М.Прасіцький
В другій половині травня пропам'ятного для нас 1920 року, після закінчення пацифікації в одному наддністрянському селі (назви вже не пригадую), якого мешканці цілковито іґнорували розпорядки тодішньої влади УНР і лише торгували нелегально військовим майном та цукром з місцевим молдаванським населенням протилежного берега Дністра, або його окупантами румунами, я опинився в запасному курені 3-ої Залізної стрілецької дивізії, під командуванням полк. Зелінського. Поворот до м. Могилева над Дністром, звідки ми, в числі приблизно 50 осіб, одного дня після вечері в старшинському зібранні несподівано і приспішено вирушали, захопивши тільки необхідну зброю та запас харчів, був не можливий, бо місто вже було опановане большевиками. Курінь був розташований недалеко залізної станції Жмеринка, в околиці Ялтушкова біля Бару, а мене приділено як молодшого старшину до 1-ої сотні під командою хор. Івана Дмитрука. Команда куреня поставила собі за завдання доставити можливо якнайкраще вишколеного до боротьби з ворогом вояка і почала послідовно переводити свою постанову в життя. Навчання рекрутів відбувалося хоч і в приспішеному темпі, але з гарячим бажанням інструкторів впоїли своїм підлеглим якнайбільше знання воєнного ремесла, згідно з тодішнім рівнем рядового стрільця. Але, на превеликий жаль, майже нічого з цього не вийшло. Незабаром прийшов наказ вищого командування про продовжування відвороту в напрямі Збруча. В цей час Збруч уже був кордоном відродженої Польщі, хоча Східня Галичина ще не була формально складовою частиною польської держави. Відворот тривав кілька тижнів і відбувся згідно з пляном оперативного штабу Дієвої Армії УНР без ніяких замітних подій і перешкод з боку ворога та закінчився залишенням своєї території переходом за Збруч. В часі відвороту наш курінь помітно зменшувався, бо на кожному відпочинку-постої частина стрільців-рекрутів кудись пропадала. Чому? Мабуть їм здавалося, що з хвилиною переходу за і Збруч наша визвольна боротьба буде остаточно програна й тому вони не хотіли покидати рідної землі та мандрувати в невідоме. Дійшло до того, що перед Збручем в курені залишився лише його командний склад та горстка стрільців. Ото ж, тільки ці залишки нашого куреня «перескочили» Збруч напроти села Цигани. В першу хвилину ми мали враження, що знаходимося наче на чужій землі, але з прихильним відношенням, хоч і з легким настороженням та недовір'ям до нас з боку місцевого населення. Та й не дивниця, це ж був час, коли ще недавно Уряд УНР під тиском мілітарних невдач промовчав у Варшавському договорі з Польщею ту частину території, з найбільш свідомим населенням, заплативши ту ціну за воєнно-політичний союз з Польщею. Загал не розумів тоді державного значення того союзу, мав перед очима тільки прикрий для Західньої України договір.
Закватировано мене ще з кількома товаришами зброї в одного статочного господаря, в домі якого відбувалося тоді весілля. Віддавав свою дочку заміж чи женив сина, вже не пригадую, та це й не є важне. Господарі й гості привітали нас дуже ввічливо, але особливого вдоволення з нашої появи не виявляли. Згодом, згідно з притаманною українською гостинністю почастували нас «чим хата багата» і ми подякували та подалися в село, ніби щоб краще приглянутися його зовнішньому виглядові, а, в дійсності тому, щоб уступитися з очей весільного товариства. Враження з тих оглядин було дуже корисне. Зовнішність житлових і господарських забудувань замітньо відрізнялася від господарів на протилежному березі Збруча. А тому, що в той день була неділя і в церкві саме відправлялась вечірня, то ми зайшли до неї, щоб збагатити свої оглядини ще одним враженням. Перше, що нам довелося почути в уніятській церкві, це дещо дивна і малозрозуміла для нас православних форма самої відправи. Незвикле для нашого вуха чергування у відчитуванні приписаних молитов між священиком і дяком чи дякуючим вплинуло на нас не зовсім корисно, але згодом це проминуло і ми мимохіть піддалися молитовному настроєві, завваживши, що Вечірня своїм порядком Богослужби майже ні в чому, за виїмком напівів, не різнилася від православної. По повороті з церкви до нашого тимчасового замешкання між нами та господарем і гістьми почала нав'язуватися розмова, яка постепенно ставала приязнішою, а незабаром цілком приятельською. Що саме спричинило таку зміну — тяжко було вгадати. Одначе, з тієї розмови ми багато дечого цікавого для нас довідалися. Між іншим, основні порядки греко-католицького церковного устрою.
Здається, у цьому селі долучили нас до 9-ої бриґади 3-ої Залізної стрілецької дивізії, сформувавши окрему старшинську чоту, і наказали продовжувати відступ. Далеко ми не зайшли, бо большевики так само перейшли Збруч і «наступали нам на п'яти». Тому треба було стримати большевицьке переслідування і цим уможливити конечні пересування нашим та союзницьким військовим частинам. Перший бій на терені Галичини, на нашому відтинкові, був під с. Сидоровом біля кордону і закінчився прогрою большевиків. Було це в суботу. Наступного дня большевицька кіннота під командою відомого тоді Котовського знову заатакувала наші провізоричні становища і, прорвавши їх, почала переслідувати відступаючі наші проріджені частини, а з ними і нашу старшинську чоту. Наше положення ставало чимраз скрутніше, майже безвиглядне. Тоді заступник нашого командира, сотник Гребенюк, поспішно стягнув усіх разом та створив т.зв. «чотирокутник» приготовляючись до рішучої оборони проти наступаючої ворожої кінноти, яка підбадьорена тимчасовим успіхом подобала радше на різношерсту голоту, як на регулярне військо. У хвилині, коли, ворог наближався до нашої скупченої групи, а ми почали вже відстрілюватися сальвами, з лівої сторони від нас, з шаблями в руках та криком «слава» вискочив кінний полк Чорних запорожців під командою полковника Дяченка. Чорні запоріжці почали окружувати ворога, але той, доглянувши маневр нашої кінноти, не захотів вдаватися в рукопашний бій і поспішно завернув назад та почав у паніці втікати. Будучи на горбку ми стали лише обсерваторами тієї битви, бо не всім большевикам пощастило висмикнутися з тієї пастки.
Вкоротці на тому відтинкові запанували спокій і тиша, а ми, згідно з наказом, докінчували початий відворот до недалекого місця розташування нашого штабу. Все ж незабаром прийшлося нам залишити ті околиці та маршувати далі на захід. В часі відступу було чимало дрібних сутичок та невеликих боїв з ворогом, як, напр., в Нижневі і над Дністром, Трибухівцях й інших місцевостях. Над цими епізодами не буду зупинятися та їх описувати, а лише зазначу, що вони завжди кінчалися для нас успішно. Все ж, ми чомусь далі продовжували відворот. Мабуть цього вимагали тодішнє загальне положення та стратегія. І так, допленталися ми аж під Станиславів, де розташувався уряд УНР, перебуваючи в залізничних вагонах на товаровій станції. Тут виглядало, що положення на фронті стало стабілізуватися, бо зайшли різні пересунення військових частин і підготова до проти-наступу. Одначе, це не перешкоджувало большевикам робити незначні випади, а навіть прориви, які в загальному не впливали на зміну ситуації. Кружляли поголоски, що большевики прорвалися і досягнули м. Стрий, що внесло деякий заколот в нашому запіллі, але в скорому часі цей прорив зліквідовано. Незабаром, 20-го серпня, після започаткованого польського протинаступу сталося т. зв. «чудо над Вислою», якого роковини поляки рік-річно святкують на чужині. При чому слід додати, що творцями того «чуда» поляки вважають виключно себе, а про допомогу тодішнього українського союзника і про ролю 6-ої Стрілецької дивізії ген. М. Безручка та його правого крила, яким була Армія УНР, ні словечком не згадують. Вслід за цим розпочався на всьому довжелезному фронті загальний протинаступ. Наша, значно проріджена, Армія УНР своїми діями зламала опір ворога і майже без перешкод пішла вперед. Я, з прифронтовим театром, куди був відряджений, заїхав аж до м. Бару. Однак звідти почався відворот, коли несподівано заскочило нас польсько-большевицьке перемир'я.
Зраджені польським союзником, ми програли ту останню стадію визвольної війни. Але, як у кожній невдачі так і в нашій можна доглянути деякі позитиви. Відомо, що революція 1917 року заскочила нас на Великій Україні психічно, політично й організаційно не підготованими. У масі простолюддя та й у більшості вояків, які вийшли з нього, було підсвідоме відчуття відрубности від «старшого брата», але не було належної національно-політичної свідомости, не було зрозуміння ідеї незалежної державности. Коли вояк Армії УНР опинився в Галицькій Україні, то в першу чергу стрінувся з галицьким селом. Тут пізнав свідомого своєї національної приналежности селянина-патріота, для якого національний інтерес був важливіший від соціяльного. І ця зустріч синів тої самої верстви двох віток одного народу мала величезний вплив на наддніпрянського вояка, який підсвідомо переродився і став громадянином-патріотом. Тризуб став для нього другим Хрестом, а слово «Петлюра» — символом стремлінь до державної незалежности України. То ж там, у цьому галицькому селі сталося для багатьох українців чудо може й більше від надвислянського, чудо обновлення української душі.
Немає коментарів:
Дописати коментар