство, яке вони назвали, в його честь, Братством св. Андрея. Братство мало національно-релігійний характер і багато причинилося до піднесення національної свідомости того елементу та охороняло його перед асиміляцією з польським елементом.
У святоюрській консисторії деякий час був редактором Шематизму Львівської Єпархії, провадив регістратуру львівської митрополії і взагалі був рухливим на терені парохії св. Юра у Львові та втішався довір'ям митрополита А. Шептицького, який за цю працю іменував о. А. Гаврищака дійсним радником (совітником) митрополичої консисторії.
З вибухом першої світової війни в 1914 році, о. А. Гаврищак, як старшина резерви, був мобілізований і призначений на полевого духовника до 34 полку крайової оборони в Золочеві. Одначе скоро його відкликають до Окружної Військової Команди у Львові, а звідти дістає нове призначення до станиславівського 20 полку крайової оборони. Тоді полк був розташований у Раранчі, на Буковині. І тут розпочав свою військову службу о. А. Гаврищак, як полевий духовник австрійської армії для українських вояків.
Не знаємо історії того полку, де він був на фронті, знаємо тільки, що в часі відвороту австрійської армії на захід, о. Андрій Гаврищак захворів на запалення легенів і тому опинився у військовій лічниці у Відні. Весною 1915 року, коли австрійська армія почала великий протинаступ на російському фронті, ми бачимо о. А. Гаврищака вже в 35 полку, що належав до того самого корпусу, що й Українські Січові Стрільці, тобто до XXV корпусу ген. Гофмана. Наступ відбувався на цілім галицькім фронті, а о. А. Гаврищак ввесь час був із стрільцями в першій лінії.
Ось, що пише про нього Осип Навроцький, сотник УСС, в історичному Збірнику "За Волю України" (Нью Йорк, 1967), на стор. 320, в статті "Бій УСС на Диких Ланах":
"Команда бриґади видала полкові УСС і 35-му австрійському полкові наказ до протинаступу, з завданням відбити втрачені турками позиції. Курінь 35 полку був на лівому крилі, в напрямі на Милівку, обидва курені УСС на самім вершку Диких Ланів і лучили на право до турків (турки були союзниками Австрії). Стрілецькі сотні розвинулися на краю посохівського лісу в розстрільну й чекали на остаточний наказ до протинаступу. А в міжчасі австрійська артилерія гураґанним вогнем обстрілювала здобуті москалями турецькі окопи. Часто й густо стріляли мерзери (важкі гармати). В певнім моменті я побачив наліво від моєї сотні, перед сотнею 35-го полку, що притикав до моєї сотні, полевого духовника 35-го полку о. А. Гаврищака. Він ішов з хрестом у руці, поперед сотенні лави, щось коротко говорив і хрестив сотні хрестом. Мої хлопці споважніли, насторожився і я. Знав я дуже добре, що таке протинаступ. Під час битви на Лисоні я був при штабі полку, що розташовувався поміж кількома хатами села Посухова, над самою Золотою Липою. Через далековид обсервував я протинаступ УСС угору до вершка Лисоні. Безперестанними сальвами з багатьох батерій била на них російська артилерія, густо стріляли машинові кріси, з гори із здобутих від мадярів позицій. Ясно, чому в цій битві було так багато вбитих і ранених".
"Моторошно ставало— пише далі сотник О. Навроцький — коли я бачив, що нам прийдеться вести протинаступ, по виході з лісу, чистим полем, на яке москалі були "встріляні". Та я відітхнув і відпружилися лиця молоденьких гуцуликів, коли о. А. Гаврищак промовив лише кілька слів:
"Прийшов наказ до протинаступу, треба його виконати. Та він не буде тяжкий, бо наші мерзери перевернули російські окопи горі коренем. З Богом!"
І цих кілька слів о. Гаврищака вистачило, щоб змінити настрій вояків. Кілька хвилин після цього отаман С. Ґорук дав наказ "Вперед!"
"...Стоячи в лісі — занкічує сотник О. Навроцький — ми й не завважили, що почав накрапляти дощ. Коли сотні вийшли з лісу на чисте поле, то дощ став густіший і весь вершок Диких Ланів затягнуло мрякою. На стрілецькі розстрільні не впав ні один гарматній стріл, бо через мряку москалі нічого не бачили..."
В окопах над рікою Стрипою, в Галичині, о. А. Гаврищак перебув майже до кінця 1916 року. Тут хоч і уладжено постійні окопи на довшу зупинку, москалі докладали всіх зусиль, щоб викинути австрійські війська з їх становищ. Вони часто робили випади, звичайно під сильним гарматнім обстрілом, було багато ранених і для полевого духовника було дуже багато праці.
За свою зразкову фронтову службу о. А. Гаврищак був відзначений "хрестом заслуги для священиків" і орденом "Сіґнум Лявдіс" та перенесений до військового суперіорату в Стрию. По році побуту в Стрию його знову приділено до львівської військової команди. Тут, літом 1918 року, він одержав тримісячну відпустку, в часі якої міг переїхати з родиною на давно призначену йому парохію, до Борщович, де я його вперше пізнав, як його десятилітній парохіянин,
***
Саме Першого листопада 1918 року о. А. Гаврищак закінчив свою відпустку і рано того дня поїхав до Львова, щоб зголоситися знову до служби. І тут, замість австрійської команди, зустрів нову, українську, яка доручила йому вернутися до своєї парохії, бо... український нарід перебирає тепер владу в свої руки і на місцях треба добрих місцевих провідників. І він повернувся до родини, як "цивільний" вже священик, з найбільшою цінністю, яку він відтак зберігав чк святість, з особистою виказкою виставленою українською військовою командою у Львові.
В міжчасі і в Борщовичах зроблено "переворот", під проводом мого батька, Дмитра Качора, та кількох свідоміших господарів, які були в постійному контакті з канцелярією Народнього Комітету у Львові, чи точніше з д-ром Степаном Бараном, що підготовляв місцевих людей, зорганізованих у місцевих Народніх Комітетах, до Листопадового перевороту.
І хоч о. А. Гаврищак не пішов до УГА на полевого духовника, то він, крім своєї цивільної діяльности, як священик і громадянин нової української держави, виконував ще кілька місяців й ролю військового духовника УГА на терені своєї парохії, в Борщовичах, де постійно перебували різні частини української армії, на залізничій стації діяв підфронтовий шпиталик, який треба було обслуговувати, сповідати хворих, ранених і ховати померлих...
Після упадку Львова, більшість військових відділів, що спрямували свій відступ на схід, затрималася саме у Борщовичах, віддалених від Львова 17 кілометрів, що було достатньою віддаллю, щоб тут спокійно себе реорганізувати. Командний склад тих відділів перебував на залізничій станції, або на приходстві в о. А. Гаврищака та його гостинної дружини, до речі, дуже доброї господині.
І тут, на борщовицькому приходстві спинився також наш славний артилерист, отаман УГА, д-р Ярослав Воєвідка (1882-1920), командант І гарматнього полку УСС. Він зорганізував тут свою першу батерію, якою "успокоїв" два збунтовані польські села, Білку Королівську і Білку Шляхетську, що почали обстрілювати українських вояків, сподіваючись скорого польського наступу...
Тут отаман Я. Воєвідка зібрав групу старшин і почав з ними формувати т. зв. групу "Схід", якій відтак припало завдання сильними випадами на передміські становища поляків в'язати їх сили і не допустити до виходу із Львова. Тут, мабуть, зродилася думка першої офензиви української армії на Львів.
На борщовицькому приходстві перебувала і наша вербункова комісія, яка збирала молодих хлопців до УГА. І от, одного пізноосіннього дня, мабуть з початком грудня 1918 р., на великому подвірі борщовицького приходства зібрався великий гурт мужчин в уніформах, а більшість ще в цивільних одягах і на прохання старшин о. А. Гаврищак вийшов до них, в епітрахилі, з хрестом у руках, щоб заприсягти їх на вірність українському народові і своїй українській державі. І тут, о. А. Гаврищак, ще раз виявив себе вояком і військовим капеляном. Він виступив перед лави того "цивільного" вояцтва" твердим вояцьким кроком і сказав коротку, але бадьору вояцьку проповідь, в якій пригадав, що по довголітній неволі прийшла сподівана воля, але її треба боронити перед ворогом. За збереження цієї волі ведеться тепер завзятий бій з поляками, які нас віками гнобили і переслідували. Ви, вояки, воїни нової Української Галицької Армії — говорив він — маєте виконати свій найбільший обов'язок: ціною своєї крови й життя оборонити рідну землю, рідний нарід і власну молоду українську державу проти нашого вікового ворога — Польщі. Виконайте гідно цей обов'язок,
як колись виконували його наші славні й хоробрі козаки, як виконують його тепер наші славні Українські Січові Стрільці!
Після тієї короткої промови-проповіді, стоячи перед лавами новозібраного вояцва, уставленого лицем до церкви, поважним голосом проказував слова присяги, а стрілецтво ті слова повторяло...
Це було й завершенням військової служби о. А. Гаврищака, як військового духовника. Помер о. А. Гаврищак 25 грудня 1935 р. в Устю Зеленім і там похований.
Немає коментарів:
Дописати коментар