вівторок, 4 листопада 2008 р.

Моя військово-адміністраційна служба

А. Гончаренко

(Спомин)

У зв'язку з підписанням мирового договору між Центральними Державами і Українською Народною Республікою німецькі та австрійські війська рушили на поміч українській армії, яка боролася проти московсько-большевицької навали. Протягом кількох тижнів було звільнено всю територію УНРеспубліки, а внаслідок того почалась розбудова державного життя. Від тієї важливої роботи не відставала і військова адміністрація. Військовий міністр полк. Жуковський наказав творення губерніальних та повітових військових командантур, які в межах своїх компетенцій мали нормувати військові справи населення. В половині березня 1918 року мене призначено начальником повітової командантури Летичівського повіту, Подільської губернії, і власне про цю працю хочу подати деякі фраґменти моїх споминів, бо розмір статті не дозволяє зупинятись над деталями тієї праці. З ділянки військової адміністрації у нас пишеться дуже мало, тому роблю деякий почин, чейже знайдуться старшини з нашої військової адміністрації і напишуть щось більше, щоб створити певний образ про діяльність нашої військової адміністрації в добі визвольних змагань.
Приступаючи до праці на становищі повітового команданта, я отримав інструкції дуже загального характеру: співпрацювати з цивільною адміністрацією, сприяти в наладнанні правопорядку, зайнятись евіденцією та охороною військового майна, яке ще залишилось в прифронтових магазинах царської армії з часів світової війни, бо дещо з тих магазинів було і на терені Летичівського повіту.
Управління Повітової Командантури представлялось так: Командант, його заступник, ад’ютант, 3-х старшин для доручень, 10 співробітників канцелярської служби, 1 командант піхотної сотні в складі 3-х чот і 2-х скорострілів з обслугою та 1-ю кінною чотою. На кожну чоту 1 старшина та відповідне число підстаршин, загальний стан кожної чоти близько 50 душ. Повітові команданти підлягали губерніальному, куди висилалось місячні звідомлення про стан праці і т. п. Зв'язок з губерніальною командантурою був доволі живий та інтенсивний, бо крім місячних звідомлень, прихо-дилось доволі часто контактуватись у всіх інших справах, які вимагали вияснення, вирішення і т. п. Взаємовідносини з політичною владою на терені повіту, тобто повітовим комісаріатом, були нормальні, але виникали деякі непорозуміння з іншими установами, наприклад з „воїнським начальником", який залишився на свому становищі разом зі своїм штабом співробітників московського походження. Вони були того переконання, що Повітова Командантура являється їх суперником, чигає на їх становище і т. п. Вони назовні ніби були лояльними до української влади, але ця лояльність не була щирою, бо де лише могли і як могли підривали авторитет тієї влади. Я вважаю, що наш уряд зробив велику помилку — залишаючи на різних урядових становищах оцих русотяпів і шкідників нашої національної справи. Їх належало з місця звільнити, а організувати свій апарат, хочби навіть у дещо зменшеному складі. Функції „воїнського начальника" відносились до мобілізаційних справ повіту, їх зовсім добре могла перейняти повітова командантура і не було потреби оплачувати цілий штаб співробітників, ворожо настроєних до української влади, як це, приміром, ми бачили в Летичеві.
В важких умовах приходилось працювати Повітовій Командантурі. Вона мусіла лавірувати поміж тими старими адміністраторами повіту, що залишились на своїх службових становищах і таки добре вкорінились в повіті. Також поміщики, здебільша чужонаціонального походження були дуже нелояльними у відношенні до української влади, легковажили та висмівали всі її розпорядження. Вони особливо вороже ставились до земельних комітетів і вкінці дійшло до того, що Повітова Командантура мусіла дати свою охорону повітовому з'їздові земельних комітетів, які радили над справами впорядкування земельних відносин, а в першу чергу над переведенням весняних засівів. Ці поміщики звертались до командантів військових частин німецької та австрійської армій, шукали у них протекції та піддержки в ревіндикації того майна, яке було розграблене збольшевиченими частинами російської армії, що самовільно покидала фронт і спішилась до дому. Наведу такий конкретний приклад: В селі Бебехи стояла сотня австрійської піхоти, що нею командував старшина поляк. Він мешкав у палаті польської дідички і користувався усіма благами гостинної власниці маєтку, що був розграблений большевицькими частинами. Ця власниця маєтку намовила того команданта австрійської сотні, щоб він стягнув з селян весь живий та мертвий інвентар, бо він конче потрібний для переведення весняних засівів. Командант сотні розпорядився, щоб селяни зібрались на площі серед села, з собою принесли, чи привезли той інвентар, який мають у свому посіданні, а який вони забрали з маєтку дідички. Хто вже знищив той інвентар, той мусить заплатити за нього відповідну грошову суму. Селяни зносили, що могли, але багато речей бракувало, приміром — возів, упряжі, коней та іншого інвентаря, що його знищили або забрали большевицькі частини. За бракуючі речі треба було платити готівкою, а хто не мав тієї готівки, або хто відмовився внести цю готівку, того командант наказав бити нагаями... За кілька годин до тієї акції Повітова Командантура була повідомлена про бунт селян у с. Бебехи. На ліквідацію того селянського „бунту" вислано кінну чоту і скоростріли під командою пор. Івана Гончаренка, який своєчасно прибув на місце, справу вияснив і „бунт" зліквідовано... Командант австрійської сотні відкликав свої розпорядження, екзекуцію припинено і селяни вернулись до своїх занять.
Власниця маєтку і сама в скорому часі покинула село та переїхала до Польщі.
Таких випадків було більше, але нема потреби над ними розводитись. На інтервенцію Повітової Командантури всюди припинялись самоволю та вибрики різних поміщиків, бралось селян в оборону, бо вони не могли відповідати за погроми, спровоковані большевицькими частинами.
Одною з найважливіших справ — це була охорона військового майна, яке належало зінвентаризувати і зберегти для потреб нашої армії. Цього майна було багато не лиш у самому Летичеві, але також і в сусідньому містечку Межибір, де перед вибухом війни 1914 року містився літній табір 12 Корпусу російської армії і свій постій мав Драгунський кінний полк. Там крім магазинів з обмундуруванням і т. п. були великі склади різної зброї, набоїв, возів, гармат, скорострілів і т. п. Все це майно зінвентаризувати, привести його в належний порядок, було трудно через брак відповідних допоміжних сил. Але врешті і цю справу наладнано і вже з початком квітня 1918 року вона розгорталась зовсім успішно. Про наслідки тієї праці повідомлялось губерніального Команданта в Кам'янці-Подільському, а відтак і штаб Подільського корпусу, який почав формуватись. Штаб корпусу містився у Вінниці, а його командиром призначено ген. Єрошевича, що був ген.-лейтнантом російської служби і мав за собою великий організаційний і бойовий досвід. Ген. Єрошевич провів інспекцію тих магазинів, познайомився з результатами нашої роботи і в наказі до корпусу висловив подяку й признання нашій Повітовій Командантурі за її корисну роботу. Невдовзі по цій інспекції до нас стали напливати замовлення на різні роди зброї, набоїв, рушниць, скорострілів, гармат, возів, упряжі і т. п., обмундурування, взуття і т. п., що приходилось доставляти на місце призначення, бо йшла підготова до формування української збройної сили.
З кінцем червня 1918 року переведено мене до Києва, куди дістав призначення на працю в Головному Управлінні Військово-Учбових Установ, де працював аж до вибуху протигетьманського повстання. В часі того повстання мені довелось командувати збірною групою і повести наступ на Банкову вулицю, де містився штаб генерала графа Келлєра. Принагідно я забіг до нашого Управління, де мав полагодити деякі службові справи. В одній із кімнат Управління я зустрів інспектора Військово-учбових установ полк. Сальського (пізніше генерала і військового міністра УНР) та полк. М. Садовського (пізніше теж генерал), обох схилених над військовою картою Києва й околиць. Побачивши їх при такому занятті, у мене мимохіть вирвалось питання :
— Що ж, панове, придивляєтесь, чия візьме? — Вони не були вдоволені з такого питання, але у мене не було змоги запускатись в дальшу розмову.
Вже за Директорії УНР, в грудні 1918 року, Головний Отаман С. Петлюра призначив мене помічником губерніального команданта Поділля полк. Бондаренка, який доручив мені зайнятись упорядкуванням військового майна та магазинів зброї. Вони були ще достатні і вповні могли задовольнити вимоги нашої армії. Але з початком березня 1919 р. губерніальний командант Бондаренко присвоїв собі значну суму з державних фондів і разом зі своїм ад’ютантом подались до Румунії. Військове міністерство УНР призначило мене губерніальним командантом Поділля та відразу обтяжило різними обов'язками. Війна з Москвою тривала, фронт наблизився до Поділля, вимоги фронту зростали щораз то
більше, а відносини в запіллі хаотизувались, бо не було відповідно наладнаної адміністрації і поліційної служби. Також воєнно-стратегічні ресурси вичерпувалися, відчувався брак різного матеріалу та зброї для продовжування визвольної боротьби. Україна була заблокована майже з усіх сторін, ще збереглися деякі зв'язки з Румунією, які вели через м. Могилів-Подільський. Повітовим командантом у Могилеві-Подільськім був пор. Іван Гончаренко і через нього вдалось наладнати деяку обмінну торгівлю з румунами, щоб від них здобути найнеобхідніші запаси зброї та ще деякого
військового майна.
Наплив тилових військових та цивільних установ спаралізував діяльність губерніальної та повітових військових командантур. Апарат тилових командантур, згідно з наказом команданта тилу полк. Павленка охопив територію Поділля. У зв'язку з такою ситуацією я зголосився у полк. Павленка і представив йому той стан, який витворився внаслідок подвійної адміністрації — Повітових командантур і Командантур тилу, тому висловив думку, що вони повинні злитися в одно, щоб не хаотизувати відносин у запіллі та заощадити на адміністраційних видатках. Полк. Павленко погодився на мою пропозицію, узалежнюючи таку розв'язку справи від міністра військових справ полк. Петрова. Вже удвох поїхали ми до військового міністра, з ним швидко домовилились і внаслідок того появився наказ про ліквідацію Губерніальної та Повітових командантур, про передачу їх функцій Командантурі тилу (запілля). З ліквідацією Губерніальної Командантури призначено мене начальником канцелярії штабу Головного Отамана С. Петлюри, де начальником штабу був ген. Юнаків, а генерал-кватирмайстром був ген. Курманович. Там і закінчилась моя військова служба в добі наших визвольних змагань 1917/21 рр.

Немає коментарів:

Дописати коментар