Чи Січові Стрільці брали участь у Зимовому Поході?

Михайло Курах

І

Останніми роками можна завважити посилення нагінки на колишню формацію Січових Стрільців, яких обвинувачується в тому, що вони „здезертирували" з поля бою і не пішли у Зимовий похід, як це вчинили Запорожці та інші недобитки Армії УНР. Не можна мати застережень щодо речевої критики будь-якої військової формації, її бойових дій та ролі в часі визвольних змагань. Але критика заради критики, без об'єктивної аналізи всіх причин і явищ, не дає нічого корисного, вона затемнює історичну правду, і конструктивну думку зводить на манівці. В цьому розумінні критика перетворюється у звичайне очорнювання немилих формацій, груп, осіб.
Відстань 43-ох років від нашого національного зриву, на провесні 1917 року та започаткування боротьби за державну незалежність дає певні перспективи для об'єктивної застанови над пройденим шляхом і також певних висновків на науку грядущим поколінням. Мав рацію п. П. Феденко, коли у своїй статті „Про оцінку української революції" писав таке: „Тимчасом уже прийшов час для об'єктивної, наукової оцінки подій Української Революції"¹. Дуже жаль, що той громадський діяч, забувши на власні слова, виступив з легкодушною атакою проти формації Січових Стрільців, коли писав таке: „Коли прийшла черга говорити начальникам окремих частин війська, то командир Січових Стрільців Є. Коновалець заявив, що він і його підлеглі уважають дальшу боротьбу «за безвиглядну»: тому Січові Стрільці рішили демобілізуватися. Ця заява зробила на всіх учасників наради тяжке враження". — „Відмова Коновальця, Мельника та інших провідників Січових Стрільців від участи в поході армії УНР і демобілізація цієї частини принесла лихі наслідки для цілого пляну Зимового Походу. Не тільки тим, що демобілізація Січових Стрільців зменшила нашу бойову силу: ще більша шкода була моральна. Адже ж у Групі Січових Стрільців була більшість із Галичини. Коли провід Січових Стрільців визнав дальшу боротьбу за державність за „безвиглядну", то чи могла демобілізація Січових Стрільців захопити до боротьби командирів Української Галицької Армії, які ще раніше зневірилися і тільки шукали всяких „орієнтацій"? Коли б у Зимовім Поході взяла участь Група Січових Стрільців, то це могло б негайно зліквідувати Денікіна на Правобережжі і дійти до Одеси. Демобілізація Січових Стрільців була фактично здачею в полон полякам, які поспішили захоплювати наші території Волині та Поділля і брали в неволю демобілізованих січовиків"².
В допомогу п. П. Феденкові прийшло інше видання, яке винайшло „рутенську націю, рутенську мову", і пише таке: „Армія не зазнала сильного удару з боку поляків, але була ослаблена тим, що її покинула її головна сила — Січові Стрільці". Ця коротка виписка, це лише передсмак того, що написано дальше, а саме: „Якби полк. Коновалець не здезертував з Армії УНР, — вони б не були роззброєні поляками, не гинули б тоді від голоду й тифу в польській неволі"³..
Щоб відповісти на питання, чи Січові Стрільці брали участь у Зимовому Поході, треба пригадати передісторію того Зимового Походу, бо такий ретроспективний погляд у минуле дасть нам можливість зорієнтуватись в тогочасній ситуації і з'ясувати собі саму суть цілої проблеми. Говоритиму як свідок та учасник тих важливих подій.

ІІ

Внаслідок договору УГА з командуванням Добровольчої Армії ген. Денікіна, наступило заломання загальноукраїнського фронту, і війська УНР, що займали фронт на лінії Жмеринка—Могилів над Дністром, були змушені до поспішного відвороту в напрямі Проскурова і Староконстянтинова. Той наглий відворот був стратегічною конечністю, бо денікінські війська вийшли зі Жмеринки та почали наступ на Проскурів, щоб Армії УНР унеможливити дальший відворот, а через систематичне окружування загнати цю армію у сліпий кут і змусити до повної капітуляції. Але з тих намірів денікінського командування нічого не вийшло, бо Армія УНР вирвалась з небезпеки окруження і згідно з директивами Штабу Дієвої Армії переходила в район Староконстянтинова, де мала реорганізуватись і підготовитись до дальшої боротьби.
Згідно з наказом Штабу Дієвої Армії також і Група Січових Стрільців стягалась в район Староконстянтинова. Команда Групи СС таки відразу приступила до реорганізації своїх частин. Але започаткованої реорганізації не вдалось довести до кінця, бо вже в останніх днях листопада 1919 р. прийшлося перейти в район Остропіль — Любар — Нова Чортория — Миропіль, де збирались недобитки Армії УНР і де рішалася доля тієї Армії й нашої державности. Команда СС докладала усіх зусиль, щоб започатковану реорганізацію довести до кінця. Вона зводилась до того, щоби з частин позбутись зайвого балясту і зробити ці частини рухомими, здатними до скорого маневрування, бо бралося під увагу можливості партизанської війни. У таку війну не можна вибиратися з великими обозами, артилерією, технічними відділами, тягнути за собою хворих та реконвалесцентів. Тому зредуковано обози, артилерію,технічні відділи і т. п. Хворих розміщено по шпиталях Староконстянтинова, реконвалесцентів і знеохочених до дальшої боротьби відпущено домів, згідно з наказом Штабу Дієвої Армії з дня 23 листопада 1919 р., ч. 03132.
В групі СС я командував 1-им легкогарматним полком і в часі тієї реорганізації доручено мені ліквідацію наших гарматних полків та перетворення їх в кінноту. Гарматні полки — 2-ий і 6-ий — були в складі УГА, 4-ий в складі 3-ої Залізної Дивізії, тому прийшлось реорганізувати полки — 1-ий, 3-ий і 5-ий, які постійно були в складі Групи СС. З тих полків забрано найкращі коні, які надавались до кавалерійської служби, виділено тих артилеристів, які мали деякий кавалерійський вишкіл, і так створено кінний дивізіон, що начислював 185 шабель і мав кінний скорострільний відділ з двома скорострілами системи Максима. В склад дивізіону входила ще й легка 4-гарматна батерія під командою сот. Руссета. В цю батерію передано найліпші артилерійські коні. В запрягу кожної гармати 4 пари коней, вся гарматна обслуга була на конях, до батерії долучено невеликий обоз. Цілість становила добру бойову частину. Мене призначено командиром того дивізіону та підпорядковано наказам полк. Янчевського, який збирав рештки кінних частин СС та формував їх в окремий кінний полк. В склад того полку увійшов ще й другий дивізіон під командою сот. Байла. Той другий дивізіон складався з недобитків колишнього кінного дивізіону СС та окремих кінних теж із поодиноких полків піхоти. В другому дивізіоні було 157 шабель, а також скорострільний відділ з двома скорострілами системи Максима. Після переходу в район Любара штаб полку і 1-ий дивізіон зайняв кватири в с. Липно, а 2-ий дивізіон і батерія зайняли кватири в с. Коростки. Ходили слухи про те, що в скорому часі наш кінний полк вирушить в похід, щоб очистити терен на схід від р. Случ, повести розвідку в напрямі Бердичева й Козятина, нав'язати контакт з повстанчими осередками от. Шепеля і частинами УГА в районі Стара Синява— Хмельник. До того завдання ми підготовлялись і ждали дальних наказів.
Дні від 2-го до 6-го грудня були повні тривоги та строгого поготівля. Нас часто кликали на зібрання командирів частин, що їх скликав штаб Групи СС. Я також був учасником тих нарад, але зупинюсь лише над тими, які мали відношення до справи Зимового Походу. Ці справи були обговорювані на наших нарадах в днях 2, 4 і 6 грудня. Нарадами проводив командир групи от. Коновалець і він інформував нас про загальну ситуацію, наміри нашого уряду і т. п. Начальник штабу — полк. М. Безручко — інформував про військові справи, співдокладчиками були полковники — Змієнко та Отмарштейн. Командири частин інформували про висліди реорганізації та фактичний стан їх частин, забирали слово в часі обговорювання докладів, проектів і тому подібне.
На нараді в дні 2-го грудня Коновалець інформував нас про те, що Головний Отаман і Уряд УНР не думають про припинення дальшої боротьби за нашу державну незалежність, ця боротьба буде продовжуватись навіть серед найгірших обставин, а тому треба зберегти і саме основне ядро нашої армії. Тих членів армії, які зневірились в доцільності дальшої боротьби, належить звільнити з військової служби, хай вертаються до своїх домів. В рядах армії треба залишити той здоровий елемент, який готовий до дальшої боротьби. Як Головний Отаман, так і Уряд докладають всіх зусиль, щоби зберегти наш регулярний фронт, але коли б не вдалось його зберегти — тоді армію треба перекинути у вороже запілля і дальше вести партизанську війну. На таку можливість мусимо бути готовими і відповідно до того реорганізувати наші частини.
Полк. Безручко інформував про положення на фронтах, які постійно звужувались кругом нас і грозили катастрофою. Найближче нас, бо на лівому крилі в районі Чуднова починався фронт большевицький, який тягнувся в напрямі Бердичева і далі на південь, в напрямі Козятина. Таким чином з півночі і зі сходу проти нас постійна загроза зі сторони Червоної Армії, яка поки що держиться пасивно й у відношенні до нас не проявляє офензивних тенденцій. На правому крилі райони зайняті УГА, яка ніяк не виступить проти нас і звідтіля для нас немає ніякої загрози. Але ситуація може змінитися на гірше, якщо УГА — згідно з договором з Добровольчою Армією — відійде на полуднє для відпочинку і реорганізації, а на її місце ввійдуть частини добровольців. Ці частини вже загрожують нам від Проскурова, бо просуваються в ці райони, які стали нашим запіллям. Це запілля загрожене і зі сторони поляків, які ніби договорюються з нами, але їх тактика дуже зрадлива. Вони проникають у наше запілля і займають ці райони, яких ми не є в стані обсадити й оборонити. Нам треба виграти на часі, бо Денікінщина вже валиться від ударів Червоної Армії та масових повстань. Якщо большевики зараз не почнуть наступу проти нас — то наша ситуація буде врятована. За кілька днів ми зможемо так підтягнутись, щоби вдержати наш фронт і відбити евентуальні атаки большевиків. Наші урядові кола висловлюються за ліквідацію регулярного фронту та переходу на партизанський спосіб ведення війни. Таке рішення було б помилкове, воно не мало б жодного оправдання під оглядом стратегічним, а під оглядом політичним тим більше.
Полк. Змієнко, начальник штабу 10-ої дивізії СС, також обстоював конечність вдержання нашого регулярного фронту, бо перехід у вороже запілля, на партизанську боротьбу, не дає найменших шансів на успішне закінчення нашої визвольної боротьби.
Полк. Отмарштейн, начальник штабу 11-ої дивізії СС, доводив, що партизанські дії можуть мати деякий успіх у ворожому запіллі лише при умові співдії з регулярним фронтом. Але якщо регулярний фронт буде зліквідований, то було б великим ризиком кидати армію у вороже запілля, де ця армія буде під постійною загрозою повної ліквідації, якщо на неї одночасно обрушаться удари денікінців і большевиків.
Командири стрілецьких частин докладали про повну небоєздатність їх частин. Перевтомлені люди й коні конечно потребують відпочинку хоч би кілька днів, бо вони тепер зовсім нездатні до дальших походів і боїв. Такий відпочинок є можливий хоч би тому, що вся увага большевиків звернена на ліквідацію денікінського фронту. Такий стан може тривати довгі тижні. Треба нав'язати контакт і з УГА, яка зараз опинилась без політичного проводу, і тому можна б її притягнути до злуки з Армією УНР.
Після обміркування цих незвичайно важних справ усі учасники наради висловились проти ліквідації реґуляного фронту і проти переходу на партизанський спосіб боротьби. Про ці наші думки та настрої Коновалець мав доложити Головному Отаманові. Це був вияв наших настроїв і бажань, бо такий вихід з тієї невідрадної ситуації нам видавався найбільше доцільним. Тому Коновалець, закриваючи цю нараду, у свому кінцевому слові особливо підкреслив, що Січові Стрільці, маючи свій погляд на цілість нашої справи, застосуються до наказів Головного Отамана Армії УНР.
В дні 4-го грудня нас знову покликано на нараду стрілецької старшини, бо витворилась нова ситуація. Вона значно погіршилась внаслідок ворохобні от. Волоха та його спільників — Данченка й Божка. їх бунт проти Головного Отамана й Уряду УНР грозив провалом тієї затії, тому вони покинули Любар і подались до Чуднова, під большевицьке крило. В переході через місця постою наших частин Волох зі своїми соратниками ширив вістку про те, що Головний Отаман Петлюра, з цілим Урядом УНР перейшов на сторону поляків, внаслідок того польські війська почали наступ, щоб у свій полон захопити недобитки Армії УНР. Тому немає іншого виходу, треба приєднуватись до Червоних Гайдамаків і разом з ними перейти на сторону радянської влади, яку на Україні очолюють українські боротьбісти. Радянський Уряд України мусить мати свою збройну силу і Червоні Гайдамаки стануть зав'язком Української Червоної Армії. Ця демагогія Волоха та його соратників мала деякий успіх серед збаламучених недобитків української армії. До Волоха приєднались, між іншими, частина 3-ої дивізії та ще деякі менші відділи. В переході через с. Коростки Волох скликав віче і на свою сторону переманив 2-ий кінний дівізіон СС під командою сот. Байла, пів батерії СС під командою сот. Мертенса. Друга півбатерія під командою хор. Чорного оціліла, бо вона стояла у східній частині села і не знала про виступ Волоха.
У зв'язку з тими подіями Коновалець скликав нараду стрілецької старшини, щоб обміркувати питання про дальшу долю формації СС. Від останньої нашої наради, за несповна два дні, наша загальна ситуація значно погіршилася внаслідок виступу Волоха. Не є виключене, що Головний Отаман Петлюра в найближчих днях переїде до Польщі, щоб нав'язати контакт з начальником польської держави Пілсудським і договоритись про спільну акцію проти Москви. З Головним Отаманом мали б виїхати і деякі члени Уряду УНР, а решта членів — з прем'єром Мазепою — мала б залишитись в Україні та продовжувати свою діяльність. Прем'єр Мазепа і члени його уряду обстоюють думку, щоб зліквідувати регулярний фронт, армію перекинути у вороже запілля і в той спосіб продовжувати дальшу боротьбу. Тепер ведуться розмови між членами уряду і нашого військового командування відносно методів тієї боротьби.
Після такого з'ясування справи Коновальцем, запанувала пригноблююча мовчанка. На заклик от. Коновальця, перший полк. Безручко висловив думку, що ліквідація регулярного фронту рівнозначна ліквідації нашої збройної боротьби, тому поручав конечність вдержання регулярного фронту. Полк. Змієнко говорив про те, що партизанські рейди наших частин між двома фронтами — денікінським і большевицьким — річ дуже ризиковна, бо може спричинитися до загибелі нашої збройної сили. Полк. Отмарштейн говорив, що партизанщина може мати деякий тактичний успіх, це залежить від способу маневрування та рухомости бойових частин. Вороже запілля зараз не має великих резерв і наші частини без великих спротивів могли б ганятись по тому запіллі, але така боротьба не має того значення, що боротьба регулярним фронтом. Якщо йдуть старання про актуалізацію нашої визвольної політики на закордонному терені, то регулярний фронт мусить бути збережений.
Командири частин докладали, що їх частини, при сучасному стані, не могли б рішитись на партизанські рейди, але на регулярному фронті вони ще могли б держатись. У висліді дальших звітів та обміну думок, прийнято такі постанови:
1) Звернутись до Штабу Дієвої Армії в справі збереження регулярного фронту і проти переходу на партизанський спосіб боротьби;

2) шукати контакту і зближення з УГА, щоб довести до злуки обох армій під одним Верховним Командуванням Армії УНР;

3)коли б ці основні постуляти були відкинені, тоді формації СС залишається вільну руку у виконанні директив Головного Отамана з дня 23-го листопада 1919 р., ч.03132 про самодемобілізацію частин Армії УНР.

В тому самому дні відбулася нарада командуючих групами і дивізіями, що їх скликав Штаб Дієвої Армії в порозумінні з Головним Отаманом, який і проводив тією нарадою. Від групи СС був от. Коновалець, який і доложив про становище нашої формації. На жаль, ця нарада не прийняла жодних конкретних постанов, вони мали запасти щойно на черговій нараді, яку визначено на день 6-го грудня.
В дні 6-го грудня 1919 р. відбулась остання нарада стрілецької старшини. На цій нараді Коновалець інформував про те, що нарада командирів груп і дивізій, яка відбулася в штабі Дієвої Армії в дні 4-го грудня не прийняла ніяких конкретних постанов, бо не було однозгідности в думках командирів щодо дальшої збройної боротьби. Урядові чинники були за ліквідацію регулярного фронту та переходу на партизанський спосіб боротьби, що одначе не знаходило підтримки у більшости командирів. Начальник штабу Дієвої Армії полк. Мишківський поручав перехід у вороже запілля, щоб виграти на часі, бо весна принесе нам нові, корисні зміни: денікінщина буде зліквідована, з поляками може вдасться довести до порозуміння, проти нас буде лиш один ворог — большевики, але їх фронт не буде устабілізований, бо до того не допустять наші партизанські рейди та виступи повстанців. Ми виграємо на часі і створиться можливість відновлення регулярного фронту. Це становище полк. Мишківського вповні покривалось зі становищем прем'єра Мазепи та інших членів уряду.
Все ж, ту нараду перервано до ранку 6-го грудня. Коли ж вона зібралась для продовження, то виявилось, що Головний Отаман вже виїхав до Польщі. Такий несподіваний від'їзд викликав здивування і деяку констернацію.
От. Коновалець заявив, що формація СС обстоює конечність вдержання регулярного фронту, перехід на партизанський спосіб боротьби вважає недоцільним і тому використовує директиву Головного Отамана з дня 23-го листопада 1919 р. про самодемобілізацію військових частин. От. Тютюник заявив, що він зі своїми частинами готов прорватись у вороже запілля і продовжувати партизанську боротьбу до весни, поки буде можливість відновити регулярний фронт. Полк. Долуд переконував про конечність порозуміння з большевиками, але більшість відкинула цю пропозицію.
Отамани — Загродський і Трутенко вагалися, не мали певної думки відносно методів дальшої боротьби, але вкінці погодились на партизанку.
От. Омелянович-Павленко висловився проти порозуміння з большевиками, а також і проти порозуміння з поляками, але доволі категорично заявився за перехід у вороже запілля та партизанську боротьбу. До цього становища приєднались всі інші командири, за вийнятком от. Коновальця, і так була вирішена справа Зимового Походу.
Так про ці справи інформував нас Коновалець і хотів знати нашу думку. Рішучими противниками переходу в партизанку були: Безручко, Змієнко, Отмарштейн, Сушко, Матчак, Кучабський, Чмола, Андрух, Цівірко, Максим, Бісик, Гладкий, Думін, Даньків, а також Коновалець і Мельник приєднались до їх становища.
Соловчук, начальник коша скорострілів, заявив, що він зі своїм кошем переходить у ряди УГА, за ним послідував Турок, командир автопанцерного дивізіону, і ще кількох старшин на підрядних становищах. Я рішився іти в Зимовий Похід. Прихильниками Зимового Походу були ще й інші командири частин. Між нашими старшинами не було ні одного, який висловився б за перехід на сторону большевиків, денікінців , чи поляків.
Наша нарада в дні 6-го грудня не прийняла яких небудь конкретних постанов. Команда СС-ів мала вільну руку і могла рішати про дальшу долю нашої формації, кожний наказ був би виконаний. Коли ж наступила ліквідація регулярного фронту, наше командування рішило використати директиву Головного Отамана про самодемобілізацію частин.

III

Маючи вільну руку, я вернувся у Липки до мого дивізіону, наказав збірку, щоб подати до відома рішення команди СС про розв'язання нашої формації і т. п. На цій збірці я повідомив, що кожний з нас має вільну руку і вільний вибір: — хто хоче, хай вертається додому, а хто бажає — хай іде зі мною у Зимовий Похід. Я не крив нічого з того, про що говорилось на нарадах наших командирів, з'ясував ці труднощі та небезпеки, які стрінемо на шляху того надзвичайного Зимового Походу.
Хоч я і готовився до Зимового Походу, але мені самому не довелось бути його учасником. Того самого дня, вже пізнім вечором, мене покликано до Коновальця, а коли я зголосився у нього, застав Безручка, Чижа, Матчака і Мамчура, а в другій кімнаті на ліжку відпочивав Мельник, який недавно перебув тиф і ще не зовсім вернувся до здоров'я. З розмови виявилось таке: сот. Мамчур був зв'язковим між нашою армією і тими польськими частинами, що оперували в нашому районі. Він організував переїзд Гол. Отамана до поляків, а тепер мав підготовити переїзд Коновальця і його найближчих співробітників. На ст. Шепетівка Мамчур бачився з Головним Отаманом, який висловив бажання, щоб Коновалець з декотрими своїми співробітниками пробирався до Польщі, бо розмови з поляками на добрій дорозі і є надія, що на терені Польщі буде змога зайнятись формуванням наших військових частин. Коновалець може бути помічний в цій роботі, бо міг би зайнятись справою перетранспортування тих галицьких українців, що були в рядах австрійської армії та попали в італійський полон. їх буде около 40,000, а це дуже поважна сила, яку належало б використати у нашій збройній боротьбі. Крім того, на терені Чехо-Словаччини сформовано окрему галицьку бригаду, яка начислює кілька тисяч доброго вояцтва і цю бриґаду можна б перекинути на протибольшевицький фронт. Ці пляни міг би зреалізувати Коновалець, бо він, як галичанин, скоріше переконав би галицького Диктатора Петрушевича, який патронує цій галицькій бриґаді, також зацікавлений тими полоненими в Італії. Це і є ці об'єктивні обставини, які промовляють за тим, щоб Коновалець їхав слідом за Головним Отаманом Петлюрою та зголосився до його диспозиції. Разом з Коновальцем поїдуть: Мельник, Безручко, Змієнко, Отмарштейн, Сушко, Чмола, Дашкевич, Чиж, Матчак і ще дехто.
У зв'язку з такими перспективами не можна занедбувати справи і тут, мусимо залишити наших людей для роботи в Україні, щоб вони були в постійному контакті з нами і підготовляли ґрунт для дальшої боротьби. Для тієї роботи залишаються декотрі наші старшини: Чайківський, Борис, Індишевський, Гриценюк, Домарацький, Кичун, Кучерішка, Соловчук, Турок та ін., вже не рахуючи тих, що вибираються у Зимовий Похід. В Одесу вже пішов сот. Чайківський і ще кількох старшин, в Харків послано чет. Кучерішку, а у Київ посилаємо чет. Опоку. Кожний з них добере собі певних співробітників. Не можемо легковажити справ УГА і туди мусимо перекинути декого з наших людей для наладнання зв'язків і певної роботи. Коновалець настоює на тому, щоб я перейшов на роботу між галичан, бо, мовляв, я вже довший час перебуваю на Наддніпрянщині, ознайомлений з місцевими відносинами, знаю ментальність як наддніпрянців, так і галичан, тому міг би повести корисну роботу. Я повинен перейти на службу в УГА, там оформитись, і гуртувати біля себе тих наших січовиків, що теж туди перейдуть. Після деякої дискусії над тими справами я вкінці погодився на пропозицію Коновальця та рішився перейти в УГА. Ми ще умовились щодо наших контактів, зв'язків і т. п., а відтак розпрощались і кожний з нас пішов на виконання дорученого завдання.
Про участь Січових Стрільців у Зимовому Поході маємо свідчення ад"ютанта Головного Отамана Доценка⁴ і ген. Удовиченка⁵. Таких свідчень можна б зібрати і більше.
Стрілецьке командування, хоч в засаді було проти ліквідації регулярного фронту та переходу на партизанський спосіб боротьби, нікому не боронило йти в Зимовий Похід. Було видано розподядження, щоби стрілецькі добровольці до Зимового Походу збирались у селах Липно і Коростки, де мали оформитись в окремий загін під командою полк. Роґульського. На жаль, Роґульський захворів тифом і мусів відійти до шпиталю. Це сталось в останньому моменті, і вже не було змоги творити нового штабу та оформлювати групу, тому й приділено січовиків до групи Тютюника. Полк. Роґульський пізніше опинився в кінній бриґаді УГА і брав участь у виступі проти большевиків. Взагалі нема найменших підстав до закидів, що Січові Стрільці не хотіли брати дальшої участи в збройній боротьбі і здезертували з поля бою.
Дезертиром являється той, хто не виконує наказів свого командування, утікає зі своєї частини і криється в безпечному місці. Такими дезертирами не були Січові Стрільці, дезертиром не був ніхто зі стрілецького командування. Відомо ж бо, що не було наказу штабу Дієвої Армії про те, що вся армія мусить іти в Зимовий Похід, але був розпорядок Гол. Отамана про те, що, хто бажає — може вирушити у той похід, а решту належить „розформувати і рахувати вільними", про що маємо свідчення Тютюника⁶, а також і прем'єра Мазепи⁷. Якби штаб Дієвої Армії був видав наказ, що вся армія мусить вирушити у Зимовий Похід, то такий наказ Група Січових Стрільців безапеляційно була б виконала. А раз такого наказу не було, то в Зимовий Похід пішли лише добровільці, а між тими добровільцями були й Січові Стрільці. Не були дезертирами і ці СС-и, які не пішли у Зимовий Похід, бо вони вибрали шлях трудніший, навіть більше ризиковний і небезпечний, який вважали більш доцільним для цілости нашої визвольної справи. Згинули ті, що пішли на підпільну роботу (Чайківський, Опока, Кучерішка, Гриценюк, Ґрех, а пізніше — Роґульський, Індишевський, Турок, Андрух, Нерослик та інші). Не були дезертирами і ті, що перейшли в Польщу, бо вони створили 6-ту Стрілецьку Дивізію, яка під командою полк. Безручка в скорому часі появилась на протимосковському фронті, яка ще пізніше дала основні кадри героїв, що спочивають у могилі під Базаром. Не був дезертиром і сам Коновалець, який опинився в польському таборі полонених в Луцьку і звідтіля був звільнений на інтервенцію Головного Отамана Петлюри, робив заходи в справі отримання галицької бриґади з Німецького Яблонного⁸, був активістом і згинув на стійці. Навіщо тепер лаятись на Є. Коновальця методою П. Феденка, який пише, що заява Є. Коновальця проти проекту Зимового Походу „зробила на всіх учасників наради (з 4 грудня — М. К.) тяжке враження. Омелянович-Павленко з обуренням аж за шаблю вхопився, коли почув слова Коновальця"⁹. Як Омелянович-Павленко міг хапатися за шаблю, коли він, каліка на праву руку, взагалі шаблі не носив, не маючи змоги нею орудувати?!
Про передісторію Зимового Походу писав і сам П. Феденко під своїм прізвищем і псевдонімом, ще за живої пам'яти¹⁰, про ці справи писали: Доценко, Тютюник, Мазепа й Удовиченко. З їх писань уважний читач переконається, що зовсім інша атмосфера панувала на тих нарадах, що не всі командири відразу рішилися на Зимовий Похід, зрештою і сам Омелянович-Павленко ще не був рішений і вимагав часу, щоб порадитись зі своїми підлеглими командирами. Ми вже згадували, що зворот про шаблю генерала Омеляновича-Павленка — чиста фантазія. Не може бути мови й про те, щоб демобілізація СС „принесла лихі наслідки для цілого пляну Зимового Походу", бо той похід ніде не заломився, пройшов до кінця, з нього щасливо повернулись всі частини, навіть ті Січові Стрільці, що входили в склад групи Тютюника. Про похід на Одесу не приходиться говорити, бо п. Феденко належить до тієї політичної організації, яка літом 1919 року очолювала Уряд УНРеспубліки та була проти походу на Одесу. Неправдою є і те, що в „Групі Січових Стрільців була більшість з Галичини", бо в цій групі була в тому часі величезна більшість (около 80%) наддніпрянців. Хоч командиром СС-ів був галичанин Коновалець — то його штаб складався переважно з наддніпрянців, його начальниками штабу були — полк. Сулківський, а після нього полк. Безручко, оба наддніпрянці. Командирами обох стрілецьких дивізій — 10 і 11-ої були галичани, а начальниками штабів наддніпрянці. На 6 полків піхоти було 5 командирів- наддніпрянців і лише один галичанин, також на 6 полків артилерії лише один командир полку був з Галичини. Зрештою на всіх командних постах перевагу мали наддніпрянці. Не видержує речевої критики також і твердження про те, що демобілізація СС-ів „ ... була фактичною здачею в полон полякам", бо ці полонені в скорому часі знову появились на фронті в складі 6-ої Стрілецької Дивізії під командою полк. Безручка. В такий самий полон попадали Запорожці та інші, що їх поляки захопили в Мирополі та інших місцях, але і вони в скорому часі знову появились на фронті проти большевиків.
„Тризуб" суґерує читачам, що Січові Стрільці входили в склад XIV совєтської армії. Формація Січових Стрільців ніколи не входила в жодні пакти з большевиками, вона послідовно воювала проти них і ніколи не могла належати до якої-небудь совєтської армії. СС ніколи не входили в жодні пакти з денікінцями, як про це пише інж. сот. Петренко на сторінках аргентинської „Ради", де написано таке: „... після переходу Галицької Армії, а в тому числі і Січових Стрільців, спочатку на бік денікінців, а пізніше й червоних"¹¹. Тут слід пригадати, що Січові Стрільці за весь час свого існування все були в складі Армії УНР, в склад УГА вони ніколи не входили, ніколи не переходили „на бік денікінців, а пізніше й до червоних", як про це твердить „історик" аргентинської „Ради".
Якщо редакція „Тризуба" твердить, що „Коновалець здезертував з Армії УНР", то як слід назвати полк. Сальського, що здав командування Запоріжцями і відмовився йти в Зимовий Похід? Як назвати членів нашої генераліції і полководців, що відмовились іти
в Зимовий Похід та перейшли до Польщі? А треба тямити, що між ними були визначні військовики, згадати хоч би таких: Юнаків, Сінклер, Петрів, Єрошевич, Капустянський, Безручко, Змієнко, Отмарштейн, Бондарівський, Сулковковський, Мишківський та ряд інших. Чи всі вони дезертири?!
Об'єктивний читач здивований, чому стільки напастей виписується на Січових Стрільців та їх командира, а всіх інших величається героями, хоч вони і не були учасниками Зимового Походу ? Об'єктивний читач здивований і тим, що критикується і очорнюється формацію, яка вже не існує, яка належить до історії і має поважний вклад в загальну суму наших визвольних змагань. Ще більше дивується, що п'ятном дезертира таврується командира Січових Стрільців, який не йшов ніколи на жодні компроміси з окупантами України і згинув на свому бойовому пості.
Єдине пояснення таке, що злість проти Є. М. Коновальця, а через нього проти всіх Січових Стрільців, походить з того, що Є. М. Коновалець очолив на еміграції націоналістичну партію, яка не по нутру критикам. Автор цих рядків теж ніколи не був її прихильником. Але при чім тут Січові Стрільці з дати 1917—21 рр.?! Чи не краще відмежувати в партійних пересправах злість від військових формацій і дій, що їх суддею буде історія?


__________________________
¹ Наше Слово, Січень-Лютий-Березень 1955 р. Лондон. Стор. 5.

² П. Феденко: Ісаак Мазепа. Борець за волю України. Видавництво — Наше Слово, Лондон 1954, стор. 91—92.

³ Тризуб, Орган Української Національно-Державницької Думки, ч. З, Травень-Червень 1960, стор. 11 і 22.

⁴ О. Доценко: Літопис Української Революції. Том II, стор. 258.

⁵ Ген. О. Удовиченко: Україна у війні за державність. Стор. 123.

⁶ Ю. Тютюник: Зимовий похід 1919-1920. Стор. 10.

⁷ І. Мазепа: Україна в огні і бурі революції. Частина друга, стор.141-166.

⁸ О. Доценко: Літопис Української Революції. Том II, стор. 261.

⁹ П. Феденко: Ісаак Мазепа. Борець за волю України. Стор. 91—92. Видавництво — Наше Слово. Лондон 1954 р.

¹⁰ П. Феденко: Фермент нації. Вільна Україна, ч. 1-2, Січень-Лютий 1921 р.
П. Самовидець: Зимовий Похід. Тридцяті роковини 1919-1949. Політичний огляд.
П. Феденко: Ісаак Мазепа. Борець за волю України. Ст. 91-92. Видавництво — Наше Слово. Лондон 1954 р.

¹¹ „Рада"№ 6 (31)з дня 31. III.1960.