В. Сімянців
Це охрещення „Трикутник Стерти", треба думати, прийшло пізніше і є т. м. літературного походження. Щоб так там говорилося про смерть, аж дуже, — щось не пригадую. Принаймні, у нашому полку, тому ж таки, Богданівському, було все так, як би нічого. Відбувалися вправи як і завжди, при довших відпочинках, неслася служба. А в кінній сотні, нашій, так як кажуть: не було часу й на небо подивитися.
З одного боку Білі, потім Червоні, а, ніби в „запіллі" польська армія. „Добре" сусідство, а головне не далеко. Виїхав трохи і вже хтось із сусід зовсім близько. Цікаво тепер: чого ніхто не кинувся на когось? Чому всі стояли? А тоді, мабуть, не приходила така думка в голову: Служба, чекай на наказ — оце твоє.
Розвідка, зв'язок забирали так багато часу, що занадто думати, що діється навколо, не було коли. Штабам треба було знати, що вороги роблять.
Одне наше донесення, що на залізниці, обсадженій поляками, щось незвичайне діється, зразу „розшифрували" в штабі. І дійсно. Необережний, нашої дивізії, Дорошенківський полк тоді роззброїли поляки.
Чуток всяких багато. То там, то десь, хтось формує відділ, щоб пробиватися до повстанців — взагалі пробиватися в Україну. А чуток про повстання було багато.
Як грім ударила вістка, що Волох (Третій Гайдамацький полк нашої дивізії) перейшов на бік большевиків. Та ще й пограбував наш державний скарб.
А за хвилю були післанці від Волоха і в нашій сотні — ніби гості.
Всі ці емісари-гості розказували, могло здатися навіть гарно: повертаємо в Україну, об'єднуємося з повстанцями, а далі як і всі ми хотіли — виженемо большевиків з України. Але: покищо в спілці з большевиками, під керівництвом якоїсь „нашої партії", і проти своїх, — вже прохолоджувало і найгарячішим голови.
Все ж, декілька чоловік, з нашої сотні поїхали. Мовляв, треба подивитися, самим, що воно та як. Лишили за собою „дверчата" і не за цілий тиждень вернулися. Розповідали, як далеко почервонів батько Волох. Хоч і не зовсім, проте вийшла та „розвідка" всій нашій сотні на добре.
Ще одна „робота" випливала, з тих невеселих обставин — нищення залишеної зброї. Брав я участь у двох таких випадках. Якась частина, мабуть на наказ начальника, знесла рушниці до одного двору і там склала на купу. Купа виросла величенька фір на дві, на три.
А вартували біля тих рушниць декілька старшин і вояків, що лишилися з тої частини. Привезли наказ про знищення і допомагали нищити. Нищили ті рушниці, та й думали про те, як хто прощався зі своєю зброєю. Були вичищені, намазані, як новенькі, були, що видно самі власники нищили, щоб ніхто другий не користався. Ремені у всіх познімані — дорогий товар в той час.
І їздив ще витягати замки з покинутих гармат. Та робота була ще сумніша. Стояли чистесенькі гармати. Все, як ніби тільки що відійшла обслуга. Сумно було витягати замки-серце, лишати відкриту рану тим, що, ще не так давно посилали „гостинці" нашим ворогам, не раз прочищуючи нам дорогу, або спиняючи переслідування ворога.
ПИЛИП І ЗАХАР
Пилип і Захар мої однокашники — вчилися ми в одній школі. У 1918 році було нас більше в полку, шість чоловік — та якось розпались: ранення, тиф, а про декого і не знаю, де поділися.
Були і Пилип і Захар обоє надзвичайної фізичної сили. У школі їх кликали Хвиль і Зось. Зось був на рік, чи два старший клясою, а напевно на два-три роками. Вийшов з російської армії капітаном у 1917 році. Хвиль, чи Філь зі мною з однієї кляси. Зось був дуже красивий: світловолосий з гарними бровами і блакитними очами. А Філь дуже брюнет і брови зрослися в дві широкі патлаті дуги, як у старого діда. З Філем я приятелював, а Зось був моїм т. м. протектором — це всяк, хто мене зачіпав, все одно, що зачіпав Зося. А кулаки у нього були страшні. Мальва — першоклясники всі мали своїх „протекторів" зі старших кляс. А за „протекцію" ми платили „данину".
Філь був не тільки найбільше розвинений у нашій клясі, а думаю, що у цілій школі. Багато читав, любив спорити. І міг невеликий вірш, на пів сторінки, вивчити на пам'ять, за три, чотири рази прочитання.
Зось був як і більшість. Може аж занадто приховував силу своїх м'язів — ніби соромлючись. І робив „чудеса" на турнику, кільцях, паралелях і отакому всякому. Словом — хлопці прекрасні і дуже добрі вояки.
Перед тим ми довго не бачилися, коли їдучи звідкілясь почув я, як мене кличе Філь. Радісно я озвався і поспішив до них.
— „Злізай!" — скомандував Філь і став ніби збирався, зі мною „погратися" навкулачки. Він тоді трохи висовував голову наперед, спускав додолу довгі свої руки, і на розставлених ногах, цілий, згинався в лук. Був тоді геть подібний на ґорилю, мені знайому ще зі школи.
Я зіскочив з коня.
— „Кидай шкапу" — з обридженням дивлючись на мого невеселого коня, далі командував Філь.
Зось, з напівзаплющеними очима, стояв спертий на кам'яну огорожу, біля якої ми зустрілися. Щось діймаючого, сумного було в ньому цілому — виявлене в якомусь незацікавленні до всього, що діється навколо.
Таке дивне привітання я ще сприймав як жарт — бо був в розгоні своєї радости, що їх побачив, хоч тінню якоїсь неясної тривоги десь кольнуло.
— „А рушнички кинемо за оцю огорожу", мабуть тішучись з мого тепер уже неприховуваного ошелешення, командував далі Філь ... Я поклав, так собі, руку на шаблю.
— „І шабельку, туди ж, за пліт" — клацав Філь.
— „Якщо маєш револьвер — той піде на загонку".
— „Не розумію" — вирвалося у мене, хоч я вже починав розуміти. Зось зовсім розплющив очи, нарівнявся, протяг мені руку — поздоровкалися ми. Подав мені руку і Філь — аж тепер.
Мовчимо всі. Оглядаємо один одного. Мовчанку зрушив Філь.
— „Так що, Валь, приєднуєшся до нас? Війна наша вже скінчилася. Це, хоч і буде щось, так тільки нерозумне борсання. Підемо додому. Спершу до мене зайдемо, відпочинемо, а потім гуртом до тебе!" По Зосеві пробігла тінь — до нього не зайдемо — він ніколи не знав ні батька ні матері. А те, що пропонував Філь тепер, ми колись, як ще були учнями, зробили на вакаціях.
Я мовчав.
Філь: „Так що — зі щитом, або на щиті?"
Зось: „Смієшся, і зі себе, Пилипе".
Я - „Не смію!"
Філь: „Боїшся присягу зламати — звільнені ми тепер всі від присяги".
Я — „Не можу, я присягав, та й ти Філь колись казав, що ніхто не може нас звільнити з тої присяги".
— „Дурень!" — мені Філь на те.
— „Нехай буде й так, Філь". Мені тоді було все одно, що скажуть, а сказане було як відчепне. Стіна їдкого диму густішала між нами.
І коли вже далі Філь показував на собі і Зосеві замотані в мішки ноги, місто чобіт, лихий, лихий одяг, мені хотілося, чим скорше кінчити зустріч.
Філь: — „Зараз, гекаємо, під'їде підвода, обіцяв дядько одвезти до сусіднього села. А там далі, як на перекладних, аж до дому. Рушаймо".
Не зразу моя права нога знайшла своє стремено.
Немає коментарів:
Дописати коментар