Й. КОВЕЦЬКИЙ
3 поворотом більшовиків на Західню Україну почалась велика трагедія, головно для тих, які були чим-небудь пов'язані з революційною боротьбою як проти німців, так проти більшовиків. Ті люди попали під страшний терор, який почався вже на третій день приходу більшовицьких армій. Майже ціле населення було стероризоване й цей терор тривав кілька тижнів.
Більшовицькі фронтові частини не встрявали в політичні справи. Від фронтавиків я навіть заміняв за горілку й сало повну фіру зброї: 48 автоматів (фінки), 4 скоростріли (типу Дехтяра), 2 скриньки ґранатів, 15 пістолетів, дві скриньки амуніції то скорострілів, 50000 набоїв до автоматів і коло 30 крісів. В той час був це великий здобуток. На кожному кроці треба було боронитись і захищати своє життя та обороняти від терору НКВД українське населення Підкарпаття. Зброя ця була від побитих і поранених вояків, а деяка була ще невживана. Цю зброю передав мені старшина-українець з Києва ("старшина" -- це найвища ранґа підстаршини в Червоній армії).
На третій день по приході більшовиків появились по селах загони НКВД, які зайняли всі станиці й зв'язки підпілля, бо всі станиці активу були розконспіровані, за вийнятком військових станиць, які були зорганізовані 1944 року весною. Ті станиці були добре законспіровані й більшовицькі аґенти не мали до них доступу.
НКВД, почало робити обшуки по селах, головно в свідомих українських родинах, а допомагали їм у тому поляки. В Самборі більшовики створили міліцію з самих поляків, які разом з НКВД, їздили по селах і показували своє «геройство" над безборонним українським населенням. В Самборі на торговиці, де були союзові бази, більшовики зробили шибеницю і вішали невинних людей і то головою вниз, щоб ті жетви довго мучились. В селі Черхаві НКВД господарювало кілька днів і робило по хатах обшуки. В хаті Василя Тидаша знайшли книжку про українських націоналістів, яку привіз його син Іван з Німеччини, перебуваючи в німецькому полоні з польської армії. Більшовики його арештували й повісили в Самборі на торговиці. В моїй хаті НКВД сиділо два тижні. Забрали мою бібліотеку, але про мене вони не мали докладних відомостей, бо я ніколи не приходив додому, щоб себе афішувати, а тільки заходив вечорами. Моїх родичів не чіпляли, бо батько був хворий (мав сильний атрайтес) і більше лежав, як ходив, сестра була малолітня і старенька бабця, а маму не турбували.
В той час відділи УПА (військові одиниці) переходили дальше від фронту на схід, тому що в Карпатах було багато більшовицького війська, бо німці біля Турки довго тримались (більшовики зайняли Турку аж на початку листопада). З цеї причини всі організаційні зв'язки на Підкарпатті були порвані.
В такій ситуації треба було творити самооборону проти НКВД і польської міліції. Для цього був догідний ґрунт, бо всі молоді мужчини ховались по лісах. Було між ними багато військовиків, звичайних вояків і підстаршин з польської і Червоної армій. При допомозі підстаршини Клена (псевдо) - він згинув - я створив сотню (самооборонців) УПА, яна складалася з 120 вояків і підсташин. Сотня була добре озброєна: 59 автоматів, 8 десятизарядок, 4 скоростріли (Дехтяра), а решта була озброєна крісами. Кожний вояк мав 4 ґранати, а підстаршини мали пістолети й автомати. З сусідніми селами ми мали зв'язки. Коли появлялись НКВД чи міліціонери, нас повідомляли, а ми з ними "робили порядок". Це стримало НКВД їздити безкарно по українських селах, але НКВД, почало стягати військові частини з-під фронту та робити облави по лісах. Були це звичайні червоноармійці й між ними було багато українців, які так само більшовиків не любили, як і ми. Такі облави відбувались щоденно на Підкарпатті. Дуже часто в таких облавах гинули невинні селяни, які ховались по малих лісах. В одній облаві згинув Пагута Андрій і Карпінець Павло, які до жадної орґанізації не належали.
Останню неділю липня 1944 року, тобто з суботу на неділю, наша сотня ночувала між селами Черхавою, Винниками й Мокрянами в лісі на території села Черхави, на горбку, який звали Верховиною, зарослою березовим лісом. В неділю рано більшовицька облава зайшла від Глибокого Потона так несподівано, що ми її не запримітили. Вона залишила нас у спокою, хоч важко було повірити, щоб вони нас не бачили, бо наші скоростріли стояли на ніжках готові до стрілу. Мабуть вони не хотіли нас зачіпати і пішли через Винницький ліс до села Мокряви, повіт Самбір. Ми приймали бій тільки тоді, коли мусили, бо в нашій сотні були в більшості жонаті мужчини, а багато з них не були пов'язані з українсьним революційним рухом - вони тільки прилучилися на переходовий час, коли панував повний хаос.
Мабуть через пів години від села Черхави показалась на полях Мудрої (назва поля) друга більшовицька розстрільна. Скільки їх було, годі встановити, бо вони йшли поляною і лісом. Ми рішили не вступати з ними в бій, а відступити у Винницький ліс. Розстрільною ми перейшли Винницький ліс, Мокрівський ліс, річку Сприньку й лозами дійшли до села Вільшаника в Хатки (назва частини села). 3 Хаток ми перейшли городами на Колонію під самий ліс між селами Вільшаником і Сідим, та розмістилися у двох стодолах. Ми там з'їли сніданок. Коло полудня більшовицька розстрільна вийшла з села Сільця і через ріку просто на Колонію, але до хат не заходили, пішли до лісу. Ми вже готовились до бою і заняли становища в городах, де не було хат, щоб не потерпіло населення. Відтак ми перейшли городами на Слободу, долішний кінець села Вільшаника й залягли в городах, на горбку біля дороги, яка перетинала село Вільшаник. По другій стороні був майдан, де росли верби. В городах ми мали добре укритnя серед тичної білої квасолі. Незабаром з горішнього нінця села Вільшаника приїхало три тягарові машини вояків, які розложились на траві під вербами на відпочинок. Ми могли їх знищити всіх, але через те потерпіло б село, особливо та частина, яку замешкували українці. Частину були б вистріляли, а частину забрали на Сибір. Горішня частина Вільшаника була в більшості заселена поляками. Вояки через годину від'їхали, а ми рішили відійти на старе місце, звідкіля ми рано вийшли, а опісля Винницьким лісом дістались на гору Діл, яка лежить між селами Лопушною і Сторонною. Вона відома з 1-ої світової війни із боїв між австрійськими і російськими військами.
Обережно городами ми прийшли до річки й посувались лозами до Черхавських піль аж до Поріччя (назва поля), перейшли річку та заняли становища між вербами, бо до лісу не було безпечно заходити. Ми не вспіли вислати розвідки до лісу, як зі шкільного лісу вийшла більшовицька розстрільна полями Палестини і йшла прямо на нас. Були це звичайні вояки, а не спеціяльні відділи. Я вже тримав ракетницю готову до вистрілу, щоб дати знак до бою, коли більшовицька розстрільна повернула від нас направо в Мокрівський ліс. Ми трохи почекали й пішли дальше попри річку аж до Зашумища, а там вздовж сіножаті понад потічком підходили до лісу за нашими передніми стежами. Обійшли ми Велику Поляну і від місця, звідкалія рано вийшли, тільки розділяв нас Глибокий потік. Раптом сталось щось непередбачене. Більшовики обстріляли наші передові стежі й один наш вояк був легко ранений в ногу. Тоді ми зайшли їх від Миколайового потока, взяли їх у півколо й чекали, щоб вони вийшли на поляну, бо іншої дороги не було. Через кілька хвилин вони вийшли на поляну й зупинилися на перекур. Один з них почав кричати: "Ви бандєровскі сволочі, что, іспуґалісь, вихадітє, таку вашу мать".
Тоді на знак ракети ми вдарили по них вогнем. Вояки кидались в різні сторони. Шапки летіли з їх голов. Вони не знали, що мали робити, бо не мали жадного укриття. Вони припинили стрілянину і тільки відзивався один скоростріл, який був замаскований під великим корчем ялівцю. З наших вояків один зголосився піти, щоб знищити цей скоростріл ґранатами, але один з совєтських вояків підсунувся до нього й з автомата застрілив свого скорострільника. Тоді ми припинили вогонь, підійшли до них і забрали зброю. Я сказав нашим санітарам перев'язати ранених совєтських вояків. (Ми мали цілу аптечку з собою). Один з совєтських вояків підійшов до мене й тихо сказав, що один курінь пішов до села Лукавиці й він може скоро прийти на допомогу. Ми забрали 6 скорострілів і автомати, залишили наших 20 вояків для пильнування полонених, а сотня швидко підійшла корчами, щоб перетяти дорогу більшовицькій групі, яка напевно буде спішити на поміч своїм товаришам.
Ми зайняли становище на краю лісу, приблизно на ширині 400 метрів. Чекали недовго. Від Лукавського пасовиська вийшла більшовицька розстрільна на Черхавські поля Дубрівки, стріляючи на ходу. Несподівано хтось обстріляв їх з лісу Рівнин. Знав, що напевно наші, але хто -- невідомо. Обстріляли й затихли, а більшовицька розстрільна вже досить близько. Не підозрівали, що їх чекає смерть. Вистрілюю ракету. Град куль вилітає з наших скорострілів і автоматів. Ворог змішався, розгубився. Деякі з них почали відступати, повзаючи по землі, бо піднестись було не можливо. В той час почали бити по більшовиках з противного боку тяжкі скоростріли - Максими і з лісу висунулась розстрільна куріня Різуна. Більшовики вже не стріляли й один з них прив'язав ручник до кріса на знак, що вони піддаються. Наші вояки обкочили їх і забрали зброю. В атаку пішли тільки дві сотні з куріня Різуна, а третя залишилась на краю лісу в резерві. На коні з лісу виїжджає Різун, зіскакує з коня обняв мене й казав мені, що він здогадувався, що це я провадив боєм.
Це була несподівана, мила зустріч, бо я знав, що Різун мав відійти на схід. Він пояснив мені, що дістав нові інструкції зі штабу Перебийноса - Дмитра Грицая затриматись якийсь ча на цьому терені. Я йому розповів про перебіг цілого дня. Ми обидва були дуже задоволені, бо не мали жодних втрат.
Різун мені розказав, що він перебував цілий час із своїм курінем в горішньому кінці Лукавського потока, або Соленого, який притикав до Винницького лісу. Там були великі печери, в яких можна було сховати кілька сот вояків та кілька пар коней. Вони були так густо зарослі корчами, що ніхто й не здогадався б, що там можуть бути такі великі печери, а про них знало дуже мало людей. Різун просив, щоб я з ним залишився для спільної боротьби, але я мав розпорядження від Грицая, щоб тих людей, які не є загрожені, відпустити додому, а з рештою зголоситися до нього.
З Різуном ми провели коло двох годин, а наші вояки хоронили побитих і перев'язували ранених. Ми оба оглянули побоєвища, зібрали всіх ранених і полонених. Я наказав поробити з тонких берізок ноші, щоб було на чім нести ранених до найближчого села. Відтак я промовив до полонених, що це не є в нашому інтересі битись з червоноармійцями: "Ми боремося за права всіх народів, щоб могли жити вільно на своїй землі. Ми боремось проти більшовицької диктатури й тиранії, яка на самій Україні знищила понад 6 мільйонів людей. Якщо ви повернетесь до своєї частини, скажіть своїм товаришам, щоб вони проти нас не виступали, а боролись проти комуністичної влади, яка нищить фізично й духово кожний народ. Ми цілий день
маневрували поміж ваші облави й уникали бою з вами, але ви перші обстріляли нас і ми були змушені прийняти бій. Тепер самі бачите, які наслідки, скільки загинуло ваших товаришів, а між ними були й наші брати-українці. Особливо звертаюсь до офіцерів. Якщо вас будуть висилати знову на подібні облави, пам'ятайте, що ми не є вашими ворогами. Тепер беріть ранених, ідіть до цього найближчого села та негайно дайте їх до шпиталю".
Ми ще всі зупинились над свіжими могилами, віддали їм почесть і совєтські вояки з раненими пішли до села.
З Крегітом-Різуном ми ще кілька хвилин поговорили, сердечно прощались, відчуваючи, що це востаннє бачимося. Я передав Різунові всю здобуту зброю та кількох совєтських вояків-українців, які не мали вдома родин й просили, щоб їх прийняти до УПА. Різун забрав їх з собою. Мені Різун розказав, що наприкінці червня, як його курінь переходив з села Звора до Сприні, під вечір німці зробили засідку й багато його стрільців було вбитих.
Командир Різун вже не вертався до своїх криївок, а пішов на схід, а я зі своєю сотнею пішов Винницьким лісом; ми перейшли через Глинне, головний гостинець, і Лопушанським лісом добились пізньою ніччю на гору Діл. На цьому терені ми пробули три дні й мені вдалось нав'язати зв'язок з Самбірською військовою областю і з ген. Дмитром Грицаєм. Через три дні я дістав повідомлення здемобілізувати сотню, тобто розпустити тих людей, які не є загрожені, а з тими, які не можуть вертатись додому, прийти до области, де теж перебував начальник штабу УПА Перебийніс. Це я зробив. Зброю ми передали в певні руки, я забрав з собою 20 хлопців, два скоротріли та автомати й ми мали відійти до области, яка примістилася на болотах-трясовиннях між селами Білиною Великою і Чайковичами.