ПРО ДЕЯКІ ОБСТАВИНИ ЗАГИБЕЛІ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

Павло Судоплатов у своїх споминах описав, як він вбив Євгена Коновальця (Див. „ВК" ч. 1, 2008). Друкуємо докладніші інформації про агентів Василя Лебідя та Кіндрата Полуведька з газети „День".

ДПУ(Державне Політичне Управління) совєтської України 1933 року впровадило у середовище ОУН за кордоном свого аґента Василя Лебідя. Родом із Галичини, Лебідь у Першу світову війну служив у підрозділах Українських Січових Стрільців Австро-угорської армії. Потрапив до російського полону в 1915 році і до 1918 р. відсидів у таборі військовополонених під Царициним, де тоді ж перебував у полоні Євген Коновалець. Вірогідніше всього, там вони познайомилися, а потім - в роки національно-визвольних змагань в Україні - разом воювали проти Червоної армії та інших ворогів УНР. Після відступу загонів Є. Коновальця до Польщі Лебідь залишився в Україні. Коли він був залучений до співпраці з ВЧК (Всесоюзна Чрезвичайна Комісія) - невідомо, ймовірно, в 1921-1922 роках.

На початку серпня 1933 року Лебідь під прізвищем Хом'як опинився в одному з портів Бельгії. Мав леґенду, за якою він був керівником націоналістичного підпілля в Україні, працював фінансистом у будівельному тресті Харкова на початку 30-х; коли в Україні почались арешти, зник із міста і деякий час переховувався; а потім з допомогою фальшивих документів влаштувався до знайомих моряків на совєтський вантажний корабель, на якому й прибув до Бельгії. Тут він зустрівся з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН. З їхньою допомогою легалізувався і перебував за кордоном понад рік. В жовтні 1934 року через Фінляндію повернувся в Україну і доповів своєму керівництву, що Є. Коновалець вважає його „своєю людиною". Цим і вирішили скористатися в Москві, щоб за посередництва Лебідя-Хом'яка впровадити в ОУН кадрового співробітника центрального апарату НКВД. Вибір припав на 28-річного, але вже досвідченого і амбітного Павла Судоплатова, який був родом із Мелітополя і прожив в Україні до 1933 року, а тому добре володів українською мовою.

У червні 1935 року Лебідь-Хом'як разом із Судоплатовим, якого називав Павлом Грищенком, прибули у Фінляндію, де незадовго до цього в НКВД з'явився ще один аґент, упроваджений в ОУН. Це - Кіндрат Полуведько, 1895 року народження, українець, родом із Вінничини, який в період 1918-1920 років був українським есером і входив до кола прихильників УНР, але згодом відійшов від активної політичної діяльности, влаштувавшись на роботу в систему наркомосвіти України. На початку 30-х років українське ДПУ залучило його до негласного співробітництва і розробило для нього леґенду, згідно з якою він входив в одну з націоналістичних груп, ліквідованих ДПУ був засуджений, але зміг утекти з Соловків у Фінляндію.

Таким чином, в період 1933-1935 років в ОУН були впроваджені три совєтські аґенти, діяльність яких координувалася з Москви. Скажімо, з метою невтралізації можливих підозр у спільних діях і, як наслідок, мінімалізації загрози свого викриття, Полуведько в розмовах з керівниками ОУН висловлював недовіру стосовно Павла Грищенка, тоді як сам був об'єктом підозр з боку Лебедя-Хом'яка.

Судоплатова-Грищенка Лебідь-Хом'як ввів у оунівське середовище у Фінляндії, відрекомендувавши його як комсомольця з України, що розчарувався в совєтській дійсності, а також як молодого поета і свого вихованця, придатного для роботи в підпіллі в Україні. Пробувши півроку в Гельсінкі, в січні 1936 року Грищенко приїхав у Берлін, де прожив наступні півроку під ім'ям „Норберт" і де зустрівся з Є. Коновальцем, до якого зумів ввійти в довіру. Також йому вдалося разом із Коновальцем здійснити поїздку в Париж і Відень, де він зустрівся з лідерами українського уряду на вигнанні й був посвячений в пляни можливого розгортання націоналістичного підпілля в Україні на випадок початку війни.

Після двох років перебування за кордоном, Судоплатова, за рішенням Москви, влітку 1937 року було вивезено на територію СССР через Естонію. Його приїзду в Україну в листі до Коновальця вимагав Лебідь-Хом'як, який повернувся туди ще в серпні 1935 року. Для цього була придумана леґенда, що в Україні Грищенко буде оформлений радистом на совєтське судно, яке регулярно заходить в іноземні порти. Це начебто давало йому можливість підтримувати постійний зв'язок між підпіллям ОУН в Україні і націоналістичними організаціями за кордоном. Коновальцеві така ідея сподобалась, тому він погодився на повернення Судоплатова-Грищенка в СССЕ І вже у вересні того ж року Судоплатов, прикриваючись новою леґендою-радиста на вантажному судні, - знову виїхав за кордон в Бельгію, де зустрівся з найближчими помічниками Коновальця Дмитром Андрієвським і Ярославом Барановським. Після чого повернувся у Москву.

Перед тим, як описати подальший розвиток подій, варто спробувати відповісти на запитання: як сталося, що три аґенти совєтської розвідки протягом лише двох років змогли проникнути в керівні органи ОУН і втертися в довіру до лідера Організації-Євгена Коновальця?

Відповідь треба шукати в тому часі. Коли українські націоналісти проголосили своїм гаслом створення Української Соборної Самостійної Держави, вони були відірвані від України, зокрема, від тієї її частини, що входила до складу СССР. Час після доби визвольних змагань УНР йшов вперед, і набута в ході них інерція української державности в силу різних причин згасала. Більшовицький режим масовими репресіями та Голодомором 1932-1933 років намагався знищити будь-які прояви українства. Є. Коновалець і його сподвижники виходили з того, що протидіяти цьому ОУН без зв'язків із патріотичними силами в совєтській Україні і створення на її території дієвого націоналістичного підпілля не зможе. Тому вони вишукували будь-які можливості для встановлення контактів з українськими націоналістичними групами та поодинокими патріотами в Україні, що було на руку тогочасній спецслужбі СССР - ОДПУ-НКВД. До ОУН застосовувався шабльон відомої спецоперації „Трест". В СССР створювались фіктивні антисовєтські підпільні організації, лідери і рядові учасники яких - завербовані аґенти або кадрові співробітники ОДПУ-НКВД -  маючи кожний відпрацьовану леґенду, підставлялись для зв'язків із закордоном чи самі їх активно налагоджували. На такий „гачок" потрапила й ОУН.

Лебідь-Хом'як, як зазначалося, якраз і виступав у ролі керівника націоналістичної підпільної організації, а Полуведько „був репресований совєтською владою і втік за кордон з Соловків". Що стосується П. Судоплатова, то його „розчарування" совєтською владою, „підкріплене націоналістичним вихованням" з боку Лебідя-Хом'яка, відповідало сподіванням і очікуванням лідерів ОУН на те, що кращі представники українського народу, особливо серед молоді, хоч би хто вони були, навіть комуністи і комсомольці, зіткнувшись із масовими репресіями і голодоморами, не можуть не прозріти і не виступити проти совєтської влади. До того ж, сам він, маючи неабиякий талант психолога, використав у своїх інтересах тодішню внутрішню ситуацію в ОУН, а саме напругу в стосунках і деякі протиріччя в поглядах на діяльність Організації між двома групами. Першу - представляли Євген Коновалець та більшість членів очолюваного ним Проводу ОУН, які проживали в основному за кордоном, другу - Степан Бандера та націоналісти, які діяли в Західній Україні. Протиріччя, що час від часу виникали між ними, якраз і пояснювалися різними умовами боротьби, а отже різною оцінкою ситуації напередодні війни. Судоплатов прикинувся прибічником Є. Коновальця і шляхом брехні та інтриґ розпалював неприязнь і протистояння між прихильниками обох груп.

Крім того, він зумів переконати провідника в тому, що він і такі як він, які „ведуть тяжку підпільну боротьбу проти большевицького режиму" є майбутнім України, а зараз вони покладають свої найбільші надії на здобуття Україною незалежности й відродження української нації саме на нього - лідера ОУН Євгена Коновальця. Безперечно, проводячи таку витончену психологічну лінію, 28-річний Судоплатов зіграв на почуттях старшого за себе на 16 років Коновальця. І хоча Ярослав Барановський, Роман Сушко та деякі інші авторитетні діячі ОУН помічали в поведінці П. Грищенка-„Норберта" окремі підозрілі моменти й не довіряли інформації, яку він привозив з СССР, але Є. Коновалець цьому особливого значення не надавав.

Павло СЕРГІЄНКО журналіст