З РІМІНІ ДО РИМУ В 1946/47

Василь ВЕРИГА

Холодна осіння мряка повільно підносилась вгору над вершинами Апенін і холодом дмухав ранній вітрець. Потяг мчав по стальних рейках, тільки іскри сипалися з електропровідних дротів. Будилися зі сну пасажири і крізь вікна оглядали заспані вершки гір.

—  Чи ще далеко до Риму? — питаю по-італійськи свого сусіда-пасажира.

—  Незабаром будемо в Римі, — відповів добре збудований брунет.

Ми почали розмовляти. Виявилося, що мій сусід також українець, студент Римського університету й під час війни перебував у Римі. Незабаром я побачив через вікно високі білі кам'яниці, збудовані в американському стилі. — Ось ми вже в Римі, — заговорив мій новий знайомий, — а ці нові будівлі — це сучасний Рим, розбудований уже за Муссоліні.

В моїй душі зродилося якесь дивне почуття. Мені пригадалися з історії славні часи цього вічного міста, коли то Рим тряс цілим світом, а пізніше римські папи здобули собі таку владу коли завжди останнє слово було за ними й говорилося тоді: "що Рим сказав — справа закінчена (Рома локута — кавза фініта). Я був задоволений, що матиму нагоду оглянути велич цього міста, Ватикану — столиці католицької церкви. Вже саме слово — "Рим" викликає так багато вражень. І ось, ще кілька хвилин і я ходитиму його вулицями.

Льокомотива свиснула й потяг почав звільнювати біг і врешті зовсім зупинився. Роєм висипали ще заспані пасажири, прямуючи до виходу. Я з цікавістю розглядався довкруги, але замість очікуваної краси, я побачив бруд і неохайність, які вражали на кожному кроці. Пригноблююче враження викликав і жалюгідний вигляд залізничного двірця, який не нагадував мені ані одного з тих двірців, які мені довелося бачити у великих містах Европи.

—  Ось так виглядає римський двірець, — заговорив мій супутник. — Муссоліні почав будувати новий двірець, гідний Риму, але війна не дозволила його закінчити. Он тільки мури стоять, — і показав рукою на високі мури з червоної цегли.

При виході залізничник недбало відібрав подорожні квитки й ми опинилися на великій площі, заповненій таксівками. По хідниках крутилися недбало одягнені люди, продавці різних товарів, і голосно захвалювали їх, шукаючи покупців.

—  Паніні, паніні!

—  Сіґарете, аврора, націоналі!

Гуркіт автомобілів, скрегіт трамваїв, голосні вигуки людей, все це і було життям цього великого міста. Пропихаючись крізь юрбу, звертаємо вліво, в бік трамвайних зупинок. Мій товариш іде вперед, а я, розглядаючись з цікавістю довкруги, йду за ним.

—  Сіньйоре, сіньйоре! — хтось вигукнув трохи що не над моїм вухом. Я здивовано оглянувся. Переді  мною стояв якийсь високий  мужчина в білому порохівнику, який перейшовши на півголос, таємно звернувся до мене по італійськи:

—  Хочете заробити грошей? — запитав він мене.

—  Дивись, — майнула в мене думка, — нажуть, що Італія має масу безробітних, а для мене пахне заробітком, ледве я ступив на римську землю. Я недовірливо глянув на незнайомого і дав йому потакуючу відповідь, не знаючи, що це все має означати.

—  Візьміть від мене ось цей пакунок і занесіть його там, де я вам покажу і за це я вам добре заплачу, — сказав він, пхаючи до моїх рук валізку з жовтої шкіри.

—  А чому ж ви самі її не несете? — запитав я.

—  Не питайте, бо шкода часу. Я член французької контрабанди, — шепнув він мені до вуха, — і в цій валізці є дуже вартісні речі. Я сам нести її не можу, бо за мною слідкує поліція, але ви це можете зробити. Коли занесете там, де я вам покажу, заробите гарну суму грошей.

—  Ні, ґраціє, сіньйоре, — сказав я, відпекуючись небезпечного заробітку, і звернув до трамвайної зупинки, шукаючи очима мого товариша. Він стояв уже на зупинці і чекав мене.

—  Де ви губитесь? Вважайте, бо це Рим, — сказав він усміхаючись. — Куди ви хочете їхати? — запитав він мене.

—  До Українського Комітету на вулиці Джянікольо.

—  Якщо так, то вам треба їхати "чорним" трамваєм. Але якщо хочете, то ми можемо поїхати коротшою дорогою, прямо в бік Ватикану, або довшою дорогою, де більше істричних пам'ятників.

—  Їдемо туди, де більше пам'ятників. Ми сіли до "чорного" трамваю. Чорним він називався тому, що мав чорні написи, бо інший трамвай мав червоні.

На стінах трамваю різні написи — щоб подорожні дотримувались чистоти та щоб уступали сидячі місця для калік і інвалідів. Підлога трамваю була брудна від засохлого болота та трамвайних квитків. Трамвай був забитий людьми і я не міг розглянутися через вікно по вулицях, які ми проїжджали. Він крутився то по широких площах і вулицях то знову ховався поміж домами на вузьких, ян стежки дорогах. За кожною зупинкою кількість пасажирів меншала, аж врешті ми вигідно розсілися і могли розглянутись. Про те, що Рим збудований на семи горбах, я переконався дуже скоро, бо трамвай то з'їжджав вниз, то знову піднімався вгору. І ось, перед нами показалася величава будівля в руїнах — амфітеатр-Колізей. Свідок старої архітектури гордо містився між трьома горбами із стінами з величезних кам'яних брил. Тут і там видно було новозбудовані з паленої цегли стіни-підпори, які скріплювали стару будівлю й охороняли її перед цілковитим розвалом.

Ціла будівля має овальну форму і має 48 метрів висоти та 188 метрів довжини, а в обводі має 527 метрів, отже, більше ніж пів кілометра. Тут містилось 80,000 глядачів, для яких було 150 входів. Його називають також амфітеатр Флавія, від імени цісаря, який розпочав його будову.

Цей амфітеатр, як кажуть, збудували жиди й тут мучили перших християн. Посередині його розгравалася боротьба за життя людини із звіриною на потіху кровожадній юрбі. Сто днів тривало таке видовище.

Зараз побіч Колізею стоїть тріюмфальна арка з скульптурами та барельєфами на стінах, яку побудовано в 316 році в честь цезаря Констянтина з нагоди його перемоги над імператором Максентієм в 312 р. Вона відома під назвою Арна Констянтина. Більше 16 століть стоїть цей свідок появи християнства й чарує глядача своєю красою. А далі, поза ним гора Палятин з численними будівлями, у підніжжі якої простягається Форум Романум.

—  Бачите той обеліск, ген, там наліво, — по якомусь часі промовив до мене мій супутник, — там уже ріка Тибр. А обеліск Муссоліні перевіз з Абісінії, як воєнний трофей, але тепер Абісінія домагається його повернення.

Височезний обеліск, весь у барельєфах, гордо стояв над скованими кам'яними стінами та численними мостами на Тібрі. Тібр! Гарно й велично виглядав він між мурованими берегами.

—  А то старий, ще римський міст збудований консулом Фабріцієм в 62 році перед Христом, — сказав мій провідник, показуючи в бік невеликого острова на річці Тібр, забудованого старими будівлями.

Я задумано дивився крізь вікно на правий берег Тібру, за яким підносилася велика гора.

—  Та гора називається Джанікольо, — сказав він до мене, — і там є Український Допомоговий Комітет при Колеґії св. Йосафата. Ще трохи і ми будемо на мості Понте Вітторіо, де вам треба висідати і далі йти пішки. Ходімо ближче до виходу.

—  Ось і міст Вітторіо, — сказав він, прощаючись зі мною, і я висів на самому мості, а мій знайомий поїхав далі. Понте Вітторіо красувався багатьма скульптурами по обох боках на балюстрадах моста. Перейшовши через міст, я попрямував у сторону гори Джанікольо. Вулиця Джанікольо йде вгору і з неї відкривається чудовий вид на місто Рим, з церквами та міським рухом. Тільки Тібр плив спокійно, а на обох його берегах кипіло великоміське життя, — поспішали люди, трубіли автомобілі, дзеленькали трамваї.

Українсьна бюрократія

По невиспаній ночі я був втомлений й помалу йшов догори, по вулиці Джанікольо, шукаючи число 7. Ось і воно, і я підійшов до дверей Колеґії будинку св. Йосафата, в якому не було видно жодних ознак життя. На дверях був напис-оголошення: "Приймається сторони від год. 10 до 12 та від 15 до 17. Поза цими годинами проситься не дзвонити та не перешкаджати". Я глянув на годинник. Добігала 9 рано. Але втома мене так валила з ніг, що я таки вирішив подзвонити.

За якийсь час тихо відчинилися двері й на мене з якоюсь дивною міною глянув сторож і впустив на коридор.

—  Зайдіть до розмовниці і там заждіть, — сказав він і показав рукою на двері, що туди провадили.

Я зайшов до кімнати, в якій уже сиділо двох мужчин. Привітавшись з незнайомими, я присів біля стола. Починаю розмову й довідуюсь, що один з них уже від довшого часу живе в Римі. Я з цікавістю розпитую про життєві умовини в італійській столиці.

—  Тут життя дуже дороге, — сказав мешканець Риму, — але я собі якось даю раду.  Я маю в Америці рідню, яка посилає мені гроші і так якось кручу. От учора я одержав листа, в якому було сто долярів, — і він ніби на доказ своєї правдомовности витягнув стодоляровий банкнот і показав його мені.

—  Добре "кручення", — промайнула в мене думка. — А де ж ви живете? - продовжував я випитувати.

—  Зараз я живу тут у Колеґії, але думаю вирватися звідси і жити у місті. Тут невигідно, бо по сьомій годині вечора не можна вже ані входити, ані виходити.

—  А чи є тут ще вільні місця, щоб можна було переспати кілька ночей? — питаю.

—  Та місця є. У моїй кімнаті є ще два ліжка порожні. Можна було б спати, але шоб вас тільки прийняли.

Так за розмовою добігла 10 година ранку, отже, час, коли вже приймають у Допомоговому Комітеті. Й тому я, довго не думаючи, піднявся з крісла.

—  Треба зайти до канцелярії, — кажу встаючи, — бо маю багато справ до полагодження.

—  Не йдіть, друже, — промовив "римлянин", — до канцелярії, бо це заборонено. Ось прочитайте собі розпорядження, — і показав мені пальцем на оголошення, в якому стояло: "Вхід до канцелярії Комітету строго заборонений", — це червонилом, а далі чорнилом: "але за те можна бажаного урядовця викликати через дверника до розмовниці".

—  Еге ж, — думаю, — тут якісь незвичайні порядки, бо, правду сказавши, з такими ще не стрічався. Але що ж, головою муру не проб'єш і коли всі з тим погоджуються то мої протести нічого не допоможуть. Я вийшов в коридор до дверника, який якраз замітав.

—  Пане, — заговорив він до мене ще заки я встиг до нього підійти, — по коридорі ходити невільно. Чекайте в розмовниці.

—  Та на кого чекати? — питаю. — Будь ласка, покличте мені такого то урядовця... і подаю дверникові прізвище, з ким я хотів побачитися.

—  Ой, вибачте, молодий пане, але тепер я замітаю й не маю часу ходити за вашими справами. Прийдіть пополудні.

Після довгих прохань, мені вдалося переконати дверника, що я приїхав аж з табору полонених у Ріміні, їхав цілу ніч, є змучений і тому йому краще кинути на хвилину мітлу й покликати названого урядовця, ніж мені чекати аж до третьої години. Дверник зайшов до канцелярії Комітету, а я чекав у дверях розмовниці. За хвилину дверник повідомив мене, що урядовець за хвилину мене зустріне. Я увійшов до розмовниці. Ліниво воліклися хвилини, а урядовця не було. Щойно по якомусь часі до розмовниці увійшов якийсь священик і запитав:

—   Чи є хтось до мене?

Мене дуже палила спрага і я вирішив запитати священика, чи не можна було б чогось напитися, хоча б горнятко несолодкого чаю. "Від вчорашнього обіду нічого в устах не мав, а крім того змучений дорогою" — пояснив я йому. Обличчя священика якось сумно викривилося і крізь зуби впало одне коротке слово — "нема".

—   А чи можна було б знайти у вас приміщення на день-два, заки вироблю собі дозвіл на побут у Римі?

—  Це дуже важко, — відповів він а його обличчя ще більше викривилося. Але хвилинку подумавши, він додав. — У крайньому випадку можете переспати одну ніч, бо у нас немає місця. Чи є ще хтось до мене? — звернувся він до тих, що сиділи в розмовниці.

Коли ніхто не зголошувався, священик відійшов. Зараз після його відходу прийшов урядовець до мене. За кілька хвилин справа була полагоджена й урядовець відійшов назад до канцелярії.

На три-чотири хвилини розмови треба годинами чекати навіть і тоді, коли немає "сторін". А коли б так було багато людей, які мали б справи до урядовців комітету, скільки тоді треба було б чекати на полагодження справ?

—  Скільки тут коштує обід? — питаю бувальців.

—  Якщо не хочете вийти з обіду голодним — до 250 лір.

—  А нічліг?

—  200 лір за ніч.

Я перевіряю свій портфель, щоб ще раз підрахувати свої фонди. У мене вистачало грошей на 7-8 днів нічлігу і обідів. Але я сподівався за цей час виробити "соджорно", тобто дозвіл на побут у Римі та інші документи, а потім якось воно вже буде. Не знав я тільки, скільки будуть коштувати різні оплати при виробленні документів.

Якраз надходили з викладів студенти-питомці. Приглядаючись до них, я пізнав між ними одного мого товариша з підстаршинської школи з Дивізії. Він зайшов до мене до розмовниці, я в кількох словах пояснив йому свій клопіт і просив у нього поради.

—  Харчуватися можеш у папській кухні, — сказав він мені, — але сьогодні на обід ти вже запізнився. Залишайся тут, а я постараюся тобі про обід або щось перекусити. Але тепер вибач, я мушу йти.

Мій товариш вискочив з розмовниці і мені стало легше на душі. "Римлянин", який діставав гроші з Америки запровадив мене до своєї кімнати і там остаточно мій товариш приніс мені перекуску.

В папській кухні

Заки я вийшов з Колеґії св. Йосафата, я дістав з Комітету відповідну карточку на харчування у папській кухні. Зайшовши вниз до Понте Вітторіо, я сів на той же трамвай, яким приїхав із залізничного двірця — "чірколяре неро" або, як його у скороченні називали римляни, "чіді", що походило від слів "чірколяре дестро" (трамвай, що їде правою стороною в коло). Здалека бачу копулу базиліки св. Петра та площу з величавими водограями й височезним обеліском. Минаємо ще один міст, за яким є велика кругла будівля із статуєю ангела на верху, в якій міститься великий музей різної старовинної зброї Джузеппе Ґарібальді та його очайдухів з часів італійських воєн за об'єднання, одяги римських жовнірів тощо. Ось ще один міст, а за ним величава будівля на тому ж самому боці Тібру — Палата Справедливости. Прекрасна скульптура та колони прикрашають вхід до палати. Вистаючі брили необтесаного ззовні каменю, що вистають зараз на фундаменті палати, надають їй незвичайної краси і поваги. На плоскому даху палати в шаленому скоку завмерло дві пари чорних коней з ридваном, що здається ось-ось скочуть на вулицю і своїм тягарем розторощуть прохожих... Але вони стоять гордо і дивляться на лівий берег Тібру на "Вічний Рим" — старе місто.

Трамвай минає площі й вулиці, ще раз проїжджає мостом і знову пнеться догори. Минаємо чудовий парк Умберта й зупиняємося коло Порта Пінчана і знову ховаємося за високі мури, збудовані з дрібної червоної цегли. Це середньовічні оборонні мури і тільки через брами в тих мурах можна побачити рух на вулиці Корзо д'Італія. Висідаю на наступній зупинці, звертаю наліво у браму в мурі, переходжу через широку вулицю Корзо д'Італія, знаходжу вулицю По й допитуюсь за вулицею Якопо Пері, на якій є т. зв. "папська кухня". Тільки на початку вулиці є два чи три будинки, а далі по обох її боках тягнуться високі мури огорожі. На правому хіднику вздовж муру стояли в черзі люди й на щось чекали. Я підійшов до них і запитав чи це папська  кухня.

—   Так, це папська кухня, — хтось  відповів жартом, — але не та, де їсть папа, тільки удержувана з папських фондів для таких жертв війни, як ми. Я став в чергу, бо ж це була мета моєї поїздки сюди.

В черзі стояли люди різної статі й віку, а також і різних національностей, що можна було розпізнати по мові. Перед мною стояв якийсь молодий капітан з польської "Армії Крайової", як це він оповідав про себе. Довкруги нього стояли військові з 11-го польського корпусу ген. Андерса, без жодних військових відзнак, тільки "ожелки" жовтілися на беретах, та нарікали на свою долю.

—   А чому пан втік з краю? — запитав один з андерсівців капітана "Армії Крайової".

—   А чому пан не хоче вертатися до краю? — замість відповіді запитав капітан.

—   Ось так ми доборолися добре, —  відповів запитаний.  —   Шкода наших трудів.

—   Доборолися ми того, що просимо пів літри зупи в папській кухні.

Поли я оглянувся, за мною черга продовжувалася й моїми безпосередніми сусідами були два словаки, які пів голосом згадували добрі часи на Словаччині.

—   То ще було гарне життя на Словаччині і якщо б не ті "руси"... — говорив високий у бронзовім шкірянім плащі.

—   Гей, гей! — притакнув інший, а тепер мусимо ось тут вистоювати, щоб дістати трішки тої "полєвкі, худаци сме тераз...".

В тій хвилині відчинилися двері й ряд сколихнувся й поволі посувався в коридор кухні. Я оглянувся, але коло мене вже не було ані поляків, ані словаків. Позаду мене стояли якісь юґослов'яни й жарували з "ґосподічною", а перед мною німці говорили про можливість скорого виїзду до Парагваю та згадували "шине цайтен".

Ми повільно просувалися через коридор, вхід до якого провадив через два чи три східці вниз, а далі через три кімнати без вікон до столика, де сестра милосердя видавала картки на вечерю. І всі знову ставали в чергу, підходили до стола, де видавали вже вечерю.

—   О, сьогодні видають масло, — завважив хтось спереду.

На вечерю видавали необбирану бараболю, трохи макаронної зупи, булку і масло. Я забрав свою пайку і присів коло словаків, тих самих, що стояли за мною під муром. Словак у шкіряному плащі обібрав одну картоплю ножиком, помастив маслом і відложив ніж.

—  Разрешітє вашево ножа на мінуточку, ¹ — звернувся якийсь москаль до словака, присівши коло нашого стола.

—  Нех са вам пачі, ² — сказав словак, подаючи ножа.

—   Вот, харашо, спасіба! ³  —  відповів москаль, беручи ножа й почав помаленько обирати свою бараболю. Словак тим часом з'їв свою бараболю і, як видно було, чекав, коли  москаль закінчить і віддасть йому ніж, щоб він міг обрати другу бараболю. Але москаль того зовсім не бачив і спокійно обирав собі картоплі ножем словака. Словак, замість впімнутися за ножем, почав обирати картоплю ложкою. Але москаля й це не зворушило, він не звертав уваги на власника ножа і користувався ним, як своїм власним. Обравши  картоплю, він перекраяв хлібину, помастив її маслом і почав краяти на дрібні куски. Тим часом словак закінчив вечерю без ножа й  почав збиратися до відходу.

Я, з'ївши зупу, звернувся до москаля, щоб він дозволив мені покористуватися ножем словака і перекраяти мою хлібину.

—   Падажді,  маладой человєк! Відіш, что я єщо нє закончіл, ⁴   —  відповів москаль, докінчуючи краяння на куски свій хліб.

—   Вот і канєц! Нє долґо, что? — сказав  москаль, віддаючи словакові ножа. —  Спасіба!

Словак, сховавши до кешені ножа, згірдливо всміхнувся і без одного слова вийшов. Не знаючи московського нахабства, дивувався.

Я закінчив вечерю і вийшов на вулицю. Великі електричні лямпи ясно освітлювали широкі вулиці. Був вечір. Рух на вулиці більшав, кричали газетярі, розпродуючи часописи. Трубіли авта. На зупинках стояли люди й чекали на трамваї. Десь здалека долітала тужлива музика і спів. Я глянув на годинник, добігала 19 година і мені треба було спішитися.

—   Шкода, що не можу побачити життя Риму вечером, але не було ради, бо о 7 годині замикають двері Колеґії св. Йосафата і тоді мусітиму спати десь під муром якоїсь старовинної будівлі-руїни.

Поможіть ближньому свому...

Дещо пізніше я оформив усі свої документи в Римі і там винайняв квартиру у дільниці Праті, тобто недалеко від Ватикану. Хотілося студіювати на Римському університеті, але з цього нічого не вийшло. І так я рахувався мешканцем Риму понад під року з листопада 1946 до весни 1947. Я не мав ані багатого вуйка в Америці, ані менш багатої тітки в Канаді, але, як то кажуть, "і козак не без долі", і перебував у Римі. Одного разу в Колеґії св. Йосафата мій товариш, що був на теології, поінформував мене, що з Арґентіни прийшли якісь посилки з одягом. "Якщо тобі потрібне убрання, то піди, може якраз щось дістанеш", — радив мені мій друг.

Правду сказавши, я не потребував того убрання, але на всякий випадок я пішов довідатися до Комітету Допомоги Скитальцям, чи пак, біженцям. Прийшовши до Колеґії на Джанікольо, я стрінув завідуючого розподілом одягу священика.

—   Кажуть, що прийшов транспорт одягу для "рімінців", — сказав я, ніби питаючись, ніби стверджуючи.

—   Так, так!  Це правда, — сказав він. — Такий транспорт ми щойно одержали з призначенням для дивізійників, які перебувають у полоні.

—  Чи міг би і я дістати одне убрання? — запитав я.

Священик подивився на мене, почухався у бороду і сказав: "Але ж ви вже не є рімінець, ви цивільний, а там виразно сказано, що тільки для полонених українців у Ріміні.

Я спорити не міг, бо в таборі полонених я вже не перебував, хоча час-від-часу я там все ще навідувався, але що я вже був поза табором, то й не міг мати до того одягу жодних претензій.  При найближчій нагоді, стрінувши свого товариша — студента теології, я поінформував його про вислід моїх заходів. У відповідь на це він мене запевнив, що як тільки щось прийде для цивілів, тоді він мене повідомить. Це були часи, коли наші "американці" й "канадці" добре дбали про "китайців" і посилки приходили одна за одною. І так, одного дня мій товариш мене знову поінформував, що минулого тижня прийшов транспорт одягу для цивільних біженців.

Не гаючи часу, я пішов до Комітету, мене прямо таки тягнула туди цікавість — яку відповідь я дістану тепер. Ось вже я у Комітеті й через якийсь час у розмовницю заглянув той же священик. Я підійшов до нього й запитав чи правдою є те, що прийшла велика посилка одягу для цивільних біженців.

Священик зміряв мене очима, знову пошкрабався в бороду і спокійно заявив: "Але ж ви не є цивільний біженець, ви ж є з полонених у таборі в Ріміні".

Моя цікавість була задоволена. Убрання я вже не потребував, бо вже дістав був аж два цілком можливі уживані костюми з Америки. Через те я навіть і не збирався пригадувати священикові, що тільки декілька тижнів тому він мене зараховував до цивільних, а тепер уже до "рімінців".

Прийшов квітень 1947 р. і в таборі полонених українців у Ріміні проголошено "п'ятий універсал" про те, що всіх українців, кол. членів дивізії "Галичина" — 1-ої УД УНА перевезуть до Англії. Я довго не думав і, зібравши всі свої манатки, повернувся назад до табору в Ріміні. І так я став добровольцем раз третій (перший раз до Дивізії, другий раз у полон у травні 1945 р., коли міг зовсім добре піти іншими дорогами й у полоні зовсім не бути). 10 червня 1947 р. я виїхав останнім транспортом з Ріміні до Венеції, а звідти військовим кораблем "Тоаст Вікторія" до Англії.

"Сервус, соно комуніста!" ⁵

Перебуваючи в Римі, я мав ще одну нагоду легким способом заробити трохи грошей, або потрапити в тюрму. Одного разу я проходився по вулиці Вія XX сетембре, очікуючи мого знайомого, який працював у міністерстві закордонних справ Італії. В одному моменті до мене підійшов якийсь чоловік років 30-35 і просив мене по-французьки, щоб я йому переніс невеличку валізку на вказане ним місце, за що він мені добре заплатить. Я зрозумів, що він хотів, і відповів йому по-італійськи, що я того зробити не можу.

Ви італієць? — запитав він мене.

Ні, я українець.

Українець! — повторив мій співрозмовник і, весело простягаючи до мене руку на привітання, вигукнув по-італійськи "Сервус, соно комуніста!" (Здорові  були, я — комуніст).

Така відповідь мене зовсім не обрадувала і я скоро відпекався нового знайомства, тим більше, що якраз у тому моменті з будинку міністерства вийшов мій знайомий. Я розповів йому мою пригоду.

—  Тут крутиться дуже багато різних контрабандистів, але з ними небезпечно входити в які-небудь контакти, бо за ними слідкує поліція, або й вони самі можуть бути звичайними провокаторами і за те можна попасти за ґрати.

—   Але чому ж він так обрадувався, коли я йому сказав, що я українець, а він у відповідь на те заявив, що він  комуніст?

—   О, це зовсім легко пояснити. Україна є комуністичною країною і членом Об'єднаних Націй. Він, як комуніст, ідентифікує всіх українців — громадян України з комуністами, бо ж вибирають, згідно з демократичними засадами, комуністичний уряд. Отже, для нього комуніст і українець  —   це майже ідентичне поняття. Я б вам радив обминати таких типів, якщо не хочете мати справу з італійською поліцією.

Після цеї зустрічі мені вже не доводилося мати нагоди заробити легким коштом багато грошей. Можливо, що щастя, оминуло мене, тому що я не використав попередніх можливостей.

Товариська прислуга

При цьому варто пригадати ще одну цікаву історію. Перебуваючи в Римі, я частенько служив своїм товаришам з Ріміні, як перекладач італійської мови й допомагав їм виробляти документи. До таких належав і один з моїх знайомих, якого всі називали чомусь "дзєдзіц". Його дружина була в Америці і робила заходи, щоб його стягнути. У зв'язку з цим я їздив з ним до американського консульства у Неаполі, ходив по різних установах, щоб виробити відповідні документи. Він італійської мови не знав, тому не рушав без мене нікуди. Правда, він платив мені дорогу та всякі інші витрати, пов'язані з його справою, але за мою службу він мені не дав ані цента та, зрештою, я і не впоминався, вважаючи це за мій товариський обов'язок — допомогти кожному, хто моєї допомоги потребує.

Коли я вирішив повертатися назад до табору полонених у Ріміні, "дзєдіц" мав уже все оформлене й чекав на свою чергу на корабель. Я сам нічого коштовного не мав, за винятком гарно вишитої сорочки, яку мені вишили дівчата у Річоне, інтерновані медсестри Дивізії. Я не хотів брати її з собою, знаючи вже з досвіду, що вона може пропасти під час різних обшуків, які будуть робити англійці при контролі в Англії. Я звернувся до "дзєдзіца" з проханням чи не зберіг би він мені цю сорочку до хвилини мого звільнення з табору полонених.

—   Я буду вдячний Вам, якщо Ви збережете їі для мене, а вийшовши з полону, я до Вас зголошуся, — сказав я. Адресу його я мав, а крім того, я виїжджав до Англії з його шваґром,  отже, не було ніякої небезпеки, що ми себе не віднайдемо.

— Але ж, дуже радо, — відповів він. — Чому ж я не мав би цього зробити для тебе, коли ти мені так багато допоміг у моїх заходах на виїзд до Америки?

І так я свою єдину цінність передав у руки доброго друга. Коли мене звільнили з полону, я звернувся до нього ще таки з Англії, щоб він мені повернув сорочку, але безуспішно. Пізніше я переїхав до Канади й писав до нього, мабуть, рази три, але ані відповіді, ані сорочки я не дістав. І так моя вишивана сорочка залишилася у добрих руках товариша по зброї. Коли згадаю, робиться її жаль, але чого ж то не робиться для друзів? Часом віддається навіть і життя за них, то хіба ж не варто пожертвувати й гарною вишиваною сорочкою? Носіть її на здоров'я, пане "дзєдзіц", ви, зробивши мені товариську прислугу, врятували її від можливості конфіскати англійцями під час котролі в Англії. А це варта відповідної винагороди...

__________________

 ¹ Дозвольте вашого ножа на хвилинку.

 ²  Словацьке, дослівно: "нехай вам подобається" тобто прошу дуже.

 ³  Так, гарно, дякую.

 ⁴  Почекай, молодий чоловіче! Хіба ж не бачиш, що я ще не закінчив?

 ⁵ Сервус, соно комуніста! — Здорові були, я є комуніст!

ГЕНЕРАЛ МИХАЙЛО КРАТ

Б. Підгайний

Виконуючи останній наказ 1-ої Дивізії УНА, тримали ми оборонну лінію проти більшовиків на відтинку Ґляйхенберґу до години 14-ої 8 травня 1945 р. Ми були охороною 29-го піхотного полку і по годині 14-ій могли відступати так, щоб не попасти в руки більшовиків. Більшовики старалися перетяти нам дорогу, ми пробивалися на захід і довідалися від англійців, що наша дивізія збирається в місті Шпіталь в Каринтії. В Шпіталі стрінув я полковника Михайла Крата.

Я не був зовсім зорієнтований в домовленнях з німцями щодо українізації нашої дивізії, тому, що я завжди був у першій лінії, але мені приємно було почути, що полковник Михайло Крат мав перебрати команду над нашою дивізією. Це був наказ від генерала Шандрука. Хоч німці програли війну і скапітулювали, для нас війна ще не була закінчена. В таких умовинах наростають нові надії, шукається нових союзників: війна з англійцями проти Японії, а далі, може, проти більшовиків?..

Коли я прибув до табору, дивізія, вже дещо була зорганізована. Комендантом дивізії був поручник Роман Чучкевич, комендантом полків були хорунжі Коморовський, Маслій і інші. Коли ж прибув до табору полковник Крат зі своїм штабом, організація дивізії набрала виразної форми. Всі старшини визнали полковника Крата своїм командиром.

Я не можу пригадати собі, коли полковник Крат доручив виконувати мені функцію адьютанта. Треба було ходити до англійської команди і полагоджувати різні біжучі справи. Розговірна мова між нами і англійською командою була німецька.

Полковник Крат зробив був на мене дуже корисне враження. Я бачив під час 2-ої світової війни дуже багато старшин — в німецькому вермахті на східньому фронті, німців у нашій дивізії і наших молодих старшин. Але такого, яким був полковник Крат, я не стрічав. Такі старшини були перевелися. Під час 1-ої світової війни, будучи капітаном в царській армії, він був чотири рази ранений. Коли був ранений четвертий раз, лежав у царському дворі і царські дочки сповняли функції сестер. Це був той час, коли старшини не лягали, щоб критися перед вогнем ворога, а йшли напереді своїх вояків. Полковник Крат належав до тих лицарів-вояків, яких стрічалося, властиво, в середньовіччі. Він не міг того зрозуміти, щоб молодий англійський старшина, говорячи до нього, виставляв свої ноги на стіл. А коли йому наказали віддати свою пістолю, то він мав сльози в очах. Колись, старшинам в полоні лишали зброю...

Під час нашої визвольної війни генерал Крат мав ранґу полковника Української Народної Республіки. Під час Першого зимового походу, він виконував обов'язки начальника штабу Запорізької дивізії. Крат, мабуть, мав найбільше військових відзначень з того часу. Він був лицарем Залізного хреста, кавалером орденів Симона Петлюри, св. Георгія, Сербської Звізди і інших військових відзначень.

Генерал Крат був дуже побожний. Через це, мабуть, залишився дуже скромний. Розповідав про свої воєнні переживання, будучи ще царським старшиною, а пізніше полковником УНР. Розповідав не на те, щоб хвалитися, але подавав він ці переживання, як канву для нинішних подій. Він кріпко вірив в те, що, коли ми будемо здисципліновані, коли будемо представляти готову військову одиницю, нас не видадуть більшовикам, і, може, ужиють нас для особливих цілей. Тому запровадив він в таборі особливі вправи, особливі виступи варти, щоб підтримати військову дисципліну. Рівночасно дбав він про розбудову церковного життя — православної і греко-католицької церков.

Будучи весь час в першій лінії фронту, ми, мимохідь, були позбавлені інформацій щодо т. зв. великої політики. Нам здавалося, що коли ми не попадемо в руки більшовиків і переб'ємося до англійців, будемо врятовані. Тим часом, після підписаних домов між американцями, англійцями і більшовиками, наша дивізія могла б бути видана більшовикам. Полковник Крат про ці можливості знав. Він погодився перебрати команду над нашою дивізією, щоб безпосередньо захищати її перед видачею більшовикам. Ми відбували часті наради, засекречені

перед загалом дивізійників, щоб не ширити паніки. Полковник Крат уважав, що коли будемо триматися разом, як здисциплінована військова одиниця, будемо мати кращі можливості у боротьбі проти видачі.

Полковник Крат старався втримувати зв'язок з генералом Шандруком, майором Макарушкою і комітетами в США і Канаді. А коли прийшов час на висилку першого транспорту наших полонених до Італії, назначив він мене комендантом того транспорту. Транспорт складався з трьох тисяч стрільців, тридцять старшин і військового капеляна, хорунжого о. Михайла Ратушинського-"Бальона". Полк. Крат постарався про це, щоб о. Ратушинський мав усі потрібні ризи для відправи наших Богослужень. Поручник д-р Петро Савицький, який колись писав свої праці і по-англійськи, з доручення полк. Крата, написав відповідне письмо, у якому він старався описати ґенезу нашої дивізії. Йшлося про те, щоб переконати англійців, що ми не були СС-ами, що ми боролися лише проти більшовиків на східному фронті. Отець Ратушинський мав старатися нав'язати зв'язок до Риму, особливо до єпископа Бучка. Я мав віддати це письмо англійській команді в Італії і тримати зв'язок з командою дивізії.

З різними пригодами прибули ми до Італії, і, згідно з інструкціями полк. Крата, почали організувати табір полонених. Я передав команду над табором полк. Кратові й лишився його адьютантом. Незабаром піднесено ранґу полк. Крата до генерал-майора. На домагання більшовицької комісії перенесено більшість старшин до відокремленого табору і позбавлено генерала Крата команди табору. Але мимо ізоляції, вважали його всі своїм комендантом, а в окремому таборі втримував приятельські зв'язки з сербськими і хорватськими штабовими старшинами.

Командиром Української Національної Армії був генерал-поручник Павло Шандрук, а командиром 1-ої дивізії був генерал-майор Михайло Крат. Мені здається, що ми замало віддали шани генерал-майорові Михайлові Кратові за його життя. А його заслуга в тому, що він прийшов до нас в той час, коли більшість нашого громадянства не дуже до нас признавалася. Він прийшов до нас сам, знаючи, що могло нас чекати, коли б нас були передали більшовикам. Він став на чолі нашої дивізії в найнебезпечнішій ситуації і старався врятувати нас від більшовицької загрози. Безперечно, багато інших, скомплікованих потягнень зложилося на це, що англійці відмовилися видати нашу дивізію більшовикам, як це вони зробили з козаками. Передусім, англійці простудіювали докладно ґенезу нашої дивізії і побачили, що по війні дивізія затримала свою питоменну дисципліну і карність. До того причинився полк. Михайло Крат. Його, як першого її українського командира, який прийшов до дивізії, щоб її рятувати, вояки і старшини слухали і виконували радо його накази.

ПАРТИЗАНЩИНА

М. Сулима

Під партизанщиною треба розуміти боротьбу нерегулярних добровольчих бойових з'єднань, що діють у запіллі ворожого війська та користуються несподіванкою своїх наскоків, як також всякими можливими хитрощами. Тому що партизанські з'єднання чисельно слабші за сили ворога, партизани звичайно уникають фронтальних атак на ворога, а радше напастують його несподіваними наскоками, щоб переривати лінії ворожого постачання чи також послаблювати ворога фізично. Партизанська боротьба вимагає великої інтеліґенції, щоб проводити плянову боротьбу проти сильнішого ворога. Очевидно, що в такій боротьбі околиця грає назвичайно велику ролю. Найкраще партизанам боротися в горах, де є можливість ховатися від ворога. Але при цьому докладне знання терену є необхідне. Так само важливу ролю відіграє наставлення населення до партизан; прихильне наставлення забезпечує можливість прохарчування; вороже наставлення допомагає ворогові зліквідувати партизанські з'єднання.

Старовинні повстання

В боротьбі жидів проти римської імперії можна бачити елементи партизанської боротьби, коли брати Макабеї в році 166 п. X. швидкими наскоками завдавали римлянам втрат. Так само повстання Бар-Кохби, який вмів ховатися перед римськими леґіонами, коштувало римлян багато втрат. Римські леґіони під командуванням Варуса потерпіли важкі втрати, бо їхній противник Арміній вживав партизанської тактики, щоб знищити римлян, які після цього не могли здобути німецьких земель на схід від Рену. Так само могутній полководець Цезар мусів довгі роки вести завоювання Ґаллії, бо король Верцінґеторик виснажував сили римлян несподіваними атаками та нищив постачання леґіонів.

В боротьбі проти Ганнібаля римляни виграли тільки тому, що їхній полководець, Фабій Кунктатор, уникав фронтальної зустрічі з силами картаґінців, а виснажував їх наскоками малих з'єднань і безнастанних засідок там, де картаґінці не сподівалися атаки.

Особливо довгі війни проти партизанських з'єднань мусів вести Рим в Еспанії. Еспанський гористий та лісистий терен давав еспанським повстанцям можливість схоронищ перед ворогом і несподіваних атак в запіллі римських леґіонів. Еспанський полководець вспівав провокувати римлян на фронтальний бій, щоб в той спосіб заманити їх в околиці, в яких еспанські партизани наносили римлянам великих втрат.

В середньовіччі, а особливо в чотирнадцятому та п'ятнадцятому століттях, в Европі було багато селянських бунтів (Фляндрія, Богемія, Альбанія, Чорногора), але вони кінчалися невдачею через брак дисципліни та достатньої організації партизанських загонів.

Нова доба

В американській війні за незалежність певну ролю відігравала партизанська боротьба. Американці навчилися пластування від червоних індіянців, з якими вони вели довгу боротьбу. Хоча вони були нездисциплінованою армією, але мали добрих стрільців. Вашінґтон знав добре, що з тими силами, якими він розпоряджав, він не міг виграти війни проти англійців. Тут йому допомогли генерали, які вели партизанську боротьбу, вживаючи всіх хитрощів, щоб ступнево послаблювати сили англійських колоніяльних військ.

Найкращим прикладом партизанської боротьби була боротьба еспанців проти наполеонівської окупації в роках 1808 — 1813. Якраз еспанці створили термін "партизанщина" (ґерілля). Хоч Наполеон переміг реґулярну еспанську армію, то партизани остаточно розбили французькі з'єднання та витиснули французів з Еспанії.

Щось подібне було в Тіролю. Хоч Наполеон переміг австрійські війська, то тірольці не визнали французької зверхности; вони вели партизанську боротьбу, для якої терен Тіролю був ідеальною територією. Тільки тоді, коли один з тірольських зрадників видав провідника тірольського повстання Андреаса Гофера, повстання тирольських селян провалилося.

Так само в війні Наполеона проти Росії, партизанські загони відіграли важливу ролю в послабленні французького наступу. Козацькі відділи діяли в запіллі французів після битви під Бородіно. Вони стали непотрібні, коли московські війська перейшли до повної офензиви проти французів.

Континентом, на якому йде перманентна партизанська боротьба, є Південна Америка. Вже перед визвольними війнами південно-американських країн проти колоніяльної потуги Еспанії, нащадки інка вели партизанську боротьбу проти еспанців. Але й сама визвольна боротьба південних американців мала в собі всі прикмети партизанської боротьби. Креольці та метиси творили військові загони в Перу та у Венезуелі, які робили наскоки на еспанські окупаційні відділи. В багатьох країнах партизанська боротьба є скерована або проти існуючої влади, або проти католицької церкви (Колюмбія).

Колись партизани переважно рекрутувалися з селян, сьогодні партизани — це в більшості міський елемент. Для прикладу можна назвати арґентінських "тупамарос", які ведуть міську партизанку, вдаючись до насильства над представниками кляси індустріялістів і військовиків. Напади на банки, вбивства чи викрадання політичних і індустріяльних провідників, — це головний елемент партизанської боротьби під цю пору.

В Европі боротьба греків за визволення з турецького ярма в великій мірі мала характер партизанки. Допомога грекам була дуже популярною в Европі, бо всі ненавиділи турків. Великий англійський поет Байрон включився в цю боротьбу й у ній згинув. Гори північної Греції давали можливість добрих схоронищ для грецьких загонів.

Польські повстання проти Москви мали характер реґулярної боротьби та партизанщини. В 1793 р. на заклик Косцюшка багато селян взяло участь у боротьбі, але в роках 1831 та 1863 участь селян була слаба. Росія мала чисельну перевагу; допомоги з-за кордону майже не було й боротьба скінчилася поразкою. Італійці мали більше щастя в їхній боротьбі проти Австрії. В році 1848 італійський революціонер Ґарібальді повернувся з Південної Америки, де навчився тактики партизанської боротьби. Маючи свою базу в П'ємонті, він розпочав боротьбу й через 20 років став для європейців найбільш захоплюючим революційним героєм. Італійські "пайзано" були байдужі до визвольної боротьби, а славна "Ґарібальдова тисячка", яка здобула Сіцилію та Неаполь, складалася з інтеліґентів і робітників. Боротьба Ґарібальді стала початком руху, який в році 1871 увінчався об'єднанням італійських міст-держав в одну італійську націю.

Коли московська імперія в свому поході на південь почала завоювання Кавказу в 1816 році, генерал Єрмолов зайняв важливі пункти; одначе це не дало Росії контролі. Кавказці почали завзяту партизанщину, яка тривала до року 1859, в якому провідник кавказців Шаміль піддався. Були роки, в яких московська армія тратила по двадцять тисяч убитими.

Французам повезло краще з Альжірією, бо вже по п'ятнадцяти роках альжірські партизани склали зброю, а Альжірія стала колонією Франції.

Міська партизанщина

Сьогодні в Південній Америці партизанську боротьбу перенесено з села до міста. Партизани прийшли до переконання, що селянство є дуже консервативне та повільне, а революціонери — це звичайно люди дуже нетерпеливі. Після поразки Че Ґевара в Болівії, після невдачних революційних спроб у Каракас (Венесуеля), після ліквідації революції в Перу, партизани перенесли свої дії до міст. У Південній Америці міста є перенаселені, в них концентруються бідняки, пролетарі-безробітні. Вони творять дріжджі революційних рухів.

Теоретики міської партизанщини підкреслюють, що в містах є сконцентрована політично-мілітарна та економічна сила — провідна еліта, тому послабити противника можна тільки через нищення цих центрів влади. Один із таких теоретиків арґентінець Абрагам Ґуєн, велику ролю в партизанщині приписував студентам та аванґардові кляси робітників. Він рівночасно був проти вбивання закладників і засуджував арґентінських революціонерів "тупамарос" за їхні насильства. Їхня жадоба брати за закладників якнайбільші суми грошей, була елементом самознищення.

Другим із теоретиків партизанських дій був Карльос Маріґеля, який вважав партизанщину тільки за одну з форм масового опору. Він схилявся до погляду, що центр партизанських рухів повинен проходити на селах. Революційний рух повинен проходити на трьох фронтах: партизанський, масовий і фронт піддержки з запілля. Мусить існувати велика конспірація, тому не потрібні ніякі комісари. Натиск треба класти на вишкіл кадрів, які мусіли виявити велику дозу ініціятиви, витривалости та здатности бути холоднокровними в усіх ситуаціях. Принцип боротьби — це вдаряти та втікати. Атаки повинні приходити з усіх напрямків, але фронтових атак треба оминати.                                       

Популярна форма дії міської партизанки — це напади на банки, занимання шкіл, заводів та радієвих станцій. Партизани повинні вбивати рядових аґентів, викрадати зброю та вилапувати поліцаїв, провідників індустрії та фінансистів. Важливим засобом боротьби повинні бути саботажі транспорту і засобів комунікації. Поширювання різних чуток допомагає вводити в блуд суспільство. Партизани повинні ширити хаос. При тому важливим засобом було б притягнення до руху священства, артистів.

Міський терор найбільше проявився в Уруґваї. "Тупамарос" спеціялізувалися в пориванні політичних і мілітарних провідників. Вони анґажувалися політично, брали участь у виборах й навіть були неначе анти-уряд. Вони параліжували дії вибраного уряду в ділянці економічній і політичній. Але, коли замість демократичного уряду прийшла диктатура, з'явилися державні військові відділи і "тупамароси" були зліквідовані.

Головним засобом боротьби міської партизанщини стало насильство. Це найкраще бачимо на прикладі німецької терористичної групи "Бадер-Майєргоф", що зве себе "Фракцією Червоної армії" й яка головно рекрутувалася зі студентів. Понад десять років ця група нападала на банки, вбила кількох чільних провідників та поліцаїв. Сьогодні вона майже перестала діяти. Боротьба проти неї важка, бо терористи організовані в малих звенах.

Так само багато шкоди заподіяли "Червоні бриґади" в Італії. Ці бриґади вбили багато провідників, включно з колишнім прем'єром Альдо Моро. Вони покалічили багато багачів, вони держали багато закладників. Дотепер ще уряд не зумів впоратися з червоними бриґадами.

Міськими партизанами була жидівська організація "Ірґун", яка під проводом Менахіна Беґіна боролася з брітанцями за створення ізраїльської держави.

Здається найдовше з цих міських партизан існує "Ірляндська Революційна Армія", яка ширить терор не лише в Північній Ірляндії (головно в Бельфасті), але також навіть в Лондоні. Так само міською треба назвати партизанщину басків, які весь час вели боротьбу за незалежність.

З акцій за громадські права в США, що виявили себе в демонстранціях проти війни у В'єтнамі та маніфестацій негрів проти дискримінації, виросла організація "Везермен", яка мала на меті поборювати "естаблішмент". Серед негрів постала група "Чорна пантера", яка мріяла про революцію. Пізніше виросла ще одна організація "Симбіонська визвольна армія". Всі вони мали серед своїх послідовників студентів, одначе сьогодні їхні акції є майже невидні, хоч через певний час вони становили загрозу для нормального життя американських громадян. Так само організація "Студентів для демократичної дії" не проявила великої акції; всі ці групи чіплялися за ідеології марксизму, ленінізму, чи маоїзму, які фактично не мали застосування у американському суспільстві.

Палестинська Визвольна Організація

На Близькому Сході після війни багато партизанських з'єднань вели боротьбу, але найбільш суцільною осталася організація палестинців, що до сьогодні веде боротьбу проти Ізраїля за встановлення палестинської держави. Методи палестинців були ориґінальні. Вони на широку скалю почали насильне опанування літаків; вони винайшли посилання бомб у листах; вони робили напади на жидів поза кордонами Ізраїля. Їм допомагали інші (хоч би пригадати масакру на летовищі Лод, в якій брали участь японські терористи). Територія Ізраїлю не пригожа для партизанської боротьби. Метою палестинців, ("Ель Фата") є знищити взагалі ізраїльське суспільство. Сьогодні палестинці вже більше говорять про створення демократичної палестинської держави. Одначе дотепер їм не вдалося в своїй боротьбі створити баз на території Ізраїля. Самі палестинці є незвичайно порізнені; кілька різних груп мають відмінні цілі та методи боротьби. Їх радше ціхує ідея помсти над Ізраїлем. В історії жодна партизанська група не була так добре фінансово забезпечена як "Палестинська Визвольна Організація". Приходи арабських країн із експорту нафти частково передаються палестинцям на закупи зброї. (50 мільйонів річно?).

На міжнародному форумі палестинці добули великі успіхи: в Об'єднаних Націях всі країни "третього світу" визнали за ними право мати своє представництво та право на незалежну палестинську державу. Замість проблеми палестинських біженців, партизанська боротьба призвела до того, що сьогодні світ говорить про національні права палестинців.

Тероризм палестинців, скерований проти ізраїльтян, приносить більше людських втрат для палестинців, ніж для жидів. Але фанатизм підсилює боротьбу.

Славні постаті партизанів

В нових часах в партизанській боротьбі уславився Абд-Ель-Крім — провідник берберців у боротьбі проти еспанського володіння в Марокко. Він назбирав три тисячі партизан в 1921 році та, ведучи підпільну боротьбу в горах, знищив багато військових еспанських відділів. Треба було поверх сто тисячної армії еспанців і стільки ж французів, щоб перемогти берберців, але Абд-Ель-Кріма не спіймали. В 1926 р. полковник Франко зробив десант у запіллі партизан і Абд-Ель-Крім піддався французам, які післали його на вигнання.

В Мехіко був Порфіріо Діяз, який боровся проти імператора Максиміліяна, щоб стати президентом на 35 років. З черги як провідники партизанів вславилися Панчо Білля і Емоляно Запата. Це були жорстокі провідники, що вийшли з селянства і звернули свою боротьбу проти багатіїв. Послідовники Запати відомі з насильства, грабежі і жорстоких пацифікацій. Його армія — це анархісти, серед яких важко було ввести дисципліну. В 1919 р. на Запату зроблено засідку. Він згинув, а через три роки та сама доля зустріла Панчо Білля.

В Бразилії уславився Люіс Карльо Престос, який із тисячкою партизанів у 1924 р. промаршував 16 тисяч миль(!) з метою підняти загальну революцію, одначе мусів втікати до сусідньої Болівії.

В Нікараґуї ім'я Августа Сезара Сандіна стало славним. Він був радикальний провідник, що через п'ять років вів боротьбу проти консерватів і мав під своєю контролею великі частини країни при допомозі одної тисячки партизанів. Про нього як спасителя зростали леґенди. В 1933 р. він заключив перемир'я з урядом, але через рік політичні опоненти його вбили. Його послідовники — сандіністи — підняли боротьбу проти уряду Сомози та в липні 1979 р. перемогли урядові війська й остаточно перебрали владу.

Провідник юґослав'янських партизанів почав боротьбу проти німецьких військ уже з початком 1942. Дії відбувалися головно в Боснії, Чорногорі та в гористих частинах Сербії. Німці мали тут величезні втрати.

Серед радянських партизанів, які боролися в тилах німців, відомий Ковпак, що рейдом пройшов аж до Карпат, але його з'єднання потерпіли важкі втрати в людях, бо вони мали проти себе не лише німецьку армію, але також Українську Повстанську Армію.

Під кінець другої світової війни майже в кожній країні окупованій німцями проходила боротьба партизанів проти німецьких частин, бо кожний бачив, що дні "третього райху" пораховані. Згадати б варшавське повстання, партизанські загони в Альбанії, Франції, Греції і навіть у самій Італії, де партизани вбили Мусолінія.

Грецькі партизани були розділені, одні комуністи, другі — націоналісти. Остаточно більш динамічними виявили себе партизани-комуністи, які в дійсності володіли половиною гірських теренів у Греції. В грудні 1944 р. вони хотіли в Атенах перебрати владу, що скінчилося трагічно для партизанів, бо альянтські, цебто англійські, відділи не допустили до комуністичного панування в Греції. В березні 1946 р. грецькі комуністи знову почали військову революцію проти уряду. "Доктрина президента Трумана" допомогла в тому, що леґальний грецький уряд отримав велику допомогу в зброї та харчах. Внаслідок цього комуністичну партизанщину зліквідовано в 1949 році.

Найбільше паперу списано в останні десятиліття про війну у В'єтнамі, в якій партизанщина відігравала величезну ролю. Без Го-Чі-Мінга та генерала Джіяпа не можна собі уявити перемоги в'єтнамців над французами, а згодом над американцями. Повстання в Альжирії проти французького колоніялізму видвигнуло Могамеда Бен-Беллу як провідника. Боротьба, яка почалася в 1954 р. притягнула вже в 1956 р. сорок тисяч альжірських партизанів. Французи понесли величезні втрати й не було вигляду на їхню перемогу. Генерал де Ґоль остаточно вивів французькі частини й Альжірія стала незалежною державою.

В Кубі Кастро мав проти себе зненавиджений кубинцями уряд. Хоч Кастро почав партизанську боротьбу тільки з трьома сотнями партизанів, але він здобув таку особисту популярність, що він повалив Батісту.

"Третій світ" проти імперіалізму

Як тільки закінчилася 2-га світова війна, відгомоном понеслися голоси за незалежність країн, які були колоніями європейських держав. Цей гомін пронісся по Азії та Африці. Брітанія уступила без боротьби з Індії, Пакістану та Бірми. Почалася партизанська боротьба в Індонезії проти Голляндії. Під натиском "Об'єднаних Націй" і США Голляндія дала незалежність Індонезії.

Майже через три роки комуністичні партизани на Філіппінах боролися за перебрання влади, але державним органам вдалося в 1950 р. виарештувати майже ціле політбюро і партизанщина закінчилася. Майже в кожній країні Південної Азії проходила боротьба комуністичних партизанів, які намагалися перебрати владу.

Впродовж десять років від 1960 р. курди Іраку, які там нараховують майже три мільйони, вели в горах завзяту боротьбу за автономію. Генерал Барзані — їхній провідник здався лише тоді, коли Іран, який має тепер клопіт зі своїми курдами (кругло чотири мільйони), договорився з Іраком і перестав посилати курдам зброю.

Багато клопоту мала Брітанія із партизанами на Кіпрі, які під проводом генерала Ґріваса в числі двох сотень ставили чоло 28 000 англійських вояків. Кіпрійці боролися за об'єднання з Грецією.

В Африці партизанська війна проходила в портуґальських колоніях (Анґолія, Мозамбія), як також в Кенії, Ніґерії, Еритреї. Акції тут були дуже жорстокі, особливо в Кенії та Біяфрі. Сьогодні партизанщина діє у Еритреї, Родезії та Південній Африці. Без допомоги зброєю, головно з СРСР, африканська партизанщина завмерла б. Ця боротьба на сьогодні не має політичного підложжя. Провідники партизанів звичайно ведуть боротьбу з сусідніх країн, в яких вони перебувають; вони в більшості ведуть пропаґанду на міжнародних конґресах, де з'ясовують свої вимоги.

Цікавим явищем в Африці є конкуренція за впливи між СРСР і Китаєм. Очевидно СРСР вспів здобути більше впливів через те, що йому допомагають кубинські наємники.

Українська Повстанська Армія

Окреме місце серед партизанських дій займає Українська Повстанська Армія, яка боролася проти двох ворогів: нацизму та більшовизму. Її метою було визволення України. Перший збройний український виступ, як реакція на звірську поведінку німецьких "юберменшів" супроти українців, появився на Поліссі та Волині під назвою "Поліська Січ". В її проводі був Тарас Бульба-Боровець. В 1942 р. Січ переорганізовано під назвою "Української Повстанської Армії". Коли німці арештували Боровця, УПА перейшла під командування Організації Українських Націоналістів, а її центр перенесено до Галичини. УПА при кінці війни була настільки сильна, що німці контролювали тільки міста та не відважувалися на ніякі дії вночі.

В липні 1944 р. організувалася "Українська Головна Визвольна Рада"; її голова — генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич) станув у проводі УПА. В цій військовій організації опинилися люди різних політичних поглядів, навіть представники інших національностей СРСР. Навіть декілька офіцерів Червоної Армії вступили в лави УПА (Карпенко-Яструб, Байда, Степовий і інші). При кінці війни УПА контролювала західну Україну (крім міст і стратегічних шляхів комунікації). Цілий 1945 та 1946 роки проходили важкі бої між УПА та спеціяльними відділами НКВД. УПА робила наскоки на східноукраїнські терени, на кордонах Чехо-Словаччини, Польщі, Румунії та Білорусі. Велику підтримку УПА давало наше селянство, особливо, коли поляки стали вивозити населення Лемківщини та Холмщини в Україну. Багато з призначених на депортацію втікали до УПА. Коли УПА вбила польського генерала В. Свєрчевського, польські частини разом з чеськими та радянськими військами провели широкозакроєні акції проти УПА. УПА понесла важкі втрати. Деякі загони прорвалися до Австрії та Західної Німеччини. Та боротьба українських повстанців не переривалася. Поділені на невеличкі звена, живучи в бункрах, вони раз-у-раз проводили напади на військові ворожі частини. Організація Українських Націоналістів мала свої частини підпілля, які в 1949 році злучилися із УПА. Тарас Чупринка згинув біля Львова 5 березня 1950 р. Інші провідники ОУН — Полтава та Горновий теж згинули в бойових діях в 1951 р. Боротьба українських партизанів велася аж до 1956 р. коли то ще преса на Волині друкувала заклики до "озброєних банд" здатися.

Хоч українська партизанська боротьба потерпіла поразку, вона зміцнила національну свідомість серед українців і дала про себе та свої змагання знати народам СРСР.

Майбутнє партизанської боротьби

Партизанські війни велися впродовж цілої історії. В більшості це була боротьба малих і слабших проти сильнішого противника. Під час 2-ої світової війни партизанські дії були дуже чисельні майже в усіх країнах світу. Та й сьогодні вони проходять в Південній Америці (Сан Сальвадор), Ірані, на Близькому Сході, в Ірляндії, в Родезії та Південній Африці. Були партизанські частини, що сформувалися в регулярні армії, а були й такі, що виродилися в бандитські з'єднання.

В майбутньому партизанські рухи будуть родитися там, де чужі армії будуть окупувати слабшу країну, де прийде до влади тиранська форма правління, де економічні злидні примусять людей шукати виходу із критичної ситуації шляхом боротьби.

Новіша історія виявляє, що в системах диктатури важко народитися партизанському рухові; він потребує свободи. Можна твердити, партизанська боротьба і в майбутньому буде формою кожного сепарастичного руху, як це ми бачимо на прикладі басків чи курдів. Національне пониження, експлуатація, брутальна поведінка окупантів завжди знайдуть людей, які стануть у проводі революційних рухів, щоби поборювати заподіяні кривди.

Джентельменська партизанка ніколи не існувала в історії; тим самим і в майбутньому можна сподіватися, що партизанські рухи будуть жорстокіші, ніж дії регулярних армій. Терор із метою деморалізувати існуючий уряд буде в майбутньому все більше зростати. Так само пропаґанда, як основний елемент радикальних рухів при допомозі всіх засобів комунікації пошириться ще більше.

Нищівна сила зброї в руках держави так зросла, що зброя в руках партизанів не буде в стані мірятися з міццю держави. В мирний час армія чи поліція завжди зможе зліквідувати партизанщину, тим більше коли вона не матиме допомоги ззовні.

ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ

Гаврило Гордієнко

Про збройні сили України в роках 1917-20 багато вже сказано й написано. Старші віком автори дещо позабували, а молодші голоси в цій справі багато й не знають, а роблять спільну їм усім помилку, сучасними очима дивляться й оцінюють події давно минулих літ. Тому не зайвим буде слово ще одного автора, який був трошки й співучасником, багато бачив, багато пам'ятає й дуже багато читав про наше минуле.

Тому, що читачі цих рядків — це переважно діти західних областей України, які трохи відрізняються своїми поглядами від братів із східніх областей України, то не зайвим буде пригадати, що до року 1917 українці Галичини були настільки національно свідомі, політично вироблені, організаційно охоплені, як дорослі так і молодь, що навіть уже мали свою українську військову формацію Українських Січових Стрільців. Хоч і в складі державної австрійської армії, але це було справжнє українське військо, яке мало на меті йти й визволяти Україну з московських кайданів. УСС були елітним військом і пізніше вже, після війни вони з своїх лав дали численних громадян на передових постах українського життя в Галичині.

Коли з 1918 року настав час порахунку з своїми польськими сусідами й побратимами з австрійської армії, вояки Української Галицької Армії (УГА) не завагалися ні на хвилину й поставилися до своїх вчорашніх побратимів, повторюю, до австрійської армії, як до ворогів, яких треба поборювати. Національно-державна свідомість їм так веліла!

В той самий час до революції 1917 року області східньої України заселювали люди, які свою національну ідентичність означували словами: "тутешні", "православні", "хахли" (це більшість), "малороси" (це міські та освічені), "українці" це переважаюча меншість, свідомі серед освічених). В цілому всі вони були "росіяни", а в противагу малоросам підкреслювали, що вони "общероси".

Крім того, на великих просторах Російської імперії був свого роду територіяльний патріотизм. Коли люди зустрічались поза вужчою своєю батьківщиною, відразу питали: "звідки"? Й горнулися один до одного полтавці, кияни, херсонці, чернігівці та одесити. Незалежно від етнічного походження (голос крови тоді ще не промовляв!), гуртувалися за принципом територіяльного походження. Таке було підґрунтя, на якому молоді діячі Української Революції мали будувати політичний організм, свою незалежну державу. Всі, майже без вийнятку, критичні голоси про невдачі Української Революції забувають про цей момент, про національну свідомість того матеріялу, який мав стати підмурівкою величезної будови, якою повинна була стати Українська Народна Республіка (УНР).

При перших національних українських революційних маніфестаціях, на які закликали та якими керували оті нечисленні, що вже тоді називали себе "українцями", повалили усі категорії свідомости українського народу, і ті "тутешні", й ті "православні", й "малороси", й "хахли", тільки "общероси" дещо стрималися. Всіх їх об'єднувала нововідкрита для них назва "українці", яка, залежно від попереднього стану їхньої свідомости, просякала їх душу глибше, чи лиш поверховно. Від того залежала щирість, вірність і відданість ідеалам відродження України та остаточний успіх у боротьбі за вільну Україну.

Росія перебувала у затяжній війні й не видно було кінця, щоб та війна закінчилася з успіхом. Війнами керують влади, не питаючись згоди населення. Як цивільне населення, так і військо ставляться негативно до війни. Для відданости вояків справам війни та послушности їх наказам військової влади існують параграфи різних примусів, за порушення яких наступають різні кари аж до смертної включно. З самого початку революції була скасована кара смерти. Про цей момент не вільно забувати, бо він відіграв рішаючу ролю в перебігу революційних подій.

Вплив його був і в Україні, яка ще перебувала в системі російської держави, російської адміністрації, російських параграфів, а також в сфері всеросійської пропаґанди. Коли який клич було подано в Петроґраді, то він так само мав відгук і в Києві та по всій Україні. Такий вплив Петроґраду не міг перебороти жодний Київ! Про це також не вільно забувати.

Коли творці Української Революції, хоч і частково, думали державними категоріями, то вони не сміли не звернути уваги, що для творення нашої української держави потрібне своє українське військо. Але українці у військовому віці перебували в лавах російського війська й треба було їх звідти забрати. Тому й почалася здійснювати ідея "українізації" війська, себто в лавах російського війська почали гуртуватися вояки-українці, на початку під претекстом цілком невинним — "земляцтва", яке раніше плекали студенти з різних губерній України у високих школах Росії.

Хоч принцип "земляцтва" мов би й невинний, але його не могли переочити росіяни й "общероси" та не без того, що й деякі "малороси". І почався шум по всій імперії: "зачєм нам отдєляться?" Не дурні були, знали до чого воно веде оте "отдєлєніє", ота "українізація".

І почали виносити на денне світло різні моменти вояцького побратимства: "Та ж нас спільна воша в окопах їла, не робила різниці, — чи русскій, чи українець!" "Та ж ми їли із спільного "котелка"! Отой "котелок" був винятково сильним аргументом проти "українізації" війська. В російській армії "котелок" був винятково великим і призначено його було не для одного вояка, а на три-чотири, з якого разом їли, як бувало й дома, з одної миски. Не без того було, що це зближувало вояків як людей, незалежно від їхнього етнічного походження. Спільна небезпека від ворога, спільна "воша", спільний "котелок", спільні успіхи й невдачі гуртували вояків, творилося побратимство, а це, за словами Леоніда Мосендза, "більш, ніж брат"! Оте українсько-російське побратимство і було ворогом число один в справі використання "українізованого" війська в обороні України перед московською навалою.

При "українізації" війська — в нього вояки пішли масово та ще може десятки свідомої української молоді, а решта була "з задньою думкою", що, мовляв, Україна не оголошувала війни Німеччині, то в лавах "українізованого" війська може й не доведеться їхати на фронт. Думка слушна й згідна з філософією простого нашого сільського мудрагеля, за яким пішли й інші його "земляки". Маючи оту згадану "задню думку", повалили в "українізоване" військо й "земляки" з Полтавщини, Катеринославщини та всіх тих українських губерній, які мали входити в склад української держави. При такому ідейному наставленні "українізованого" війська, від нього не можна було сподіватися такої боєвої здатности, яку виявили вояки УГА проти поляків. Цей момент сучасні критики якраз і забувають, а треба звернути увагу на людську психологію. Спокусливі революційні гасла, особливо про наболіле земельне питання, доходили до сердець не тільки вояків російської армії, але й нашої "українізованої" армії.

Теперішнє фаворизування окремих "українізованих" частин, як напр., корпус генерала Павла Скоропадського, не має жодних підстав, бо всі впливи, які мали місце на території України, були так само сильні й над вояками генерала Скоропадського.

Щоб привернути увагу читача до назви "українізоване" військо, я його стало тримаю в лапках, бо це ще не українське військо. Щось подібне на "посріблений" і справді срібний посуд. Чи те "українство" лиш легенька полуда на поверхні, чи це вже справжня свідомість українська?

З того всього ентузіязму в перших місяцях Української Революції справжніми українцями залишилися вояки й старшини Української Армії, які й понесли на своїх плечах увесь тягар боротьби за УНР до 1921 року.

Молоді критики Української Революції закидають — чому українські урядові чинники не послали на оборону України проти московського напасника "українізовані" війська, яких у Києві було підостатком?!

Якщо б я хотів закидати що-небудь українській владі, то тільки — чому вона скоріше не розігнала "українізовані" полки з Києва? Бо це ж не було військо. Вже при першій спробі вжити те "українізоване" військо в боротьбі проти російської влади в Києві, воно проголосило "невтралітет". Це щось подібне до братання між ворожими вояками на фронті світової війни.

Тому, коли по всій Росії було проголошено демобілізацію, то така мусіла відбутися й у Києві і взагалі в Україні, бо то було ще всеросійське військо й підлягало воно всеросійським впливам, хоч у Києві вже й була проголошена УНР.

Інша річ, коли російська совєтська влада прискорено почала творити червоне військо (спочатку червону гвардію), їхнє наставлення було більш агресивне, бо вони мусіли йти й здобувати хліб, бо їхнім родинам загрожував голод. Це було зрозуміле звичайним воякам, а вже влада дбала про те, щоб привернути "сепаратистів" назад у лоно імперії.

Наша українська частина Великої Революції тим не переймалася, бо вояк з демобілізованого війська, чи загально російського, чи з "українізованого" повернувся в рідне село й щойно потрапив туди, де було їсти й пити та ще й "від пуза". Він не мав і не міг мати почуття аґресивности, щоб іти проти проклятої Москви, щоб боронити кордони молодої Української Народної Республіки, в нього не було ще стільки національної свідомости. А в молодої української влади не було психічної підготовки, щоб бути владою, надто довго ми були поневолені. Кара смерти ще не була відновлена й офіційно вона, мабуть, ніколи не була відновлена, тільки большевики масовими розстрілами фактично її привернули. Тому українська влада, не мавши сили примусу для оборони молодої республіки, послала молодих хлопців та тих з вояків, які належали до революційної еліти.