Від Армії УНР до УПА

МЕМУАРИСТИКА

М. Омелюсік
полковник Армії УНР і УПА

Уривок із спогадів
присвячений ген.-хор. УПА Гончаренкові-Ступницькому


В липні 1941 року група нас, волиняків, поверталась з еміґрації з Холмщини додому. На ст. Рівне (Волинь) ми були свідками зворушливої сцени, як несподівано зустрівся батько з сином, які думали один про одного, що вони не живуть. Це була звичайна на ті бурхливі, жорстокі, гірше як татарські часи, історія. Коли 1939 року большевики „визволили" Західню Україну, колишньому полковникові Армії УНР з родиною не можна було скористати з „щасливого життя" під опікою мудрого Сталіна і з дбайливого піклування краси й гордости СССР — НКВД. Полковник разом зі старшим сином постановив пробратись за кордон, до Польщі. Це можна було зробити лише „на зелено", а в той час вже „на біло", бо випав сніг.
На кордоні полковник і його син йшли у деякій віддалі один від одного, але натрапили на пограничну сторожу, яка несподівано відкрила вогонь. Полковник був ранений і впав, і коли сторожа підійшла до нього, син, непомітно лявіруючи поміж деревами (це було на узліссі) утік. Батька привели на пограничний пункт, де він, не зауваживши сина, думав, що його вбили, тим більше, що бачив, як після перших пострілів син упав.
Син полковника повернувся додому, до Рівного, де не застав матері з молодшим братом, який при його відході був хворий і мати лишилась була при ньому. НКВД їх обох, не зважаючи на хворобу обоїх, вивезло в невідомому напрямку. Він ще раз вибрався в далеку дорогу і на цей раз йому щасливо вдалося перейти кордон, а що за кордоном не отримав жадної вістки про батька, думав, що його вбили.
Полковника, після довгих допитів в Білостоці (там вони переходили кордон) посаджено у в'язницю Бересть-Литовської твердині. У слідстві він зізнав, що він поляк, вертається додому, до Варшави, і за ввесь час перебування в тюрмі нікому не зрадив, хто він, та говорив лише по-польськи. Дуже боявся, щоб уві сні себе не прозрадити. Проте його засудили на 8 років примусових робіт за нелегальний перехід кордону і він ждав на вивезення. Але вчасного ранку 22 червня 1941 р. на твердиню Берестя посипались бомби і вже після полудня звільнились усі в'язні, які лишились живими після бомбардування. Енкаведисти не вспіли вимордувати в'язнів, як це вони робили у всіх містах Західньої України при відступі. Таким чином полковник врятувався від нехибної смерти і приїхав до свого гнізда в Рівному.
Син за допомогою громадянства вчився в Українській гімназії в Холмі, опісля при кінці липня 1941 р. виїхав на Волинь і несподівано — як ось сказано на вступі цього спогаду — зустрівся з батьком на станції Рівне.
Минуло два роки. Після двомісячного перебування в частинах УПА в Антоновецьких лісах на Крем'янеччині, я був покликаний до Штабу УПА-Північ. Подорож партизанськими шляхами була надзвичайно цікава. Треба було їхати ночами, а вдень відпочивати. Перший відпочинок був на хуторах коло села В. Тут на лісничівці був зв'язковий пункт Славка. Що сталося з цим невтомним і безстрашним працівником-вояком — не знаю. Коли я проїжджав цією дорогою другий раз, він після трьох попередніх ран мав чотири нові, проте, хоч плював кров'ю, до шпиталю не пішов і поля бою не покинув.
У той же час через цей пункт перекидався в рейд на схід курінь Неґуса з округи Енєя. На пункті зібралося багато людей, щоб спрямуватись за призначенням. До центру їхали я, два лікарі, кооператор (Зубатий) і сестри. Над вечір зібрано коло 200 підвод. Зв'язковий мусів усе полагодити, зібрати підводи, розташувати переїжджаючих, дати їм нічліг і харчування і одночасно подбати про їх безпеку. Переїхавши вночі залізницю Здолбунів-Шепетівка, ми розійшлися: курінь подався на схід, а ми на північ. З нами їхав також командир УПА-Північ Охрім-Савур, людина інтелігентна, років понад 35, низького росту, русявий, з синіми огима. Енергія у нього була надзвичайна. Він мотався по Волині день і ніч, не злазячи з підводи. Багато разів був близький смерти. Він і провадив нас з собою.
Як відомо, в терені були визначені зв'язкові лінії, по яких скеровувались транспорти від зв'язку до зв'язку. Для забезпегення від несподіванок і нападів, транспорти і військові відділи пересувалися по устійнених партизанських шляхах, що були скриті перед ворогом, а небезпечні місця, як переїзди через шосу або залізницю, спочатку забезпечувались військовим відділом, що займав позиції по обидвох боках перехрестя, а тоді транспорт перетинав цей шлях. Часто охорона залізниць, хоч і бачила пересування партизанів, але мовчала, притаївшись, бо боялася, або була в змові з партизанами. В останні часи так поводились мадяри.
Подорож до Центру тривала тиждень. Цей тиждень був повний вражень і цікавих спостережень. Всюди функціонували підпільна адміністрація і зв'язок, що діяв дуже справно. Створено підпільну державу в явній державі. Але різниця між ними така, що послух для офіційної держави був симульований, а накази чинників підпілля виконувались беззастережно. Коли офіційні начальники громад (солтиси) отримували якісь накази від німецької влади, то їх не виконували без порозуміння з підпільними станичними. Словом, моральна підтримка народу в боротьбі проти окупантів була абсолютна. Та підтримка виглядала би цілком інакше, коли б населення не симпатизувало УПА.
І мені прийшла на думку різниця між настроями в роках 1919-20 і тепер. Тоді Волинь своєю національною свідомістю була далека від теперішньої. Попри високу національну свідомість виходців з села — нижчої інтелігенції, нарід у своїй масі був байдужий, а були випадки, завдяки зручній агітації червоних, явних виступів зі зброєю проти нашого війська й „буржуазної" Центральної Ради та С. В. Петлюри. Через чверть віку панування в Україні Польщі та червоної Москви, населення Волині змінилось до невпізнання. Навіть глухе Полісся, що вважалось за найбільш несвідому, аморфну масу, несподівано для мене виявило високий національний патріотизм. Як на приклад, можу вказати на одне велике село. В р. 1919 воно збройно виступало проти нашої влади й війська. В 1939 році НКВД виарештувало й вимордувало або вивезло відтіль коло 100 молодих хлопців і дівчат. 1943 р. село дало велику кількість добровольців до УПА, з них було багато на провідних становищах. Таку, або подібну метаморфозу пережила в дещо іншому вигляді вся Волинь.
Отож, приїхавши до Центру, що в той час містився на хуторах в районі Великий Стидинь на Костопільщині, я пішов зголоситися до Нач. Штабу, куди був призначений. Зустрічаю коло хати і пізнаю того самого полковника, що несподівано знайшов свого сина на ст.
Рівне. Незабаром з'явився і син, якого я знав раніше. Це були: полковник УНР Ступницький й його син Юрко. Батько знову пішов разом з сином на поклик Батьківщини. Юрко був уже юнаком старшинської школи „Дружинники" і скінчив її на початку листопада того ж 1943 року.
Пройшли бурхливі і змінливі місяці. Через Волинь знову пересунувся фронт, несучи руїну і смерть. УПА вже розділилась на діючу на підсовєтській окупації і піднімецькій. На підсовєтському терені виникла важка, кривава і виснажлива боротьба. В цій боротьбі в одному з боїв ЗО липня 1944 р. загинули смертю лицарів батько й син — генерал-хорунжий Гончаренко-Ступницький і хорунжий Юрко Ступницький. На цей раз доля їх не розлучила.
Загинув також дещо пізніше командир УПА-Північ полковник Клим-Охрім-Савур-Клячківський.
Історики хай згадують про них і знайдуть для них почесне місце в українському Пантеоні.