ЮВІЛЕЙ БЕЗ БЕНКЕТУ

Оксана Керч

Що не кажіть, а ювілеї в нашій дійсності насущний хліб. Немає мабуть одного американського міста, в якому ми не справляли б якогось ювілею. Ювілятів завжди знайдеться чимало, але чи для них ті ювілеї мають якесь значення? Звичайно, після ювілею з мистецькою програмою, або лише з доброю вечерею, ювілят залишається в безгомінній тиші, якби відписаний з життя. Ми хочемо сказати сьогодні про ювілей, який би повинен зайняти нашу увагу довше як на пару годин святкового бенкету.

Ювілей нашої молодости в її найкращій карнації. Ювілят — "національний герой" Селепко Лавочка. Його життя почалося в бурхливі роки останньої війни, а проявив він свої природні достойності, ставши в ряди Першої, а згодом відновленої української дивізії. Мова тут про книжку Юрія Тиса "Щоденник національного героя Селепка Лавочки". Автор книжки — дивізійник, добрий письменник, публіцист та історик і добрий вояк, зумів заобсервувати людські й надлюдські риси "національного героя" в масі вояків дивізії і втілити їх в особі "національного героя".

Тому, що вихід у світ згаданої книжки двадцять п'ять років тому збігається з початками живої літературної діяльности Юрія Тиса, автора багатьох історичних повістей та оповідань, а також дуже численних праць з історії та особливо війська, — можна також серйозно подумати про ювілей письменника Юрія Тиса. Але такий ювілей мабуть ніколи не матиме місця, бо автор — людина дуже скромна, а як вояк — вийняткова: він любить розповідати вояцькі пригоди, але ніколи свої, а інших. Коли автор не удостоїться ювілею, то можливо стане ювілятом його герой, Селепко Лавочка — постать дуже кольоритна і позбавлена зайвої скромности, що дає надію, що вшанування його таки відбудеться. Зрештою, на це він собі абсолютно заслужив. А чим заслужив, то вистачить перечитати цю 154-сторінкову книжку, яку видав в 1954 році видавець гумористичного журналу "Мітла" в Арґентіні, Юліян Середяк. Може хтось з читачів "Гомону України" й читав цю книжку, може й досі відпочиваючи після праці, сягне на полицю своєї гарної книгозбірні, пробіжить очима пару сторінок багато разів перечитаної книжки і весело засміється.

А може й не читав, бо "Щоденник" вийшов друком за семи горами, семи морями, "по той бік світу", в країні, з якою ми в Північній Америці не мали досить доброго зв'язку. А шкода! У тій же Арґентіні, де українців не більше як в якому-небудь більшому американському місті, а виходили там в часи приїзду так званої нової еміґрації три тижневики, два місячники, два двотижневики та багато книжок...

"Щоденник національного героя Селепка Лавочки" викликає згадку про сатиричний твір чеського письменника Ярослава Гашека "Пригоди доброго вояка Швейка". Обидва герої — і Тиса і Гашека — вояки чужих армій і завдяки своїй недолугості були пасивним опором народу, що боровся за власну самобутність. Так як і Швейк — Селепко Лавочка незалежно від інтелектуальної недорікуватости легше за інших, розумніших переносить воєнні страхіття і навіть виходить з війни "героєм". Єднає обидвох героїв непідроблений гумор, погідність і життєрадість. Завдяки тим прикметам війна в обидвох творах виринає на сторінках книжок не такою вже страшною. Треба відмітити, що дуже небагато авторів пише твори в такий спосіб і цей жанр в літературі в рівній мірі цінний як рідкісний.

Залишімо в спокою Швейка і повернімось до тих грізних і непевних років, коли виникла дивізія, і коли в ній опинився Селепко Лавочка. В "Щоденнику" про це записано:

"2 липня 1943. Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. Товар звичайно сконфіскували, забрали документи й відпровадили за дроти, до табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини. Питали яку роботу знаю. Я відповів: усяку. Можу бути інженером, директором, маґістром. Призначили доглядати свиней у пруському селі. Спав спокійно й добре цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до української дивізії. Зараз же випустили"...

В товаристві таких як і він "добровільців" починається його одіссея зразу по вишкільних таборах, а тоді вже на фронті. Він перейшов пекло Брідського оточення, воював із словацькими червоними партизанами, вкінці зустрівся з англійськими "визволителями", які в першу чергу хотіли визволити його від ручного годинника. Здоровий гумор, вроджений оптимізм і прояви природної інтеліґенції пробиваються в "неінтеліґентних висловах Селепка", а добродушні насмішки над українськими та німецькими старшинами, капеляном, товаришами і над дівчатами не переходять меж пристойности, хоч висловлені рубашною мовою вояка на фронті.

В книжці добре відомі постаті з недавного минулого, наших знайомих, що очолюють дивізійні братства. Тоді були вони зовсім інші. Безоглядні патріоти, знали ціну ворожим обіцянкам. Мали свою вояцьку філософію і віру в свої власні сили. Панта рей... Сьогодні й Селепко Лавочка певно інший. Можливо в Америці чи Канаді доповнив свої скупі знання, здобув може професію "інженера, директора чи маґістра", розбагатів. Може, забув, що в 1944 році в щоденнику записав: "Кажуть, що ідуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий"...

Кажуть, що дотепи старі, як світ. Можливо і дотепи Селепка Лавочки такі ж. Але вони в "Щоденнику" так добре припасовані до дійсности, що кажуть забути про давність, чи неориґінальність.

Спостерігаючи гарних корів на Словаччині, Селепко нотує: "У здорових селян родиться здорова худоба"...

29 жовтня 1944 він записує: "Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів втекли літаками до Львова. Певно сидять тепер у каварні Жоржа".

Або чого варта таке знання історії: "Клявзевіц сказав, що війна є батьком усього. Так, але аліменти платять інші".

Або яка правильна оцінка власної особи: "Як я почав жити, не мав нічого окрім моєї інтеліґенції. А диви — здивувався поручник — як то люди з нічого доходять до нічого"...

Книжку закінчує дотепний науковий трактат з ономастики про виникнення і назачення слова "селепко". Дуже добрий трактат, завдяки якому в наш мовний фонд ввійшло нове слово, що й до сьогодні не втратило свого значення.

Коли ми цю книжку сьогодні перечитаємо і, перечитавши, пригадаємо деякі очевидні тоді речі, порівняємо їх з сьогоденням і висловимо авторові признання за цю книжку — то це і буде ювілей "національного героя", хоч і без мистецької програми та доброї вечері.

"Гомін України" з 16 квітня 1980.

"ГЕРОЇ НЕЗРИМОГО ФРОНТУ"

Г. Гордієнко

Під такою назвою (російською мовою) Видавництво "Карпати" в Ужгороді видало збірник на 232 сторінки, рік видання 1978, наклад, як на тамошні умови, досить великий, бо аж 65000 примірників.

В "Збірникові" взяло участь 11 "авторів, які дали 14 статтей. Статті написано літературно, недалекой від красного письменства, але вони так насичені історичними фактами, що є й будуть цінним джерелом для вивчання, як совєтські поліційні чинники виконували свої повинності, з яким великим успіхом вони поборювали не тільки кримінальних злочинців, але головно політичних, в першу й головну чергу українських "буржуазних націоналістів". Під ту назву вони зводять докупи всі прояви українського національного спротиву проти московсько-комуністичної влади над Україною.

Першим головою установи, яка мала поборювати ворогів совєтської влади, був поляк Фелікс Дзержинський. Вона мала назву (по-російському) "Чрезвичайная Комісія по борьбє с контрреволюцієй саботажем, спєкуляцієй", скорочено ЧК, і хоч пізніше назва її мінялася на ҐПУ, НКВД, КҐБ, але назва ЧеКа лишилася, як почесна, а співробітники тієї ЧК й дотепер пишаються назвою "чекісти". Першого шефа ЧК роздуто до степеня гуманіста малощо не більшого, ніж янголи в небі, а діяльність його співробітників тоді й пізніше в умовах СССР вважається за щось почесного, гідного найбільшого признання.

Коли в перших роках діяльности ЧК обмежувалася до найпростішого винищування небажаних, ворожих до режиму, або й взагалі невинних людей, то за останні десятиліття існування большевицького режиму в СССР сприт співробітників та їхні успіхи досягли недосяжних висот. Во ім'я об'єктивности — це треба признати. А численні неуспіхи їх, успішну сторону їхньої діяльности не затуманюють.

"Збірник" появився в книгарнях за кордоном. Звичайний читач може з нього мати цікаву лектуру, як це водиться у західьному світі, для "лоскотання" нервів читати кримінальні твори. Але всім українським діячам, які колись, тепер чи в майбутньому будуть пробувати "порушувати рубежі соціялістичної батьківщини", треба уважно студіювати і цей "Збірник" і йому подібні, бо з них багато дечого можна навчитися. У "Збірникові" згадано пару моментів з діяльности чекістів з широких просторів СССР, але найбільше подано матеріялів із західних областей України, Буковини, Закарпаття та Галичини. Що кидається в очі при читанні — це те, що абсолютна більшість начальників ҐПУ (події переважно до року 1951) носять прізвища українські, може з огляду підкреслення факту прилучення західних областей до Української РСР, а не безпосередньо до СССР, що тепер ними управляють брати з України. Хоч і відомі випадки користування українськими псевдонімами, але вони вже не такі чисельні.

Інший момент — це немала наявність колишніх учасників українського підпілля, які відгукнулися на заклик амнестії совєтської влади. Амнестія, мов би додержується, але від розкаяних вимагають більшої чи меншої співпраці для виявлення тих, хто не покаявся. Тому перебування розкаяних на своїй домашній території не забезпечує їм повної волі, але тому, що влада фаворизує переселення в південну Україну, в Крим, а пізніше й далі на схід, то від шантажів можна ухилятися. Майже всі випадки викриття нерозкаяних були зроблені при помочі доносів. Особи донощиків різноманітні — прості селяни, старші люди й симпатики нової влади. Так що на дальшу мету підпілля було засуджене на загладу. Про підсилення підпілля з-за кордону детально розписано в останній статті "Збірника". Відомо, що в роках холодної війни засилання парашутистів скінчилося фіяском. Одна така спроба з року 1951 й описана.

Органи державної безпеки в Українській РСР одержали повідомлення з Москви, що на західні області УРСР будуть запущені диверсанти, вишколені в декількох державах заходу. Пізніше вже стало відомо, що совєтська розвідка довідалася про це від високих британських урядовців, які потім утікли в Москву.

Групи українських патріотів були вибрані й вишколені в Німеччині, Британії, і в одну із захмарених ночей над Карпатами були спущені над лісистою частиною Станиславівщини (тоді ще не Івано-Франківщини). Вже перед тим були заалярмовані аж три області, припинено всякий літунський рух. Територія була поділена на квадрати, в яких на поготівлі було військо, а керували "прийомом гостей", як у "Збірнику" сказано, чекісти.

Побідоносні звіти полетіли в Київ та в Москву, де відповідні чинники з нетерпінням їх чекали. А "гостей" лишили мандрувати по цілій області та нотувати, хто куди, до кого та з ким зв'язується. В одному випадкові син прилетів на зустріч з батьком.

Вже першою невдачею "гостей" було те, що один їхній парашут не вдалося зняти з дерева, й про той парашут посипалися донесення від цивільного населення. А далі була "чиста" робота "органів"! Виявили всіх "гостей" та всі їхні матеріяльні "гостинці", як радіоапарати, зброю, запаси харчів та т. п. Невдача "гостей" була цілковита; а їхня доля перерішена.

Не замовчано в "Збірникові" й факт, коли серед білого дня підпільник застрілив одного із чекістів.

МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА

УСС, хорунжий УГА 

7.10.1897 — 17.4.1979    

Народився 7 жовтня 1897 р. в міщанській родині.    Учащав до школи оо. Василіян в Бучачі. В 1915 р. вступив до УСС-ів і від жовтня брав участь в боях, а в  1916 р. над річкою Цинівкою під Бережанами попав в російський полон, де над р. Збруч в м. Гусятин комендант 26-го етапу південно-західнього фронту, полк. Білинський, взяв його до своєї канцелярії вести "журнал ісходящих і входящих бумаґ".

Від молодого хлопця любив театр, мав гарний ліричний голос й тому не випадково опинився у військовому театрі, в якому в м. Бар на Поділлі грав ролю Петра у п'єсі "Наталка Полтавка".

Під кінець квітня 1918 р. повертає з Києва до коша УСС і в листопаді бере участь в боях з поляками під Львовом. Весною 1919 р. закінчує старшинську піхотинську школу в Золочеві. Приділено його до "Групи Схід", яка згодом стала ядром 10-ої Янівської бригади, в 4-му курені якої перебув нашу визвольну війну. На Наддніпрянщині в чотирикутнику смерти перебув двократну пошесть тифу. По катастрофі УГА вступив до армії УНР, де був заступником культосвітнього відділу в Запорізькій дивізії.

Перебував в таборах інтернованих в Пикуличах біля Перемишля та в Вадовічах під Краковом. Звільнений в 1921 р. повернувся до Бучача. Згодом посвятився журналістичній і письменницькій праці у Львові, де був членом редакції журналу "Червоної калини". Зі Львова щороку виїжджав до Італії, де вивчив італійське старовинне мистецтво й став першорядним знавцем італійського мистецтва.

Під час 2-ої світової війни працював у Львові у Військовій Управі дивізії "Галичина", в історичному відділі, а згодом був редактором дивізійного тижневика "До перемоги" до січня 1945 р.

З Німеччини виїхав до ЗСА в 1948 р. Тут був постійним співробітником щоденника "Свобода", в якій друкував багато своїх нарисів, зокрема рецензій на мистецькі виставки. Видав своїм коштом спомини "Грозна Калини УСС" (1962) та "Блески і темряви" (1966).

Дмитро Микитюк, був. УСС і хор. УГА

Д-Р ІВАН ПОДЮК, СТАРШИНА УСС і УГА

 

31.5.1896 — 28.12.1979

Довголітній лікар і громадський діяч, четар Леґіону і поручник УГА, д-р Іван Подюк народився 31 травня, 1896 р. у селі Кобаки, повіт Носів, у заможній гуцульській сім'ї. Гімназію закінчив у Вижниці на Буковині.

Вступив у серпні 1914 р. до Леґіону УСС. Від жовтня 1914 р. був у сотні четаря Івана Коссака. У першім курені сотника Гриця Коссака брав у Карпатах участь у боях з москалями.

При кінці квітня 1915 р. у битві на горі Маківка був ранений. Опісля на Поділлі в боях 1-3 листопада 1915 р. над Стрипою був другий раз тяжко ранений. По двох важких операціях і по десятьох місяцях лікування був звільнений від фронтової служби.

По розпаді Австро-Угорської монархії в жовтні 1918 р. знову зголосився до рідного війська. По тримісячній науці в старшинській школі був піднесений до ступня хорунжого, і в 2-ій

Коломийській бриґаді, в 2-ій сотні поручника Івана Андріївського перебував усю нашу визвольну боротьбу.

Брав участь в Чортківській офензиві, а по переході УГА в липні 1919 р. за Збруч, був учасником походу українських армій у серпні 1919 р. на Київ. Тут 31 серпня 1919 р. був назначений комендантом військової застави на Ланцюговім мості на Дніпрі для оборони від денікінських військ. Згодом у чотирикутнику смерти щасливо двократно перебув пошесть тифу.

По катастрофі УГА весною 1920 р. Іван Подюк перебув однорічний польський полон у Тухолі на Помор'ї. По звільненні з полону виїхав 1921 р. до Австрії в місто Грац, де закінчив медичні студії. У Львові 1926 р. відбув дворічну лікарську практику в загальнім шпиталі, і на пораду д-ра М. Панчишина осів у Снятині, де відкрив лікарську практику і провадив її до березня 1944 р.

Тут завдяки громадській праці, патріотизмові, людяності і гуманності здобув собі широке довір'я і загальну пошану. Часто відвідував своїх убогих пацієнтів безкоштовно, додаючи ще і свої ліки. Був у тому часі приятелем і особистим лікарем геніяльного Василя Стефаника.

За свою політичну діяльність був совєтським в'язнем два тижні у 1939 році в Снятині, як також і німецьким в'язнем два тижні в Станиславові, заарештований на фальшивий донос. За німецької окупаційної влади, на загальне домагання і просьбу місцевого населення, очолив Повітову управу.

В 1944 р. з жінкою і дочкою виїхав до Німеччини, а в 1949 р. — до ЗСА. Спочатку працював у кількох шпиталях в околиці Нью-Йорку, згодом відкрив самостійну лікарську практику і тоді постійно мешкав у місті Сиракюзи, Н. Й.

Тут був головою Відділу Лікарського Т-ва, головою Філії УККА і членом Об'єднання бувших Вояків Українців в Америці.

Дмитро  Микитюк

СТОРІНКА "КАПІТУЛА ВІДЗНАК У.Д."

Оресі  Корчак-Городиський

ЯК НОСИТИ ВІДЗНАКИ?

У попередній статті — див. ч. З (107), ст. 53 — була подана логічна черговість ношення військових відзнак. Ми маємо принаймні чотири способи ношення таких відзнак.

На цивільному піджаку можна носити на лівій вилозі мініятурні стрічки. Найвищу відзнаку (Залізний хрест за 1-ий Зимовий похід, "Броди", Хрест Укр. дивізії) можна носити зверху на орденському звисі. 

На вечірньому одязі носиться мініятури на лівій груді, зглядно вилозі, токсіда чи фрака. На піджаках комбатантського однострою відзнаки повинні носитися, як ''шапочки", по три відзнаки в одному ряді, а на великих державних святах чи врочистостях на піджаку повинні бути наложені всі великі відзнаки, по можливості в одному ряді.

На одностроях молодечих організацій можна носити "шапочки" під час великих свят.

Якщо український вояк здобув також неукраїнські військові відзнаки, наприклад, австрійської, німецької, американської чи канадської армій, тоді на українських імпрезах слід їх носити накінці, після українських відзнак; зате на святкуваннях американських чи канадських збройних сил — навпаки, — українські відзнаки повинні бути накінці.

Дехто з українців, що служив в американській армії під час 2-ої світової війни, в Кореї чи В'єтнамі, отримав багато бойових чи пропам'ятних відзнак. В деяких військових журналах подають світлину особи, а під нею список усіх відзнак, як американських так і неамериканських. Варто було б у нашій пресі теж містити списки українців, які оримали високі відзнаки за військову чи державну службу, очевидно разом зі світлинами.

ВОЄННИЙ ХРЕСТ УСС 3 1918 р.    

З приватних розмов довідався я, що в 1915 р. була мова між провідними діячами-старшинами УСС-ів про потребу більш виразної відзнаки приналежности, ніж тільки "відзнака синя УСС, що понад ухом носить", як співається у стрілецькій пісні. Можливо, що ще живі члени УСС-ів, які були обзнайомлені з історією постання Воєнного хреста УСС-ів, могли б подати про нього інформацію.       

Польська 1-ша бриґада Пілсудського, хоч носила австрійські однострої, дуже виразно відрізнялася від австрійського вояка. На шапці-"мацєюфці" вони носили польського орла без корони, а підстаршинські і старшинські відзнаки на ковнірі відрізнялися формою і стилем від австрійських.

Пропам'ятний хрест УСС-ів в трьох видах на стяжці був появився, але не дійшов до кадри УСС-ів. Він якось зберігся на складі в книгарні Савули у Відні й щойно після його смерти появився у продажі для колекціонерів. Про нього згадує в одній англомовній статті д-р Юрій Подлуський в журналі "Медал коллектор".