ВОЯЦЬКІ СУРМИ

Остап Сокольський

(Слово, виголошене на тризні-поминках в 40-ий день смерти генерала  Павла Шандрука 27 березня  1979 року в Торонті, Канаді.)

Наш генерал помер і вояки Української Національної Армії в жалобі — вся українська нація в жалобі. Помер великий її воїн, борець, патріот і лицар — генерал-полковник Павло Шандрук.

Воїн — завжди вищий за себе. Стаж його вимірюється любов'ю народною — а нашого генерала любили ще вояки Залізної Дивізії, любили його вояки обох дивізій Української Національної Армії. Любили його як побратима, великого генерала, неповторного борця України.

Генерал Шандрук належить до таких людей, які навіть серед великого народу трапляються не часто і, які залишають по собі слід достойного сина свого народу.

Він був тим, якого якості сьогодні старомодні: відважний, відданий, вірний Богові й народові, який мав почуття національного обов'язку — і саме за ці його духовні вартості ми його шануємо.

Його життя — це військо. Його вирозуміння вояцтва ще зі Залізної Дивізії, в час Визвольних Змагань, було відтінню — відображенням його духовости, вирозуміння, співчуття й толеранції також і до вояків Української Національної Армії.

Він служив нашому народові, і не було іншого українця, який служив би з такою посвятою, теплотою, відвагою і подивугідним маєстатом у цей так тяжкий і непевний період нашого вояцького життя. Він був гордий за нас — а ми були горді за нього.

В нього був дух і запал, який підносить народ до висот, а вояків запалює йти в бій з піднесеним чолом. Ми йому вірили, йому підчинялись, його любили за відвагу, талант, чесність і високу благородність.

Ніколи не стане мертвим його вояцьке серце, що горіло правдою для нас — його вояків і сяйвом своїм нам дорогу стелило.

Над вишневими садами, над вояцькими гробами, на Брідських шляхах і полях, над Карпатами і Славутою, над Борсуками на Волині, над Чорним морем і зеленим Поліссям, під блакитним небом України вічно дзвенітиме його наказ і вічно літатиме дух генерала і будитеме вояцькі серця до бою за Україну.

Ми втратили одного із визначніших особистостей нашого часу — ґалянтного й відважного воїна, мудрого полководця й державного мужа, людину з серцем, яке так полюбили його вояки. Ми з гордістю воювали під його командою, ми слухали його порад у пізнішому, бо він давав нам силу і надію в тяжкім повоєннім періоді. Він нас пригорнув, порадив — в часі непевности і, на нього ми завжди рахували в часі потреби. Він нас ніколи не покинув.

З його смертю — ми понесли втрату так велику, так глибоку, що нам бракує слів її висловити... Ми втратили генерала... командира армії... бойового друга-козака... Ми втратили частину нашої вірности... Ми втратили якусь частину самого себе... Про його смерть ми говоримо зі смутком і болем у серці, але рівночасно ми раді тим, що він був нашим генералом, що він жив, воював і працював разом з нами і, що він дав нам змогу бачити блеск його величі...

Спасибі вам, пане генерале, за провід, за науку, за вірність, за повчальний приклад у служінні нашій спільній і святій справі — Україні.

У цю скорбну хвилину перед вами схиляємо голови — ваші вояки-козаки, старшини, стрільці, учні й бойові друзі...

Ваш ясний приклад-чин який ви зложили на  вівтарі Матері-Вітчизни і тим підтримали горіючий вічний вогонь народу нашого яскравим полум'ям освічуватиме путь до волі:

"І нас ніхто не подолає,                        Велика, чиста і свята:
Коли з'єднаємось усі!                            Соборна й Вільна Україна,
З'єднає ж нас мета єдина,                     Країна волі золота".

("Попереду Дорошенко" — Павло Степ)

З ПОХОРОНІВ ГЕНЕРАЛА П. ШАНДРУКА

Панахиду відслужили в неділю, 18 лютого, в похоронному заведенні "Кошек" в Трентоні отці української православної і католицької церков — протопрезвітер Желихівський Богдан, протоієрей Галета Микола та мітрат Харина Мирослав. Співав хор української православної церкви з Трентону. Кол. дивізійники прибули з прапорами від численних станиць: з Нью-Йорку, Нюарку, Філядельфії, Дітройту, Чікаґо, Клівленду, Гартфорду, Нью Гейвен, Трентону. Приїхали також представники окремих дивізійних осередків в США. Крайову Управу Братства в Канаді репрезентував інж. Василь Палієнко. Міняючись, кол. вояки держали почесну стійку при труні свого Командира. Молодечі організації Пласт і СУМА, яких табори ген. Шандрук часто відвідував, делегували групи молоді з прапорами.

Після відправи і прощального слова отців прощали генерала від Краєвої Управи Братства в США — мгр. Артимишин Богдан, який сповняв танож функцію службового старшини, від УНРади — інж. Лимаренко Павло, від ОбВУА — ред. Конрад Степан, від громади в Трентоні — інж. Кузин Дмитро, від Пласту — мґр. Костюк Іван та на закінчення від Української Національної Армії — інж. Ліщинський Михайло. Тіло генерала було прикрите українським національним прапором, а побіч нього зложена комбатантська шапка та військові і комбатантсьні відзнаки. Вінки і китиці квітів прикрашували труну.

Прибула на похорон також численна українська громада з Трентону та околиці, мимо великої снігової заверюхи, яка панувала того ж вечора та слідуючого дня. Не могла бути присутня лише найближча до генерала особа, його дружина пані Ольга: вона лежала хвора в шпиталі св. Франки в Трентоні.

Слідуючого дня, після короткої відправи у похоронному заведенні, похорон переїхав на унраїнський православний цвинтар св. Андрея в Бавнд Бруку. О год. 10-тій Архиєрейську Службу Божу у церкві-пам'ятнику відправив Блаженніший Митрополит Мстислав Скрипник, в сослуженні отців Б. Желехівського, М. Галети, Ф. Істочина і В. Покотила та попрощав генерала від дружини, українського вояцтва і громади. При труні генерала знову стояла почесна стійка кол. дивізійників, а серед прапорів виднів теж прапор 3-тої Залізної Дивізії, в рядах якої під командою ген. Удовиченка боровся покійний генерал Шандрук. Перед закриттям труни, за старим козацьним звичаєм, інж. Михайло Ліщинський і представники Братства в США — Лев Кусяка та Братства в Канаді — інж. Василь Палієнко закрили очі генералові червоною китайкою.

В поході з церкви до гробу інж. Іван Скіра ніс за труною відзнаки і шапку генерала, які опісля передано як родинну пам'ятку дружині покійного. Паню Ольгу в час похоронів заступали три родини, які в останному часі опікувалися нею і генералом, а саме: інж. Микола Тарасюк, інж. Дмитро Кузик та сот. Василь Сердюк. Останній раз за своїм генералом ішов відділ кол. вояків. Між квітами були теж вінки від Головної і Краєвих Управ Братства.

Після нагробної відправи священиків, останнє прощальне слово виголосив заступник голови Гол. Управи Братства Роман Данилюк, а присутні вояки відспівали пісню "Видиш, брате мій".

Під час поминків, які відбулися заходом Головної Управи Братства, трапезу поблагословив Блаженніший Митрополит Мстислав, Роман Данилюк відчитав кондоленційні письма від ген. Михайла Крата та ген. Петра Самутіна, а прощальні промови виголосили ще такі представники організацій: від СКВУ і УККА — Мґр. Іван Базарко, від Т-ва прихильників УНР — д-р Микола Шпитко, від Українського Братського Союзу — його голова Іван Олексин, від ОДВУ — Максим Скорупський, від СУМА — голова товариства Мирослав Шміґель, від СВУР — Микола Ящук і від Українського Вільного Козацтва — Іван Винник. Від родини зложив подяку інж. Микола Тарасюк.

З відходом у вічність сл. пам. ген. штабу ген.-полк. Павла Шандрука, учасники Першої світової війни втратили свого побратима по зброї, учасники Другої світової війни свого командира, Братство к. вояків 1-ої УД УНА свого почесного голову, а українська громада визначного суспільно-громадського діяча.


І. С.

ПАМ'ЯТІ ГЕНЕРАЛА ПАВЛА ШАНДРУКА

З болем дійшла до нашої свідомости вістка про відхід від нас нашого головного комадира. Відійшла від нас людина, яка своїм життям і діяльністю заслужила собі на почесне місце в недавій історії нашого народу, а своєю осбливістю стала приміром для живих і прийдешніх своїх земляків.

Хоч загалові відомі, проте не зашкодить пригадати декілька дат і фактів з його життя.

Павло Шандрук народився 28 лютого 1889 року в Борсуках на Волині. В 1911 р. закінчив Історично-філологічний інститут в Ніжині. Від 1911 до 1917 років служив у російській царській армії. В 1913 р. закінчив Алексеївську військову школу в Москві. З початком Українських визвольних змагань в 1917 році вступив в лави української армії, де в Запорізькому корпусі та Третій (Залізній) дивізії займав відповідальні командні пости. В 1919 році отримав рангу генерала бригади.

Після закінчення Визвольних змагань від 1920 до 1923 р. перебував в таборах полонених в Польщі. Згодом включився у працю уряду Української Народної Республіки, займаючи пост керівника ресорту військових справ. Закінчив польську Школу старшин генералього штабу і служив до 1939 року в польській армії. Воєнне лихоліття, включно з німецьким полоном, пережив на польських землях.

Наприкінці Другої світової війни генерал Павло Шандрук бере активну участь у формуванні Української Національної Армії, стаючи її головнокомандуючим в березні 1945 року. В той же час (від березня до травня того ж року) займає пост голови Українського Національного Комітету.

По війні переїжджає до США. Помер тут на 90 році життя 15 лютого 1979 року.

Визнанням місця генерала та його ролі в процесі визвольних змагань українського народу двох світових воєн займуться майбутні дослідники; ще перспектива часу невистарчальна та не всі документи тієї доби залишили засекречені архіви.

Генерального штабу генерал-полковника Павла Шандрука відзначили орденами і хрестами заслуги свої і чужі. Він був членом багатьох товариств й організацій. Він був активним громадським діячем. Писав і публікував на військові теми; видав свої спогади в англійській мові.

Життя генерала виповнилося служінням для свого народу, надіями і сподіваннями здобути та закріпити українську державність. Не довелось генералові дочекатися остаточного осягнення цієї мети, яка стала змістом його життя.

Для нас, бувших вояків, тих, яких останнім командиром в активній службі був генерал, його велич була в тому факті, що він погодився очолити Український Національний Комітет та рівночасно прийняв пост головного командувача українських частин німецької армії. Треба усвідомити собі, що початок 1945 року навіть серед найбільших оптимістів не збуджував надії на можливість перемоги Третього райху. Хто хотів би в такій ситуації в'язатися, хоч би тільки формально, а практично вже переможеним? І саме тому, в мотивах децизії генерала Шандрука, в його відвазі і політичній відповідальності треба шукати великого значенння його особи. Треба було рятувати, що ще можна було врятувати. Заслуга генерала — це формальне перебрання під своє командування українських частин німецької армії, з тризубом на мундурах, з присягою на вірність Україні. Дивізія "Галичина" стала 1-ою Українською дивізією Української Національної Армії і з тою назвою вона ввійшла в історію. Сформалізувалося це, що від самого початку її існування було в понятті її членів, було змістом і метою — боротьба за українську державність.

Відійшов генерал Шандрук, хоч важко з тим фактом погодитися. Ще недавно наша преса принесла світлину його зустрічі з генералом Григоренком, а його активність до кінця його життя нагадує вислів американського генерала МекАртура: "Old soldiers never die, they just fade away".

ДОЛЯ РАНЕНИХ ВОЯКІВ УПА

В. Сірський

Доля ранених вояків будь-якої армії в нормальних воєнних умовинах не надто жорстока. Скорше чи пізніше раненого вояка вилікують і він знову вернеться до своєї бойової частини з гордим почуттям, що ним заопікувалася його батьківщина. А в цій опіці батьківщини коріниться якраз це, що ми називаємо бойовим духом армії. Це в останній війні розумів добре маршал Тіто, який за своїми бойовими відділами тягав усюди довгі ряди возів з раненими партизанами. А що ж діялося на нашому фронті?

Жорстокий був день св. Миколая в селі Соколівці, Олеського району в 1945 р. Червона боївка, поінформована стрибками з Лабача, застукала несподівано двох бійців УПА, які прийшли до села, щоб загріти закостеніле в бункрі тіло. В часі перестрілки паде на землю тяжко ранений Місько Козловський, диригент місцевого хору. За кілька хвилин вибухає ґраната. Це Козловський покінчив із власним життям. Його товариш по зброї, Микола Колосовський із Лабача, також ранений, відстрілюється завзято та пробує відступати в напрямі Брахівки. Вночі обкровавлений бідолаха замерз під деревом. Обох їх мертвих червоні "визволителі" завезли під Брахівку, де цілий місяць пролежали вони "на позор". Тільки вночі безстрашні селяни прикрили погиблих партизанів галузками, щоб по смерти не розривали їх голодні собаки. Рік пізніше червона ячейка схопила тяжко раненого Кирила Якимця, який помер в районі під час нелюдських тортур. Оце картина з нашої дійсности, змальована очевидцями цих двох подій.

Майже вся література, яка описує завзяті бої УПА, переповнена подібними ситуаціями. Ось картина з Повстанського записника М. Данилюка :

"21 березня 1943 р. Ранком прийшов зв'язковий з Верби, але не той, якого послали вчора. Той до Верби не дійшов. Його перехопили німці. Він, відстрілюючись, утікав і його ранили. Як добігли до нього жандарми — він себе і двох німців зірвав ґранатою", (стор. 143).

П. Мірчук в книжці Українська Повстанська Армія, 1942-1952 пише:

"У висліді облав НКВД на ліси на поодинокі села большевикам вдалося розкрити в 1947 р. 103 бункри УПА та криївки підпільників. У дванадцяти випадках залогам бункрів пощастило прорватися пробоєм крізь вороже кільце, в 91 випадку окружені (разом 209 люда) боронилися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою ґранатою розірвали себе, щоб не попасти в руки ворога", (ст. 197).

Не пощадила жорстока доля і двох членів Головного Командування УПА:

"... в рукопашній боротьбі Маївський-Тарас стріляється, а ген. Перебийноса вдалося чеській поліції обезвладнити й арештувати. Підданий жахливим тортурам в тюрмі при Вашінґтонській вул. в Празі, Перебийніс кінчає самогубством". (Там. же, ст. 258).

Ось спомин легендарного командира УПА Степана Хрона; ранений в бою він просить свого зверхника:

"Командире, не лишай мене! Добий! Скажи моїй дочці Лілі, куди її батько пішов та за що загинув... Мене несли полями, дебрами, тягли по глині, але болю я не відчував... Та ось сіє черга по моїй палатці; один стрілець ранений, палатна дреться і мене лишають. Ось виринає постать дівчини-героя Степової. Не залягаючи, вона з пістолем у руці біжить, спотикаючись на скиби, завертає стрільців, щоб мене забрали. Чую її крик: — Так не красиво, друзья, оставлять його! Стрілятиму, сейчас заберіть його! — На допомогу їй прибіг Кремінь, українець зі Сходу, і також автоматом завертає стрільців, щоб далі несли... Одна палатка, повна крови, залишилась на полі. Тепер друга палатка і під нею коц — наповнились знову кров'ю. Порвані б'ючки, подіравлені руки, кості.                                   (Крізь сміх заліза, ст. 73).

Глибину душі читача потрясає загибіль упівця Кримського:

"... ранений важко другий раз, не може дальше йти, а живим у руки ворогові не хоче здатися. І він, і ми знаємо, що нести його лід обстрілом неможливо. Віддає торбу з матеріялами, прощається з нами, просить не забути його маму, дружину й маленького синка. Шепче останні свої слова: "Да будет воля Твоя, як на небі так і на землі". Притулив зимне залізо під бороду, потиснув язичок пістолі і звалився мертвий на сніг". (В рядах УПА, зредаґ. д-р П. Мірчук і В. Давиденко, ст. 216).

Часто приходилось лишати своїх ранених друзів на полі бою без будь-якої опіки. Максим Скорупський-Макс згадує:

"Дві сотні Крука, залишаючи лементуючих ранених, без жодного порядку відступають".     
(У наступах і відступах, ст. 196).

Для ранених вояків УПА не було ніде безпечного місця. Навіть у власних шпиталях чигала на них всевладна смерть. На горі Хрещатій, у Карпатах, 23 січня 1947 р. поляки знищили один із шпиталів УПА. В шпиталі згинула санітарна обслуга та й усі ранені — разом сімнадцять осіб. Нехай говорить про це автор споминів Ю. Борець.

"Ворог розривав слізні ґранати... бо хотів здобути шпитальну обслугу й поранених живими, щоб одержати від них потрібні інформації. З кожною хвилиною газ в'їдався в горло й очі все більше й більше. Виходу вже не було, тому всі мусіли вирішувати свою долю особисто. Кожний гаряче молився, а потім лунав сухий тріск пострілу. Оксана потягла за спуск маленького бельгійського пістоля, і її делікатне тіло звалилося  на долівку... Доктор  Ратай...  плакав не зі страху, а із жалю за своїми друзями, тіла яких лежали довкола... Доктор тішився,  що запалив шпиталь. Не буде підлота знущатися навіть над трупами... Пробував натиснути спуск автомата, але перед очима з'явилися образи коханої дружини і двох маленьких донь...    Вогонь припікав...  Рішучим рухом приклав автомата до грудей і з цілої сили потягнув за спуск".     (У вирі боротьби, ст. 203-204).

Найчастіше лишали ранених упівців по селах, під опіку ідейних селян. І тут їх доля була незавидною, бо більшовицькі загони перевертали село до дна. Вони ж і накладали на селян драконські кари за будь-яку співпрацю з УПА. Федя Почапського із Підсокола (присілок Соколівки) заслано на десять років на Сибір за це, що в бункрі під хатою переховував упівців. На Сибірі він і помер.

 І ще одна смерть чигала на ранених вояків УПА, на згадку якої мені проходить по тілі мороз. Тяжко повірити, щоб такі випадки траплялись у двадцятому століттю. Зацитую написане:

"В бою загинуло сорок повстанців, а 18 було ранених. Жоден повстанець не попав ворогові живим у полон. Легко ранені повстанці продовжували безнастанну боротьбу, а тяжко ранені, якщо не можна було їх підібрати з поля бою, дострілювалися або розривали себе ґранатами. У повстанськім відділі служило двох братів. Один з них в часі бою був смертельно ранений. Другий брат хотів його, наражуючись на ворожий вогонь, підібрати на винести з поля бою. Ранений брат на це не дозволив і ще попросив себе дострілити, бо він й так був смертельно ранений. Зі сльозами в очах здоровий брат виконав останню повстанську прислугу свому братові". (У боротьбі за волю, Авбсбурґ, 1949, ст. 66).

Ще можна всотеро згадувати такі трагічні ситуації, але всі вони звучать однаково: дострілився, розірвався ґранатою або дострілено "на власне бажання".

***

Де шукати за джерелами тої жорстокої і нелюдської смерти від власної кулі? В споминах колишніх упівців є тільки дуже скупі натяки. М. Данилюк в Повстанському Записникові пише:

"Видано ще один наказ, який Блакитний назвав «порадою» — живим не здаватись", (ст. 126).
Невідомий автор, який скрився за псевдом "Кум" у "Кривавій відправі" згадує: "Побачив недалеко друга Миколаєвича, що завзято відстрілювався від ворога. Півголосом крикнув до нього, що я ранений. Друг Миколаєвич півголосом відповів, щоб я дострілився і не попав живим ворогові в руки". (В рядах УПА), Нью-Йорк, 1957, ст. 202).

Отже, можна догадуватися, що в критичних ситуаціях власні друзі по зброї заохочували ранених кінчити зі своїм життям. Був страх, що навіть найбільш витривалі вояки заломляться на ворожих тортурах і будуть "сипати" може і підсвідомо своїх товаришів, видадуть бункри та криївки із зброєю та харчами.

***

На мою думку, самогубство навіть і в найбільш жорстоких умовинах являється смертельним гріхом перед Богом, перед своїм народом і перед самим собою. Бо смерть - це кінець усьому на землі. Самогубство це активна допомога ворогові. Навіть найстрашніші муки - це ще не кінець людини. Велич безмежного терпіння мусять респектувати навіть і найжорстокіші вороги. Козаки також терпіли нелюдські знущання на турецьких галерах, і то довгими роками. Але вони на той світ не спішились. Правда, в них все була надія, що скорше чи пізніше чубаті побратими визволять їх. В упівській дійсності такої надії майже не було. А все-таки багато ранених бійців УПА вилікувались зі смертельних ран, перебули десятки років сибірської каторги та ще й сьогодні ставлять пасивний опір червоному окупантові. Вони в найбільш критичних моментах пам'ятали Христові слова: "Якби у вас було зерно віри... ви перевертали б гори".

Отже, останню кулю свою слід послати ще одному ворогові в чоло, а не у власні скроні.