В ОБОРОНІ ДОБРОГО ІМЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

В. Верига

Атаки совєтської пропаґанди на українську дивізію "Галичина" з часів 2-ої світової війни, а зокрема на її членів, які перебувають у вільних країнах Заходу, посилилися в останніх роках доволі виразно. Перед у цьому веде совєтська пропаґандивна рептилька "Вісті з України", призначена для українців за кордоном, з метою паплюжити усіх тих, які не погоджуються з московсько-совєтською окупацією України. Але совєтська пропаґандивна машина на цьому не зупиняється, про що найкраще свідчать спорадичні напади на дивізію "Галичина" та її колишніх вояків у різних чужомовних пресових органах Заходу. Важко якось повірити, що це мав би бути збіг обставин, випадковість. Навпаки, нам здається, що маємо до діла з широко закроєною акцією, якої джерелом є совєтський пропаґандивний центр, який використовує довір'я необізнаних з тою справою, а ще краще легковір'я, західніх журналістів. Хтось з них робить це в ім'я таких чи інших ідеалів за намовою чи "порадою" добрих приятелів, а деякі роблять це свідомо, тому що так їм велить "центр" -- Москва.

Прикладом цього останнього може послужити канадська україномовна газетка "Життя і слово", яка появляється у Торонто за редакцією відомого комуністичного діяча з українського роду Петра Кравчука (Ярема Вишневецький також був з українського роду), який навчився писати згідно з Совєтською журналістичною "етикою". "Життя і слово" конечно хоче представити українських патріотів, які врятувалися від московських таборів смерти, як останніх злочинців людства, негідних громадянських прав країн їхнього поселення, тільки тому, що в час війни ці патріоти відважилися взяти зброю до рук в обороні рідного українського народу, в обороні рідного краю.

В контексті загальної пропаґанди проти учасників колишньої української дивізії "Галичина" на сторінках торонтонського польського півтижневика "Звйонзковєц" появився напад на дивізійників у травні 1979 року, а в англомовному щоденнику "Торонто Стар" у червні 1980 р. Нам здається, що тут діє одна і та сама невидима рука, яка керує діяльністю часом і наївних людей, які забирають голос у справах, яких вони як слід не прослідили. І так, у редакційній примітці польської статті "Шовіністичний пасквіль" ("Звйонзковєц", 9 травня 1979) стверджувалося, що українці у часі 2-ої світової війни вислуговувалися перед лідерами ІІІ-го райху, "ставали на лапках і їм вірно служили у СС Ґаліцієн і на їх наказ мордували". Далі редакція "Звйонзковца" стверджувала, що в німецьких концентраційних таборах (Ґусен і Мавтгавзен) через два роки виконували ганебну й охоронну службу відділи з-під прапору ди-

візії СС "Галичина".

Обвинувачення аж ніяк не відповідало правді, бо дивізія "Галичина" була створена як бойова одиниця, призначена на східний совєтський фронт, і з жодними концентраційними таборами нічого спільного не мала, а, по-друге, ще й тим, що дивізія "Галичина" не існувала два роки, навіть якщо б рахувати від покликання першого рекрута (17 липня 1943) аж до закінчення війни (8 травня 1945 р.), що разом становить менше 22-х місяців. А коли рахувати від часу фактичного сформування Дивізії в бойову одиницю у травні 1944 року, то вона існувала менше одного року.

Крайова Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді розглянула цю справу на одному зі своїх засідань і вирішила вимагати від редакції "Звйонзковца" спростувати ті інформації, як такі, що не відповідають правді. Справу передано в руки адвоката Ярослава Ботюка в Торонті з дорученням, щоб він припильнував того, а якщо редакція «Звйионзковца" не відкличе свого твердження і не перепросить Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та всіх її членів -- віддати справу до суду. Скаргу підписали тодішній голова Крайової Управи Братства Василь Верига та секретар Степан Климців.

Після довгих процедуральних пертрактацій весною 1980 р. справа, як здавалося, була на добрій дорозі і редактори «Звйонзковца" готові вже були спростувати своє ствердження, образливе для дивізійників, та перепросити їх за образу. Йшлося ще тільки про остаточне узгіднення тексту, як також вимоги Крайової Управи Братства, щоб "Звйонзковєц" помістив коротку інформаційну статтю про українську дивізію "Галичина".

І саме тоді у недільному виданні щоденника "Торонто Стар" з дня 8 червня 1980 р. появилася стаття кореспондента Соль Літмана п. н. “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”", яка зараховувала українських націоналістів і дивізійників до воєнних злочинців, за якими шукає відомий жидівський діяч Шимон Візенталь.

Між іншим Соль Літман стверджував, що "вони (тобто воєнні злочинці) є тут (у Канаді -- В. В.). Вони поповнили найбільш підлі злочини в історії, не відомо тільки скільки... Їх обвинувачують в поповненні жахливих злочинів за молодих років -- тортури, вбивства, перевіз жидів і нежидів до таборів смерти, а також у немилосердному винищуванні цілих сіл. Кількість їх (тобто воєнних злочинців -- В. В.) визначають різно, від якого пів тузина до 1000. Скільки тих садистів заховали ми в Канаді?

Коло 1000 членів Української Піхотної дивізії, знаної як 14-та Галицька Дивізія, що воювала поруч німців, втекло до Канади. Дивізією командував СС-фюрер Гайнріх Гіммлер, яку на честь уродин Гітлера, переназвано на Українську СС-піхотну дивізію".

А вслід за тим автор згаданої статті твердить, що члени "Української Дивізії регулярно збираються, утримують свої відділи в 11 більших канадських містах і відіграють важливу ролю у ряді українських канадійських організацій". Отже, з цього було ясно, що тут йдеться не тільки про саму колишню дивізію "Галичина", але також і про Братство кол. дивізійників, яких активність, як і впливи в різних українських організаціях, дразнять Москву і вона намагається їх компромітувати серед співгромадян їхнього поселення. (Дивись нашу статтю "Совєтські напади на дивізійників", "Вісті комбатанта", ч. 2, 1981, стор. 15-19).

Очевидно, що на таке обвинувачення Братство кол. вояків 1ої УД УНА мусіло зареаґувати, й тому Крайова Управа Канади передала цю справу адвокатові Яр. Ботюкові. Адвокат Ботюк, як і голова Крайової Управи намагалися виєднати згоду Екзекутиви Комітету Українців Канади, щоб він став в обороні своєї складової організації, але КУК на своєму засіданні 19 червня 1980 р. вирішив тої справи не зачіпати, нічого собі з того не робити і воно піде в забуття. Але ані Крайова Управа Братства Канади, ані адвокат Ботюк не вважали це за правильне трактування справи й рішили йти самі, а радше разом з обома ОУН, які також були заторкнені. В тій справі КУ Братства скликала окреме засідання з представниками обох ОУН, на якому вирішено йти разом, але це скінчилося, на жаль, тільки на словах. Тому що час наглив, Управа Братства вирішила віддати справу до суду сама.

Адвокат Ботюк вспів усе це наладнати у приписаному законом часі, виготовив “Notice under the Libel and Slander Act, R.S.O. 1920, Chapter 243 as amended”, який в імені товариства підписали Кость Фіцик, бувший в'язень німецького концентраційного табору та Василь Чупринда. Оба вони "у власному імені, як і в імені всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, що раніше була відома нід назвою 14-та Ґренадирська Дивізія Зброї СС, скаржаться і протестують проти статті, яка появилася на сторінці А14 газети “The Sunday Star” з датою 8 червня 1980 р. під назвою “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”, як наклепницької відносно згаданих

Костя Фіцика та Василя Чупринди, як і всіх членів згаданого вже Братства кол. вояків 1-ої УД УНА". Далі йшли цитати з образливих стверджень автора статті. 17 липня адвокат Ботюк

доручив це обвинувачення редакторам і власникам газети "Торонто Стар" з вимогою спростувати наклепницькі ствердження автора Соль Літмана, інакше справу вирішатиме суд.

Місяць пізніше "Торонто Стар" помістив на сторінці А2 недільного видання спростування, в якому між іншим говорилося:

"Хоча ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини. Її члени були кожний індивідуально перевірений Об'єднаними Націями, брітанськими та канадськими властями по війні, заки вони були допущені до Канади. "Стар" перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді".

Стільки в газеті. А в листі з 18 серпня 1980 р. до адвоката Ботюка старший редактор Борден Спірс писав, що "Торонто Стар" досліджував історію 1-ої УД УНА й у висліді того заявив: "Ці дослідження впевняють нас, що пов"язування членів Дивізії з комісією для воєнних злочинів, як це було зроблено в статті з 8-го червня було помилковим. Ми, звичайно, перепрошуємо за цю помилку і в залученні пересилаємо відбитку справлення помилки й перепрошення, яке появилося у вчорашньому числі "Сандей Стар".

Так закінчилися обвинувачення газети "Торонто Стар" колишніх дивізійників і Дивізії. Вслід за тим появилися вістки про це майже в усіх українських часописах, але деякі з них були такі неграмотні, що їхні читачі, мабуть, не розібрали, хто кого і в чому обвинувачував. Між іншим весь текст перепрошення "Стару" появився також і в "Бюлетені" КУК, ч. 3, 1980 р. за липень-серпень 1980 р., при чому екзекутивний директор КУК, д-р Я. Кальба, заявив голові Крайової Управи Братства кол. вояків 1-0ї УД УНА в Канаді, що згадана інформація появилася у "Бюлетені" тому, що це велике досягнення Братства. Ми згідні з тим, але прикро було, що Екзекутива КУК не хотіла зі свого боку приложити до того досягнення своїх рук.

Поява пасквілю на Українську дивізію "Галичина", як також і на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА в англомовному щоденнику "Торонто Стар" мала вплив і на наладнання справи із "Звйонзковцем". Коли це обвинувачення появилося у "Торонто Стар", редактори "Звйонзковца" відмовилися помістити приготоване спростування, кажучи, "ми підождемо, аж поки не вирішиться справа з "Торонто Стар". І так справа затягувалася, навіть і після того, як "Стар" помістив своє спростування. Очевидно, тут не було вже технічних ані леґальних перешкод, але діяла тут, мабуть, таки нехіть редакторів та видавців перепрошувати українців. Щойно під загрозою адвоката Ботюка, що він розпічне судові кроки, поляки остаточно опублікували узгіднене перепрошення у "Звйонзковцу" з 24 червня 1981 р.

"Ми, нижче підписані, жаліємо, що зайшло аж так далеко, що Василь Верига та Степан Климців заскаржили нас, Польське видавництво "Звйонзковєц", Яна Бідоса та Романа Бучека, до Найвищого Суду Онтаріо за образу їх самих та всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА (Української Національної Армії, колись СС "Галичина"), (в перекладі).

Ми вважаємо, що судовий процес міг би нанести великі шкоди для взаємовідносин польської та української спільнот Онтаріо і Канади, що не є побажаним і тому не хочемо до того допустити.

Неправильні і образливі ствердження появилися у статті українського тижневика "Вільне Слово" з 17 березня 1979, які викликали статтю у "Звйонзковцу" з дня 9 травня 1979 р., яка, ми признаємось, мала непотрібні і невірні ствердження щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина".

Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. Ми не мали наміру ображувати 1-шу Дивізію Української Національної Армії, колись СС "Галичина". Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити.

За Польске видавництво "Звйонзковєц": Ян Бідас".*)

Так закінчилася справа з образливими закидами польського півтижневика "Звйонзковєц", завдяки інтервенції Крайової Управи Братства Канади та її правного дорадника Ярослава Ботюка. Оба ці випадки, з "Торонто Стар" та із "Звйонзковцем", є чи не найкращим доказом, що за правду треба постояти, чести одиниці чи громади треба боронити, а не уникати конфронтації, мовляв, воно забудеться, бо що записане -- те не забувається. Кожна одиниця чи організація, яка має чисті руки, не може і не повинна дозволити собі, щоб її обвтнувачували у злочинах, яких вона ніколи не поповнила.

На цьому можна було б закінчити, якщо б усі обвинувачення Української Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах були вислідом непоінформованости чи незнання, чи навіть і злоби поодиноких авторів чи редакторів. Але, як це було стверджено на початку, усі виступи проти дивізії "Галичина" не є звичайним збігом обставин, але, поза всяким сумнівом, інспіровані Москвою чи її вислужниками, яким залежить на тому, щоб скомпромітувати дивізійників в очах української спільноти та в очах їхніх співгромадян країн їхнього поселення. З уваги на те відкликання обвинувачень на адресу дивізії "Галичина" в англомовній газеті "Торонто Стар" викликало лють у київських вислужників Москви, яку вони вилляли на сторінках "Вісті з України" №5, 1981 та англомовного видання "Ньюз фром Юкрейн" №3, 1981, призначеного для англомовних українців Північної Америки. В обох цих виданнях появилася стаття якогось Гриця Михайлова п.н. "Кого захищає" "Торонто Стар". Вже з самого заголовку видно мильну інтерпретацію, типову для більшовицької пропаґанди, бо "Торонто Стар" нікого не захищав, а навпаки, перепрошував за неправильні твердження одного з її авторів.

Побачивши доволі довгу статтю (коло 1400 слів), здавалось, що вони використають нагоду і заперечать ствердження "Торонто Стор" якимись конкретними доказами, що за дивізією "Галичина" таки є якісь воєнні злочини. Але нічого подібного там немає, крім пустих фраз про Нюрнберзький процес, про воєнні злочини, про те, що такі докази є, але канадський уряд не хоче про них чути і т. п. З того ясно, що жодних доказів немає, бо інакше "Вісті з України" не чекали б аж канадський уряд схоче їх узяти до уваги. Далі автор допису накидується на "Торонто Стар" за те, що ця газета помістила спростування Олекси Яворського, Юрія Кульчицького, а що найважливіше, що 17-го серпня "Торонто Стар" принесла публічне вибачення, надрукувавши його під зненавидженою усіма гезетами рубрикою "Поправка". Ось що болить совєтських ви-

служників.

Ми згідні з тим, що жодна газета не любить признаватися до помилок, але, не маючи доказів, "Торонто Стар" поступив чесно і перепросив за неправильну образливу інформацію. "Вісті з України", поза типовою совєтській пресі лайкою, не дали також жодних фактів, але зате заявили, що "автор не має нічого проти передруку його статті в "Торонто Стар". Однак редактори "Стару" не скористали із цього "запрошення".

Як нам відомо, Москва так легко не резиґнує із намічених плянів, і тому треба очікувати нових нападів на колишніх вояків дивізії "Галичина" за те, що вони посміли колись взяти зброю проти московського імперіялізму в Україні. Так само Москві не подобається те, що ці колишні дивізійники, будучи у країнах вільного Заходу, продовжують цю боротьбу всіма іншими леґальними і чесними засобами. І тому добре ім'я національно свідомого українця взагалі, а в тому і дивізії "Галичина" -- 1ої Дивізії УНА треба боронити. Це є святим обов'язком у першу чергу керівних органів Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, а вслід за тим українських організаційних надбудов -- Комітету Українців Канади, Українського Конґресового Комітету Америки тощо. Стати в обороні за свою честь -- це не тілький привілей, але й обов'язок, і не виконати його, згідно з нашими можливостями, -- це прямо гріх.

_______________

*) Ред. Роман Бучек відмовився підписати заяву і проти нього судове поступовання продовжується.

Дивізійники в Торонті

Дивізійники беруть участь у посвяченні пам"ятника у пошану поляглим українським воякам в Канадійських Збройних Силах в Торонті. Посвячення відбулося 5 жовтня 1980 р.

СОВЄТСЬКІ НАПАДИ НА ДИВІЗІЙНИКІВ

В. Верига

В останніх кількох роках совєтська пропаґанда повела доволі аґресивну атаку на колишніх вояків Української Дивізії "Галичина" -- І-ї Української Дивізії Української Національної Армії, а також і на Братство кол. Вояків 1-0ї УД УНА, зокрема у пресових органах таких як "Вісті з України" та їх

англомовного відповідника "Ньюз фром Юкрейн", які є призначені для "місінформації" українців у країнах західнього світу. У тих же "Вістях з України" появився цикль статтей проти "буржуазних українських націоналістів", а в тому аж у трьох числах (№ 18-20, квітень-травень 1979) "розвідка" "Хто такі дивізійники" відомого каґебівського "історика" під псевдом Клима Дмитрука, за яким скривається майор КҐБ Климент Гальський. Клим Дмитрук, інакше званий Гальський, повинен би дістати орден "Труда" за його вміння цитувати інші твори та взагалі за велику "фантазію, якою він так свобідно диспонує у своїх "наукових", ба ще й "історичних" дослідах.

Читаючи ці "твори", так і видно, що авторові не йдеться про правду "хто такі дивізійники", але про те, щоб оплюгавити, очорнити та скомпромітувати перед іншими громадянами українського й неукраїнського роду. Справа в тому, що колишні дивізійники стали рушійною силою у багатьох українських осередках у процесі збереження української ідентичности, українських традицій, культури, а також дають немалий вклад в українську науку. Очевидно, це все не є в інтересах совєтської влади, яка в Україні проводить жахливу русифікаційну політику, намагаючись перетопити весь український народ у складову частину т.зв. "совєтського народу" з російською мовою, культурою та способами виховання молодої людини. В інтересах совєтської влади є змусити українську еміґрацію замовчати так, щоб єдиними речниками України були московські ставленики в Києві. Тому якраз, що Москві не вдається заставити українську еміґрацію до мовчанки, вона намагається її голоси зробити якнаймеш ефективними, щоб її пригадки вільному світові про колоніяльну залежність України не знаходили належного відгуку серед вільного заходу. Кремль намагається дискредитувати українську еміграцію, а зокрема тих, які мають відповідне знання та відвагу говорити в обороні прав українського народу, його поневолення,

русифікації та взагалі геноцидної політики в Україні. Тому що до таких власне належать колишні дивізійники, вони стоять Москві сіллю в оці і вона в останніх роках посилила свою політику очорнювання їх у своїх власних і чужих публікаціях та пресових органах. На щастя Москви, на світі не бракує таких, які за гроші готові робити все, не звертаючи уваги на етику й мораль.

Совєтську владу турбує те, що на заході українське громадянство відзначило 35-ліття створення Дивізії "Галичина", і вона дала наказ "пояснити" цій громаді, "хто такі дивізійники". А що Клим Дмитрук уже вправлений у таких справах, так він і дає на це відповідь. Він нічого не вигадує, а навпаки він покликається на конкретні факти і цитує дописи-репортажі, які появилися на Заході, таки в Канаді, а саме у "Вістях Комбатанта". Ось він розповідає, як Станиця Братства Дивізійників у Монтреалі відзначала своє 25-ліття у лютому та у Філядельфії у травні 1977 р. Ось що пише Клим Дмитрук про цю подію:

«... на початку богослужіння, яке відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим кров'ю штандартом СС, у своїй уніформі до церкви строєм прибули 80 кол. есесманів на чолі з штурмбанфюрером О. Вінницьким. Звертаючись після церемонії до есесівських вояк, Вінницький закликав "передавати свої ідеї молодшому українському поколінню".

"Від присяги, яку ми зложили під час війни, -- заявив Вінницький, -- нас ніхто не звільнив. Ми бувші вояки дивізійники не сміємо про це забувати". Ось так зухвало й недвозначно проголошують своє політичне кредо есесівські ґвалтівники і вбивці, ладні й сьогодні знову повернутися до своїх каїнових справ" ("Вісті з України", № 18, квітень 1979).

Дмитрук наводить цілі цитати з репортажу В. Горбатюка про святкування у Монтреалі, який появився у "Вістях Комбатанта", ч. 3, 1977 рік. Він навіть бере ці цитати у лапки, зовсім як це годиться шануючому себе науковцеві. Однак, перевіривши цитати совєтського "ученого історика", стверджуємо, що там дійсно такі слова є, але він їх вибрав з контексту, виключаючи те, що йому невигідне. Отже, цитуємо репортаж В. Горбатюка, де він пише: "До церкви вмашерував відліл кол. вояків Дивізії (80) в братських одностроях з прапором Станиці" (підкреслення -- В. В.). Отже немає ані згадки про "штандарт СС" та ще "кров'ю заплямлений", так само як і немає згадки про те, що "штурмбанфюрер Вінницький" ішов на чолі згаданої групи дивізійників, бо ж його там і не було, а групу провадив хто інший. Далі у дописі у "Вістях Комбатанта" сказано, що "привітальне слово сказав основник Станиці майор Осип Винницький. Він підкреслив, шо від присяги, яку зложили вояки І-ої УД УНА на службу Україні (підкреслення -- В.В), нас ніхто не звільнив. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забути" (стор. 66). Отже, майор Винницький говорив про "службу Україні", але Гальському ці два слова заважали і він їх безцеремонно пропустив. А опустивши ці два слова, змінюється цілковито первісний зміст слів майора Винницького.

Але в совєтській діялектиці таке допускаєме, бо не йдеться там про правду, але про очорнювання всіх тих, які не погоджуються з совєтською владою, які мають свою власну думку і не бояться її висловити на відповідних місцях та у відповідному часі. Колишні дивізійники, як чесні і працьовиті люди, яким сьогодні українська громада в діяспорі довіряє свої провідні місця, залишаються сіллю в оці московських вельмож та їхніх вислужників в Україні і тут у вільному світі. Але найгірше болить їх те, що навіть там в Україні, до колишніх дивізійників ставляться, бодай ті, що краще поінформовані, з довір'ям та пошаною. Отже, треба було б їх оплюгавити і внутрі Совєтського Союзу. З тою метою треба було написати відповідний пасквіль також і на сторінках часопису призначеного для громадянина Совєтської України. Найкращим доказом таких намагань є стаття-памфлет у часописі "Робітнича газета" з датою 21 листопада 1979 р. "Робітнича газета" є офіційним органом Центрального Комітету Комуністичної Партії України, яка появляється у Києві, і в ній була надрукована стаття п.н. "Сльоза лукавого" авторства якогось нового "спеціяліста" Ярослава Королевича.

Королевич, інформуючи своїх читачів про дивізійників у Канаді, також вчепився репортажу Горбатюка, але, як виходить зі змісту, він зовсім того репортажу не бачив, а радше базував свою "наукову" аналізу на статті Клима Дмитрука "Хто такі дивізійники" у "Вістях з України". Описуючи святкування Станиці Братства Дивізійників у Монтреалі, він каже, що "В Монтреалі в уніятській церкві Успення не так давно був розіграний куди симптоматичніший фарс. На "урочисте богослуження" під гітлерівськими прапорами у повній уніформі прибуло 80 самовіддано патріотичних есесманів-убивць на чолі з якимсь дуже войовничим Вінницьким, котрий з амвона проголосив (підкреслення -- В. В): "Від присяги, яку ми зложили під час війни, нас ніхто не звільняв. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забувати".

Отже, про те, що майор Винницький говорив про присягу, яку вояки І-ої УД УНА, зложили на службу Україні, Королевич також не згадує. Одначе для прикраси і щоб збудити уяву читача, Королевич каже, що есесмани прийшли під гітлерівськими штадартами та в повній уніформі (здається, ясно, що в есесівській уніформі!?), викликає у читача вид гітлерівських парад, а про те власне і йшлося авторові статті "Сльоза лукавого". За те більше драматично виглядає ствердження автора, що мовляв, Вінницький проголосив з амвона. В таку нісенітницю можуть повірити хіба тільки громадяни Совєтського Союзу, та й то не всі, які не знають, що проповідувати "з амвона" можуть тільки священики, а не кожний мирянин. (Маємо на увазі католицьку та православні церкви, до яких належить більшість українців). В кожному разі так

виглядає совєтська історія та спосіб наукової документації. Із малого скромного допису В. Горбатюка у "Вістях Комбатанта" совєтські "дослідники" зробили таку історію, яка їм була потрібна, не числячись із фактами. Так, до речі, виглядають усі совєтські історичні твори, й тому їх цитувати -- дуже небезпечна річ, бо там аж кишить від усякої брехні та свідомого фалшування. Боротися з цею брехнею не легко, бо совєтам йдеться не про правду, але про очорнення їм немилих людей, одиниць чи цілих груп, так як у нашому випадку йшлося про колишніх членів української дивізії "Галичина", відомих під назвою "дивізійників",

Але совєтська пропаґанда не задоволяється очорнюванням немилих їй осіб тільки на сторінках своєї власної преси та взагалі у власних публікаціях. Навпаки, вона намагається поширювати свою брехню також і на сторінках інших, некомуністичних часописів, що в очах читачів має більше достовірности. Це видно зокрема в останніх кількох роках, коли на сторінках англомовних часописів появилася ціла серія статтей проти т.зв. "воєнних злочинців", за якими шукає жид Візенталь. Його намагання доволі часто використовують різного роду комуністи-"прогресисти", які намагаються при тому спекти свою печеню й дискредитувати вихідців з Совєтського Союзу, а зокрема українців. Далися на цю комуністичну вудку злапати й польський тижневик "Звйонзковєц", який вихолить у Торонто і весною 1979 р. образливо висловився проти української Дивізії "Галичина", посуджуючи її, як і цілу українську громаду, за коляборацію з німцями. Так само літом 1980 р. появилася образлива стаття на адресу дивізії "Галичина" у тижневику "Торонто Стар", але до цих справ ми ще повернемо.

На закінчення хочемо однак ствердити, що жодна образлива стаття на адресу української громади взагалі, а на адресу української дивізії "Галичина" зокрема, які появляються на сторінках чужих, а часом, на жаль, і на сторінках українських періодиків, не повинна залишитися без відповідної реакції української громади взагалі, а її репрезентативних чинників, як УККА в Америці чи Комітету Українців Канади зокрема. В демократичних країнах ми не повинні дозволити на те, щоб нас безкарно ображали.

ІВАН КУПЧИК

(1895 -- 1980)

Іван Купецький-Купчик народився 1 серпня 1895 р. в селі Матиївці, Коломийського району, Зах. Україна. Народню школу закінчив у родинному селі, а до гімназії ходив у місті Коломиї, де жив батько, к. капітан австрійської армії. У першій світовій війні він служив як однорічник у 24-тому полку піхоти австрійської армії. Відбув військовий вишкіл для старшин у Вінер-Нойштадт біля Відня. Був командантом "Першого Лещетарського Розвідчого Відділу" та брав участь у боях на австрійсько-російському фронті в 1915 р. Ранений того ж року у Карпатах, попав у російський полон. Від листопада 1917 р. він вже в рядах новостворених частин Січових Стрільців у Києві під командою Євгена Коновальця. Під час боїв на вулицях столиці Києва в 1918 р. знову був ранений і переїхав на лікування в коломийському шпиталі.

У Листопадовому Зриві 1918 р. брав активну участь у перебранні влади в коломийському районі. Згодом в рядах УГА до серпня 1919 р, По повороті в окуповану Галичину включився у підпільну організацію УВО. Довго не втішався волею, бо поляки арештували його й присудили до 6-ох літ в'язниці. По двох роках у трюмі, втікає і дістається до Німеччини. В 1926 р. подався до Америки, а в 1928 р.переїхав до Канади, до провінції Алберти. Активізується в українських національних і релігійних організаціях.

Як любитель співу, належав до хору "Вечірня Зоря" в околиці Еґремонту,

а пізніше до хорального гуртка при Філії УНО і УСГ в Едмонтоні.