Мирослав Малецький
Слово «націоналізм» в офіційному лексиконі сучасного світу стало поняттям немодним, непристойним, а навіть образливим. Його звичайно асоціюють з чинами вибуялих форм націонал-соціалізму і з ним посвоячених доктрин недавнього минулого. Очевидно, це — спрощення складного питання.
Природа розпоряджає неперевершеною скалею кольорів та їх відтіней і тільки співчувати б тим нещасливцям, що глядять на світ крізь призму чорного і білого.
Заторкуючи непопулярну і до якоїсь міри невдячну тему націоналізму, треба усталити зміст цього поняття. Може ще ніколи в історії політичної думки не було такого плутання понять і різного, часом протилежного, розуміння та інтерпретації їх змісту. Розуміння демократії на північному континенті Америки і в Західній Европі відмінне і часто протилежне розумінню у Східній Европі, Азії чи навіть Африці. Питання дефініції людських прав, громадських свобід і обов'язків дефінюють різно і співзвучно не з переконаннями, а з практичними потребами інтерпретуючих груп чи ідеологій. Беручи до уваги навіть відмінність виховання, тяжко добачити в тому добру волю чи невинне (з переконання) непорузуміння; радше не можна позбутися вражіння, що плутання цих понять має докладно визначену мету. Мабуть, в каламутній воді демагогії, тобто до непізнання спотвореної демократії, легше осягнути владу і впливи людям без скрупулів і громадської відповідальности. Гін до влади знавці трактують на рівні з гоном про продовження роду і самозбереження. В час домінації мас — треба погодитися, що вона тепер існує — якщо навіть не на ділі, то на словах, демагогічно зафарбовані гасла скорше просякають до її свідомости своєю нескомплікованістю і мнимою простотою. Критична аналізи проблем ніколи не була сильною сторінкою мас, бо майже завжди їх стимулювали емоційні, а не розумові первні. Та сама маса в неділю кричала в Єрусалимі «осанна, осанна», а кілька днів пізніше — «розпни, розпни його».
Згально і в позитивному розумінні, націоналізм треба інтерпретувати як спільноту інтересів групи, пов'язаної спільною мовою, традиціями, живучої на тій самій території. У такому розумінні націоналізму не можна добавити нічого злого. Та як одиниці, родини, роди, племена, так і народи стараються забезпечити і продовжити своє існування. Це притаманне людям. Людина живе у спільноті й тим самим уважає добро спільноти за конечність з точки зору свого власного інтересу та найближчих до неї людей. Немає підстав думати, що це в майбутньому зміниться. Якщо залишити на боці ще недоказану теорію про ґенетичну предетермінацію людського роду, в історії людства бракує прикладів, щоб ними доказати протилежне. Людську вдачу можна «зцивілізувати», ошляхетнити, але либонь чи можна її ґрунтовно змінити. Вбивство завжди буде вбивством, незалежно від того, чи його поповнили при допомозі каменя чи електричних лучів. Навіть інтернаціональні доктрини, яких в історії не бракувало в різних відмінах, не потрапили змінити вище сказаного. Марксизм в більшовицькому виданні докотився до вимовної сентенції Сталіна, що всі народи рівні, але російський народ «рівніший і передовіший». З вибухом 1-ої світової війни французькі комуністи відійшли від проголошуваного ними гасла міжнародньої пролетарської солідарности і включилися в лави борців за інтереси Франції. Чи це не парадокс, що саме інтернаціональні доктрини приневолені на практиці відкликатися до національних почувань народу, до його патріотизму й охоти боронити свою батьківщину. Тим самим вони прилучуються до тверджень націоналістичної думки, яка визнає національні сантименти могутньою і неперевершеною рушійною силою політичних і соціяльних процесів.
У т. зв. «інтернаціональному» радянському виданні слова «родіна», «отечественная война», «радянський» (цей вислів став синонімом окреслення «російський») не сходить з порядку дня, хоч вчені соціялістичні теоретики навчають, що пролетаріят не має батьківщини.
В розумінні спільности інтересів, без огляду на суспільні кляси чи верстви, націоналізм питомий кожному народові.
Минуле майже безупину наводить приклади вияву і тривалости національних почувань, і саме вони творять зміст і сенс так окресленого націоналізму. Його без труду можна зіндентифікувати в усіх народів, не зважаючи на форму їх правління, будь-то демократичну, диктаторську, монархістичну чи іншу. Націоналізм виявляється різно наголошуваний, більш або менш явно, але він виступає і це треба мати на увазі. У тому сенсі він навіть не ідеологія чи доктрина, але реальний життєвий факт.
Щойно XIX сторіччя оформило націоналізм в окрему ідеологію, а в консеквенції створило підстави для практичної її дії. Ідеологігний націоналізм, як його розуміла більшість теоретиків, — це в першу міру перебільшене національне почування перецінювання вартости власного народу у відношенні до інших народів, а в дальшому — це намагання накинути іншим свій стиль життя, свою мову тощо.
«Наукова думка» видала в Києві Словник української мови в якому так окреслюється націоналізм: «реакційна буржуазна ідеологія й політика в галузі національних відносин, яка проповідує зверхність національних інтересів над соціяльними, панування однієї нацїі за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу, заперечує дружнє співробітництво і взаємодопомогу між націями» (5-ий том, ст. 232). Якщо в цій дефініції замінити «реакційна буржуазна» на «радянська соціялістична», а «зверхність національних інтересів» на «зверхність російських інтересів», то не змінюючи укладу слів чи пунктуації, маємо готову дефініцію совєтського соціялізму у практичній дії.
Кожна людина і кожний народ має право на свою особовість, на тільки для нього питомі прикмети характеру, право плянувати і формувати свою долю по власній вподобі. Чуже втручання, чужі поучання і накидування своїх форм життя іншому народові небажані і шкідливі. Переоцінювання вартостей свого народу доводить до нездорових виявів, до расизму, мегаломанії і нетерпимости.
Перетягнена струна вибуялого націоналізму мусить довести до ненависти і взаємного винищування. Спроби асиміляції меншин не давали довготривалих результатів. Пригадати б тільки політику багатонаціональних держав і проаналізувати їх висліди. Навіть найсуб'єктивніший, але чесний дослідник ствердить шкідливість, безсенсовність і безперспективність асиміляційної політики на довшу мету. Ірляндці у Великій Британії, французи в Канаді, бретанці у Франції, катальонці і баски в Еспанії, хорвати в Югославії — достаточні приклади на глибину національних посувань окремішности народів. Очевидно, це тільки ствердження фактів, а не попирання того чи іншого боку цих конфліктів. Кожний має право прямувати до того, що вважає для свого народу за найкраще. Ступінь переконання в слушність своєї справи й охота за неї постояти вирішать долю цих народів.
В наших українських писаннях недавного минулого і аж до тепер можна найти і неприхильні оцінки організованого українського націоналізму. Ясно, що при цьому треба зіґнорувати офіційне радянське писання на цю тему, бо відомо, що «українському буржуазному націоналізмові» закидають все те, що практично і брутально виконує та проводить в життя радянська влада на наших землях. В діяспорі, зокрема ті наші кола, що залюбки називають себе прихильниками лівого напряму, добачують, якщо вірити їх писанням, майже історичну катастрофу в існуванні організованого українського націоналізму. Цей погляд дуже односторонний і свідчить про каригідну непоінформованість і іґнорантство.
Якщо погодитися, що кожний народ — це спільнота інтересів людей із спільною мовою, історією і завданнями на одній території, яка має право на індивідуальне життя і способи та методи його формування, тоді не можемо викреслити з тієї катеґорії нашого народу. Його довга неволя була виявом хвилевого приспання національної свідомости. Щойно ХІХ-те сторіччя принесло прояви його пробудження. Неуспішна наша визвольна боротьба унагляднила потребу організованого руху, бо без організованості годі щось осягнути.
З цього переконання зродився організований український націоналізм. З перспективи та узгляднюючи факти, не «побожні бажання», треба ствердити, що основою і першою метою нашого націоналізму було намагання відзискати і закріпити свою державність. В цьому мета і суть українського націоналізму. Все інше додане, перероблене, абортивно перещеплене, — це непродумані до кінця додатки, зроблені під впливом моди і часу. І треба погодитися з критиками, що не суть, але саме ті додатки не принесли нам слави ні користи. Система провідництва, хоч необхідна в підпільній діяльності, чужа нашій психіці. Коли в Західній Европі ще можновладно царював абсолютизм, наші запорозькі козаки чи церковні братства вже з переконання послуговувалися демократичним способом правління. Доброго ставлення нашого народу до чужинців, живучих в Україні, чи іншокровних співгромадян неможливо викреслити з нашої історії.
Погляньмо хоч би на прихильність і симпатію до нас у писаннях польських авторів, яким довелося жити на українських землях (колишня т. зв. «українська школа» в польській літературі, а в наших часах напр. визначний поет і публіцист Юзеф Лободовський). Хотілося б в нас знайти таку літературу, яка з переконання і без примусу писала б так про країни і народи, з якими нам не завжди довелося жити у згоді.
Ані система провідництва, ані відношення нашого народу до чужинців не підкреслюють типового з ідеологічного націоналізму, а вже ніяк не можна приписати йому охоти накидувати іншим свій стиль життя. Вправді були ексцеси у практичній діяльности українського організованого націоналізму, хоч би для прикладу, його відношення до наших польських сусідів не дає нам причин до самовдоволення, навіть якщо брати до уваги факт, що український націоналізм натрапляв на не менше неуступчивий польський націоналізм. Не обійшлося без надуживань також щодо наших земляків; нетерпимости і єдиноправильности не вдалося обійти українському організованому націоналізмові.
Критики закидають українському націоналізмові, що він не потрапив втриматися одним монолітним рухом. Треба сумніватися, чи це вже аж таке трагічне з точки зору наших інтересів. По-перше, розбиття в нашому національному таборі — це наслідок еміґраційних відносин. Політична еміґрація, не тільки наша, завжди має тенденцію до атомізації. Тим законам і ми підлягаємо. По-друге, це розбиття уможливило вирватися українській політичній думці із заскорузлих форм минулого, віджитого і тепер уже неактуального. Зло не в самому розбитті, але в методах взаємного поборювання. Саме ці методи свідчать про ще не дуже заавансований рівень нашої політичної культури.
Український націоналізм відограв свою позитивну ролю в житті і боротьбі нашого народу. Він зміцнив його національні почування, поширив і поглибив стан народної свідомости. Він безсумнівно вирішально причиниться до відновлення української державности. Український націоналізм — це історичний факт, і в правильному розумінні корисне явище в житті українського народу. Для визначного італійського націоналістичного ідеолога, Дж. Мацціні, боротьба за національну свободу і демократію це одне і те саме. Свободу мусять здобути самі громадяни. «Дерево свободи тільки тоді породить овочі, коли громадяни його посадять, кров'ю піділлють і відвагою обгородять». Чи можна щось більше до цього додати?
