« Їм же ність числа...»

МЕМУАРИСТИКА

Микола Прасіцький

Тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Чудова літня пора на Україні. Куди не глянь, скрізь хвилюють колосисті лани збіжжя, з-поміж якого привітно усміхаються червоні маки, сині волошки, фіолетні дзвіночки й інші різнобарвні квіти, що так мило та любо пестять зір. Широкі шляхи та вужчі бічні дороги майже вцілості вкриті зеленою муравою, немов пухким килимом, а на них видніє одна, дві і більше сірих смуг, т. зв. «колій», себто наколесних доріг. Краї шляхів відзначені ровами, а на їхніх берегах маячать стовбурі реп'яхів і різного будяччя, що буйно розрослося, почуваючи себе зовсім безпечно, бо нікому не прийде на гадку, щоб нищити тих галапасів. На Україні всього досить і всім та всьому вистачить місця та поживи. А втім, як-же багатьом бракувало тоді безпечного притулку і навіть часто клаптика хліба. Свідомі сини багатющої чорноземної країни, що з різних причин не встигли ще приєднатися до рідних військових формацій, блукали шляхами в різних напрямах, шукаючи більшого згрупування своїх, або затишного кутка, де можна було б перечекати до слушної хвилі.
«Безкровна революція», що її так залюбки називали її первісні творці, незабаром виявилась найжорстокішою в історії і скупалася в ріках невинної крови мільйонів жертв. Чад «свободи» дуже швидко проникнув у всі закутки тодішньої московської імперії і в першу чергу затуманив голови найнижчим шарам суспільства і авантюрникам різної масти, що позбавившись бича над собою, виплили наверх, як олива на воду. Їхнім бешкетам і сваволі не було меж. Не було сили, яка могла б загнуздати їх. Але, знайшлися такі, що зуміли використати цю голоту для своїх цілей, зручно приклеївши їм марку передовиків і оборонців революції та, прокинувши в них фальшиву амбіцію, прихилили на свій бік. Діставши під свою керму зав'язок розбишацької сили, при їхній допомозі поширюючи різні брехливі, спокусливі гасла, все більше скріплювали свої ряди лакомим і несвідомим елементом та почали зводити безпощадну боротьбу проти всіх, хто прагнув якогось правопорядку. Найзавзятіша боротьба впарі з найбільшим безладдям запанувала в Україні. Ворог за всяку ціну намагався здушити назріваючу національно-державну свідомість народу, що спротивлявся наїзницькій владі та бажав самостійного життя на своїй землі. Різні банди під червоними прапорами ґрасували на просторах України і своїми нелюдськими вчинками наганяли страх на мирне населення. Кожного запідозреного у т. зв. контрреволюції (під цей параґраф підтягалося всіх небажаних осіб, уявлених і особистих ворогів), кожного, хто тільки не мав мозолів на руках чи болота за нігтями схоплювали і по-звірячому, найчастіше, навіть без рішення т. зв. революційного суду «пускали в розход». «Лови» на людей відбувалися в кожночасній порі дня чи ночі несподівано і в початках давали значні, достатні висліди для бандитів.
В тому часі банда червоних чекістів під проводом кол. земського техніка Лютого орудувала на терені Ямпільщини. В досить заможному селі Кетросах, зовсім випадково, в силу тодішніх обставин, перебувало вісім молодих старшин кол. російської армії, що знайшли там тимчасовий притулок і захист у своєї рідні чи добрих знайомих. В центрі села, на приходстві недавно померлого на тиф благочинного (декана) о. С., крім його двох синів: студента, а тоді старшини і молодшого-семінариста та доньки-студентки філософки, перебувало ще троє їхніх свояків, також кол. старшини Ж. Островський і Весоловський. Останній був нареченим молодої студентки Марусі, що виконувала обов'язки господині дому після смерти своєї матері, яка ще перед війною померла в одній з віденських лікарень. Крім вищезгаданих, в селянській хатині, на окраїні села, на горбі, від кількох днів замешкали ще чотири молоді старшини. Двоє з них, що чудом вирвалися з рук Могилівської ЧК були жонаті і їхні жінки виконували для нас розвідку та зв'язок. Майже кожного дня пополудні всі ми збиралися на приходстві і там дискутували над нашим прикрим та загрозливим положенням, намагаючись знайти з нього якийсь можливий, гідний вихід. І так, котрогось дня вранці, як звичайно, одна з наших пань пішла в долину до села на розвідку. Та не минуло ще й пів години, коли вона перелякана і поблідла бігом влетіла до хати і зарапортувала: «большевики в селі, кінна сотня чекістів під командою Лютого оточила приходство, сама бачила, як він зліз з коня і дав якийсь наказ бандитам, а сам в товаристві кількох осіб попрямував до середини мешкання». Супроти такого «звіту», нам не залишалося нічого, як лише негайно скритися, але де? За тими нарадами і з огляду на пляноване скоре залишення села, ми легкодушно не подбали про криївку на всякий випадок і тепер опинилися в крайній халепі. Але на призадуму не було часу. Жінки нас наглили і ми, не довго думаючи, за порадою сусіда, дядька О., колишнього підстаршини одного з лейб-ґвардії «його величества» полку, заховалися в житі, тут же біля нашої хати, бо до поблизького ліса вже небезпечно було тікати, кожної хвилини могли наскочити червоні вершники, що гарцювали по селу. Від тої хвилини, дядько О. перебрав команду в свої руки. Жінок вислав на тимчасовий побут до сусіднього села Підлісівки, позагумінковою дорогою, а нам рішуче наказав сидіти тихо, не виглядати з жита і нічого не боятися. Він потрапить порадити собі в разі потреби. Для підбадьорення, приніс нам пляшку самогону-первака власної продукції, спорий шматок смаленої солонини і молоденького часнику на закуску, а для розваги додав ще колоду гральних карт, що нагадували собою свинячі вуха від довгочасного виконування свого призначення. Все це сталося миттю. Тільки що ми встигли сяк-так примоститися, коли почули тупіт кінських копит і пересторожний сиґнал дядька О. Дорогою попри нашу хату проскакало кількох вершників, виїхали на край села і зупинилися недалеко від нас. Кілька хвилин постояли, розглядаючись довкола, вкінці сплюнувши і грубо вилаявшись, завернули назад в село. По кількох годинах напруженого перебування в житі, ми діждалися дядька О. і його команди «виходь». Ми дізнались, що небезпека наразі минулась і що червоні від'їхали, забравши з собою з приходства дві особи - Весоловського і Островського. Таке повідомлення дуже пригнобило нас і нагнало чимало страху. Незабаром вернулися жінки з потвердженням відомого нам вже висліди наскоку Лютого. Вони встигли побувати вже на приходстві, довідатися деяких подробиць про арешт та наскільки можна було, потішити нещасну Марусю. Лютий, мабуть з уваги на давніше особисте знайомство з членами родини о. С. та попередні неоднократні гостини в тому домі, обійшовся назверх досить чемно і вилеґітимувавши приявних мужчин, заявив, що мусить їх затримати під своїм доглядом до часу потрібних вияснень щодо їхнього перебування на терені іншого повіту. Старшого С. на щастя не було дома, молодший їх не цікавив, бо був ще учнем, а Ж., зодягнений в просту одежу господарського робітника якраз обходив господарку і не впізнаний посіпаками, встиг вислизнутися їм з рук, простуючи поза городами геть з села. Таким способом цим останнім удалося оминути трагічної долі своїх двоюродних братів. Про якийсь рятунок нещасних арештованих фізичною силою не могло бути мови з огляду на чисельність та добре озброєння відділу. Це значило б. збільшити бандитам здобич та не осягнути мети. То ж бідна Маруся, по короткій надумі, опанувавши себе, постановила поїхати слідами розбишаків і прожогом кинулася здоганяти їх, а наздігнавши спробувати ще раз просити звільнення дорогих і близьких їй осіб. На жаль, її виправа була спізнена. Працюючі в полі селяни вказали їй місце тільки-що переведеної кривавої розправи. При дорозі у затишку невеличкого гайку, з-під поверхні землі виставали кінчини ще теплих звірськи закатованих трупів, недбало в поспіху притрушених зверха землею. Єдине, що залишилось Марусі, яка попала у зрозумілу розпуку, це вернутися до села і подбати за християнський похорон невинних жертв розбещеної банди.
Приготування до того сумного обряду, при всьому поспіхові, тривали до наступного дня. До наспіх зроблених домовин покладено кусні порубаних шаблями жертв та привезено на місцевий цвинтар. Тут зібралося багато народу в проводі з молодим, з сусіднього села священиком, щоб довершити належного обряду і віддати останню прислугу одним із численних жертв кривавої революції. Між зібраними нікого не бракувало і з нашого гуртка. Прийшли попрощати і випровадити в останню дорогу своїх побратимів.
По короткім Богослуженню, домовини були спущені до спільної могили при загальному риданні жіноцтва та співі «вічная пам'ять» і німої молитви, що просила справедливости Божої та кари для злочинців.
Так постала була ще одна могила мучеників, що впали жертвою клясової ненависти, з рук розбишацької банди, що чванилась назвою большевиків.
Ще того ж самого вечера, попрощавши прибиту горем Марусю, решта нашої братії роз'їхалася поодинці назустріч Українській Галицькій Армії, що вже підходила до Могилева-Подільського.