Василь Федорович
В 1966 р. появилася в Києві, заходом Академії Наук УРСР, публікація п. н. "Українська РСР на міжнародній арені". Це збірка документів про дипломатичну й міжнародньо-правову діяльність УРСР від часу її виникнення (1917) аж до "добровільної" передачі своїх зовнішньополітичних прав і функцій у відання Союзу РСР (1923 р.). Всіх документів у публікації 319. Але, приблизно, лиш третина з них, з тих документів, походить від уряду чи інших наче-урядових органів УРСР (таких як: Рада народних комісарів, Центральний виконний комітет, Народний комісаріят закордонних справ і под.). Деякі документи видала УРСР спільно з Російською республікою, а ще інші походять від Російської республіки, без участи УРСР, але й ці включено у повищу збірку. Деякі з документів не мають жодного відношення до зовнішньополітичної діяльності УРСР, як нпр. всякого роду пропаґандивні відозви, звернення, маніфести до робітників, селян і салдатів, резолюції про "поточний момент і завдання партії" (з 6. березня 1919), резолюція КП(б)У про національне питання (4 травня 1921) та інші. Словом — ні дипломатії тут ні міжнародньоправності, а видано, щоб "більше" було.
Рід і форма тих документів теж різні: відозви, вимоги, деклярації, декрети, договори, заяви, звернення, конвенції, листи, маніфести, меморандуми, накази, ноти, постанови, протести, протоколи, радіограми, резолюції, телеграми, угоди. Важливість тих документів теж різнородна, коли їх розглядати з точки погляду міжнародьного права.
Як зазначують на вступі впорядники, зокрема відповідальний редактор акад. В. М. Корецький, коло політичних завдань, що їх розв"язувала або розв"язанню яких сприяла Укр. РСР, досить широке. Сюди належить: "боротьба за вихід з війни й за демократичний мир, викриття злочинних плянів і дій імперіялістичних держав, сприяння народам інших країн у боротьбі за свободу й незалежність, урегулювання міжнародних питань, пов"язаних з наслідками війни, нормалізація відносин з іноземними державами" — оце й були б найважніші справи.
Шляхетні завдання, нічого казати. Хто ж не бажає мира, свободи, самовизначення, власної державности! Але впорядники мають ще одну ціль, мимохідну так сказати б, а саме боротьбу проти "інтриг українських буржуазних націоналістів на міжнародній арені". Нема сумніву, що ця "мимохідна" мета є головною і їй мають послужити "суверенні відозви".
Розуміється.як це буває у всякій того рода публікації, УРСР у взаємновідносинах з іншими радянськими республіками, а передовсім з РРФСР "здійснювала братерське єднання і тісне співробітництво", а з капіталістичними країнами послідовно добивалась встановлення відносин на основі "взаємної поваги, територіяльної непорушности й державного суверенітету, взаємного невтручання у внутрішні справи одна одної, мирного вирішування спірних питань, рівноправного й взаємновигідного економічного співробітництва".
Стільки про згадану книжку, її зміст і ціль.
А тепер про суверенність УРСР, як її більшовицька Росія визнавала, підкреслювала, боронила, а тут-то-там переочувала або й явно нехтувала, залежно від власної потреби чи політичної ситуації. Після березневої (в більшовицькій термінології "буржуазної") революції, Україна під проводом Центральної Ради вступила (щоправда якось несміливо, бо треба було аж чотирьох універсалів) на шлях самостійности. Жовтнева, або більшовицька революція застала Росію в стані цілковитої анархії. Щоб рятувати цілість імперії, більшовицькі керівники кинулись на випробуваний спосіб здобути для себе маси, на обман, на приманчиві кличі: селянам — земля, робітникам — фабрики, інтеліґенції й політикам — суверенність і самовизначення, а всім — воля, необмежена воля, свобода!
В листопаді (15 листопда 1917) проголошено, за підписом Леніна, голови Ради нар. комісарів, і Сталіна, наркома по справах національностей, деклярацію про рівність і суверенність народів бувшої Росії, про їхнє право на самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав. На підставі такого "дозволу" перший Всеукраїнський з'їзд (25 грудня 1917 р.) проголосив "свою" українську республіку як федеративну частину російської республіки, повідомив про це Раду наркомів РРФСР і, очевидно, проголосив рішучу боротьбу Центральній Раді. Рада наркомів РРФСР вислала урядові "братньої" української республіки привітальну телеграму й пообіцяла повну підтримку в боротьбі проти Центральної Ради. Не зважаючи на цю офіційну деклярацію, поняття суверенности чи самостійности не вкладалось у звичний спосіб думання багатьох більшовиків на чолових постах, а з того приводу й приходило до непорузумінь між Москвою і Харковом, тодішньою столицею УРСР. Нпр. Антонов-Овсієнко, главнокоманувач більшовицької армії на Україні, діяв як "самодержець", призначував комісарів на Україні по своїй вподобі, так наче б взагалі жодного уряду на Україні не було. Народний секретаріят в Харкові протестував, слав ноту за нотою. Вкінці за діло взявся Ленін. Він вислав у січні (21 січня) 1918 р. Антонову-Овсієнкові листа такого змісту: "Доложіть усіх зусиль, щоб усунути ці тертя з Центральним виконкомом у Харкові. Ради Бога, помиріться з ними й визнайте за ними всякий суверенітет. Комісарів, яких Ви призначили, дуже Вас прошу зняти". В лютому того ж року Ленін знов писав до Антонова-Овсієнка, щоб цей діяв не інакше як "у повній згоді з Лугановським і за його вказівками як народного секретаря суверенної України", а на випадок непорозумінь з Лугановським, то він має лагодити справи через Скрипника або Затонського, або вкінці телеграфувати до нього, Леніна. Згідно з інструкціями Леніна, всі військові з'єднання, які Москва слала в Україну, мали поступати в розпорядження Центрального виконкому України, а всі діяння командуючого військами мали виходити від імені того ж Центрального комітету і Народнього секретаріяту1. Скільки в інструкції Леніна було щирості, а скільки хитрости, справа друга. Зрештою це виявилось дуже скоро. Після підписання Берестейського миру — другий Всеукраїнський з'їзд рад, відзначивши, що цей мировий договір, "нав"язаний Російській Федерації німецьким імперіялізмом, формально припинив федеративний зв"язок України з Росією" — проголосив Україну самостійною федеративною радянською республікою і повідомив про це Раду народних комісарів РРФСР. Ця Рада під головуванням Леніна приняла 3 квітня 1918 року цю заяву до відома й визнала незалежність України. Того ж дня Ленін вислав урядові в Харкові телеграму, в якій висловив своє "палке співчуття геройській боротьбі трудящих мас України"2. Але вже другого дня, 4 квітня 1918 р., Сталін, комісар у справах національностей, вислав до Харкова іншу телеграму: "Досить забави в уряд і республіку. Час занехати цю забаву". Отут ангел миру й суверенности показав свою справжню п"яту! Навіть лояліст Скрипник, тоді голова уряду УРСР, не міг укрити свого обурення і 6 квітня 1918 р., відповів Москві такою телеграмою: "Ми мусимо найрішучіше запротестувати проти заяви комісаря національностей Сталіна. Ми заявляємо, що Центральний виконавчий комітет України базує свої дії не на становищі якогось комісаря Російської Федерації, а на волі трудових мас України". Тої телеграми Сталін не забув. В 1933 р. Скрипника обвинувачено в українському націоналізмі. Доведений до краю, він поповнив самогубство.
Перший офіційний замах на суверенність УРСР, убрано в форму двосторонного договору про воєнний і господарський союз з 28 грудня 1920 р. Згідно з тим договором, УРСР і РРФСР для "виконання намічених завдань" об'єднали народні комісаріяти Військових і Морських справ, Зовнішньої торгівлі, Фінансів, Праці, Шляхів, Пошт і Телеграфів, та вищу Раду народнього господарства, інакшими словами підчинено всі ці ресорти УРСР органам більшовицької Росії. Таким чином в ім"я "намічених завдань" УРСР "добровільно погодилась" обрізати свою суверенність і позбутися сімох важливих комісаріятів — міністерств.
Серед таких обставин "суверенна" УРСР проявляла, очевидно за дозволом "братньої" РРФСР, деяку діяльність на полі міжнародних взаємин. В 1917-1923 рр. УРСР уклала самостійно 13 двостронніх договорів, угод чи протоколів з п'ятьма державами: Литвою, Латвією, Естонією, Чехословаччиною, Туреччиною3. Представником УРСР в договорах з Литвою, Латвією і Естонією був Юр. Коцюбинський, з Чехословаччиною М. Левицький, а з Туреччиною М. Фрунзе (член "Всеукраїнського виконкому, член Ради нар. комісарів, головнокомандуючий всіми збройними силами України й Криму, та кавалер ордена Червоного прапора").
Форма, зміст і постанови всіх тих договорів майже ідентичні. На вступі договірні сторони визнають себе, одна одну, самостійними, незалежними й суверенними державами, з усіми випливаючими з такого визнання юридичними наслідками. Потім слідують клавзулі про репатріяцію воєннополонених і цивільних біженців, оптацію громадянства, маєткові та спадкові справи й договори — негайно після ратифікації договору, заключити торговельні й транзитні договори, а також встановити дипломатичні й консулярні взаємини. Та мабуть найважнішою точкою тих договорів були постанови, яким договірні сторони зобовязувались:
— не допускати до творення й перебування на своїй території організацій ворожих другій договірній стороні;
— заборонити на своїй території вербування і мобілізацію груп, що ставлять собі за мету збройну боротьбу з другою договірною стороною;
— заборонити на своїй території транспорт воєнних матеріялів, які можуть бути використані проти другої договірної сторони.
Договори з Литвою, Латвією й Естонією заключено в Москві, а документи виготовлено й підписано в українській, російській і литовській, згл. латвійській або естонській мові, з Чехословаччиною в Празі — в українській і чеській мові, а з Туреччиною в Анкарі — у французькій мові.
Крім того, УРСР спільно з РРФСР уклала 13 договорів з деякими західньо-европейськими (Франція, Бельгія) або центро-европ. держававми (Польща, Австрія, Мадярщина). Най-важнішим з цеї групи є договір з Польщею, заключений в Ризі 18 березня 1921 р. Україну репрезентували Ю. Коцюбинський і Л. Оболенський. Білорусь не мала окремої репрезентації і в її імені виступали російські делегати. Ризький договір складено в трьох мовах: українській, російській і польській. Варто навести деякі важніші точки цього договору.
Отож на вступі "обидві4 договірні сторони, згідно з принципом самовизначення народів, визнають незалежність України й Білорусі", а дальше — взаїмно гарантують собі повну повагу державного суверенітету, здержання від всякого втручування у внутрішні справи, а зокрема від агітації, пропаганди і всяких інтервенцій, зобов"язуються не творити ані не підтримувати організацій, що мали б на меті збройну боротьбу з другою договірною стороною. Окремі клавзулі окреслюють кордони між сторонами, нормують справу оптації громадянства, забезпечують рівноправність національним меншинам з правом плекати рідну мову й культуру та виконувати релігійні практики.
Рівночасно з Ризьким договором підписано ще 10 додатків до нього.
Крім повище згаданих було ще п'ять міжнародних договорів чи конвенцій, що їх уклала УРСР спільно з Росією і Білоруссю. В тих випадках обійшлось без окремих делегатів-репрезентантів України чи Білорусі, їх заступав "брат-делеґат", представник РРФСР. Сюди належить нпр. Угода з Епідемічною Комісією Ліги Націй (10 травня 1922), Санітарна Конвенція з Польщею (7 лютого 1923), Поштово-телеграфна Конвенція з Польщею (24 травня 1923).
Всі згадані договори зареєстровані й опубліковані в оригінальних мовах (з додатком перекладу на англійську або французьку мову) в офіційному збірнику Ліги Націй.
Відносно односторонних суверенних актів, то УРСР вислала в тому часі цілий ряд дипломатичних нот, телеграм, протестів, листів та інпшх подібних документів, в тому 66 самостійно, а 28 спільно з РРФСР. Ноти були адресовані до різних держав і заторкували широкий реєстр справ. Згадаємо деякі найважливіші:
— ноти з пропозицією почати мирові переговори (до Польщі, Румунії, Литви, Латвії, Естонії, Болгарії);
— ноти про нав"язання дипломатичних відносин (одна загальна до урядів Англії, Франції, Італії, Югославії, Греції, Румунії, Литви, Латвії, Естонії, а окремі ноти до Польщі й Німеччини).
Цікаво, що в ноті до Німеччини з 6 лютого 1921 р. уряд УРСР покликується на попереднє визнання України Німеччиною й робить висновок, що "між Україною і Німеччиною не може йти мова про створення нових відносин, а лише про відновлення існуючих відносин. Україна — нагадує нота — вже була визнана Німеччиною як самостійна держава, а та обставина, що в часі визнання України з боку Німеччини на Україні була влада Центральної Ради та гетьмана Скоропадського, не може бути серйозною причиною для припинення політичних відносин між Німеччиною та Україною".
Три окремі ноти присвячені консулярним справам (ноти з 2 квітня, 12 травня і 19 травня 1919 р.). В Києві діяли в тому часі консуляти, що залишилися ще з передреволюційних часів, або нові, акредитовані при уряді Центральної Ради. Їх відношення до УРСР не було точно з'ясоване, а тому уряд УРСР звернувся до всіх консулів з вимогою предложити від їхніх урядів заяви про те, чи дотичні уряди готові визнати офіційно УРСР. Лиш Італія і Голяндія дали відповіді, але незадовільні; інші держави взагалі не відповіли. Тоді Народний комісаріят закордонних справ УРСР наказав відносним консулярним станицям опустити впродовж восьми днів територію.
Окрему документарну групу творять протестні ноти, а протестів було багато:
— проти присутности аліянтських військ в Одесі, Миколаєві й Чорноморському побережжі;
— проти сваволі французьких військ на півдні України;
— проти обстрілу Криму та блокади чорноморського побережжя французькими військами;
— проти окупації грецькими військами деяких місцевостей на чорноморському побережжі;
— проти блокади Дарданельської й Босфорської проток (нота до урядів Великобританії, Франції й Італії з 3 жовтня 1922 року);
— протести в справі пограничних інцидентів з Польщею й Румунією.
Деякі протесті ноти варто обговорити докладніше. Візьмім нпр. таку: 26 лютого 1919 р. вислано ноту урядові Франції з протестом проти угоди Франції з урядом Директорії. Згідно з тою угодою Франція в заміну за економічні концесії на Україні мала допомагати Директорії в організації і визброєнні 300-тисячної армії для боротьби з більшовиками. В ноті сказано дослівно таке: "Директорія погодилася формально передати Україну під французький протекторат, зокрема в галузі військовій, дипломатичній, політичній, фінансовій, економічній і судовій протягом усього часу, поки триватиме війна з більшовиками". І дальше: "Петлюра підписав уже з генералом Бертельо угоду, в силу якої армія Директорії переходить під керівництво французького командування."
В липні 1920 р. уряд УРСР вислав протестну ноту міністрові закордонних справ Фінляндії. Справа в тому, що ще в серпні 1918 р. фінляндський уряд визнав був незалежність України і встановив дипломатичні взаємини з гетьманом Скоропадським, а потім в червні 1920 р. підтвердив визнання УНР. Текст фінляндської ноти про визнання уряду Петлюри (Директорії) появився в філяндських газетах в червні 1920 р., та й це власне стало причиною протесту уряду УРСР.
Ще одна протестна нота, досить цікава, була вислана урядові Франції 4 березня 1919 р. Основа цього протесту така: в лютому 1919 р. уряд УРСР вислав був протест проти самоволі французьких військ на півдні України. Французький закордонний міністер Пішон не дав урядові УРСР прямої відповіді, а вислав її на руки наркома закордонних справ РРФСР Чичерина. І це саме стало причиною протестної ноти, в якій сказано: "якщо навмисне ігнорування уряду УРСР означає, що Франція визнає на Україні тільки владу Директорії, то воно аж ніяк не применшує авторитету української радянської влади й може перешкодити встановленню мирних відносин між Україною і Францією."
Та найбільше клопоту, як виходить мав уряд УРСР з українськими "буржуазними націоналістами", особливо з петлюрівцями. В тій справі вислано протестні ноти Німеччині, Франції, Чехословаччині, Румунії і, очевидно, Польщі.
В ноті до Німеччини з 20 червня 1920 р. уряд УРСР протестував проти намагань представників уряду Петлюри забрати наявні в німецькому банку та інших фінансових установах грошові вклади українського народу. В ноті з 29 травня 1921 року висланій урядові Франції про втручування у внутрішні українські справи сказано: "Французький уряд взяв під своє заступництво українські контрреволюційні організації, подає активну підтримку в реорганізації інтернованих в Польщі петлюрівських військових частин і обговорює з представниками екзильного уряду УНР можливості наступу на УРСР. З тією метою французький уряд вимагає від Австрії, Угорщини та Німеччини, щоб вони передали в розпорядження контрреволюційних організацій грошові українські вклади, що находяться в банках тих держав. Зокрема протестує уряд УРСР проти намагань французького уряду одержати з німецького банку пів міліярда нім. марок, власності українського народу, щоб за ці гроші озброїти "протибільшовицькі з'єднання".
В нотах до Польщі, а їх було 7 впродовж 1921 р., про втручання у внутрішні справи УРСР говориться, що всупереч постановам Ризького трактату (18 березня 1921 р.) в Тарнові існує та офіційно діє уряд УНР, має свій кабінет міністрів, свій парлямент і провадить регулярні засідання. Той уряд видає пашпорти українським громадянам, вступає в офіційне листування з польським урядом, керує своїми посольствами закордоном ітд. При тому уряді, продовжає нота, існує головний повстанський штаб під керівництвом Петлюри й Тютюнника. Цей штаб, мовляв, формує та перекидає на територію України військові загони й керує їхніми акціями. Ті повстанські відділи організуються головно в Каліші, Щипйорні і Стшалкові. Вони поділені на окремі дивізії зі штабами, щоденно відбуваються військові вправи й курси, видаються військові накази, а все це за відомом і дозволом польського уряду. Польський уряд дає, мовляв, тим відділам грошову допомогу, обмундурування та зброю. На всіх прикордонних пунктах діють петлюрівські повстанські комітети.
Як видно з тих нот, уряд УРСР був незле поінформований про особливий склад штабу армії УНР і одна нота (з 30 жовтня 1921 р.) називає поіменно поодиноких старшин. Так, крім Петлюри й Тютюнника, найважливішим організатором повстанських з'єднань мали бути: ген. Омелянович-Павленко, ком. дивізії в Вадовицях, ген. Бурковський, ком. 5-ої дивізії в Ланцуті, ген. Удовиченко — ком. залізної дивізії в Каліші, ген. Загорський — ком. 2-ої Волинської дивізії, ген. Безручко — ком. 6-ої дивізії в Пйотркові, а крім того до штабового складу належать ген. Отмарштайн, начальник військового управління повстанського штабу Тютюнника, пол. ген. штабу Кузьмінський — нач. контррозвідки, полк. Добротворський — начальник відділу цивільного управління при штабі Тютюнника, сот. Кузьман-Татаренко — начальник Тернопільського пункту ч. 1, Головко — начальник пункту ч. 2 в Рівному і сот. Бабич — начальник пункту ч. З в Сарнах.
Всі ноти кінчаються вимогою негайно поліквідувати табори інтернованих, розв"язати всі військові організації, а провідників притягнути до кримінально-судової відповідальности. Щодо Петлюри й Тютюнника, то уряд УРСР виразно вимагає видалити їх з Польщі.
Щоб компромітувати український національно-самостійницький фронт, уряд УРСР навмисно зв"язував Петлюру з Врангелем, Денікіном та іншими білогвардійцями. Видно це, напр., з нот до Румунії (нот уряду УРСР або спільних з урядом РРФСР), у яких мова про те, що начебто Петлюра на спілку з Врангелем розгортає на території Румунії "злочинну діяльність" спрямовану проти УРСР.
Причина тих безупинних нот зрозуміла. Харківський уряд був дуже вразливий на які-небуть прояви самостійницької акції за кордоном, тим більше, що сам він стояв на слабеньких ногах. І так в зв"язку з українським студенським конґресом у Празі в 1922 р. вислано міністрові закордонних справ Чехословаччини ноту з протестом проти самої назви конґресу, мовляв, він не репрезентує українського студенства, а тільки еміґрацію, а на додаток завдання конґресу є евідентно політичне, тобто боротьба проти УРСР.
Одним з останніх актів оцеї суверенної УРСР була нота з 13 березня 1923 р. урядові Франції, Великобританії й Італії, нота протесту проти анексії Польщею Східньої Галичини. В ноті говориться таке: "Акт окупації польськими властями й військами Східньої Галичини, де 3/4 населення становлять українці, є актом насильства, хоч він і потверджений конференцією союзних послів. Це суперечить принципові "Самовизначення націй", бо понад 4 міліони українців, які при реакційно-клерикальній габсбурзькій монархії користувалися політичною, адміністраційною і культурною автономією, були тепер поставлені волею союзників у гірші політичні відносини, ніж до війни".
При кінці 1922 р. політична ситуація на сході Европи настільки устабілізувалася, що Росія вже не мусіла бавитися в самостійні національні республіки, а могла приступити до реактивовання "єдиної й неділимої", покищо в формі т. зв. Союзу Радянських Соціялістичних Республік (СРСР). Після деяких позакулісових приготувань і нарад, 10-ий Всеросійський з"їзд рад в деклярації з 25 грудня 1922 р., визнав "своєчасним об'єднання республік в СРСР", а ввиду цього пару днів пізніше, 30 грудня, підписано формальний договір про створення СРСР, в склад якого увійшли такі республіки: Російська, Українська, Білоруська і Закавказька (Грузія, Азербайджан, Вірменія). Центральному виконкому Союзу РСР забрало пів року часу виготовити ноту до всіх народів світу про те, що оце створився СРСР, додаючи при тому, що це об'єднання наступило "добровільно" і що кожна складова республіка задержує за собою право вільного виходу з Союзу, коли лиш забажає! Нота про створення СРСР має дату 13 липня 1923 р. З огляду на спільність інтересів і спільність завдань договірні сторони створили спільні всесоюзні народні комісаріяти: — військових і морських справ, закордонних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, пошт і телеграфів, тобто п'ять спільних міністерств.
Після того уряд УРСР вручив 23 липня 1923 р. іноземним представникам у Москві ноту про те, що з днем 6 липня 1923 р. передається СРСР ведення всіх міжнародних зносин, а в тому числі й проведення в життя всіх укладених Україною договорів та угод. В ноті ще зазначено, що "суверенітет УРСР обмежений рамками окресленими в основному законі Союзу, по предметах віднесених до компетенції Союзу".
Останнім урядовим актом "суверенної" УРСР на зовнішньо-політичному полі була постанова Всеукраїнського центрального виконкому з 20 вересня 1923 р. про те, що ліквідується Народний комісаріят Закордонних справ та касується, з днем 5 серпня 1923 р., всі дипломатичні та консулярні представництва УРСР за кордоном. Функції тих представництв передється Союзному комісаріятові Закордонних справ та союзним дипломатичним представництвам.
Таким чином від половини 1923 р. УРСР зникла з міжнародньої арени як окрема, суверенна (в теорії) держава, перестала бути суб"єктом міжнародного права й ви не знайдете її в офіційних публікаціях Ліґи Націй чи інших міжнародних організацій. Такий стан тривав до другої Світової війни. В цій війні Україна потерпіла величезні людські й матеріяльні втрати. Вона теж причинилась у великій мірі до перемоги над гітлерівською Німеччиною, а тому треба було їй за те щось дати, а принайменше пообіцяти. І от, хто б був подумав, в 1944 р. створено в УРСР союзно-республіканський комісаріят закордонних справ та комісаріят оборони, визнано за Україною право на встановлення безпосередних відносин з іншими державами, право укладати з такими державами договори та угоди, право на окреме представництво на міжнародних конференціях, коротко сказати привернено Україні (на папері) всі ті права, які вона з невідомих причин в 1923 р. "добровільно" передала в відання СРСР.
В лютому 1945 року на Кримській конференції (США, Англія, СССР) Сталін порушив питання про участь України й Білорусі у новоствореній міжнародній організації Об'єднаних Націй. Партнери опозиції не підносили і на Конференції в Сан Франціско, в травні 1945 р. Україна взяла участь як член-основник О.Н. Українську делегацію очолював тодішний закордонний міністер України Д. Мануїльський. На одній з пресових конференцій він заявив, що уряд УРСР готовий обмінятися дипломатичними й консулярними представниками з будь-якою країною. Чомусь він досі не обмінявся, але своєї "готовості" не відкликав, значить держить її в запасі.
Внаслідок того нового правного статусу, УРСР підписала в 1947 р., разом з іншими державами, мирові договори з Болгарією, Мадярщиною, Румунією, Італією та Фінляндією. Сигнатором був І. Сенін.
Заповідалося тоді багато й дехто робив собі надії, що мовляв тепер буде інакше. Але на тому й закінчилося. В забуття пішло заграничне міністерство (в 1946 р. народні комісаріяти офіційно перейменовано на міністерства), те саме сталося і з міністерством оборони, з дипломатичним представництвом і УРСР залишилась на міжнародному форумі майже на тому самому поземі, як це було в 1923-44 рр. Кажу "майже", бо там, де суверенності потрібно й де вона не шкідлива московським планам, там її залишено. Так от Україна лишилась членом Об'єднаних Націй, з правом голосувати так само як голосує СССР-ський делегат, є членом ЮНЕСКО (організація О. Н. по справам науки, освіти й культури), Міжнародьної організації охорони здоровля, Всесвітнього поштового союзу і под. УРСР на рівні з іншими державами підписує загальні міжнародні конвенції та угоди, як нпр. міжнародний договір про нуклеарну зброю та її випробування, Віденські конвенції Міжнароднього уряду праці (про примусову роботу, нічну працю, працю жінок в копальнях, гігієну праці в фабриках і бюрах, охорону материнства), а теж цілий ряд інших міжнародних інструментів, як от про скасування невільництва, проти дискримінації в набуванні освіти, торговельні арбітражі, про міжнародний морський транспорт, територіяльні води, ітд.
Оце і була б уся рама "суверенности" УРСР; та більше не дозволяється. Але є споконвічна правда: все на світі минається, імперії також.
Література
1. Українська РСР на міжнародній арені. Київ, 1966.
2. Історія держави і права Української РСР (1917-1960). Київ, 1961.
3. Medvedev, Roy. Let history judge. New York, 1971
4. League of Nations. Treaty series.
5. United Nations. Treaty series.
_______________________
1 Історія держави і права УРСР, ст. 83.
2 Medvedev, R. Let history judge, p. 16
3 Характеристичне, що ні одна з тих держав не мала спільних кордонів з
УРСР, отже не було між ними ніяких територіальних спорів. Мабуть тому
УРСР мала "дозвіл" самостійно укладати договори.
4 З тої стилізації виходить, що властиво тільки Росія і
Польща були договірними сторонами й вони визнали незалежність України
та Білорусі.
